„Ні, тут діла не буде“. Перейшов у густі ромашки, ліг у гущавині. Щоб вернути розвіяний настрій, почав знову декламувати з притиском:
Поки тебе я не бачив,
Я щасливий був.
Зашелестіло поблизу: жінка — боса, в руках дубець; тоскними очима розглядає по порубі. До Віті:
— Часом ти не бачив тут рудої корови?
І далі.
— От лихо!
Швидко стріляючи у всі боки затурбованими очима, побігла далі. Настрій у Віті чогось підупав. А тут сонце смалить!
„Піду кудись в инше місце в тінь“.
Рів. На рові груша, густа-густа, дика, мов дротами переплутана. Тінь од неї, як під наметом. „Отут мабуть піде робота“. Як не сяде — незручно. Ляже — муляє, перевернеться на живіт — коле щось, сяк-так умостився. Аж ось курним шляхом знайомий чоловік копи везе, плечем підбичовує. Чуб у остюках, обличчя, як мара, піт, як дьоготь, стікає з чола. Порівнявся з Вітею:
— А що, Вітю, в холодку, мабуть, таки краще, ніж косити в полі?
Сказав бодьоро, на закуреному обличчі блиснули сміхом зуби; а слова одгукнулись у Віті докором.
— Чи не піти краще до хати — там ніхто не буде заважати“.
Вернувся до двору, походив, поникав, зай-
