одцвіталися, як майнула крилами, одлетіла весна. Заглянеш до його в кімнату: сидить над книжкою, як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає, як жеретія.
Гукнеш:
— Андрію Марковичу!
Не одриваючись од книги, сердито:
— Га?
— Чи ще порох у порохівницях?
Підводить голову: лице примарніле, чуб поплутаний, очи туман застеляє… Коротко, спокійно:
— Хватить…
І знову лице в книжку, суворе, непохитно рішуче.
Ніхто до нас, і ми ні до кого. Заглянув тільки чогось разів зо два Запорожець, затурбований, не п'яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на ліжку, курив, щось думав… Далі, чогось червоніючи, попрохав одного підручника для якогось свого товариша, — пішов.
І поплили мимо моїх вікон ночи за ночами, проносили огонь і отруту. Співали півні за півнями, гасились заходи, за світанням розцвітали рожеві світання, дні спліталися в тижні, одлітали…
Сижу…
В кімнаті тихо. На столі свічка шелевіє. Перед очима книжка…
Тихо, тихо в кімнаті…
Причувається: за спиною коло порогу стоять мої жарти і сміхи примовклії, мов пустуни школярі, що навколішки поставлені.
