змагатися, щоб не оден такий діяч був на Вкраїні, а щоб виходило з сільської громади багацько вірних синів свого народу, хоч би чим-небудь подібних до цього оборонця мужицьких прав. Щоб не злодії, не пянюги, не сліпі такі вештались по Україні, що не знають звідки пішла біда народня й їх власне піяцтво та злидні, а люде з розумом, освічені й такі, котріб дбали про громадські справи…
Про піяцтво ось як оповідає Стефаник:
„Отой Антін, що онде пяний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а нїщо в руки. Купить корову, тай здохне, купить свиню, тай решетину дістане. За кождий раз отак.
Але як умерла йому жінка, а за нею і два хлопці, тай Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта (старшини) синю книжку службову тай має йти десь найматися, служби собі шукати.
Сидить отам пяний та рахує, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату“…
І плаче, плаче мужик-пяниця у Стефаника й читач почуває своїм серцем, що й письменникові шкода того мужика. Що не дали йому змоги жити інакше, що це не тільки рахуба того пяниці й майно його гине, а гине й добро народнє, кревне дідівське добро… І таке все тут мужикові й письменникові миле, дороге, рідне!…
„Було моє, а тепер чуже“, каже мужик. „Віхожу на двір, а ліс шумит, словами го-
