Вертаються, аж дивляться, що в їх так прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусід: „Хто се? хто се?“ Ніхто нічого не знає.
Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому, аж у їх і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці. Вони знову до сусід: „Чи не бачили кого?“ Кажуть: „Бачили якусь дівчину, од криниці водицю несла. Така, кажуть, гарна, тільки трошки кривенька“.
От дід і баба думали-думали. „Хто б се був?“ ніяк не згадають. А далі баба дідові каже:
— Знаєш що, діду, зробімо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємося та й будемо виглядати, хто до нас понесе воду.
Так і зробили.
Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із їх хати виходить дівчина з коромислом: така гарна, така гарна! тільки що кривенька трошки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату; дивляться, аж у гніздечку нема уточки, тільки повне пірячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули в ніч, воно там і згоріло.
Коли ж іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка, — аж гніздечка нема. Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:
— Не плач, галочко! ти будеш у нас за дочку: ми будемо тебе любити і жалувати, як рідну дитину.
А дівчина каже:
— Я до-віку жила б у вас, як би ви не спалили мого гніздечка та не підгляділи за мною; а тепер, каже, не хочу! Зробіть мені, діду, кужілочку й веретенце, я піду од вас.
Дід і баба плачуть, просять її зостаться; вона не схотіла.
От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона сіла на дворі й пряде. Коли ж летить вутят табуночок, побачили її та й співають:
Он де наша діва,
Он де наша Іва,
На метеному дворці,
На тесаному стовпці.
Кужілочка шумить,
Веретенце дзвенить.
Скиньмо по пірячку,
Нехай летить з нами!
