лоді, як зелений ліс. Гомін, співи — ніби на свято зібрались. Стелять собі шлях далекий:
Куди вони йдуть,
Там бори гудуть…
А один, молоденький, безвусий — зовсім дитина — все коло вікна отирається. З ранку до вечора. Усе йому цікаве, що там на вільному діється світі: дядько на возі, і чиясь коза…
Кличе:
— Браття, а подивіться, що воно за жінка сидить проти наших вікон. І вчора цілий день сиділа, і сьогодні сидить. Сидить, та все на вікна позирає.
Один по одному — стовпились коло вікна, крадькома виглядають за ґрати, гомонять:
— Бідна бабуся — певно десь до сина примандрувала.
— Та видно й не зблизька — одежа якась незнайома.
Почали вгадувати: один каже — так ходять на Волині, другий — понад Десною.
— Буханчика з калиною привезла, сердешна, синкові, — жаліє жвавий хлопчик.
Максим лежав на нарах. Снилась йому цю ніч хата під ясенами, і півники в городчику, і брат Андрій — уже не хворий, веселий, веселий, радісний, як тільки малим бував… Цілий день як обмарений ходив, думав про долю, що розігнала їх по чужинах…
Почув розмову, встав, підійшов до гурту. Визирнув і собі через плечі у ґрати… Думає: такі свитки носять і в нашому селі. Нагнувся, придивляється. Далі зразу: одного в один бік, другого в другий, мовчки
