— Джуро Яремо, — загомонів ледві чутно Хведір Безрідний, — поживай моє добро… Дарую тобі по смерти моїй коня мого вороного і того другого, білогривого, і тягеля червонії од піл до коміра злотом гаптовані, і шаблю булатную, і пищаль семип'ядную…
Він замовк, утомившися. Джура заплакав ще дужче.
— Не плач, джуро, — сказав Хведір, трохи жвавіше. — Причепи шаблю до боку та сядь на коня: нехай я подивлюся, який із тебе козак буде.
Джура мовчки причепив шаблю до боку, перекинув мушкет через плече, скочив на коня і тихо поїхав поміж мертвими.
Проїхавши трохи, він вернувся до Хведора. Той тихо плакав і шепотів:
— Спасибі ж тобі, Господи милосердний, що не ледачому добро моє достанеться: буде кому за мен Бога молити.
І він знову заплющив очі, бо дуже втомився. Знову тихо-тихо стало навкруги.
Але що то?.. Здалека, з Дніпра, якийсь клекіт чути. Обличча Хведорове здрігнулося і все тіло випросталося. Він пильно прислуха́вся: клекіт ніби ближчав.
— Джуро Яремо, чуєш?
— Чую, пане отамане.
— Що то?
— Не знаю: може лебеді ячать, а може козаки гомонять.
Хведір силкується звести голову, але вона знову безсило падає на землю.
— Джуро Яремо! Сідай на коня та їдь ти понад Дніпром-Славутою, довідайся, що то за клекіт. Як що то козаки гомонять, то ти їм об'явися.
