Спомини з часів української революції (1917–1921)/I/V
|
Під згуки то зростаючої, то змовкаючої стрілянини, поїхали ми в дальшу дорогу. На мості біля Київа I. якісь люди сиґналізували червоними світлами, над потягом просвистіла черга (серія) із скорострілу від сторони Київа I. Розрізуючи воздух, пронісся з боку міста, десь понад возами, гарматний набій, заскомлів і бухнув коло Кадетського корпусу.
Стація Київ II. Злізаю з вуглярки. Довго і даремно блукаю з невеличкою охороною озброєних гайдамаків поміж залізн. рейками (торами), забитими потягами, порожняками і з майном; багато возів із кіньми, що вже поздихали. Перед нами втікають якісь постаті, що порались по возах. Гурток селян витягає з возів напів живих коней, які хитаються на ногах, — кудись їх ведуть між потягами, а зовсім — близько — близько гукають зрідка гармати, чути як виє вилітаючий лаштунок і десь далеко — далеко вибухає.
Нарешті найшли вільну рейку (тор), який провадив до військового вантажного помосту (місце де вантажиться і вивантажується вози). Відсуваючи порожні повні вагони, якось перепихаю свій потяг до помосту, на якому бруд, похідна кухня, декілька поломаних возів, чотири кінські трупи та один здохлий віл…
Хоч вже й ніч і гайдамаки потомлені, лаштуємось, як до бою. Рухома твердиня — залізничий вагон для вугілля, — стає з боку Київа I., із сусіднього потягу витягаємо дві гармати, які вишкірюють свої набиті гирла в протилежні боки, забезпечуємо від несподіванок гайдамацький ешелон, два „Максіми“ витягаємо на кручу, якраз над помостом, — обслуга скорострілів влаштовується по малих хатинках на самому верху кручі, два близші до потягу тори звільняємо від возів.
Готово! Тепер можна „явиться по начальству“. З невеличкою охороною продираюсь поміж потягами в напрямі на стацію. По дорозі знаходжу той потяг зі зброєю та набоями, що виправили ми з Олевська. Вартові гайдамаки (три відпочивають, два по обох боках потягу вартують) доповідають, що через ці два дні, відколи вони тут, весь час йде грабунок ешелонів; що на стації безладдя, якийсь старшинський відділ формується, якісь вільні казаки, чи пак якісь міські паничі; був правильний відділ Богданівців та кудись пішов, але очевидячки стація Київ II. за „Центральною Радою“.
Нарешті дійшов я до стації. Питаю за командантом, — кажуть на другому поверсі. Іду по сходах, на яких сидять ріжноманітно вдягнені й озброєні люди: довгий коридор теж повний такихже спячих озброєних людей. Попав я у якусь кімнату, де біля скорострілу пораються якісь типи в червоних лямпасах. Вони розмовляють зі собою по московську і звуть один другого „ваше превосходительство“ — питаю, — кажуть, що в тій нерозберисі, вони, молоді ґенерали, не хочуть бути без зброї, тому витягли скоростріл та ладнають…
— „Треба розброїти оцю контр-революцію“ — бурмотять за моєю спиною гайдамаки.Воно справді не вадило би, але при таких порядках як на стації, розброєні за хвилину знову були би зі зброєю, а нам нема чого тратити часу й енерґії на дрібну акцію, тимбільше, що тії семеро „превосходітельних“ зрештою лише влаштовуються „для озброєного нейтралітету“. Тому питаю тільки про команданта та дістаю відповідь, що „етот абалдєлий подпалковнік“ в кімнаті на кінці коридора.
Іду, переступаючи через спячих, і вхожу до великої кімнати зі столом посередині, за яким якийсь присадкуватий чоловік, у старшинськім плащі мирного часу, видає кільком іншим накази про відшукання гарматників та паротягів для відправки на завтра якогось ешелону. Коло стації близько-близько, зрідка бухають гармати так, що від вибуху освітлюються мов блискавкою вікна і жалібно дзвонять шиби.
По скінченню наказів присадкувата людина дивиться на мене втомленими очима зі синцями майже до половини обличчя і питає : „Ну, а вам чого?“ Доповідаю, що прибув з полком гайдамаків імени кошового отамана Костя Гордієнка та хотів би зорієнтуватись. Відповідь несподівана: „От і добре, ми вас причепимо до ешелону „Охоче-комонників“, які мають від'їхати в напрямі на Ворожбу тай поїдете“… Я зауважив, що слід мабуть доповісти про прибуття головній команді, бо ж три сотні людей впорядкованих фронтовиків і до того добре забезпечених може щось варті. Командант сказав, що він нічого не має проти того, щоби я перебалакав із Шинкарем, який був тоді головним начальником у Київі та післав зі мною якогось старшину до телєфону.Довго нас не лучили і нарешті я почув розмірний рівний голос, який, вперше по прибуттю на Україну, поставив мені річеві запитання про скількість козаків, стан полку і т. д. Той же голос інформував мене, що є два осередки керування обороною Київа: штаб особливого команданта — Ковенка на Лютеранській вулиці та штаб вільного козацтва на Миколаївській, з якими я мушу перебалакати про свою діяльність. На моє запитання про бажаність чи небажаність виїзду на Лівобережжя, Шинкар катеґорично заявив, що відїзд полку є неможливий, що кожен стрілець є в Київі на вагу золота.
Хоч мене і здивували два осередки оборони, які розположені так близько один від другого (вулиці в 600 кроках), але почав шукати сполучення із ними.
Першим відкликнулося вільне козацтво, яке зазначило, що їм потрібно підсилити такий і такий район оборони, куди я маю дати в один — двадцять пять, у другий шістьдесять, третій вісімдесять людей і т. д. себто розшарпати полк на кусники і, не зорієнтованих у Київі людей, розкинути без звязку від Подолу до Печерська. Відповівши, що не дам розбивати полку, який тільки в цілости є силою, я дозвонився до штабу Ковенка, але і звідтам посипалися накази: післати 10 людей зі скорострілами туди, 20 сюди і т. д.
Побачивши, що ради не-має, почав знову звонити до Шинкаря, але сполучення зі стацією Київ II. перервалось, бо з телєфонічної централі подали, що близько неї починається бій та телєфоністки тікають.Отже довелося з нічим вертатись до свого потягу. Знову ешелони, коло яких пораються якісь темні постаті, вози, в яких стогнуть голодні, здихаючі без нагляду коні та нарешті наш вантажний поміст.
На велике моє здивування гайдамаки не сплять: на помості летючі мітінґи, ґрупи людей, розмови, вигуки. Зясовую, що прийшли ґрупи аґітаторів із залізничих майстерень, які намагаються довести гайдамакам помилковість їх поведінки щодо самостійности України та визнання Її владою, — Центральної Ради.
Ведуться горячі спори, але, при повній майже згоді гайдамаків з соціяльними твердженнями робітників майстерень істнує глибоке розходження в національному питанню: розходження тим більше, тому що ні один з аґітаторів не володіє хоч сяк-так українською мовою, не визнає зовсім самого навіть істнування українського народу, вважаючи ту боротьбу, якої гомін, тахтахтання скорострілів, вибухи гармат та тріск пострілів, — долітає з міста, лише боротьбою „буржуазной Центральной Ради“ з революційним пролєтаріятом.
Спори загострювались, гайдамаки починали хапати за кріси, хвилина, і булиб забули, що перед ними безбройний робітник, який прийшов покищо без ворожих намірів. Доводиться вмішатись до них і поставити вимогу звільнити поміст, бо вже пізня ніч.
Сторони розходяться обмінюючись останніми, вже цілком ворожими викриками та ще довго потім гудуть розмовами вози, в яких ніяк не можуть заснути гайдамаки.На ранок другого дня нічого не вияснилося: той же шум боїв в стороні Київа з головним пеклом десь біля Печерська та вже повна неможливість будь з ким увійти в звязок телєфонічний. Але значно погіршується ситуація в районі стацій Київ I. та II: починається загальний страйк залізничників. Паротяги зі свистом випускають пару і покинуті обслугою стоять сиротами, без людей й без руху. Мені щоби уможливити скоре вивантаження, та пересунути потяг, ледви щастить знайти якогось механіка — Українця, який згоджується і то при умові демонстративного примусу з нашого боку, зробити необхідні маневри своїм ще не вистиглим паротягом.
Отже доводиться, так як у диких пралісах Поліся, робити все на власну руку.
Вважаючи на те вражіння, яке зробила на гайдамацтво і неясна так соціяльно як і національно залога Київа ІІ-го (лише „охочекомонники“, що виїхали вранці, були для нас зрозумілі як українські революціонери) і страйк робітництва та, правду кажучи, не маючи змоги і самому собі дати ради в тих суперечностях, що нас окружували та побоюючись завести своїх гайдамаків на Бог зна які манівці, вирішив я їхати з делєґацією просто до Центральної Ради, щоби на місці дати собі раду.
Це рішення викликало глибоке задоволення хлопців. В делєґації мали їхати всі верхові, які були в полку, два скоростріли Максима на двох колісницях, два Кольти і дві автоматичні ручниці Шоша, так що „делєґація“ в разі необхідности мала солідні „арґументи“.Ми виїхали, переїхали міст через залізничий шлях до Арсеналу, на якому стояла вже озброєна варта від майстерень Київ I., але ні ми її, ні вона нас не чіпала.
Навмисне їдемо на Васильківську, бо там ширша вулиця та лекше в разі бою з кінними.
До Бесарабки ні одного озброєного, ні одної стійки, або стежі, так що такою дивною здається невпинна стрілянина з боку Печерська. На вулицях звичайне повсякчасне життя, тільки не ходять трамваї та якось брудно, неохайно.
На Бесарабці, на широкій площі, де великий рух людей, ходять як сироти пять Богданівців в уніформі і зі зброєю. Побачивши нас, готуються до бою за невеличкою решіткою малого скверу. Вони швидко зникають і площа пустіє. Та довідавшись хто ми, Богданівці пускають нас далі. Ідемо до Фундуклієвської і зустрічаємо нову варту шістьох озброєних, але щойно коло Колєґії Галагана, де міститься Військовий Секретаріят. Ті нас навіть не питають. От вже і будинок Педаґоґічного Музею, Центральна Рада, — яку вартують чотири Січові стрілці.
„Делєґація“ швидко злізає з коней. Шоши та Кольти „займають“ позиції по обидвох боках Великої володимирської за загородою в садку. Коні та коноводи ховаються у садок і тільки Максими похмуро дивляться своїми цівками просто в двері та вікна Музею, куди впевнено входить „делєґація“, скидаючи в часі ходу з плечий набиті кріси.
Січові стрільці дивляться безрадно, а потім починають розмовляти з обслугою скорострілів.20 делєґатів, обдертих, брудних, в мохнатих сибірських шапках, але з лискучою від чистоти зброєю, юрбою ввалюються до широкого вестибулю Музею та заявляють бажання побачити членів Центральної Ради і самого батька Грушевського.
В вестибулі невеличка метушня, якісь цивільні бігають, а за хвилинку нас ведуть вже в кімнату ліворуч. Двері цієї кімнати ми залишаємо відчиненими і коло них ставимо двох вартових гайдамаків. Хвилину чекаємо та з внутрішніх дверей виходить до нас, знайомий вже із фотоґрафії, сивобородий та сивоволосий „батько“ в супроводі кількох людей. Один із них зараз вже впадає в око своєю селянською ношою та штанцями з очкуром.
Мохнаті шапки мимоволі знимаються перед поважною постатю сивого голови Українського Революційного Парляменту; але за хвилинку вдягаються знову, насуваючись до самих очей.
…„Ну ось я, що хочете діти?“ — каже не поспішаючи впевнений голос. Павза. Відповідає командант, який знову скинув шапку: …„З далекої Білорусі, без всякого наказу, прийшли ми український трудовий народ боронити. Без ніякого наказу прийшли ми сюди у Київ та до Вас батьку. На фронті нам наказали, що Ви тут усі чисті буржуї, а прийшли ми сюди, то не можемо дати собі ради: не знаємо, хто з ким та за що в Київі бються?“ До цієї промови зараз же підіймаючи кріс, додав полковий писар Іваненко: „Ось тутки маємо все, щоб оборонити трудовий нарід український від того ворога, від якого доведеться!“
Голова Центральної Ради відповідає, що нам набрехали про її нібито буржуазність і доводячи протилежне, представляє деяких її членів, зокрема оцього виразного селянина, яким був Одинець та ще якогось робітника, які входили до цілої низки комісій. Крім того голова Центральної Ради каже, що справжнє облича цього революційного парляменту нам виявить діяльність контрольованих ним Ґенеральних Секретарів. Після того передає голос останнім.
Перший говорить Порш, який зясовує, що Секретаріят Військових Справ іде щиро назустріч демократичним гаслам і бажанням народніх мас України та прямує до осягнення як найскоршого спокою, тому оголошена ним частинна демобілізація Південно-Західнього фронту, зменшує кількість частин; також проводиться демократизація армії і т. д. Все те, що ми вже нераз чули на мітінґах. Я слідив те вражіння, яке ця промова робила на гайдамаків і бачив здивовані погляди, бо так не підходила дійсність: ця безпереривна стрілянина у самій столиці, ця невпинна загроза зі всіх боків, до цих паціфистично плаксивих слів. Зокрема це було дивне нам, тим, що не залишили зброї в переконанню, що в революційні часи тільки вона може бути рішучим арґументом. І ставав зрозумілим той „нейтралітет“, якого трималися сердюки Центральної Ради.
Промова секретаря земельних справ зробила ліпше вражіння і її вислухано уважно, з жагучою цікавістю.
За цим секретарем промовляв селянин Одинець, за ним якийсь робітник, але у всіх цих промовах ще не було відповіди на головне для нас питання: хто з ким і за що бється в Київі.Якраз наприкінці останньої промови спішно викликали до телєфону одного зі старшин, що був у делєґації. Він вернув за хвилинку та не діждавши кінця промови, доповів, що залишений при ешелоні сотник Андрієвський повідомив, що проти полку повели наступ озброєні відділи з боку Київа I. та що полк почав бій; отже події рішалися без нас.
Впала команда: „Позір!.. до коней!“ і вмить зникли гайдамаки з кімнати, де лишилися самі секретарі та представники Центральної Ради з головою останньої, який лише добавив: „Оцеж і військо“… Відходячи останнім попрощав я представників словами: „мабуть ще доведеться розмов та програм почути колись пізнійше“… Швиденько зібравши делєґацію та взявши скоростріли поїхали ми в напрямі Київ II., де зірвалася густа крісова та скорострільна стрілянина.
Як не поспішала делєґація, але справа вирішилась швидче: на мості коло Київа II. лежало декілька вбитих і стояла вже гайдамацька варта. Коло ешелона було тихо, тільки в бік Київа I. тріскотіли поодинокі стріли поміж нашими і невідомого ворога стежами. Пишу невідомого, бо ми тоді не знали, хто нам, тут ворог.
Сотник Андрієвський доповів, що до полку в нашу відсутність прийшла делєґація від майстерень Київа I., яка поставила ультимат: або підчинитись „єдиной всеросійськой владє“, або розброїтись та оголосити невтралітет. Відповідь природно була відмовна, та за 20–30 хвилин після відїзду (приїздили на паротязі) з боку Київа I. почався наступ озброєних розстрільних, які полк відбив. Перемога ця коштувала нас 7 ранених.Ці події та повернення делєґатів і принесені ними вражіння стали темою розмов у гайдамаків і горяче дебатувалося питання дальшої нашої поведінки. Обговорювала це питання скликана мною на нараду старшина.
Думки, що висловлювалися на цій, як гайдамацькій так і старшинській нараді, у головних рисах були такі: Центральна Рада в стані оборони, вона не має на думці вживати примусу, щоби провести якусь свою політику та скорше думає про вирішення питань, які висуває само життя згідно з всенародньою волею; з другого боку ті, що нападають, боряться не лише проти Центральної Ради чи її політики, а головно проти прав на самостійність і самовизначення Українського Народу, вони балакають виключно по російськи, заатакували Гордієнківців без усякого приводу. При тім зазначували, що авторітет Центральної Ради значно більший в Олевську, на селах і провінції як у Київі.
Майже коло двох годин мітінґували, а потім прийшли представники козацтва з твердим рішенням: іти цілому полкові до Центральної Ради та стати в її розпорядження.
Коли рішення принято, дальше справа пішла швидко по військовому. Вивантажувались коні, вози, зброя. Знайшли паротяг під парою і з бідою зігнали всі наші ешелони до купи та забезпечили їх вартою, якій залишили оці наші дві гармати. Коли вже починало смеркатися, довгою смугою почали Гордієнківці витягатись з Київа II. в напрямі до будинку Центральної Ради.
Тяжко було возам їхати по брудному, підплившому водою снігу, тому тільки в повній вже темряві дійшли ми до Центральної Ради, де полк привітали її члени. Після коротеньких розмов нас виправлено на нічліг до театру „Варєте Апольльо“ на Мерингівську вулицю 200 кроків від штабу Ковенка. З піснею пішли по Фундукліївській гайдамаки. Грімко лунали співи по порожніх вулицях, радісно вітали полк рідкі стежі та українські стійки, притихли навіть невпинні стріли, а пісні про Дорошенка та руїну Січи не залишали сумніву у міщан в тому, що прийшла нова українська сила.
Дійшовши до Мерингівської, поставили коні на припонах, які влаштовано на арені цирку, що на Миколаївській вулиці і позакочували вози на велике подвіря цьогож будинку, в якому містилося „Апольльо“, а гайдамаки примістилися на долівці театру, вкритій пухким килимом; старшини, штаб та канцелярія влаштувались у льожах. Розташування забезпечено вартою і ми спокійно переспали цю нашу першу ніч у середині української столиці.
Щоби читачам цих спогадів став зрозумілим дальший хід подій, треба ранійш всього познайомитися із властивостями тих боїв, які відбувалися в місті Київі у ці дні січня 1918 року.
Головною прикметою цих боїв була повна майже неможливість провести виразно межу, по якій іде бій. Бої вибухали несподівано там, де починали стріляти на Українців інсурґенти, які просмикалися дуже легко по цілому Київі, бо Центральна Рада не розпоряжала вистарчаючими силами, щоби надійно охоронити все місто, а за увесь час боротьби не видала ані одного наказу, який дававби право її військам проводити ревізію серед мешканців Київа. Так, що в перерві бойових сутичок по тих вулицях, по яких не літали кулі, „обивателі“ пересувалися цілком свобідно, ніким не запитувані і не ревідовані.
Але без огляду на ці властивости всеж було можливо зазначити ті райони, які були в цілковитому посіданні сторін, осередки, за які йшла боротьба.
З боку Центральної Ради це були: квартал між Великою володимирською, Фундукліївською, Пушкінською та Бибіківським бульваром, де містився будинок Центральної Ради та Війського Секретаріяту; квартал між Лютеранською, Мерингівською, Інститутською та Банковою — де містилися: Штаб команданта залоги, якраз коло Кірхи, штаб Вільного Козацтва коло Цирку, ґенеральний штаб на Банковій та Державний Банк на Інститутській; квартал в районі Львівської вулиці, де були розташовані Січові Стрільці та касарні Богданівців, які містилися в Печерській цитаделі якраз проти Арсеналу.
Большевицькі інсургенти мали: Арсенал, який був їх головним осередком, майстерні Київа I., околиці пристані та район між Крутим Спуском та Собачою Тропою. Районами найупертійших змагань були: Софійський Майдан, на якім йшли бої за телєфонічну централю і район між Арсеналом та Державним Банком.
Йшли змагання без перерви між Богданівцями з одного боку, які засіли у своїх касарнях і Арсеналом з другого. Там йшла невпинна стрілянина. Вікна будинків відділювались тільки подвірям, що найбільше в триста кроків, тому кулі з Арсеналу літали по цілій богданівській касарні. Було дуже тяжко вдержатись в долинному її поверсі та цілком неможливо було користати з нормального виходу; тільки вікнами, що виходили до рова старої фортеці, можна було дістатись до Богданівців. Кожного дня тим незручним виходом спускали на мотузках ранених та забитих переважно в голову.
З другого боку Арсеналу в касарні т. зв. „Миколаївських воріт“, якраз проти памятника Іскри та Кочубея, був розташований український сердюцький імени гетьмана Сагайдачного полк, який, як і всі сердюки, оголосив „нейтралітет“ і залюбки не лише перепускав арсенальців, але й продавав їм їжу та набої…
Такі же „нейтральні“ частини були розташовані в гарматній військовій школі у Кадетської Рощі — Сердюцька гарматна бриґада, в касарнях бувш. Луцького та Бендерського полків та в самій цитаделі коло головної варти, де стояв якийсь Шевченківський полк, який приїхав з Петрограду добре розпропаґандований, з твердим наміром розігнати Центральну Раду, але приїхавши занявся „нейтральними справами“, як от самозадоволенням харчами, одягом і т. д. Були ще деякі частини, які теж, хоч і не зголошували „нейтралітету“, але були ще більше пасивні ніж „нейтральні“: це був штаб Сердюків і полки — кінний Вільної України, складений з молодняка ще необстріляного, та піший полк імени Грушевського з мійської інтеліґенції невиразного облича.
Цих невтральних та напівневтральннх було так багато, що вони перевищували числом обидві змагаючіся сторони. Вивести їх зі стану невтральности було годі, бо мали певну орґанізованість і карність супроти своїх командантів, які здебільша були „малороси“, а то й просто Росіяне, бо при формуванню тих частин мало звертали уваги на свідомість національну командного складу. Отже це командування, не маючи змоги повернути баґнетів своїх підлеглих проти українського уряду, обмежилось грою на шкурництві та втомі війною і вдержало свої полки в догідному стані „нейтралітету“.
Зі всіх „нейтральних“ зосібна шкідливі були, крім вищезгаданих Сагайдачників, ще бельґійсько-французький авто-панцирний дівізіон, який стояв на шосе, що веде до Святошина і був головною підтримкою „нейтральних“, загрожуючи виступом проти тої сторони, яка насмілиться їх зачепити. Звичайно про ці всі деталі дізналися ми значно пізнійше.
Перша наша ніч у театрі „Апольльо“ пройшла спокійно, так як у полковій резерві на фронті, бо нікого з наших фронтовиків не турбували ні далекі крісові постріли ні тактакання скорострілів в напрямі Арсеналу.
Ранком полкові приобіцяно „баню“ (парню), бо за час нашого безпереривного походу ми набралися стільки насікомих та всяких паразитів, що тяжко було витримати.
Ще напередодні замовили ми парню в районі Думської Площі і коло 8 години ранком сотня виладнавшись пішла купатись, а я з невеличкою охороною пішов до Військового Секретаріяту зареєструвати полк, вияснити, що з ним маю робити та дістати гроші, прохарчування та одяг.
Щойно дійшов я до бувшої Колєґії Галагана та спинився на сходах подивитися на заклик до вступу у „Кіш Слобідської України“, на якому був намальований здоровенний козарлюга з оселедцем і шапкою зі шликом у руках та була виписана відозва із підписом Петлюри, яка закликала тих, хто бажає боронити Вільну Самостійну Україну, вступати до Слобідського Коша та зголошуватись до прийомного бюра, яке міститься тутки, — як раптом зірвалася горяча стрілянина в стороні Думи, куди пішла перша сотня. Занепокоївшись тим пішов я швидко до свого „Апольльо“, але на розі Фундукліївської та Крещатика зустріла мене гайдамацька стежа, яка доповіла, що перша сотня мусіла брати парню з боєм, бо там була засідка і що друга сотня пішла на допомогу, щоби прикрити першу, заки та скінчить купатися.
Пішов я знову до Військового Секретаріяту, а з боку Думи вряди годи тріскав постріл, то перестрілювались з ворожими стежами гайдамаки, які забезпечували для полку купіль.
Військовий Секретаріят мав дуже своєрідний вигляд: тимчасові деревляні перегородки в кімнатах, що робили їх придатними до нових функцій, лавки з садів у почекальнях, а головне повне боєве поготівля цілої установи.
На сходах зарав же за дверима скоростріл вже з готовою лентою та обслугою біля нього, другий скоростріл такий же готовий до негайного бою в самій прийомній кімнаті Військового Секретаря, очевидячки тому, що з вікна цієї кімнати дуже гарний обстріл Фундукліївської вулиці. Всі урядовці озброєні, так що навіть мені, що таки богато дечого бачив з ділянки військового поготівля, трохи дивно було бачити кріси, які стояли коло столів з паперами і друкарськими машинами та розсильних, які вирушаючи з дорученнями набивали кріси; навіть деякі з небагатьох панночок машиністок мали револьвери при поясах.У коридорі коло прийомної секретаря ладнаються урядовці, частина в військовому, частина в цивільному одягу, але всі озброєні. Начальник канцелярії після списку їх перевіряє, — це іде відділ зміняти варту в Державному Банку, яку більше як тиждень з браку військових відділів виконують урядовці Військового Секретаріяту, по черзі переходячи від боєвої до канцелярійної справи і навпаки.
Я розповів свою справу вартовому старшині та на велике моє здивовання був принятий самим Військовим Секретарем, який докладно розпитав мене про стан полку, настрій його, настрій населення тих районів, якими я йшов і, нарешті, запропонував мені видати негайно винагороду гайдамакам по 300 карбованців, старшині по 1000, а тоді це були великі гроші. Я, знаючи настрій своїх козаків, відповів, що подібна винагорода булаб кінцем існування полку, бо ні один із нас не йшов до Центральної Ради та до Київа за грошима, тільки йшов боронити прав Українського Народу, а видачу таких великих грошей моглиб уважати наміром купити нас і зєднати для непевної мети. Тому я просив, щоби для полку видано тільки такі гроші, які йому належаться на удержання, якого ми вже другий місяць не діставали за браком коштів. Зі мною був господар полку з усіма розрахунками. Ми швидко визначили необхідні нам кошти та негайно дістали наказ про їх видачу. Я просив також, щоби до полку повернули всіх наших вартових, які були при потягах зі зброєю та визначили, звідки я можу діставати доповнення людьми з огляду на неминучі бойові втрати. Перше приобіцяли, а в другому порадили вивісити заклик поруч із закликом до Слобідського Коша та почати набір охотників.
Гроші ми дістали дуже швидко і без всяких формальностий. Я просто підписався в якійсь книжці, а той, у кого я підписувався, відрахував мені купу царських карбованців. На запит господаря полку, чи треба в розчисленню додержуватись російських звичаїв, чи може є які нові, той що видавав гроші, відповів: „а пишіть як хочете“… Це нас трошки здивувало — бо революція революцією, але в грошевих справах ми навіть на фронті звикли до більшої формалістики.
Коло полудня вернувся я з грошима та з наказами до своєї тимчасової касарні, де пообчищувані та повеселійшалі гайдамаки їли консерви з хлібом і запивали горячим чаєм. Сходив я до парні з останніми вартовими і по скінченню її передав варту коло Думи відділові Полуботківців, який почав помалу з боєм просуватися до памятника Олександра II.
За яких 20 хвилин після мого повороту викликали мене спішно до штабу Ковенка, де сам командант заголи просив мене вислати 12 козаків зі скорострілом на Крещатик, 10 на Бульвар, 15 ще кудись. На це я відповів рішучо, що з подібними не то що проханнями, але й наказами я прошу до мене не звертатися, бо розірвати полк і перетворити його в дезорґанізований натовп, який вже уявляють собою Полуботківці, я не дозволю і якщо ця поведінка моя не до вподоби, то прошу мене скинути з командира полку, бо поки я ним командую, полк буде виконувати всі накази, але як впорядкована одиниця, а не як випадково зібрана ватага. Коли хочуть полк використати, то прошу дати йому як цілому, певний відтинок і певне окреме бойове завдання.
З тим пішов я зі штабу, а за 10 хвилин знов прибіг адютант з наказом вислати 10 козаків на підтримку Полуботківців на Крещатик, але знову дістав відмову.
Тимчасом стрілянина по цілому Київі ставала все жвавійша, а з боку Думи раз-у-раз тріщав скоростріл.
Ще за кілька хвилин прибіг до полку сам особливий командант і дуже схвильовано сказав, що моя впертість веде до того, що Полуботківці відступають та що йде загальний наступ від Дніпра на відтинку від Крещатика до Малої Володимирської та що сама „Центральна Рада“ під загрозою.
Нарешті командант спитав мене, „на яких умовах“ виступить полк, я знову підтвердив, що „умов“ я не ставлю, але лише не можу дати полку розмикувати, всяке ж бойове завдання для цілого полку виконаю негайно. На цю мою заяву командант зацікавився дізнатись, який саме відтинок зможе обслужити полк у даній ситуації, на що я заявив, що уважав би за доцільне повести наступ на відтинку між Інститутською та Лютеранською і далі на Софійський майдан і Фундукліїнську вулицю, щоби забезпечити Центральну Раду.
Коли з тим пляном згодився командант Київа, полк негайно став до зброї, а сотні пішли — перша по Інститутській, друга по Миколаївській та далі по Прорізній, третя по Лютеранській і далі на Фундукліївську, а остання тимчасом лишилася в „Апольльо“ в резерві. Був уже останній час до виступу, бо на Крещатику аж гуло від вистрілів. Я пішов при третій сотні, щоб скорше осягнути головну мету: звязок з охороною Центральної Ради.
Щойно вийшли ми на Лютеранську, як з боку Крещатика прибігли схвильовані Вільні Козаки — гімназисти та переказали, що з боку Думи вже підходить якийсь ворожий відділ. Третя сотня поставивши скоростріли, гусаком, по обидвох боках вулиці, побігла на діл. За хвильку дійсно зявилися з боку Думи якісь вдягнені в сірі шинелі люди, але наші скоростріли для обережности дали першу чергу понад їх голови. У відповідь вони замахали шапками, а за хвильку розгорнули малий жовто-блакитний прапорець. Це ті наші Полуботківці, що з боєм відходили з під Думи. Наказую їм зібратись та впорядкуватись на Бесарабці, куди намагаюся скупчити всіх Полуботківців, які тактикою штабу команданта порозкидані партіями та перемішані з Вільним Козацтвом і тому доволі деморалізовані. Дві чети третьої сотні закріпляють за собою ріг Фундукліївської та Крещатика, шукаючи звязку з Центральною Радою, а дві повертаються на допомогу другій сотні, яка веде впертий бій на розі Миколаївської та Крещатика і ніяк не може просунутися, четверта сотня підтягається Лютеранською до Крещатика.
Ворога з рогу Миколаївської і Прорізної збито, але він затримався на горі Прорізної вулиці, звідки продовжував стрілянину зі скоростріла. Дарма намагалися наші хлопці уставити свій скоростріл за афішевим стовпом проти Прорізної, це коштувало лише трьох ранених та одного вбитим. Невідомо було, що робиться з першою сотнею, але в бік Думи „кипіло“.
Знову зосереджую всю третю до Фундукліївської та залишивши свої резерви на Крещатику починаю підійматись по Фундукліївській.
Вздовж Пушкинської вулиці, що прорізує Фундукліївську 50–60 кроків перед будинком Військового Секретаріяту, іде бій. Кулі густо летять, як з боку Бибіківського Бульвару і з за плота в садку, що належить до будинку Секретаріяту так і з боку Прорізної; назустріч від Секретаріяту гусаком тягнеться тулячись до будинку, що в бік Прорізної, невеличкий відділ ріжноманітно вдягнених і озброєних людей.
Тяжко орієнтуватися, де свої, де чужі, бо наша стежа обстрілювана з обох боків, лишень ті, що по Фундукліївській, не стріляють.
Допомогає національний прапорець, який обстріляно тільки з боку Прорізної.
Починаємо бій. Дарма гайдамаки позалягавши за хідником обстрілюють вікна будинку типографії „Корчак Новицького“, звідки весь час іде стрілянина; надаремне ті Вільні Козаки, що підійшли з гори, з великою самопосвятою намагаються просунутись Пушкинською вулицею — ці, що обсадили типографію, продовжують стріляти так влучно, що Вільні Козаки втратили із сімох аж чотирох вбитими й раненими, а гайдамаки трьох і не могли посунутись ані на крок вперед.
Той наш відділ, що займав садок коло Військового Секретаріяту, і складався з членів Центральної Ради та Секретаріяту, відійшов, а ми змагалися аж до тої пори, поки не підійшов наш панцирник та не висадив брами типографії, що примусило її залогу зникнути, залишивши трьох вбитих у цивільному одязі, а одного в одягу російського старшини та скоростріл Кольта.
Це вирішило долю бою і на Прорізній, а Гордієнківці женучи перед собою ворожі лави досягли Великої Володимирської вулиці та Софійського Майдану та увійшли в звязок зі Січовими Стрільцями, які йшли з боку вулиці Львівської і якраз тоді почали бій за т. зв. „Присутствєнниє Мєста“ та „Готель Прагу“. Залога Січових Стрільців майже півтора години обложена в Центральній Пошті видержала без огляду на всі ворожі атаки аж до нашого підходу.
По Великій Володимирській від Прорізної аж до Софійського Майдану лежало багато вбитих, а перед „Готелем Прага“ перекинута колісниця з під скоростріла із забитим конем.
Вечеріло, коли Гордієнківці знову зосередилися в „Апольльо“, передавши вартування звільнених від ворога районів, Вільним Козакам. Пізнійше від других вернулася перша сотня, що загналася з переслідуванням аж на Поділ.
На другий день ранком, знову після декількох невдалих спроб витягнути з полку людей частинно, мене закликали до начальника штабу Ковенка і підполковника Ґен. Штабу Сальского, який після пертрактацій зі мною, нарешті знову дав цілому полкові таке завдання: оперуючи на відтінку Крутий спуск–Дніпро, намагатися взяти Арсенал і увійти в звязок з гайдамацьким кошем Слобідської України під орудою С. В. Петлюри, який по відомостям штабу Ковенка мав підійти до Київа з Лівобережжа.[1]
Щоби розібратися в ситуації, взяв я пять гайдамаків і пішов по Інститутській в напрямі до Арсеналу. Щойно минули ми Державний Банк і дійшли до бувш. помешкання ґенерал-ґубернаторства, як з боку Арсеналу прибігли сполотнілі, задихані два з рушницями гімназисти і доповіли, що вони рештки варти Вільного Козацтва, яка збита арсенальцями зі Школи Сліпців і що арсенальці великою юрбою посуваються далі; ще за хвилинку прибіг розхрістаний, переляканий писар „нейтрального“ штабу Сердюків і доповів, що арсенальці порушили їх „нейтралітет“ і розброїли штаб, відобравши два скоростріли.
Тлом до цих донесень була все жвавіща стрілянина з боку Печерська, яка чергувалася з вибухами ручних бомб.
Ще за хвилину по Інститутській зачорніло від юрби, яка стріляючи в гору та вигукуючи йшла в нашу сторону. Попереду докладно бачилось два скоростріли які тягнули в руках.
Вільні Козаки скрикнули і стріляючи в гору побігли в бік Державного Банку, але наші „фронтовики“ швидко засіли за стовпами від ліхтарень та телєґрафів і почали стріляти до юрби з віддалі яких 100 до 80 кроків.
Звідтам відповідали безладною стріляниною; видко було як пробують поставити скоростріли, навіть один з них дав дві-три черги, високо понад голови, але змовк і юрба стріляючи із криком кинулась в ростіч, залишивши скоростріли, вбитих і ранених. Почали ми посуватись до покинутих скорострілів, як раптом зірвалася стрілянина позаду нас і коло Державного Банку і в боці бувшого Царського двірця. Кулі свистали десь високо, чиркаючись об стіни і вибиваючи шиби. Аж за кілька хвилин, коли ми вже взяли скоростріли, позаду нас стихло, а до нас підійшов невеличкий відділ, на чолі якого був якийсь добродій вдягнутий у напів військовий однострій, який як „начальник відтинку“ наказав мені продовжувати наступ і був дуже здивований, коли дізнався, що я веду розвідку призначеного мені району. Він же пояснив, що стрілянина була наслідком „нервозности“ Вільного Козацтва і залоги Державного Банку, які себе не пізнали.
Залишивши цього „начальника відтинку“ пішов я зі своїми гайдамаками, які тягнули взяті скоростріли, один з розбитим панцирною кулею щитом, до штабу довідатись — хто має держати відтинок.
У штабі страшна метушня, збирають папери, всі бігають озброєні, сам командант з пистолею в руках ладнає писарів штабу, в той час коли в 150 кроках від штабу жде спокійно наказу 300 фронтовиків.
Паніку вчинили Вільні Козаки, які доповіли, що Державний Банк взяли арсенальці, на бік яких перейшли українські частини, а в штабі думали, що це Гордієнківці.
Моє прибуття вияснило непорозуміння, але тільки після довгих пертрактацій зі штабом Вільного Козацтва та з Військовим Секретарятом удалося мені добитися того, щоби на відтинку, який доручено полкові, не було жадних озброєних відділів інших формацій. Також до вечора остаточно вичистили ми відтинок, від своїх і від чужих, обсадивши і Державний Банк і краї рова, що відділював будинки Арсеналу та взагалі стару твердиню від тієї частини Київа, яка звалася „Липками“. Ми увійшли в звязок з Богданівцями і тутки я особисто мав змогу переконатись, у яких жахливих, тяжких обставинах вів боротьбу цей полк.
Одначе не можна було сказати, що ми були цілковито господарями свойого району. Бо в ночі, коли я пішов перевірювати свої варти та почав балакати з одним вартовим, який стояв між Державним Банком та Апольльом, значиться позаду лінії, нас обстрілював хтось із будинку „Гінзбурґа“ (найвищий будинок у Київі) зі скоростріла. Після короткої перестрілки скоростріл замовк, а на ранок ми знайшли його покинутого в калюжі крови на бальконі пятого поверха порожнього помешкання. Тоїж ночі наша стежа мала перестрілку з кимось, що стріляв зі садочку, майже проти самого Державного Банку.
В ночі захопили большевики водопроводну стацію на Подолі та відібрали Київу воду та світло. Якби не природні криниці в театрі на Меренгівській та Миколаївській і в пивниці одного з будинків, так нічим булоби напувати коней.
Цілий день Гордієнківці перестрілювались з Арсеналом, причому найтяще було тим, хто був у залозі Школи Сліпців, бо доводилося під вогнем тягати воду через вулицю з криниці і не тільки для себе, але й для сліпих бідолах, які ані самі не могли дати собі ради, ані не могли їм допомогти сестри жалібниці.
У невпинній боротьбі пощастило нам збити усі сторожі арсенальців на шосе вздовж Дніпра, добитися до ланцюгового мосту та зислати стежі поза нього. Тим осягнено Печерськ з боку Дніпра.
„Нейтральні“ Сагайдачники дуже занепокоїлись тоді і слали до нас делєґацію за делєґацією. Головно їх непокоїло те, що Гордієнківці рішуче відмовилися перепускати будь кого через свою сторожу, тим самим цілковито перервали звязок Печерська з Подолом. Сагайдачники навіть почали загрожувати виходом з „нейтралітету“, що було би дуже неприємно, бо їх було понад тисячу, але ми все таки залишилися при свойому рішенню і нікого не перепускали.
Цілий день Полуботківці, що були проти Подолу разом з Вільними Козаками, намагалися надаремне вернути воду та світло.
Штаб оборони шукав вільних резерв і ледви назбірав 20–30 людей. Як мені казали в штабі, можна було би використати полк Вільної України, але ворог так зручно уставив проти його казарми скоростріли, що держав увесь полк як в арешті, а не обстріляний молодняк, з якого складався цей полк, не умів дати собі ради, післатиж для нього в допомогу не було кого, бо все було звязане розгорілою боротьбою. Хотів я підтягнути гармати з Київа II., бо годі було думати без гармат взяти Арсенал з його грубими стінами приноровленими до боротьби, але надіслані гайдамаки не могли пробитися до стації, яка ще була в наших руках. Гірше скінчилася спроба добитися сіна та вівса для коней з інтендантських складів Печерська: надіслані вози та варту захопив ворог і з них лише одному гайдамаці і то раненому вдалося вернути до полку з повідомленням, що решту охорони і погоничів — розстріляно.
В вечері трошко полекшало, бо не знаю звідки зявився курінь українських моряків до 150 чоловік, який узяв водопроводну стацію та пустив її в хід давши воду та світло у місто, а в ночі найшла наша стежа звязок з Гайдамацьким Кошем Слобідської України.
Дивне вражіння справило на мене перше побачення з представником цього Коша, начальником стежі, підстаршиною Червоних Гайдамаків.
Засмальцьовані, втративши природний червоний колір, шкіряні штани, жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свіжим шрамом від кулі, та нерухоме самовпевнено залізне облича маняка, — анормальної людини, нібито справді воскресший гайдамака прастарих часів.
Він віз доручення до Ковенка, зустрівся з Гордієнківською стежою, яка допровадила стежу червоних гайдамаків аж до самого Ковенка, де цей самий підстаршина передав у моїй присутности доручення після призначення та дістав наказ відпочити у Гордієнківців та поінформуватися.
Питаю: „Де ваш Кіш?“. Ляконічна відповідь: „Не далеко“. „Багато маєте людей?“ „А вистарчить“. Кажу: „Чоловіче, перед ким скриваєте, миж свої та мусимо спільно працювати“. А він у відповідь: „А ви не питайте, дарма, пане полковнику! я мав наказ відвезти доручення — відвіз, а іншого наказу не маю, тому нічого не казатиму. Знаю, куди маю вертати і як відпочинуть коні, чи Ви дасте свіжих чи ні: — вертатиму. Коли хочете, напишіть листа батькові кошовому, я передам, а розповідати нікому нічого не можу, така звичка у нас Слобідських Гайдамаків“.
Гордієнківці, які розмовляли з рештою гайдамацької кінної стежі, переказували, що також про ніщо, що торкається коша, не кажуть. І на вигляд решта червоних гайдамаків мали вигляд подібний до цього підстаршини.
Я написав докладне повідомлення до Кошового Слобідського Коша та передав через вертаючу стежу.
На слідуючий ранок дістав повідомлення за підписом Петлюри, в якому він писав про координацію наших зусиль для добуття Арсеналу, а разом із тим повідомлення, шо Росіяне в значних масах їдуть в яких 15–20 верстах за ним і лише зіпсуті гайдамаками шляхи та мости їх задержують.
У Київі кипіло. Арсенальці раз-у-раз намагалися збити наші стежі, що були поза Дніпром та старалися захопити ланцюговий міст.
З другого боку, з Подолу, весь час робили большевики виправи проти Головної Пошти та Центральної Ради спрямовуючи свої удари і вздовж Великої Володимирської, Нестеревської і вздовж Малої Володимирської.
Характеристичний епізод, що малює несталість положення на всіх напрямках: хотів я одного вечера пройти до знайомих, які тоді жили в районі площі, що біля церкви Святого Володимира. На щастя взяв зі собою невеличку охорону. На розі Ґімназійної довелося підтримати невеличкий відділ Вільних Козаків, який разом з розвідкою Січових Стрільців відходив під натиском переважаючого ворога наступаючого з боку Нестеревської і тільки після відпертя цього наступу поза Анатомічний Театр вдалося мені пройти. Одначе моя візита була недовга; її припинила горяча стрілянина на Бибіківськім Бульварі, де йшов наступ від сторони майстерень Київ І, які теж були одною із баз повстання»
Тогож дня, коли дістали ми сталий звязок зі Слобідським Курінем, прийшов до штабу Ковенка на допомогу курінь залізничників.
Дуже гарне вражіння справляли козаки цього куріня: Молоді хлопці в більшости з інтеліґентними обличами, глибоко переконані в правоті тієї справи, за яку вони стали до зброї, але пересякнуті думками про можливість згоди з ворогом, а головне погано обучені військово. Наприклад вони майже на руках притягли гармати, що їх так нам бракувало, але не переконалися в тому, чи гармати справні, бо дійсно із них не можна було стріляти. Не взяли також у вистарчаючій кількости набоїв, а головно ґранатів, які єдині були „переконуючими“ для арсенальців; тому довелося лишень поставити ці гармати як прикрасу штабу Ковенка.
Не знаю, куди подівся цей курінь і як його використали підчас оборони Київа, бо знову залізничників, що правда вже цілком іншого типу, довелося мені зустрінути щойно в 1919 році.
В вечері того же дня дістав я від своїх гайдамаків донесення, що Слобідський Кіш переходить Дніпро, при чому „червоні гайдамаки“ йдуть через ланцюговий міст, а „чорні гайдамаки“ переходять з боєм стратегічний деревляний міст, що низше ланцюгового. І дійсно крізь ті рідкі вистріли по цілому Київі, до яких ми вже звикли, чути було густу стрілянину, що вже нагадувала фронтовий бій: греміли гармати та вибухали стрільна десь у напрямі за Лаврою. Вже в цілковитій темряві прийшла від С. Петлюри до Гордієнківців пропозиція приняти участь у розброєнні „нейтральних“ Сагайдачників, бо усталено, що вони допомагають набоями та харчами Арсеналові.
Вже давно було необхідно покласти край цій нісенітниці, якою була оця „нейтральність“, тому я охоче пристав до акції та зосередив до Миколаївського мосту весь свій „резерв“ щось коло 20 людей. Справу розброєння „червоні гайдамаки“ повели так швидко та досконало, що нам і участи взяти не вдалося. Розброєних зараз же заставлено до „нейтральних“ справ, а саме на господарчі праці та обслугу.
Ця акція в звязку з захопленням „Чорним курінем“ Печерського Ринку та усталенням тісного звязку між Богданівцями і нами привела до повного окруження Арсеналу.
Це вплинуло на йоґо оборонців очевидячки деморалізуючо. Цілу ніч з Арсеналу вибухала панічна стрілянина і цілу ніч поодинокі арсенальці намагалися, покинувши зброю, проскочити через нашу сторожу.
На ранок була призначена загальна атака. Гордієнківці мали демонструвати наступ з боку Школи Сліпців та мали увірватися до Арсеналу крізь вікна від сторони рова.
У ранішньому тумані почалась перестрілка, а гордієнківські лави почали наближатись до Арсеналу — городами та пустарями.З Арсеналу стріляли, хоч не дуже рясно, зате там з боку Печерська за будинком Арсеналу, який був лише одною зі складових укріплень старої, Миколая I. твердині Київа, зірвалася велика бойова завірюха: десь близько, раз-у-раз гупали гармати і вибухи ґранатів гучко відбивалися в середині Арсеналу; тамже стріляли скоростріли і без окремих згуків як шум кипячої води тріскотіли кріси.
Враз, у цей хаос згуків вмішались людські голоси, які кричали „Слава“, а ми побачили, як крізь Миколаївський проїзд, який розділяє казарми Сагайдачників від Арсеналу, проскочив гурток людей в жовтих кожушках із повіваючими червоними шликами.
Атака! — Гордієнківці рванулись теж вперед і крізь деякі вікна, що не були закратовані вскочили до Арсеналу. Там у середині, поміж машинами, вже йшла боротьба тієї залоги, яка ще змагалася, бо більшість її не видержала і піддалася.
Проскочивши з гуртком гайдамаків на другий бік, перше, що кинулось мені в очі, то побачив я у тій коротенькій вулиці, яка виходить від Миколаївської до Арсеналу, гармату, що дивилася просто до вищербленого вікна Арсеналу. Біля неї двох убитих гайдамаків з червоними шликами в кожушках; на щиті гармати в багатьох місцях свіжі сліди крісових куль…
Московська вулиця коло Арсеналу вся вкрита склом від вибитих шиб, а на ній декілька трупів. Чорний струмочок мазуту, що витікає з розбитого резервового баку, залишивши підлогу салі Арсеналу, витік і на вулицю; один труп ним підпливає: Знайомий вже малюнок господарювання суворого бога боїв — Вотана.З боку Миколаївської казарми, де були Сагайдачники, чути крик богатьох голосів й окремі вистріли. Спішу туди зі своїми хлопцями.
Під високою з бійницями цегляною стінкою, яка лучить окремі оборонні будинки старої фортеці, налякана голосуюча юрба людей у робітничих блюзах, сірих салдатських шинелях, звичайних цивільних одягах, обдертих, вимазаних в мазуті, між ними декілька жінок. Перед юрбою лежать трупи; з них один ще в смертних судорогах і стоять два наладовані скоростріли, які грізно спрямовують на цю юрбу обслугуючі їх червоні гайдамаки. Поміж скорострілами та юрбою, якраз поміж свіжими трупами стоїть невисока худощава людина з блідим стомленим обличам у сірім вояцькім плащі без нараменників та сірій „салдатській“ папасі і намагається перекричати юрбу. Примусивши її замовчати на хвилинку, людина звертається до скорострільців і схвильованим голосом: „Коли хочете розстріляти їх — і показує на юрбу — то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які може й по несвідомости, спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними може є чимало й несвідомих Українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розстріляли? Я того не дозволю, першу кулю в мене!“…
Користаючи з хвилевої тишини спитав я одного з Червоних Гайдамаків, який був недалеко : „Де я зможу побачити кошового отамана Петлюру?“ „Ось він!“ — вказав гайдамака на чоловіка, який щойно промовляв до скорострільців. — „От не дозволяє розстріляти цієї сволоти, а вони навіть наших ранених розстрілювали та ще як знущалися: Теж добрий!“…
За хвильку підійшов до скорострільців — які нерішучо дивились у бік Петлюри, що повернувся до них спиною і щось розмовляв з полоненими, — якийсь очевидячки старшина з рябим побитим віспою круглим обличам, сталево-скляними очима, рідким рижуватим оселедцем під незграбно вдягнутою шапкою і хриплуватим голосом, тоном, який виключав саму думку про непослух, наказав зняти скоростріли, що негайно і виконано.
Потім підійшов до Петлюри і торкнувши його за плече, витягнувся по військовому зі словами: „Батьку, вартових привів, куди вести?“
Не більш, як двадцять похмурих і злих гайдамаків, із них двох верхи, обступили юрбу понад 200 людей, швидко її вирядили чвірками і повели.
Я підійшов до кошового та познайомився із ним та з його кремезним начальником штабу сотником Ґенштабу Удовиченком, питаючи їх, що вони думають робити, на що дістав від Петлюри дуже неясну ухильчу відповідь, а від начальника штабу яснійшу, що мовляв, це діло тих, що ледви не загубили Київа…
Підчас розмови пригнали Чорні Гайдамаки понад 100 полонених, а Гордієнківці забрали на тім боці майже стільки.
Потім принесли Слобожанці і з мовчазним докором поклали перед старшиною трупи декількох Богданівців замордованих у такий жахливий спосіб, який тільки до лиця азіятам… Трупів найшли в Арсеналі.Почалась небаром збірка Слобожанців, яких було смішно мало, порівнюючи з тим, що звикли ми бачити на фронті, але був то добірний народ, зокрема Чорні Гайдамаки, всі скорше юнаки ніж старші люди; дуже одноманітно вдягнені, без усякої театральности, лишень з чорними шапками і чорними шликами на них. Пізнав я і того старшину, який приходив до Петлюри. Він командував Червоним курінем і був це Волох, який потім придбав собі і почесну і погану, неґативну славу в нашій визвольній боротьбі.
З начальником штабу Слобожанців пішов я до штабу Ковенка. Там знову хотіли висмикнути від Слобожанців якусь чету для ліквідації якогось там повстанського штабу, але начальник штабу Слобожанців, подібно як передтим і я, рішучо заявив, що Кіш може виступати, або весь разом, або ніхто. Тоді, після наради, вирішено, що Слобідський Кіш трохи відпічне і піде ліквідувати повстання в майстернях Київа I, а Гордієнківці розтягнуть свою варту аж до ланцюгового мосту, який візьмуть під свою охорону.
Ті інформації, про насуваючу небезпеку зі Сходу, які дістали в штабі Ковенка від живої людини, — начальника штабу Слобожанців, викликали очевидячки великий неспокій, який виявився назовні пропозицією, яку після того зробив мені підполковник Сальський, а то чи я не згожусь зорґанізувати оборону фронту на Дніпрі та перевірити розвідкою відомости, про ті значні сили, які йдуть зі Сходу.
Що торкається до розвідки, то я взявся її перевести, але для вирішення питання про оборону попросив дати мені відомости, якими засобами я мігби розпоряджати, бо з 280 гайдамаками виконати це завдання — годі.
До вечера, провіривши охорону ланцюгового мосту і стійки для забезпечення Державного Банку обчислив я докладно, що до самої оборони лишається не більше як 80 крісів і 4 скоростр. Тоді познайомився я близше зі Слобідським Кошем і мені дуже подобалась їхня орґанізованість, чисто по військовому, їх штаб вільний від зайвих людей, прегарна розвідка і т. д. — все те, до чого звикли ми, техніки військової справи.
Вечером зайшов я знову до штабу Ковенка, де в той час обговорювався цілий хаос проєктів оборони Київа. Повно було тут людей. Якийсь російський артилерійський полковник голосно доводив по російськи, про свій догідний плян оборони, який вимагав поставлення на березі Дніпра, лише… сто гармат. Але як їх притягнути, коли ці дві гармати, що сиротами стояли коло штабу, були доказом повної неможливости переведення цього проєкту. Другий якийсь, також по вигляді військовий доводив, що треба зосередити всю піхоту до Дніпра, а кінноту аж поза Дніпром і т. д.
Тутже, на коридорі, вів уже новий військовий міністр Жуківський та полковник Сливінський переговори з якимсь військовим у чужоземнім уніформі, здається Бельґійцем, про можливість притягнення до оборони тих панцирних авт, які без діла стояли на Святошинськім шляху.
Спитав я Сливінського, чи є можливість дістати відповідь, чим розпоряджатиму, як візьмусь за оборону Дніпра і мені відповіли, — що при такій відсутности „державного і стратегічного почуття“ в кермуванню та у військових частинах, годі на щось конкретного числити. Та й дійсно, тяжко було визнатись, що робиться в штабі, де вже перевтома і нервування зробили своє. Навіть дехто, не виключаючи і старших, вже піддержувався алькоголем зі всіма наслідками того штучного підйому…
Тому прийшла мені до голови думка, що треба буде порозумітись із тими командантами, яких відділи вдержували порядок і не були ще розпорошені і так-сяк звязатись у спілній акції підпорядковуючись бодай самочинно, хоч би тому самому Петлюрі. З Богданівцями, які також показались доброю частиною, був у нас уже тісний контакт, але їх штаб не надавався до кермовання акцією кількох боєвих одиниць. Ми також не мали потрібного штабового апарату, Полуботківці були розкинуті, а з Січовими Стрільцями ніяк не годен було устійнити звязку.
В ночі Гордієнківські стежі вже увійшли в контакт з передовими стежами наступаючого ворога. Це була кінна розвідка 25. Сибірського полку, того самого полку, з якого вийшли всі Українці підчас формування Гордієнківського полку. Отже ця допомога „працюючому людові України“ в одній з її частин не мала ані одного Українця. Такий національний склад тих підступаючих частин зробив їх для нас ще більш ненависними.
Захоплені полонені зізнали, що йдуть частини бувшого Ґренадирського Корпусу, з яких Українці виступили та увійшли у відомий вже курінь імени Наливайка, 12. Туркестанський полк теж не залишав сумніву що до його національного складу, відділи Червоної ґвардії, Революційний Курінь та повстанські формування Білорусі та України, складені переважно з бувших російських полків. Є бриґада гармат і цілий важкий дивізіон. Всього 12–20 тисяч боєвого стану під командою б. царського полковника Муравьова.
Для наступу кинено гасло : „Дайош Кієф! Смерть Центральной Радє і єя защітнікам!“
Для пояснення треба додати, що в російських військах, після революції, увійшло в звичай давати коротеньке гасло, яке виразно характеризує мету наміченої операції.
Моє повідомлення про висліди Гордієнківської розвідки ще збільшило переполох у штабі Ковенка, який без огляду на ніч, був повний ріжних людей, проєктів, чуток одна одній суперечних. Балакали про непевність тих чи інших українських частин, про підготовку до виступу російських старшин і т. д.
Повною протилежністю була поведінка Центральної Ради та її орґанів, до яких мене викликали тієї ночі. Там підготовлювали дальшу боротьбу за своє право, розраховуючи на гірше. Ґенеральний секретар війс. справ Жуківський, спитавши мене, чи я і полк вирішили продовжувати боротьбу навіть у разі розпорошення центру на власну руку, та діставши катеґоричну, підтверджуючу відповідь, наказав мені на завтра пібрати гроші та уповноважнення на формування партизанських відділів при полку та репрезентацію Центральної Ради на місцях і познайомив мене з тими двома членами Центральної Ради, які мають йти з полком, як звязкові, в разі неминучого розпорошення осередку влади.
Тієїж ночі вийшов Слобідський Кіш у напрямі на Київ I. Полонених арсенальців розміщено під вартою залізничників, частинно в казармах Сагайдачників, частинно в помешкані польського театру на Мерингівській вулиці. Не знаю, куди вони поділися потім, але після залишення Київа мені оповідали Богданівці, які відходили з Печерська останні, що всіх їх випущено на волю.
І після ліквідації арсенальців бої в Київі не спинилися. Гордієнківці крім далекого ще контакту з підходячою армією Муравьова весь час вели боротьбу з окремими відділами цивільних, що насувалися з боку Саперної Слобідки. Богданівці та розпорошені Полуботківці весь час мали мороку з невтихаючою стріляниною з вікон у районі вулиці Ділової та Васильківської, що раз-у-раз припиняла звязок між Печерськом та Київом II., який постійно був у наших руках. Між Київом II. та Київом I. та на Бибіківськім бульварі й на Подолі не вгавала стрілянина. У самому тількищо опанованому нами Печерську не було спокою: раз у раз доводилося ліквідувати ріжні банди, які втікали в напрямі Лаври та Видубицького монастиря. Черці тамошні були нам, як неявно ворожі, то у всякому разі дуже несприяючі, що виявлялося не тільки в постійному уживанню російської мови, з підчеркненням, але й у постійних намовах гайдамаків не розкладати „Матушки Росії“, а головно в їх нелєґальній підтримці інсурґентів, які зникали як камінь у воду на території монастиря.На слідуючий ранок почалася вперта боротьба біля Київа I., у якій взяли участь з обидвох сторін гармати. Гордієнківську розвідку з району Дарниці відкинули ворожі стежі і панцирний потяг, який дійшов аж до залізничого моста, де здається залишив залогу, бо ті вільні козачі відділи, які висунув штаб Ковенка для оборони Дніпра від залізничого до стратеґічного моста, не змогли просунутись навіть до стації Київ III, що коло Лисої гори.
На відтинку Гордієнківського полку в забудованнях Миколаївського монастиря уставилася якась гарматня батерія, що підвозила по одній гарматі та по однім муніцийнім возі все тою же шестірнею коней. Командант цієї батерії доповів, що він має безпосередно від штабу Ковенка наказ підготовитися до обстрілу Ланцюгового моста. Отже одно завдання з Гордієнківцями. Але кермування йшло від заду. Ця система суперечила підставам військового мистецтва і була питома при кермуванню обороною Київа.
Коло полудня прилетів і перший подарунок з лівого берега. Ворожий панцирний потяг, який маневрував між Дарницею та Предмістною Слобідкою, обстріляв Печерськ та пустив декілька стрілів у напрямі Володимирського Собору, очевидячки шукаючи по мапі змоги попасти в будинок Центральної Ради.
Наші розвідки та стежі були остаточно збиті із лівого берега, а до Передмістної Слобідки увійшла якась піша частина, яку обстріляла наша батерія з монастиря Святого Миколи. По Ланцюговому мості почала пересуватись ворожа піша розвідка, але її задержав наш вогонь. Під вечір якісь ворожі гармати з боку Дарницького ліса та від Передмістної Слобідки почали встрілюватись по нашім березі, а потім пустили декілька стрілів по Київі, тимразом також у район Володимирського Собору. Потім все втихло.
Взагалі все це виглядало на ту плянову підготовку рішучої атаки на завтра, яку ми звикли бачити на фронті. Ясно було, що підійшли правильні сили старої армії з досконалим і досвідченим керуючим апаратом.
Тому не турбуючись за свій відтинок я зміг проїхати нарешті до Петлюри, якого штаб містився офіційно в готелю проти оперового театру, недалеко.
Хотілось заздалегідь перебалакати про дальшу нашу акцію, подібно як з Богданівцями, бо для мене як фахівця, не улягало сумнівови, що ми ледви чи видержимо в боротьбі за Київ і якщо не будемо мати ясних плянів на майбутнє, а ворог буде настирливо переслідувати, то в кращому випадку будемо розпорошені та будемо приневолені перейти на ту безвиглядну й безнадійну партизанщину, якою намагалися вести боротьбу Поляки в 1863 році.
В штабі Петлюри застав я лише господарську частину та муштрового адютанта, який довідавшись про мету мого приїзду, дав провідника ординарця до бойового відділу штабу, який був на фронті та єдиний мав уповноваження вирішувати справи оперативного характеру. Всі-ж господарські та політичні справи мали бути розвязані тут подальше від осередку боротьби.
Петлюру знайшов я коло памятника Бобринського, перед яким на Безаківській вулиці стояли дві гармати, які раз-у-раз стріляли в напрямі зал. двірця та майстерень, що по за ним. Слобідські гайдамаки дійшли вже до того залізничого шляху, що обходив дворець із боку міста і вели підготовку до атаки на двірець. Йшла горяча крісова та скорострільна стрілянина, а кулі чиркаючись і підстрибуючи відбиті долітали до самих гармат і памятника. Десь далеко в напрямі на Жидівський Базар було теж чути крісову, але рідку стрілянину.
Довідавшись про мету мого приїзду, Петлюра сказав, що цю справу треба обміркувати в спокійнійшій обстановці та просив почекати, поки остаточно стемніє, бо на ніч він гадає припинити бій, у надії, що завтра виступлять на боці Центральної Ради ті сердюцькі гарматчики, які розташовані в Гарматній Школі і до цього часу були невтральні. Цей виступ вирішить боротьбу з майстернями без зайвого розлиття крови.
На мою увагу, що це може бути пізно, бо з того берега вже перевели пристрілку, він сказав, що Муравьов посувається дуже методично та що час буде. Але гайдамаки певно думали інакше, бо після горячої стрілянини з боку стації залунало „Слава“ і двірець був взятий, а противник випертий поза залізницю, аж до майстерень. Стемніло та стихло. До Петлюри прийшли команданти за наказами, дехто з них, як от курінний Волох, ранений баґнетом.
Віддавши всі накази, поїхав штаб зі мною до свого помешкання на Фундукліївську.
Після тяжкого дня почали ми розмову, при чому зголоднілі штабовці та й сам Петлюра, не діждавшися пригріваних на вечерю консерв їли як казав кошовий припрошуючи й мене „хліб святий — козацький харч“.
Докладно вислухав Петлюра мої міркування про утворення декількох секторів боротьби, обєднаних під одною владою, про необхідність одного начальника в кожному секторі, про неможливість таких випадків, як поява на відтинку батерії, яка, не підчинена командантові цьогож відтинку і т. д. Однак не згодився на мою пропозицію взяти на себе почин впорядкування оборони. Він дав дуже невиразну відповідь: мовляв і так він за богато взяв на себе відповідальности, тому не може вмішуватися в розпорядження влади хоч і бачить її помилки. Виходило, що поміж ним і тодішною владою були якісь особисті непорозуміння. Приобіцяв тільки держати з нами звязок. Я виїхав тоді з нічим і хоч виніс добре вражіння від Слобожанців, то невиразна відповідь кошового трохи бентежила мене, але важко було зрозуміти її справжні підстави.
Слідуючий день почався бурливо. Зранку, після недовгої пристрілки, почали ворожі гармати міцний обстріл так наших позицій на березі Дніпра як і самого Київа.
Обстріл був дуже нагальний так, що нагадував стрілянину на дуже неспокійних відтинках австроросійського фронту в 1915–1916 р.р., але властивости вогню були якісь дивні. Дуже влучно і пляново стріляли яких чотири, пять осередків — по чотири, шість гармат, осібно дошкулювала якась чотири, або дво-гарматня батерія довгих трьохдюймових гармат, так званих морських „дальнобойних“, яка била ізза Передмістної Слобідки та просто не давала рушитись на тих відтинках, які вона обстрілювала. Тяжко від неї доводилося і нашій батерії, що була біля монастиря Святого Миколи: хвилинами просто бракувало їй голосу. Решта ворожих гармат, а було їх таки чимало, стріляли якось хаотично. Стріляла по певному напрямку кожна ґрупа, але що до віддалі та височини розриву шрапнелів, то вони були страшено нерівні, раз добре спрямовані то знову не вірні, не послідовні. Тоді ми ніяк не могли цього явища зрозуміти та щойно потім, уже наступаючи разом із Німцями, ми могли те все зясувати. Муравьов вигадав тоді штуку: большевики взяли з Дарницьких складів гармати, розвезли їх потягом та поставили вздовж залізниці, що йде від Дарниці до тимчасового мосту, на пристані, тобто лівим берегом вздовж цілого Київа, — забезпечили їх значною кількістю, теж підвезеною залізницею амуніцією та поставивши по два-три люда до гармати казали набивати та стріляти. Приціл перевірювали час від часу гарматчики, які їздили вздовж залізниці на паротязі.
Якби то не було, а вогонь був гучний та міцний і вражіння від нього було поважне, зокрема у звязку з поведінкою місцевого печерського населення, що складалося переважно з родин російських військових, служачих і тих, хто годувався при Лаврі та при богомольцях, отже з елєментів найбільш цареславних і найбільш „общеросійських“. Ці людці нетерпляче чекали на „рускіе войска“ та неґативно ставилися до наших змагань.
Як не хаотичний був цей обстріл, а всеж таки можна було завважити крім берегової смуги, два найбільш обстрілювані райони: район штабу Ковенка та Центральної Ради.
Стріляли густо до десятої–одинадцятої години, коли ворожі розстрільні пробували просунутися вздовж Ланцюгового мосту, але були вогнем спинені.
Тоді ворожі гармати навалилися на ті наші позиції, які стріляли, приневолили змінити місця скорострілів, розбили один з них, примусили розстрільні перейти до інших рівчаків, причому командантові другої гордієнківської сотні зірвало ґранатом голову та побило декількох гайдамаків; довелося, щоби вдержатись, підтягнути від задів усе, що жило. Наші батерії знемоглися; гармати були вже понищені, порозривані ворожим огнем на впрост.
Коло години 1. по пол. під рев ворожих гармат пішла нова атака, попереду якої йшов авто-панцирник системи „Пірліс“, а за ним нахабно в кольоні піхота.
Панцирник допустили Гордієнківці аж до цвинтаря Аскольда, де так добре зустріли його нечайним огнем протипанцирних куль захованих у ладівницях „Кольтів“, що знищили прислугу та понищили машину, не давши її навіть змоги почати вогонь. А ворожа піхота зачувши скорострільну стрілянину та гадаючи, що це працює їх автопанцирник, прискорила крок, але попала під гордієнківський скоростріл. В паніці застеливши міст трупами, скачучи стрімголов у Дніпро, завернули большевики назад, а Гордієнківці знову попали під сильний гарматний вогонь, на який вже не відповідали наші батерії.
В цей мент величезного морального напруження посипались на нас кулі від сторони Лаври, звідки почав стріляти скоростріл. Це не видержали Вільні Козаки біля „Стратегічного моста“ і ворог вже наступав на нас правим берегом Дніпра. З великою бідою вдалось нам вдержатися у Святого Миколи, де пробували поставити скоростріли на дзвіниці, але та триклята морська „трьохдюймова“ батерія за третим стрілом всадила ґранату у дзвіницю та скинула і наші скоростріли і наших скорострільців. В повному вичерпанню відходили здесятковані розстрільні в напрямі на Арсенал, переслідувані і ворожим вогнем і стрілами з вікон. Не видержалиб наші і в Арсеналі, якби не заатакував хтось із боку „скачок“ наступаючого ворога та тим не задержав його.
З темнотою закріпилися Гордієнківці в Миколаївських Касарнях, а Арсенал був занятий мішаними частинами Вільного Козацтва та здається Богданівцями. На нашому фронті стихло… Але горів бій у напрямі на Київ II.
Користуючись перервою в бою зайшов я до штабу Ковенка, де не найшов начальника штабу підполковника Сальського, який, як передав його заступник, був відпущений до дому виспатися. Я просив Ковенка змінити мою варту в Державному Банкові, щоби створити свіжий резерв, який міг би змінити цілковито вичерпаних та знесилених гайдамаків у першій лінії. Одначе дістав я наказ передати Миколаївські касарні Полуботківцям, які мають підійти, а весь полк зосередити до Державного Банку, який може доведеться вивозити.
Полуботківці змінили нас коло десятої години вечером, а в одинадцятій большевики відкривши гарматний вогонь, заняли касарні та Арсенал, тільки не могли вибити Богданівців із їх касарень.Полуботківці задержалися в городах проти касарні, а коло Школи Сліпців задержали переслідуючого ворога Гордієнківці.
Цілу ніч йшла стрілянина, зокрема густа біля касарень Богданівського Полку, які були одинокою точкою на Печерську, яка ще була в наших руках, та коло Київа II.
На ранок у тумані підійшла Олександрівською вулицею кольона зложена з Полуботківців, Вільних Козаків і здається, Січових Стрільців. Ця кольона зробила спробу заатакувати Арсенал і Миколаївські Касарні, але звідтам обсипали її рясним вогнем і не дали просунутись дальше наших позицій. В той же час знову почався гарматний обстріл Київа, причому якась гавбиця почала стріляти від задів, з напрямку Посту Волинського.
Це викликало великий неспокій у штабі Ковенка, куди мене знову викликали. В штабі знову розпоряжався помічник начальника штабу, бо начальник штабу ще не повернув, адреси його не знали і сильно боялися, що він забитий. Серед тріскоту крісів, вибуху шрапнелів та ґранатів у помешканню штабу йшла нарада Ковенка та Жуківського з якимись ще невідомими мені людьми, з яких одного обдертого та стомленого представили мені, як нового команданта Богданівців.
Нарада сконстатувала трагічний стан Київа, бо наші нічю відійшли до Київа I., залишивши Київ II, і тільки держалися на Кадетському Шосе, так, що наше праве крило було в повітрі і була лишень надія на контр-акцію тих Сердюцьких частин з числа розташованих у Кадетській Рощі, які таки вийшли з невтральности.Мене спитали, чи я можу негайно вирушити до Посту Волинського ліквідувати там ворожу ґрупу та підперти контр-акцію правого крила. Я просив тільки змінити мою варту у Державнім Банку та гайдамаків на відтинку Школи Сліпих, який я заняв самочинно, щоб підперти Полуботківців і забезпечити Державний Банк. Зміну для Державного Банку призначено від Слобідського Коша. По одержанню наказу, задержав мене на хвилинку Жуківський та, передавши чек на одержання для полку грошей, дав устний наказ у разі повного розпорошення Київської залоги, що в цій надзвичайно тяжкій ситуації можливе, почати переформування полку десь на Волині, може і в часі походу, з тим, щоби до часу продовжувату боротьбу, спираючись на сільське населення.
Заки йшла зміна та збори, вислав я кінну розвідку, яка виявила, що по Бульварі пройти не можна, бо він сильно обстрілюваний, головно з панцирпотягу, який від Київа II. веде боротьбу з нашими батеріями, що під Собором Володимира та розбиває будинок Грушевського, який уже горить.
Отже лишився шлях Львівською вулицею, яким полк і пішов. Шкода було дивитись на те, що лишилося з полку: це був, просто кажучи, тільки обоз з невеликою вартою. Верхові виїхали вперед, а в масі йшло не більше півтора сотні людей, стомлених, вичерпаних і торохкотіли — вози, вози, вози.
На Софійській Площі, коло самого Богдана, стріляли гармати під орудою полковника Алмазова і Великий Гетьман своєю булавою ніби вказував напрям, куди стріляти: — туди на схід за Дніпро!
Львівська вулиця майже не була обстрілювана, і кулі ізза Дніпра завивали десь високо, перелітаючи в напрямі Володимирського Собору; позаду на Печерську гуло пекло крісової стрілянини.
Вулиця повна людей. Цікаві вистоюють майже у кожній брамі, дехто питає, чи це вже початок відвороту „військ Центральної Ради“ і лише від небагатьох чуєш українську мову та стурбовані запити: „невжеж ж наші відходять“?…
Бувші касарні Луцького полку — повні війська, — ситі, виспані, молоді пики, дехто жартуючи підходить до стомлених, виснажений гайдамаків та питає: „ну, що, мабуть вже досить? доборолися?“… Це „невтральні“ Сердюки, — улюбленці тих, хто їх формував.
Ми радо стрільнулиб у них зі скорострілів, але їх на багато більше як нас, а до того в нас ще спішне завдання.
Ідемо далі і заки минемо перехрестя шосе і старо-житомірського шляху, щоб не було несподіванок, їду до касарень бувших залізничих курінів, бо там Бельґійські панцирники. Авта гудуть, випробовують машини, провіряють пристрої скорострільних та гарматних веж, набирають бензину, все у строгім поготівлю. Старшина на всі мої запити відповідає ляконічно: „підготовлюємось до бою“.
Ліс перед Святошином занятий сторожею польських формувань, які ставляться до нас неворожо; розпитують та співчувають.
Від ліса вислані верхові з одною сотнею, 42 людей, просто в напрямі на Пост Волинський, з якого раз у раз гупає гармата, а решта полку й обоз йдуть на Борщагівки (підгородні села) в обхід Посту Волинського, але поява нашої кінноти викликала те, що ті відділи (щось коло 100 люда), які були захопили гавбицю та лякали вогнем Київ, утікли і Пост Волинський був вільний. Гірше зі звязком на правому крилі: його команди не знайшли мої стежі, вони лише донесли, що коло залізниці бється якийсь полк імени Грушевського та рештки кінного полку Вільна Україна і що Сердюки, чито знову прихиляються до „нейтралітету“ чи то просто розбирають коні та тікають.
Так і довелося заночувати в Борщагівці, бо гайдамаки були стомлені безсонною нічю і попередніми днями бою та переходом по важких дорогах.
Ще в ночі мої стежі донесли, що полк Грушевського знявся з позиції, а Сердюки розбіглись.
Тому, ще досвіта, відіслав я весь свій обоз до Білгородки, наказавши стати за Ірпинем, а сам з охороною виїхав до Київа, довідатись, що робити далі. Зі сторони Київа щось було підозріло тихо; тільки крісові постріли чути невпинно.
——————
- ↑ Кіш Слобідської України під командою отамана Петлюри був у боях з большевиками на Лівобережу і його спішно викликали на оборону Київа.