Твори (Стефаник, 1942)/Синя книжечка
| ◀ І чого ти, серце моє… | Твори Синя книжечка |
Портрет ▶ |
|
СИНЯ КНИЖЕЧКА
Дунечці
Отой Антін, що онде п'яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а ніщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кождий раз отак.
Але як умерла йому жінка, а за нею і два хлопці, та й Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати.
Сидить отам п'яний та й рахує, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.
— Продав та й а́вус! Не моє та й решта! Не мо-о-є! Ей, коби дід мій та підвівси із гроба! Моспане, штири воли, як слимузи, дваціть штири морґи поля, хати́ на ціле село! Все мав. А онука, аді!
Показував селові синю книжечку.
— Ой, п'ю та ще буду. За своє п'ю, ніхто до того рихту не має. А він мині каже: мой, ґрунт прісцєв-єс! Печєтку прибиває та й картає! Е, я ще не таких вітів видів.
— Аби тобі так умирати легко, як мині гезди легко.
— Йду я з хати, гет цалком вже віхожу, та й поцулував сми поріг та й іду. Не моє та й решта! Бий, як пса, від чужої хати! Можна — проши. Було моє, а тепер чуже. Віхожу надвір, а ліс шумит, словами говорит: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!
Антін б'ється обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде.
— Знаєте, туск такий прішов, шо раз туск! Вхожу назад до хати. Посидів, посидів, та й віхожу — не моє, шо маю казати, коли не моє…
— Аби так моїм ворогам конати, як мині було із свої хати віступати!
— Віхожу я надвір та й ні таки обмарило. Дзелений мох на хаті, траба би єї пошивати. Камінь-вода, — не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь, — аби камінь, тай розпук би си із жєлю!
Антін по цім слові гатить руками у землю, як у камінь.
— Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глини тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю — не пускає. А мині жєль, не жєль, ні! Але таки гину… Сижу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютси на покаяніє.
— Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увес мир плакав. Порєдна, каже, жона була, працовита…
— Перевертайтеси в гробі, небожєта, бо-м лайдак. Пропив-єм усе до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дєдя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати…
Антін тепер показує на війтову хату.
— Але вітиха — добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан Бог твоїм дітем годит, де си поступ'ют. Най вам Бог усім дає ліпше, як мині…
— На який ґатунок я маю на чужі приспі сидіти? Йду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плачь. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони слозу за слозов просікают. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов — так заплакала.
— Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й віступив-єм цалком.
— Ой, легко, як каміня гризти. Темний світ навперед мене…
Антін обводить рукою довкола себе.
— Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап'юся, з ними пустю. Най знают, як із села-м віходив.
— Аді, в пазусі маю сину книжечку. Оце моя хата і моє поле і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах і по жидах і по всєкі вірі!