шматочку „щоб козакові легко було йти на ворога та щоб легкий він був на землі й на морі“.
Великим дивом дивували московські посли з усього, що побачили в Січі. Та й як було не дивувати! Тисячі людей, здебільшого найдобірніших, одбилися далеко від свого краю, покидали батьків, матерів, а то й жінок із дітьми або коханих дівчат, зреклися всіх семйових радощів і осілися на безлюдді, там, де кінчається своя країна і де починається вже все чуже: чужий край, чужа віра, чужі люде. І навіть не просто чужі, а люті вороги. Там ці дивні козаки-запорожці звили собі гніздо, а могутних вилітків з того гнізда боялися всі сусідні держави: і Польща, і Московщина, і Крим, і Турещина.
От і тепер Московщина, насилу визволившися від поляків та від швед в та сяк-так упоравшися з усякими царями-самозванцями, зараз же послала своїх послів на Січ сповістити, що вже вибрала вона собі за царя боярина Михайла Федоровича Романова і прохати козаків, щоб уже надалі вони за самозваних царів не обставали і не допомагали їм ставати царями на Москві, як допомогли колись Отреп'єву
Московські посли привезли в Січ ласкавий лист од молодого царя. По обіді скликано всіх запорожців на військову раду слухати того листа. Деякі з козаків, випивши за обідом зайву чарчину, полягали були в холодочку трохи заснути, та осаули зараз же побудили їх, і вони, позіхаючи, пішли слухати царського листа.
Посеред козацького кола стояла запорозька старшина. Потім увійшли туди ж московські посли; на привітання їм військові сурмачі вдарили в сурми. Пан-дяк приніс маленьку шухлядку, оббиту вишневим оксамитом. Одчинивши шухлядку, дяк сказав запорозькій старшині:
