Спогади учительки

Спогади учительки
Уляна Кравченко
Коломия: Загальна Книгозбірня, 1936

——————

Обкладинка

УЛЯНА КРАВЧЕНКО.

 

СПОГАДИ
УЧИТЕЛЬКИ

 
Уляна Кравченко. Спогади учительки. Logo 1936.png
 

КОЛОМИЯ, 1936.

Накладом „ЗАГАЛЬНОЇ КНИГОЗБІРНІ“.





УЛЯНА КРАВЧЕНКО.

 

СПОГАДИ
УЧИТЕЛЬКИ

 
Уляна Кравченко. Спогади учительки. Logo 1936.png
 

КОЛОМИЯ, 1936.

Накладом „ЗАГАЛЬНОЇ КНИГОЗБІРНІ“.





 
Copyright by Ulana Krawchenko
Peremyshl 1936.
 

З друкарні Вільгельма Бравнера в Коломиї.
371 — 22/X 1935 — 1100.
ВІД РЕДАКЦІЇ.
На „Спогади учительки“ складаються два нариси: „Перший рік практики“ і „Із записок учительки“. Написані в Лужку долішнім ще 1887 року за понукою Ів. Франка і Н. Кобринської для альманаху „Перший вінок“, виданого накладом Олени Пчілки, не ввійшли вони туди через брак місця, бо треба було помістити в альманаху повість, надіслану накладницею. Нарис „Із записок учительки“ первісно мав заголовок „Ілюстрації до шкільництва“. З ними був ще третій „Голос серця“, виданий щойно 1923 р. в Перемишлі. Про ці нариси згадує Авторка у збірці в честь Кобринської: „Першому українському борцеві за права жінки“, виданій Союзом Українок 1931 р. Але їх видання забарилося і щойно тепер появляються оце в дещо повніщому вигляді як продовження III. тому творів Авторки (початого книжечкою „Замість автобіографії'), 33 випуск „Загальної Книгозбірні“.

Авже ж сьогодні, серед зовсім відмінних умовин, ці нариси залишаються тільки історичними документами для ілюстрації шкільництва в Галичині за Австрії у 80-тих р. XIX ст. як також для життєпису Авторки. Все, що тут написане, вірне. Простенький стиль, щирість і безпосередність, відсутність зайвих окрас надає цим „Спогадам учительки“ великої принади і робить їх цінним вкладом у нашу мемуарну літературу.


Уляна Кравченко. Спогади учительки. с. 3. 1936.png
 
Перший рік практики.
Шкільний рік 1881/2.
I.

Покінчила я учительську семинарію. Одержала свідоцтво зрілости. Та нема — на жаль — вільного місця на учительку в школі мого родинного містечка Миколаєва. Тут приняли б мене щиро і родичі і дітвора. Треба дальше шукати непевної долі між чужими людьми та в чужій сторононьці… Годі!

Я вислала подання аж у три округи. Не зазначую місцевости, в котрій рада б учителькою бути; на це практикантки не мають права. Із львівсько-заміського округа дістала я декрет із датою 18 го серпня 1881 року — на посаду провізоричної учительки при мішаній школі в повітовому місті Бібрці. Воліла б село, але, здається, визначного свідоцтва ради, удостоїлась я місця учительки в повітовому місті.

Недалеко: знад „Чорного Потока“ доводиться нам переселитися над „Білий Потік“ — а всеж відмінне щось мабуть… Чи краще це, що лишаю? Чи верну ще сюди? Щось каже: Ні! Годі!

Чи не краса в тому, що щось раз тільки єсть — і не вертається більш ніколи…

Наші „копачі“, як їх — майже всіх — по ремеслу гончарів посторонні люди називають, кажуть, що Бібрка між лісами, дебрами та озерами положене, болотнисте й негарне місто, де хиба вовкам — не людям — ялося жити. Але то мабуть говорить лише гордість „копачів“; вони уважають своє жилище за найкраще у світі місто, бо справді лежить на чистих, золотих пісках у давньому руслі Чорного Потока, близько Дністра, затишне, соняшне, привітне…

Мені — мов пташці — не перелинути одинокій. Порадили нас міщани, що кіньми можна дістатися з Миколаєва до Бібрки вигідніше й дешевше. Залізниця від нас іде побіч і стація доволі далеко.

Справді небогато з речий забираємо на нове місце. Пяніно таки дальше лишаю в пані Марковської без розпорядження, до кого воно вкінці має належати. Деякі речі, лишаю в домі Анни Шиманської, нашому останньому мешканні в Миколаєві.

Нове життя, нові обовязки краще зачинати серед нової обстанови; давня нагадує нам наше давнє і горе і наші сердешні, дорогі втрати…

Лишаю вибір речий, котрі конче треба забрати, матусі; для себе хочу забрати тільки бібліотеку — цілу, крім наших старих книг, класиків світової літератури і нові книги до природничих наук.

Ще й вязанку цвітів із тутешніх нив і лісів, зірваних на останньому самітному, пращальному проході, жмуток тих чабриків та диких гвоздиків остро-запашних, що тут цвитуть — виростають межами між ланами гречки…

Після цілоденньої дороги, вечером, останнього серпня були ми в місті Бібрці.

День був неначе останнім горячим днем літа. Я не могла доволі натішитися сонцем, воно так жарко гріло. — Необачна зняла я намітку й капелюх: купалася в його золотім промінні…

Повільна подорож кіньми се розкіш. Їдемо. Довкола тихенько, лише дубовий ліс часом зашумить, луг мягкою зеленню зазеленіє, на овиді часом зарисується село…

Щасливо й незамітно переїхали ми через село Тростянець-Бродки. Було за рано, щоб нас наші знайомі запримітили.

При самій дорозі стояв великий дім з написом на таблиці: ц. к. уряд почтовий. Наша своячка, пані Лєнчевська, була б не пропустила нас, а таки задержала на гостину. Пан Теофіль Н., цей Вертер, означений у мойому діярчику числом I, був би певно всі квіти з городів двора позривав — для мене — на нову дорогу…

Нехай же процвитають рожі. Свято їхнього другого розцвіту близьке. Нехай цвитуть; не хочу, щоб задля мене знищено їх… Тихо, без траґікомічних сцен переїхали ми через гарне село.

Хочу стати сильною на дорозі нових обовязків, нехай пропадуть і спогади про Вертерів та Демонів із днів найраншої молодости моєї, нехай не томлять, не жахають мене більш…

Хочу похоронити решту снів та мрій, щоб завтра стати сильною на труд життя, на бій…

Бібрка, місто на полудневому сході від Львова. Саме місто в долині над Білим Потоком, але кругом узгіря — та великі ліси… Узгіря ті неначе переорані глибокими ярами потоків, що прямують на полуднє до Дністра. Любуюся, тішуся сонцем і гарним видом, дійсно наче швейцарським… І так бажається мені задержати сонце, щоби при його світлі побачити і саму Бібрку; так воно, заки ми зїхали в долину, зайшло нам в селі Хлібовичах іще перед Білим Двором.

Тіні і мряка окривали місто.

Так і добре, що не побачила я перший раз міста в освітленні, а ще після такого гарного, соняшного дня, повного вражінь на лоні природи…

Наскільки околиця чудова, настільки місто погане. На передмісті трапляються ще гарні домики міщан посеред лук та над потоком, але весь ринок, густо забудований, без симетрії, зі своїми старими, почорнілими каменицями, без ніякої зелені — не має ніякої принади.

Я просила листом управителя школи, щоб найшов мені хату. На жаль, він вибрав її якраз у ринку, в першій, крайній камениці Бавмвальда, де крім склепу з одягами та инших склепів нічого не було, ніхто не мешкав. Камениця справді дуже близько школи. Два наймлені покої просторі, але через гамір ринковий і склеповий мешкання для мене зовсім невідповідне. Треба буде скоро самій оглянутися за иншим.
ΙΙ.

Пан Теофіль довідався мабуть від людий, як вертали, що ми переїздили попри дім пані Лєнчевської, бо зараз на другий день дістаю вже тут цвіти на привітання в новому житті і його лист із побажаннями, але і з докорами, що не хотіла бачити найліпших приятелів — тобто його та своячку паню Лєнчевську…

Дальше опис його безмірних терпінь; постарівся в одному дні на цілий вік. А коли бачить, що для мене одиниці не істнують, що жертвую свій труд для загалу, він приїжджатиме до Бібрки тільки на те, щоб бачити мене здалека — хоч у церкві, як се було в попередніх літах у Львові…

Сумно, але змінити нічого не можу.

Мама тільки напише пару слів оправдання до пані Лєнчевської і пана Теофіля.

Я дістала легкої соняшної „опарки“ — „Sonnenstich“. Не можу представитися управителеві, предсідникові і т. д. Ледви на третій день позбулася болю голови, але все ще лице страшно червоне, сонцем осмалене, виглядаю негарно.

Ось уже і перші осінні приємности починаються. Мрачно, холодно, паде дрібний дощик. Непривітний день починати службу, новий обовязок, але годі ждати погоди, і так я спізнилася. Цікаво мені познайомитися з новим життям.

Убуваю росийські „ґальоші“, якими я забезпечилась, вибираючись у славну болотом Бібрку, — надіваю коротку, найдогідніщу до болота суконку, намітку від дощу, накинула на голову легку, гарасову чорну хустину.

З вікон нашої хати можна було бачити на узгірї одинокий, великий новий поверховий дім у невеликому городі. Дзвінок весело відізвався. Громадками дітвора поспішала до того будинку, тож і я, не питаючи прохожих, де школа, просто звертаю хід до нового дому. Близько. Головна дорога веде попри маґістрат, староство, жандармерію, почтовий уряд, дальше попри каменицю Ґотліба, де поміщена аптика, де й касино було.

На ліво з головної дороги під гору вела вуличка до школи. При вході в вуличку я побачила даму, дуже багато та модно одягнену, і трьох елеґантних панів. Компанія — як би просто з тротуарів щонайменше Львова…

— Чи це наша товаришка? — Заговорив хтось із компанії. Один з панів поклонився, на хвилину пристанув, наче би ждав на мене, але я не відхиляючи хустини йду дальше поволи у своїх завеликих ґальошах.

Мої думки були звернені лише на одне. Я була цікава побачити, пізнати своїх учнів та учениці. Бажаю стати самостійною, хочу вчити, говорити, що і як серце скаже, не обмежуватися тільки до того, що написане в „препарації“, не боятися критики за прогріхи проти методики, не боятися лихої ноти, осуду виданого ареопаґом, що засідав, що правда, не на узгірях Арея в Атенах, але в канцелярійній салі учительської семинарії після лєкцій практичних вправ матуристок.

Забажала я — як молоде пташеня — попробувати ширшого лету… Нові мої обовязки відповідали моїй вдачі; я любила веселі, цікаві діти!

Не знала я тоді, що учителька в малому місті мусить числитися ще з чимось більше, що тут є товариші праці, опінія мешканців — а саме пань, цієї вічно голодної вражінь товпи, що через свою пажерливість кидається на все нове, що судить людину зі зверхнього вигляду, що й сьогодні з вікон дивиться цікаво на мене. Через три дні дивилися пані аптикарева і докторова на мою товаришку й товаришів, котрі теж щойно прийшли до Бібрки. Опріч управителя ми всі тут нові.

У шкільній канцелярії я побачила цю саму елегантну компанійку, яку стрічала по дорозі, крім них ще мужчину поважніщого, як я догадалася, управителя школи.

Після перших слів привітання — зазнайомлення питаю управителя, котру клясу провадити му.

— Ми вже без вас, пані, відбули конференцію і приділили поодинокі кляси. Для пані призначили ми другий відділ другої кляси.

Говорю ще з управителем. В салі гамірно. Панна Маня К., моя нова товаришка, серед панів — товаришів сміється, ніби срібним дзвінком дзвонить.

Малий чоловічок, трохи неначе горбатий — але вельми чепурний, що вже на дорозі поклонився мені, наблизився тепер до мене і представився як товариш Емануїл Гордієнко.

— Це я, пані, випросив для вас другу клясу і відділ вибрав, що найлекший, як для початкової вчительки.

— Спасибі за ласку для незнайомої, але мені здається, що я і в кожній иншій клясі могла б учити. В ніяких педагогічних підручниках я не читала, що власне другий відділ другої кляси є найвідповідніщий для практиканток.

— Я чув богато про вас і бажав давно познайомитися з вами. Мабуть це ви, та славнозвісна та многонадійна наша „Зоря“; — ви помішуєте свої новелі в „Мирі“?!

Я розсміялася на таке славне витання.

— Що це ви, пане, мене так хитро витаєте, як лис пишну утінку?

— О, зараз видно „свіжо упечену“ матуристку, що всі казки з читанок знає–памятає; але таки своєї слави не заперечуйте, вона до нас прилинула поперед вас.

— Овва! На безрибї і рак риба. Така в нас мізерія, нема ким похвалитися, то кого будь і за одну статейку, чи новелю зараз письменницею величають.

Одначе я займаюся й цікавлюся не літературою — а природничими науками.

— А як пані подобаються мої поезії?

— Я не запримітила в наших журналах поезій Гордієнка.

— Га, га, га! А хтож писав би до наших часописів? І гонорару не платять і аванс запиняється. Я поміщую свої твори в краківських часописах— таких як Diabeł, Chochlik — також у Szczutku. Цілі збірки, дидикую — інспекторові. Хто би дійшов до ладу з руськими редакторами, ученими авторитетами і змінчивим вічно не усталеним руським правописом. Я що правда пробував писати зразу по руськи, але коли редакції не містили моїх творів, перейшов до польського табору.

Балакаючи зі мною про літературу, він пильно прислухувався, що говорить панна Маня, та уважав за відповідне в цій хвилині звернутися до неї зі словами:

— І я чув про те, що пані секретарева тримає своєю красою всю тутешню молодь у своїй неволі, але сподіюся, що тепер ви, пані, відберете їй королівство.

Бачу, що розмова починається як у сальоні про перші вражіння з Бібрки, про товариство, а також про проєкти забав; прошу управителя впровадити мене до моєї кляси.

Отже вкінці таки я найшлася з моїми ученицями та учнями (школа тоді була мішана), стрінулася зі щирозолотими поглядами чорних то синіх діточих очий.

Розглядаюся. Познайомлююся. Розпитую.
III.

Минає перший тиждень мого учителювання.

О, скільки мрій, плянів, приготовання, надій, незнаних вражінь, хоча, правду кажучи, тиждень дармування, бо години сходять тільки на познайомленню з дітворою.

Праці буде багато. Діти дуже слабо читають… Довідуюся, що ця кляса лишилася по моїм хорім попереднику, в моїй відсутности розділена на два відділи, з котрих сильніщих вибрав собі пан Гордієнко… Ось і протекція!

Можна було зразу впімнутися за справедливий поділ — та святий спокою, гаразд з тобою! — не хочу колотнечі; пару місяців труду — і діти знатимуть, що повинні знати.

Бажаю мати час так поділений і виповнений, щоб відчувала, що в кожній хвилині роблю щось корисне. Але чим більше заглиблююсь думками у званні, що розгорнулось передо мною, тим більші труднощі бачу в ньому, чим більше застановляюся над його важністю, тим ясніще бачу свій недосвід, але сє тільки додає охоти й нових сил до сумлінної праці над собою. О, се вже не лєкція літератури чи ботаніки, виложена вправним професором, яку я маю сама зрозуміти; се глибока наука — навчання других і до того малих дітий; наука, а разом і життя, просторе поле, на якому самій трудитися треба.

Минає перший і другий місяць праці, ми вже добре знайомі з дітьми. З листів товаришки Клявдії Струмінської довідуюся, що їй трудно освоїтися, прибратися в повагу учительки, що тужить за шкільною лавкою і свободою, коли ще сама була ученицею; для неї повага учительки дуже тяжка річ.

За наукою, за шкільним дзвінком, що видзвонював години, між якими години ботаніки були для мене гарніщі над усі инші, звертаюсь і я справді часто згадками в минуле, але щире віддання себе праці в школі й над собою проганяє тугу за ясними днями. Не живу спогадами, а бажаю трудитися в користь людям — і самій поступати вперед дорогою добра та світла…

В школі не зважаю на довготу годин, не дивлюся на годинник, коли скінчиться година науки, ні у хвилинах „перерви“ — відпочинку не йду забавлятися з товариством. Мило мені з дітьми в клясі, мов би нічого поза нею в світі не істнувало. Добре мені в моїм новім житті, весело на дорозі нових обовязків, усміхом милим і поглядом щиро-золотим принаджують мене діти до себе. „Діти, діти, велика божа благодать“! Чарують мене ваші ясні головки, личка румяні, живі очі і слова дзвінкі — срібні слова! І хотіла б я вас усіх приголубити, взяти в обійми, і бажала би промовляти найніжніщими словами, коли б на те дозволяла повага учительки, а прибратися в ту повагу, трохи мені зразу й невигідно…

Хвилини мого внутрішнього спокою — вдоволення і майже розкоші затемнювали лише відвідини пана Гордієнка. Зразу прибігав мій протектор частенько з якоюсь орудкою до моєї кляси; але коли побачив, що я в клясі щиро занята, говорити з ним не маю охоти, перестав приходити, залишився там, де другі товариші, де й управитель: при гарній білявці, панні Мані.

Я все закутана у свою історичну хустину, знайшла побіч костела доріжку — стежку попри самі господарські будинки латинського приходства. Доріжка довша, але не ходжу вже попід вікна аптики, староства та всяких домів тутешньої аристократії; — на цій доріжці не стрічаю нікого, тільки в переході через коридорі шкільного будинку чую часто веселі голоси молодих людий, бачу ясні блискучі очі та здорові зуби моєї товаришки. Вона у повному розвою жіночої краси та сили, справжня львиця-цариця, вона і тут — як і всюди — окружена трьома — чотирма, а то й більше львами міста Бібрки. Але чи мені в голові робити про неї свої помічення? Справді нераз добре було б мені в деяких методичних ділах порадитися її, що має вже вісім літ практики, але я її боялася, з нею й говорити не вміла… Коли раз підчас конференції я спитала її, чи з успіхом учить віднимання через додавання, чи воно не баламутить дітий, вона здвигнула гордо плечима, без відповіди й повернулася знову з богатомовним усміхом до товариша Глечка. Я зрозуміла, що її такі речі зовсім не займають, пізнала скоро цілу ту дібрану учительську громадку.

Школа, правда, тут з великою фреквенцію, має шість учительських сил, будинок новий, добре уладжений, але наука відбувається тут без програми — пляну — без провідної ідеї; тільки механічним читанням та вічним переписуванням тих самих узорів до красного писання. Ті взірці дуже вже дітворою понищені, поплямлені чорнилом. Слова взірців, назви і дати, для дітвори зайві, нічого путнього не навчають, але години минають, учительки й учителі весело — свобідно бавляться на коридорах, або і в канцелярії, часто — при лікері та „делікатесах“, по які посилають котрого з учнів до ресторану Крайтера.

І сумнів затривожив мене… Чи ж маю я без практики — досвіду стати під їх хоругвою? Чому й тут нема доброго керманича?

Але сумнів тривав лише хвилину — часинку, бо в серці дзвеніли слова кинені на дорогу в незабудь моїми добрими учителями, бо наді мною витав геній рідної землі і кликав:

— Не зупиняйся, йди, куди тебе веду, тривай, щоб не забула обовязків і не жалувала марне страчених хвилин молодости. — Перед тобою свята ціль; іди, добувай усіх сил, а твоя праця принесе золоті жнива, бо і яка ж праця кращі жнива принести зможе, як не та, що сягає до підстави суспільности?!…

IV.

Звичайно зачинаємо службу без практичного підготовлення. Сю службу, велике ідеальне завдання учительки, розуміємо тільки як навчання дітий і дальшу свою освіту… Вже в першому році бачу ріжницю між теорією і практикою. Відносини учительки до властий, товаришів, інтеліґенції, родичів приносять несподівані конфлікти. Тяжкий початок моєї служби і дальше життя не буде легке. Панна Маня намагається приєднати собі інтеліґенцію, стає їй на послуги; але бачу — мужчини її поклонники, а пані, боячись її, зле про неї говорять. Її роля тут скінчиться певно скандалом.

Мене мають за дивачку, то знов за горду… Чи знайду хоч у родичів дітий міщан признання, довіря?

Однак бажаю трудитися.

Так. Дійсність життя розкрита, — але наді мною триває ще чар тієї гарної студентської пори, коли говориться про ідеали без іроній, коли виростають крила, груди хвилюють жаром, а серце бється до жертв і трудів… Я чую крила…

Свобода, з якою я думала вчити, станути перед дітьми, а яку я осягнула, дає мені вдовілля. Все те, про що я думала серед довгих нудних лекцій старого директора семинара, мала я перед собою. Оживлена гарячими почуттями, майже не чую землі під ногами.

А однак нове окруження, товариші, охолоджують, ломлять крила моєї фантазії.

Ні! Ні! Ніякий холод ні брутальність не змінить мене. Щоби скріпити волю, даю свободу уяві: добачую все щось величаве, хоч погляд на суспільність зміняється, вроджений критицизм та опозиція будяться… — але з ким ділити думки, кого гуртувати? Не бачу між новими товаришами відповідного матеріялу. Тут не вільно безкарно ширити поступові думки — погляди.

Те, що мені дороге, викликує в них невдоволення.

Не все таке гарне, як нас учили. Не всі суспільні проблеми пояснені.

Не все правда і гармонія, не все в методиці, яку нам давні педагоги лишили, є добре. Ми молоді маємо богато роботи, коли ж бо тут нема товаришів.

Поки що переписуюся з товаришками з семинарії. Бачу, що вони невтомні трудівниці в дусі любови і правди, — і виднокруг душі прояснюється.

Негідне поступовання тутешніх не знеохотить мене, з дороги своєї не зійду.

Поза шкільними годинами та записуванням у щоденнику поміток, які насувалися при навчанні, після приготовання матеріялу на найближчі дні, я присвячувала вільні хвилини дальше тільки науці пригоди. Се було вже для мене. Книжок я мала доволі: були в мене такі автори як Фігієр, Овен, Schutze, Jäger, Дарвін Карло і Дарвін Франц ботанік та инші. У гарні соняшні дні спішу на узгіря, розглядаюся… Околиця справді гарна. Збираю з останків осінної фльори дещо до зільників для себе і для школи. Живу у свойому мікрокозмі, з котрого розгортається для мене все ширший та ширший овид.

Так от і забрали мені лихі люди моє щастя, мій спокій: казали на своє буденне життя поглянути, щоб я побачила ціле його „ніщо“ — аж до дна…

Здається, в перших листопадових днях, в годині, коли діти найкраще заняті наукою, входить до кляси пан Гордієнко.

— Як секретар, з поручення управителя приношу вам оце — до підпису.

Гляджу на доручений аркуш паперу: він чистий, тільки долом підпис управителя та инших учителів.

— Що це? І чому зараз, у часі науки, коли можна полагодити підчас перерви?

— Ні. Управитель мусить негайно вислати цю річ до окружної Ради; важне діло для школи: просимо дозволу розібрати старий шкільний будинок, щоб мати вільне місце на руханкові вправи.

Щоб не балакати з паном Гордієнком та не гаяти даремне дорогого часу, підписуюся біля підпису товаришів.

Carte blanche… біла картина… Підписала я її без лихої думки — прочуття… бо не знала ще людської злоби…

Другої днини вечером, коли сумерк не дозволяв уже читати, я відсунула книжку Дарвіна: De la variation des animaux et des plantes — Acclimation, ходжу та думаю над вислідами творця теорії еволюції.

Акліматизація се пристосування організму до умовин побуту відмінних від тих, в яких він досі розвивався.

Кожний рід ростини призвичаєний до підсоння своєї батьківщини. Одначе через осібняки витриваліщі від типу даються ростини акліматизувати.

Хоча ростина заакліматизується, одначе признак властивих свойому родові не зовсім задержує. Коли в пору дозрівання ростини нема стільки тепла і світла, кілько вона потребує, то її плід не буде індентичний з тим, який був би дозрів при більшій теплоті.

Кожна ростина потребує до свойого повного розвою точно означеної скількости тепла. Ростини, спроваджені з теплих країв, справді часом навіть гарно розцвитають, але цвіт їх буде пустий і скоро змарніє без овочу.

Коли ростина є в стадії розцвіту, а ми її переносимо до холоднішого підсоння, вона терпить більше, ніж терпіла б тоді, як би ми перенесли її в стані її супочинку — перед або після розцвіту. Пень і старше — здеревіле та корою покрите галуззя не терплять від стужі, тоді як молодим верховіттям і пучкам мороз загрожує смертю…

І перед моїми очима стояли сотки тих ростин почорнілих, зівялих, мертвих — тих мучеників акліматизації, що були б у своїй батьківщині розкішно цвили, луги красили… і неначе обвіяв мене той мороз, що знищив їх життя…

Ті правди з життя ростин я переношу в царину духа. — Чи ж і ми, люди, хоч обіймаємо ціліській просторий світ, не такі немічні, як ті ростини? Чи й декотрі душі не терплять і не гинуть, коли нема відповідних умовин до життя? Чи на поборення чужого ворожого впливу не затрачують усіх своїх сил — так, що організм поволи нидіє, завмирає?

Правда, що сила волі значить богато, вона може побідити найтяжчі умовини.

Адже Шевченко перебув десятьлітню неволю в закаспійському краю… Але чи ж сила волі не триває доти, доки фізично організм не змарніє, не піддасться? Виходить, і людина хвилево пристосується до нового невідповідного окруження — і тривалости своєї не задержить. Чи ж недостача великих людий і теплоти дружніх сердець не зменшує нашої відпорности на ворожі впливи? Чи в тій боротьбі буденній за істнування не зменшуються і не ломляться здібности духа, енергія і лет думок, творчість — —, чи життя поволи не перемінюється в животіння?

Чи думки і почуття тих людий розвинуться в діла-твори такі доскональні, які б розвинулися серед привітливих умовин?

Чи життя обмежене, тільки серед книг, не веде до однобічности, метафізики, рефлексії, мелянхолії?

І серце відізвалося тугою за людьми світлими, за відносинами, котрі би причинилися до всебічного розвитки думок, почувань, світогляду —словом, до розвитку духа… Чи ж саме жіночі душі не потребують тих дужих, великих майстрів душ, що на них опираючись, могли б як повій піднестись до сонця? Тільки в промінні світла і соняшного тепла розвивається чудова гармонія тисячів цвітів!..

Хвилю моїх думок зупинила візита місцевого пароха о. Евгена Дзеровича, що був і предсідником місцевої шкільної Ради.

— Приходжу до вас із пересторогою; прийміть мою раду. На віщо вам мішатися в такі нечисті діла? Сей скандал скінчиться в суді — карою за ложні доноси.

Ці слова були для мене мов зимна вода. Я ще половиною душі була у світі думок, от і зазнала такого прикрого вражіння, що довгу хвилину не могла зрозуміти слів священика.

—Вибачайте, отче добродію, тут якась помилка… Я ні слова не розумію: доноси — суд кара — за віщо?

— Ей, паннунцю, коли ви ще собі з моїх рад кепкуєте, то бувайте здорові.

Після дальших питань я довідалася, що несвідомо стала в обороні підлої справи й обжалувала перед судом і світом чесного чоловіка.

— Ви не були вчора по дванацятій годині в школі, я вас не бачив між другими; як же ви могли підписом свідчити про напад на школу?

— Я мала науку до першої, але моя кляса на поверсі; я за гомоном дітвори нічого не чула ані не бачила, що там діялось на долині.

— У дванацятій годині ми з начальником міста прийшли оглянути будинок старої школи. Богато бідних не має захисту на зиму, тому начальник хоче кільком старцям дати через зиму захист. Той будинок стоїть порожний, щойно з весною розберуть його. Се місце громадське, та все таки начальник попросив до поради управителя. Одначе той добродій, узброєний палицею, з товаришами і сторожем прогнав начальника, виганьбивши по простацьки, буцім то він нападає на шкільний маєток.

Саме тепер ваш геніяльний товариш Гордієнко читав у касині статі, які вислав до часопису про напад начальника на школу. При нагоді розписався про ріжні давніщі проступки — надужиття начальника. Написав також скаргу за напад і обиду чести тутешнього учительства — це й ви підписом засвідчили. Якби навіть була в тім доносі, що вони написали дрібка правди, ви не повинні до цеї справи мішатися. Ми вас тут числимо до чесних русинів; я дещо більше знаю про вас від професора Партицького, маємо на вас надії, але ви злукою проти начальника все нищите. Шовіністична всепольська партія під проводом аптикаря Мєдлицького киринить, зупиняє гуманні діла начальника. Начальник, — міщанин Бачинський — свідомий, прихильний нашій справі. Тому й виступає проти нього партія аптикаря. Та ще і при близьких нових виборах, хочуть начальство взяти в свої руки. Управитель школи русин[1], доси тактовний, не можу збагнути, з яких причин змінився, здається, під впливом того перекінчика, ґеніяльного Гордієнка, що покланяється явно ясновельможним та, як і други сини супостати, став матері могилу копати. Цей гурт не пошкодить нам — власне й ви нам не пошкодите — тільки жаль вас: на авантурницю зовсім не виглядаєте.

Перше „сокрушення“ почула я за свою необачність, а виправдатися тяжко.

Панотець оповідав ще дещо з тутешніх відносин. Боротьба між партіями ведеться від довшого часу. Тут іде справа не про будинок, а про зміну викладової мови в школі. Ми тут мали парохіяльну школу — в будинку біля церкви. Це була руська школа. Тепер усю дітвору зібрано в новому будинку й заведено польську мову. Маємо свідомих міщан як Охримовичі, Альфицькі, Гузарі, Лукашевичі, Закалаки, Козакевичі, Руді, Михальські, Костирки, Коцюмбаси; вони, як, і давніш міщани, дбайливі про освіту. Бачинський, хоч дітий не має, про освіту, про гуманні діла памятає. Він має мир між тутешніми німцями — євангеликами, його поважають як „Ehremanna“. Він як вислужений військовий старшина говорить по німецьки навіть краще ніж по свому. З нами єднаються німецькі родини Брайтфоглів, Гублів, Ґансів та инші. Німці бояться латинників не тільки з приводу національного, але більше з релігійного. Не мають тут свого пастора. Дитину, котру охрестив у костелі канонік Туль, записав як римо-католицьку і не видав уже метрики. Тому від тепер приносять німці свої діти до хресту до церкви. Вони хотять лишитись евангеликами; дуже бояться, щоб діти не стали католиками: „katholisch werden — dann kommen in polnischen Himmel“… Бояться попасти в руки латинського священника, — до наших мають довіря.

О, так, наша більшість. Нас богато і тому не стараємося придбати душі чужинців, ані не боїмося втрати наших. Не стараємося привернути хоч би таких як Гордієнко — відважилась я сказати панотцеві.

Священник відійшов, а я довго ще не можу стямитися. Не розумію, по що й мене товариші-учителі захопили в ту колотнечу. Я така далека, так дуже далека від авантур, що аж судом караються, — далека й думками від буденнього життя…

Думаю тепер, як лихо направити, як виправдатися з „невольного согрішення“… Не тільки тому, що треба в суді виправдуватися, але сумно мені, що чесну людину обидила і нашій справі шкоджу.

Хоча й передбачую, що управитель схоче помститися, постановляю відхилитися від тієї колотнечі, — хоч і так тутешня публика буде мати свіжу тему до балачки.

Публика — потвора з пащею мінотавра: все голодна, пажерлива; поживу бере, де трапиться, не тільки з судових саль…

У вікнах магістрату світло. Я вхопила намітку, вибігла на вулицю. Всюди темно. З затривоженим серцем задержуюся перед дверми громадського будинку. Немила річ виправдуватися. Моє поступовання може здаватися дволичністю. Хто повірить, що я, не знаючи сути справи, підписала скаргу? Людина, що має свідоцтво зрілости, не повинна таких промахів робити. Соромлюсь сама перед собою. Так я могла підписати присуд смерти. Та й тут велика річ: відбирати честь людині в нічому неповинній.

Бачу, що життя кепкує собі з моєї матури, з відомостий, придбаних із книжок. Тепер готовлюся до другої матури — матури духа: шоб був він — мій дух — гнучкий та бистрий, передбачливий та всеобіймущий!

Життя показує нам обовязки супроти суспільности, свого народу, готуймося складати іспит зрілости з доброти серця. Чи здібне воно перебути огневу пробу, чи здібне до пожертви особистого щастя в користь загалу… Практикуймо, складаймо іспит — аж до докторату!…

В салі магістрату застаю самого начальника. При столику, над паперами. Лице суворе. Задуманий мабуть над невдякою людий, що за його добру волю болотом його обкидають.

— Приходжу виправдатися і просити вибачення в пана начальника за те, що своїм підписом прилучилася до людий, котрі ворожо проти вас виступають.

Розказую, як підступом дістали товариші мій підпис.

— „Also…“ — він, колишній військовий старшина, зачинав свою бесіду заєдно з німецька, — пані не знали ні об чім…

І знов задумайся старий. По хвилині сказав:

— Also — не покличу вас до відвічальности. Алє скажіть їм усім, що відпокутують вони за ложну скаргу до суду, за дописи в часописах про мої злочини. Ні один із них тут довго не залишиться.

Гнів малювався на лиці начальника. Старий подав мені руку на знак віри в мої запевнення, що я поневолі вмішалася між його оскорбників.

При виході з радниці побачила я малу, трохи похилену постать, що відскочила зпід вікон; догадалася, що це Гордієнко…

Но, й догадуюся, що мене чекає… Та годі!

Милий мені спокій, та наймиліща правда.
V.

Найближчого дня рано стоїть управитель школи на порозі дверий — неначе ревний керманич на своїй стійці. Досі тут і в цій годині я його не бачила.

Звичайно досі я перша приходила; ішла до своєї кляси й не бачила ні управителя ні других панів. Сьогодні управитель з годинником у руці, не здіймаючи кучми, говорить грімко:

— Пані спузьніла сєм, чеками вшисци з розпоченцєм наукі… — починає до мене в урядовій мові. Досі говорив по українськи.

— Не здається мені, щоб я спізнилася; приходжу, як усе — пів до восьмої, в клясі застаю ледви двоє дітий.

Управитель асистує мені до кляси й говорить дальше.

— Як пані сміли виправдуватися перед тим „ґбуром“, — уважати те, що робить шкільна влада за зле?… Пані тут дальше не можуть лишитися — зєднана „з хамами“.

Вся інтеліґенція вчора вечером у касині осудила вас. Про вашу візиту в начальника повідомив усіх товариш Гордієнко. Інтеліґенція відкинула вас. І так уже нарікали: ви не учителька для міста, де люди хочуть бавитися.

— Тутешня інтеліґенція не могла мене відкинути, коли я їй зовсім не накидувалася. Я сама для себе інтеліґенція, вистачаю собі. До ніякої партії не прилучилася, але і не присилуєте мене, щоб я боронила ваші особисті справи.

Шойно почалася наука, приходить з кляси управителя хлопець із приказом: „Пан директор казалі, би пані зараз пшишлі до канцелярії“.

— Скажи, дитино, що в часі науки не можу лишити учнів самих; у десятій буду в канцелярії.

За хвилину приносить сторож письменне візвання. Відписую, що в десятій прийду.

Являється сам управитель: Пані нє слуха владзи…

— Тут не місце на уваги, пане управитель. В десятій прийду до канцелярії. Або й тепер, але діти підуть до дому; самих їх у клясі не лишу.

В десятій годині застаю всіх у шкільній канцелярії. Управитель насуплений, Гордієнко з пером у руці — готовий писати протокол. Панна Маня з іронічним усміхом ласкава була — подивитися на мене.

— Я приневолений — каже управитель — скликати надзвичайну конференцію, щоб паню упімнути за спізнення, за недержання рано дижуру і за непослух владі. Пан Гордієнко спише протокол, віднесуся в тій справі до інспектора.

— Перша догана — заслужена, чи ні — дається без конференції — кажу до управителя. — Але в цьому випадку, я волію цю прилюдну догану, бо й відповідь моя буде в протоколі записана.

Владі в нічім, що входить в обсяг її ділання, не противилася, не спізнилася я ані сьогодні, ані до сьогодні ні разу. Пан управитель накрутив годинник до вподоби. В моїй клясі було двоє дітий, в инших ще зовсім не було. Щодо дижуру не було досі зарядження. Коли управа школи заводить дижур, то для всіх учительських сил по черзі і тижнево. Я від початку шкільного року уважаю на діти в своїй клясі. Вважати ще й на кляси тих панів, що приходять у девятій годині, або бавляться в канцелярії чи на коридорах, я не обовязана.

— Таких бутних відповідий прошу пана секретара не вписувати. Уважаю конференцію за скінчену. Ми знайдемо нагоду цю вільнодумну паню з цеї школи прогнати. —

Від того дня почалося моє „гоненіє“… Хоч — як звичайно досі — приходжу рано, управитель стоїть уже на входових дверях та щось бурмотить про спізнення.

В часі науки, майже що чверть години відчиняє двері моєї кляси і стає на порозі. Це, здається, директорська контроля: чи і як я вчу. — Замість госпітації, яку управитель обовязаний відбути хоч раз на місяць та якої досі не було. Товариші один за одним ходять по коридорі, на який звернені вікна моєї кляси, заглядають, співають, свищуть. Самі не вчать і мене спиняють. При кінці листопаду сильно вже зимно, а в моїй клясі не палено. Пишу до управителя — не тільки тому, що настало природне зимно, але й урядове, давно вже, бо від першого листопаду почалося: коли в инших клясах палить сторож, то і в моїй клясі має палити.

Приходить управитель. Мабуть квапився, бо в руці тримав барометр.

— Тут горячо. В цій клясі богато дітий, нащо тут палити? Пані слабосильна, вчити не може. Я писав до інспектора, щоб на заступство прислав нам кого.

— Пан управитель хоче, щоб віддихом діти грілися… Але гігієнічні правила наказують палити і вікна відчиняти для зміни повітря. Діти зле одягнені. Дома певно не мають тепла і по дорозі змерзли; мусять тут мати достатнє тепло. Про мене тут не йде, я одягнена тепло, можу бути і в неогрітій клясі.

— Певно, певно, — велика пані… По що такій пані бути вчителькою? Так обзнайомленій з уставами шкільними повинен інспектор дати управу в виділовій школі.

З огляду на дітвору, щоб бесіда не виглядала на сварку, не відповідаю більше.

Мені нікуди звернутися зі скаргою на управителя. Мої письменні зажалення ішли б на руки заряду школи. Їхати до інспектора також не поможе; він поступовання управителя виправдає…

Тепер крім своїх годин маю всілякі заступства. Часто в цілій школі нема нікого. Учительство візване на судову розправу. Крім того відбуваються в школі часто аматорські вистави. Охочі, здібні зібралися тут того року люди. Є співак, що співав у львівському театрі, є інтриґант і панна дуже спосібна до ролі амантки. Треба інтеліґенцію забавляти, щоб її опінія була за ними. А по клясах діти пишуть та пишуть — вічно із тих узорів Тарковського, — переписують всілякі пословиці та факти з історії — але чужої історії…

Без пояснень і взору на таблиці ані вони гарно не пишуть, ані з історії не навчаються нічого… Лишені часто так на волі, кричать, бються. Учителі зі зшитками в руках учаться ролі, деклямацій, говорять про вчорашню пробу. Між иншими виставами та вечерницями з кінцем листопаду в неділю приготовляє школа вечір Міцкевича.

В неділю пополудні відбувалася в школі доповняльна наука. Ми учителі вчили за чергою. Відколи ж учителі зайнялись політикою та штукою, дістається мені заєдно заступство. І ні одної неділі не маю вільної: перед другою годиною являється сторож із приказом від пана директора йти вчити. Йду і в ту неділю.

До шкільного будинку трудно дістатися: перед дверми лавки, неначе барикада, а до найбільшої салі вносять крісла, килими, зеркала — прибирають салю. Діти помагають приносити всілякі речі, не радо йдуть учитися. Нікому тут про науку й думати. Здається, так управитель хоче знову показати свою владу. В одній клясі один із учителів у фраку рецитує свою деклямацію. В другій клясі строять музичні інструменти, в иншій панна Маня зі своїм новим поклонником; — може мають яку пробну сцену: він навколішках рецитує полумінні вірші. А там панночка, що дійсно виглядала на „Альдону“, котра цілі літа сиділа у вежі, пискливим та плаксивим голосом заєдно повторяє: Чи теж так длуґє пшесєдзялам лята, — же од мих вестхнєнь зардзевяла крата? — притискає руку до грудий — завертає очима при словах: ніц нє жалуєм — хоць ґоржкє лзи леєм — бось вшистко одйонл — зоставіл надзєєм. — — —

Все те складало негармонійну цілість; — певно ні одна миш не лишилася у шкільному будинку.

В малій клясі біля канцелярії не було нікого; тут я зібрала діти. Незабаром чую кілька голосів на коридорі під дверми моєї кляси, пізнаю голос Гордієнка: „О жечивісьцє нє відзєлісьцє єй, пановє?“ Инший голос: «Якась дзіка саренка“. Дальше уривки бесіди: „Як то може биць — жеби в пшедстявєнях школи нє брала удзялу“. — —

— „Здає сєм биць бардзо млода, — а наша єдина перелка Маня — правдем мувйонц в Єзусових лятах —. Сміх. — Зобачицє йом, пановє зараз — каже Гордієнко, а відтак голосніще. — Прошем пануф до канцелярії на циґара —

— Що? — думаю — сюди через клясу, де я вчу, хочуть перейти до канцелярії? — Полумям обурення облилося моє лице. Та заки наблизилися і отворили двері, я стямилась і мала час накинути хустку; похилилася над книжкою, наче б уважала, що діти читають, так що ніяк їм мене оглядати. Більше як десять „золотої молоді“ перейшло через клясу. Не підношу голови, але тихо кажу хлопцеві з першої лавки зачинити двері від канцелярії.

—Йдіть — кажу до дітий — до дому! — і сама перша виходжу. На скруті до школи стрічаю самого управителя. У фраку, без нагортки і капелюха, вітер розбурхав його довге, вже сиваве волосся і бороду, — задиханий у руках тримав свічники — і завинені в червоний папір пачки Milly–Kerzen — —; хоч буйна в мене уява, не добачую тут у нім символу світоча — педаґоґа, що несе світло; бачу кепського лакея, котрому пани казали швидко салю прибрати до забави. Задержався у свойому розгоні по болоті.

— Цо? пані одходзі — єще нєма чвартей ґодзіни! Цо то значи такє спелнянє обовйонзкуф?

— При тім, що діється в школі, учити не можна. А проте я сьогодні знову на заступстві — і бачу, що всі пани учителі здорові і не мають достаточної причини не вчити.

— Па–а–дам — до нуґ… як би не знав з гніву, що сказати, бо не тільки так низько, але зовсім не кланявся мені. Ще раз сказав: Па–а–дам — до — нуґ — і зобачими — як сєм то сконьчи нєпослушеньство для владзи.

Другого дня рано не застаю у своїй клясі лавок, стіл поваляний шмінками: характеризувалися тут аматори-актори, підлога зіллята пивом, повно папіросів — недогарків, потовчених фляшок. — —

У школі крім дітий, що надходять, нікого нема. — Сторож спить. Дивився в ночі на „кумедію“ та до рана мабуть панам служив.

Кажу — на втіху дітям — лад хоч трохи в нашій клясі зробити.

Міцніщі хлопці поприносили лавки, дівчатка підмели, повикидали черепя.

З великою радістю беремося до науки — праці, не втратили години. —

Не знаю, чи і коли хто вчив у инших клясах. Вертаю до своєї звичайної рівноваги, спокою, поборюю перешкоди й учу. Не жду вже на дзвінок, що звіщає початок і переміну годин. Чула раз згори — коло десятої години — управитель казав до Гордієнка: Не дзвоніть на науку, бо не все в одній годині зачинаємо учити. Та пані на горі буде гадати, що то павза, бо вже від давна вчить.
VI.

Мої відносини не зміняються, тільки в кілька днів після вечерниць Гордієнко найшов якусь нагоду відвідати мене підчас перерви в клясі. Погідний, сердечний, наче б я через нього не зазнала ніяких авантур та прикростий.

Не показую ні гніву, ні жалю, але ляконічними словами стараюся позбутися його з кляси. Жертвується в моїй клясі вчити співу. — Пані надто працюють, шкода в першому році стратити здоровля. Управителя не треба вам боятися. Ви львівська семинаристка, а він з давньої школи, на нічім не розуміється; це тип ще давніх дякоучителів.

— Я працюю не від того дня, коли управитель став мені ворогом, але від першого дня служби — і для ідеї, а не зі страху або з примусу.

— Але вашого голосу таки шкода… Такий ніжний, переймає до глибини, — а тут у клясі голос псується. Шкода. Тепер я пригадую собі, я чув ваш сольовий спів у семинарії на концерті, а також у волоській церкві.

Його пропозицію — розуміється — я відкинула. Блягерська душа… не мене, а себе ошукує…

На другий день приходить із проханням, щоб я переглянула руське завдання з його кляси, а то він — хоч русин — але „бєґли тільки в польській мові“ — не має терпцю студіювати Цибиків, Осадців і т. д., тай не знає, коли писати î з коромеслом, себто ѣ, а коли ô з дашком. — —

Сьогодні жалується, що для такого добірного учительства маємо зовсім невідповідного управителя. Дивніще ще те, що про одиноку перлу — панну Маню — з цинізмом говорить.

— Ваші відносини до управителя та до панни Мані були і є для мене нецікаві. Погодіться з тим, що я „всякую житейськую печаль“ відкидую; байдуже мені те все і не хочу слухати ваших доносів на управителя.

— Товаришко, ви не можете так дальше відокремлюватися від нас. Злучіться з нами проти управителя.

Божевільний! гадаю, але кажу йому: — Ні з ним, ні проти нього не виступаю. Не розумію, як можна вічно вести боротьбу за ніщо. Ви і товариші — недавно тут прибули, а до всіх справ у місті пхаєтеся.

— То, го! Хай знають нас! Ніколи і ніде учительство не стояло так високо, як тут стане. Коли б тільки ви ще до нас прилучилися. Знаєте, ви в суперництві з Манею перемогли б її. Ми її боготворимо, бо вона для кожного досяжна, приступна, але де її рівнати з вами. Її остання роля і деклямація зовсім невдатні. Де їй деклямувати такі серіозні вірші. Крикнула: О матко полько! — аж морозом повіяло, відтак говорила монотонно та скоро, ловила рими, як дитина, щоб не забула. Та це нічого. Молодь її знесла зі сцени, цвітами її закинули, оплескам не було кінця. Знаємо, що деклямувала зле, та не можемо нашу одиноку звізду зобижати. Це так: Хоч співачка не знає „нут“, кажемо — sie singt sehr gut! — хай би хто сказав: чорне, як ми всі кажемо біле, побачив би! Моя сатира всім страшна! Завтра вибирається до вас з поручення тутешніх матадорів кілька молодих панів комітетових з проханням, щоб ви приняли ролю. Мусите приняти: в комітеті є і староста, а він же зверхник. Ціль патріотична, властиво реванж — для цього старого каноніка. Він старий належить ще до тих, які Міцкевича уважають за відступника (через його товіянізм). Це моя заслуга, що канонік був на нашім вечірку; тепер буде представлення на віднову — прибудову косцюлка.

Не зраджуюсь, але тішуся, що знаю про візиту комітетових.

На другий день так уладилася, що не було мене дома. Мати приняла візиту комітетових. Справді многонадійні — вибрані хлопці були ті комітетові, самі „авскультанти“, „депенденти“… знайомство з такими панами дає вигляд на добру „партію“…

Мати подякувала за честь, та враз попросила вибачити:

Дочка віддана своїй праці в школі і своїм дальшим студіям. Участи у виставах не брала досі й не візьме на будуче.

Не можу позбутися Гордієнка. Хоч не дозволено в часі годин приходити, являється на перерві. Знов намовляє мене до виступу проти директора.

— Він вам так дуже докоряв, є нагода тепер відплатитися.

Я не цікава, звідки та ненависть до управителя, але Гордієнко сам говорить.

— Я шукаю все чогось нового, інтересного. Сидіти в клясі чотири — пять годин, можна сказитися. Хоч і як крутити годинником, час задовгий. Жду на дзвінок. Ціле життя ждати на десять мінут павзи — нестерпуче лихо… Маня тепер більше до товариша Глечка горнеться. Всі ми тут її любимо, але сіріозно ніхто не думає; вона ж гадає, що найскорше Глечка удасться їй зловити.

Я міркував, коли управитель в клясі, та часто стрибнув на гору — до пані директорової… вона справді молоденька, це друга жінка, та наївна, нічого злого не розуміє. — От пробую щастя. Недавно управитель застав мене в себе: я сидів на одному кріслі з нею… Він для вас простак; але мойого пера боїться, слів моїх у касині теж боїться; тому вдав, що не бачить нас. Але я довідався: він робить заходи, щоб мене інспектор переніс уже з кінцем першого курсу. Тепер знаєте: я пишу про його простацтво та неуцтво, і ви приставайте до товаришів проти управителя. Я й сам зумію це зробити; воно легко вдасться: При близькій переміні школи на виділову треба иншого управителя. Він старається зєднати собі партію шовіністичну, та я так його поведу, що наші будуть його уважати за зрадника, — він русин, звичайний Стеців Іван — а чужі не приймуть його. За дураком ніхто не буде стояти. Він ані не самостійний, ані спосібний, оруддя в руках моїх і аптикаря, противника начальника.

Незабаром Гордієнко знайшов нагоду виконати свій плян. На найближчому вечірку в школі управитель виголосив промову.

Справді гарно вона починалася: Ми, поляци на польскєй зємі… але дальший зміст її недорічний, двоєзначний. — — Сам управитель, коли станув перед достойниками міста й околиці, налякався, побілів, трясся наче у пропасниці та й призабув вивчену мову. Гордієнко за його плечима з комічною міною стояв у ролі суфлера та підшептував дурниці. В наших стратив він решту довіря, шляхта бачучи його спосібности умові та ораторські, зміркувала, що користи його особа справі народовій не принесе. Як агітатор промовець він стратив вартість, у раді повітовій і в касині кепкували тепер з нього…

В тім часі покінчилася остаточно судова справа управителя і товаришів за обиду чести начальника. Присуджено їм арешт із заміною на гривну.

Пригноблений управитель, опущений учительством та інтеліґенцією, похилив горду голову. Инші товариші на всіх зібраннях — конференціях — проти нього, — усе противляться йому. Я є німим свідком ріжних сцен як сварки, дертя протоколів. Управитель по давньому мені неприхильний, противиться моїм внескам чи обробленню якої теми, але противники управителя — йому наперекір — приймають мої теми та пропозиції. Часто доходить на конференціях до особистих суперечок — обид. Тоді я виходжу з канцелярії.

Пробую з Гордієнком, коли явиться на перерві, говорити про шкільні справи. Але де в котрого з них думка про школу.

— Яка з вас ідеалістка. Хочете, щоб за ту нужденну заплату ми віддалися душею школі… Шукаємо зарібку й на иншому полі, а поза цею нудною роботою забави, вдовілля.

— Можна б і вам бодай єднати забаву і обовязок. Можна відчити держати для громадян, а дохід повернути на бідну дітвору. Ділайте щось, що є гуманне. Усі ваші вистави без вибору пєс, без гуманної ціли.

— Про добродійні ціли годі нам думати. Ми самі — учительство — криємо свою нужду. Кімната без обстановки, без удержання платиться тут 10 золотих — при нашій платні двацятькілька золотих. Вичерпані приватними лекціями не можемо гуманністю бавитися.

— Коли і на лєкціях працюєте, як тут, то чим ви втомлені. Тут хиба Хайка може сказати, що втомлена, та декотрі з найстарших дітий… вони заєдно по клясах уважають на діти з нижчих кляс… А діти як мишенята, як мак, а Хайка з патиком бігає між дітворою, а хлопець приданий до помочі прибільшує крисок. Коли вже без такого надзору неможна обійтися, може б ті, що уважають, читали дітям що цікавого, а в четвертій клясі могли б усе чергою мінятися ті, що наглядають; або нехай би дітвора зміж себе вибирала тих, що можуть щось цікавого розказати чи прочитати. Кляса, в котрій учитель не хоче чи не може працювати, приняла б самоуправу… Так от пробуйте зарядити щось таке, що оживить дітвору, розбудить охоту до творчої праці.

— Хиба ви помічні будете. Слухаєте голосу свойого Я, а не слухаєте голосу нашого, не бачите нас. Ви не хотіли бачити, що ми при вас зістали б, ви відтручали нас, а Маня здобувала.

— Серце инакше говорить про сповнення обовязків — і инакше вчили нас у семинарії.

— А життя — життям і ви ніде в практиці не знайдете, щоб за ідеями сповняли учителі обовязки.

— Як це? Чи ж усюди такі порядки, як тут? Ні! Я вірю, що тільки випадково дібралося тут таке товариство.

— Так ви рішучо не годитеся прилучитися до нас проти цього управителя?

— Доки не сповняєте обовязків, не говорю більше з вами; забагато контрастів ділить нас…

— Чому втікаєте від товаришів? Так дальше не може бути!

— Я бажала порозумітися з товаришами праці, сподівалася ради — поради. Товариші самі винуваті, що таке, як є!

Так і лишилося…
Серед колотнечі, злого прикладу товаришів, котрі вже всі були по кілька літ у службі, минає цей перший піврік першого року моєї учительської практики і мого прикрого досвіду за підпис на carte blanche…
VII.

У грудні привид з минулого.

В новій місцевости — у службі — я забула про нього… Зовсім нечайно явився він — пан де Печка… День святого Николая і я була дома. Здається, нарочно вибрав він день святочний на свій приїзд. — Майже рівночасно явилися янголятка — моє спасення…

Перша добра санна… Діти отця декана Штоґрина, мої учениці, приїхали по мене забрати до Стрілок. Щасливо спасаюся від розмови з ним — демоном… Чую тільки, як говорить до матусі:

— Тішуся, що застаю вас, дорогі, здорових. Люба доня, бачу, вдоволена; у свому живлі… між дітворою… Спокійно поїду в Росію, де залишуся на довше…

Він дійсно заспокоївся, не бачить небезпеки… В малому містечку суперників не боїться…

І я віднаходжу спокій. На спогади не пора. Дітвора сміється, гомонить, дзвіночки дзвонять, саночки мчать — і я скоро знайшлась на приходстві між своїми людьми, хоч я перший раз у домі отця декана Штоґрина, здається, що ми посвоячені, знаємося не від нині.

Оля й Марійка, Стефка і Славка, Володко та малий Сидір — щебетливі гарні діти. Імость і єґомость щирі безцеремонні люди: свої.

Добре мені з ними, як колись у домах Горникевичів, Біржинських, Пассиновичів, Грабовинських… у домах священників, де я бувала дитиною з родичами.

Ясні вражіння дня прогнали хвилеве пригноблення, спричинене появою демона.

В часі малих ферій, а саме другого лютого уладжує касино вечерниці.

Перед вечерницями на кілька днів був у нас священник, одинокий знайомий тут у чужій місцевости.

— Вже буря втихомирилася — каже веселий сьогодні пан отець. — Головного ворохобника забирає звідси Рада шкільна окружна з кінцем січня. Про це вам першій кажу. Управитель зміркував, що він тут не остане, сам гонорово написав прохання за посадою на селі і навіть в иншому повіті; з кінцем другого курсу уступиться нам звідси…

— А мені доведеться ще пів року терпіти.

— Терпеливости! Він ще буде для вас увічливий, тільки ходіть з нами на касинові вечерниці. В цій справі та за порадою моєї жени я сьогодні до вас зайшов.

— Який же тут звязок?

— Не знають вас, треба показатися конче великому світові — тутешньому; зараз ваші акції піднесуться, а то ріжні поговірки йдуть про вас: гадають, що ви ніде не бували, соромитесь, бо не знаєте приписів доброго товариства. Треба вам з тим числитися. Я рад би, щоб ви по кваліфіці лишилися в нас на постійне. Опінія часто більше значить, як конкомітація влади.

Обіцяла бути на вечерницях.

В мене були сукні вечіркові із львівських вечерниць, через те я й не журюся, і не думаю; лишаю навіть вибір сукні настроєві останньої хвилини.

Коло осьмої вечером у дні вечерниць таки найвища пора рішитися, в що і як убратися.

Жаль мені лишати свої писання і книги, а також жаль затрачувати спогади львівських вечерниць. Якраз другого лютого були іменини моєї товаришки. Її батько радник двору Ґіртлєр, а брат уже прокуратор — вони мешкають у тій камениці при Чарнецького 24 ч., що й мій вуйко, теж радник двору. Що року в цей день у п. Ґіртлєрів великий баль; розуміється, обовязково мусіла бути й я. Милі спогади про цей день, не так про танці, за котрими я ніколи не пропадала, але бували в них дійсно інтеліґентні люди, окрім зі світу правників артисти та молоді літерати, репрезентанти: „Кола літерацького“. Розмова з ними про нові течії — напрямки в європейській літературі, хоч я більше була наукою занята, все була для мене мила. А тепер і спомини про них…

В неконче веселому настрою убираю чорну коронкову сукню, прибираю її лише густо гірляндами блідо рожевого цвіту акації, на шию зразки дрібних перлин і в волосся вплітаю перлини. Перли — по цвітах — одинока люба мені прикраса. Ще лякерки, рукавички, віяльце — усе те разом — у зеркалі показувало на пів жалібний, але дуже елєґантний стрій. Гарні рамці, дібрані до образу, підносять звичайно його вартість. Відколи я тут у Бібрці, бачу себе тільки в буденньому, робучому одязі; поглянувши в зеркало, зазнала я дивного вражіння. Мені здавало ся, що бачу когось давно знайомого, та не можу пригадати собі, кого це я бачу. — 3 блідим усміхом жду першого слова від цієї, що її бачу перед собою — в зеркалі…

Священник із жінкою приїхали по мене. Перед десятою були ми з салі. Музика грала вальса і я знайшлась у вирі тих, що танцюють без упину. Несподіванкою була для мене стріча з двома академиками правниками — і то власне з тими, що бували у радника двору Ґіртлєра на вечерницях. Під впливом музики і цеї несподіванки щез мій мелянхолійний настрій, розжеврілися искри із вогнів притаєних у моїй душі. Досі незнайомі мені тутешні молоді люди представлялися, вписували свої імення до карнету, ждали на хоч одну „туру“ вальса… Всі кадрилі, лянсієри маю анґажовані аж до рана майже в перших хвилинах.

— Ви втомлені; ходіть на оранжаду — каже моя опікунка їмость добродійка.

Сидимо хвилину в салі, де буфет, при окремому столику.

— Нічого не бачите?

— Се чуже товариство і трудно мені робити завваги. А проте я танцювала богато.

— А я мусіла в тім часі заспокоїти цікавість усіх дам — пань-маток. Всі мені ґратулювали, гадають, що ви моя сестрінка Ірма з Буковини; я її справді сподіваюся. Правдива румунка, — кажуть — танцює з темпераментом; видно панна з великого світа. Зі строю та вигляду признають вас королевою вечерниць. Ніхто не вірить, що ви тутешня учителька.

Прийшов від зеленого столика до нас пан-отець.

— А хто б то був сподівався. Коли я просив, щоб ви були на вечерницях, відтак боявся, щоб ви тут, незнайомі ще й товаришами обмовлені, не продавали „петрушки“. Та з вас бачу тиха вода: всім тут так нагально завернула голову, не тільки молодим дансерам, і старі вставали від карт, між иншими й сам староста дивився, як танцюєте неначе яка фея. —

Мимо того мойого „королівства“, гарної забави я просила своїх опікунів, щоб ми коло першої непомітно могли від'їхати до дому. Не хочу… Завтра починається другий курс; неспосібно буде починати роботу.

Музика грала і гарна забава була запевнена до білого рана; однак я не пожалувала, коли ми непомітно вийшли. А коли знайшлися під зоряним небом, — ніч така ясна, зимова — я була вдоволена, що я сильніща над принади покуси.

Слова Канта якраз тепер я відчувала: Дві гарні речі в природі: небо розяснене зорями і почуття обовязку у серці людини…

Але добродійка полошить мій настрій:

— Через вас я стала свахою і буду мати непотрібні видатки. Згадайте, хто вам освідчився.

— Навіть не стараюся відгадати, ледви памятаю котрого.

— Ви такі скриті… а се давня любов: Гордієнко, цей ніби ваш противник, просив, щоб таки зараз говорити з вами, бо він завтра від'їздить на нову посаду.

— Повинен був від'їхати вже сьогодні, щоб завтра бути вже в школі, — кажу.

— Тиха вода — — тиха вода —, повторяє пан-отець. Гордієнко хвалився, що в першій хвилині умів вас оцінити та розуміти вас, що ви вмисне не бажали знайомства з маломіською інтелігенцією; це за низька сфера для літератки. Одначе він також поет і вважає себе гідним вашої руки.
VIII.

В полуднє був справді Гордієнко в нас із першою — і з пращальною візитою.

Намагався побороти помітний і ще по забаві до свитанку „katzenjammer“ — та говорити поважно, без звичайних буршівських дотепів.

Жалує, що саме тепер мусить ізвідсіль виїхати, коли мав нагоду мене бачити такою, якою бачив мене в уяві. Признається щиро — мов на сповіди до всіх прогріхів: був тут через пів року пружиною всіх інтриґ і скандалів; мені в школі всілякими сплетнями перед управителем шкодив, докучав…

— І в касині зле говорив я про вас, та ви самі винуваті: я знав вас і з оповідання і з вигляду, як ви були у Львові, і мав вашу світлину, але ви так іґнорували і мене — і всіх… Якби не те, були б ваші відносини і життя ваше через цей піврік уложилося зовсім инакше.

Зі справжнім здивуванням побачила я свою світлину в брильоку при його годиннику: була це мала світлина з табльо матуристок. — Це моя тайна, звідки я її дістав; здобув її, не знаючи ще вас особисто.

Яку ж ціль мали ви спеціяльно докучати мені, а крім того воювати зі всіми?

Проти вас — це може месть… за байдужність; може поборювання пристрасти, що огортала мене на ваш вид. А инші справи — це була моя втіха, коли знялася найбільша буря між партіями. Учительство за мене стояло високо і широкі круги інтересувалися ним. Про мої фейлетони і сатири говорять ширші круги…

— Прошу відповіди на моє прохання передане вам учорашньою вашою опікункою.

— Дивує мене, що ви — смілий і славний переможець жіночих сердець — оце питаєте мене так по давньому звичаю — через сваху. Де є взаємність, там не треба свахи. Ви без питання могли догадатися, яка моя відповідь. Я через пів року не грала ролі; я така, як є: про подружжа зовсім не думаю. Вільна, незамужня; — відчуваю біль через суперечність ідеалу і буденнього життя. Все, що мене окружає, здається мені, пусте, марне. Що ж було б зі мною, якби я приняла обовязки жінки. Хочу бути вільна. Шукаю иншої ціли…

— Якої?

— Я не привикла перед ніким сповідатися. Про себе з ніким не говорю… Шукаю ціли… Якої? А вжеж світляної ціли… рубця — крайчика веселки досягаю… І знання дуже — дуже принаджує мене, чиста наука і мистецтво, і моя праця в школі мені мила. — — Розгорюється в мені почування мов ватра велика, почування, що обіймає не одиницю, але все, що велике, гарне…

І в ваших виставах я брала б участь, коли б воно було для ідеї, що дорога мені, коли б я цією працею могла зменшити недолю людий. Не кажу вам, ні нікому про свою ідею; її люди поки що бояться… Поки що рада б я вихованням нового покоління прискорити, приготовити ґрунт для неї…

Поки що — я сама не знаю, чому присвячуся. І се моє горе… Моя душа ще сама бореться з сумнівами. За світлом тужу, а в тіні йду; і не знаю, чи придасться на що мій труд. І се моє горе. Все ж таки вірю, що ціллю моєю моє власне еґоїстичне добро ніколи не буде…

— Я на вас усе позирав, хоч ви на мене не звертали уваги. Якась тайна у вас, якесь зачаровання та жах перед неминучою дійсністю… Так утікали ви від нас товаришів, так уміли скритися — тямите? тоді, як перепровадив я через клясу кільканацять хлопців. Вас ніхто не цікавить?

— Я власне вам говорю, що забогато річий мене цікавить, — і тому я ще не рішилася. Цікавить мене і психа тих дітий, і наука, і мистецтво, і сама природа, і фільософічні проблеми. — Ціла людскість та причина її горя. Я не гордила товаришами як товаришами, але не можу говорити ні слухати про відносини пані секретаревої до її поклонників, про її тоалєту, про здобутки панни Мані тай инші такі дрібні, зайві, пусті речі.

Я чула часто, коли переходила попри вас коридором, ваші слова: Якби не наша Маня — треба би з нудьги в школі повіситися, або: вид цієї поважної пані ділає на мене як „пруський квас“, дістану розлив жовчі через її холод…

— Не дивуйтеся; я не міг загамувати своєї злости. Бачити молоду дівчину, як досвітну зорю, як раннє сонце, а холодну, байдужну до нас.

— Хоч би для самих пустих компліментів я держуся здалеку від людий. Але я більше говорю, як привикла; це тому, що не побачимося. Час мені до школи на пополудневу науку. Бажаю вам щастя на новому місці і в дальшому житті.

— Учителювання я скоро покину; буду старатися дістати працю в редакції, або в кінці в театрі…

— Зверніться до наших редакторів, до наших людий, коли справді покидаєте школу і пристаєте до літератів.

— Я не придбав у школі достаточного знання руської мови, щоб нею писати.

— Я знаю, чого нас у школі вчать, — і знаю, що деколи лекше писати польською чи навіть німецькою мовою ніж рідною. — Хоч ми в семинарі мали щирого професора української мови та всіх инших предметів мусіли вчитися в чужій мові. Так майже несвідомо та без ніякого труду писала я і польські шкільні завдання віршами; учителька варшавянка пані Махчинська мала на мене велику надію; усе договорювала: „аньолечку, ти наша майбутня Оржешкова та разом і Конопніцка“. Однак мене не заманювала ця легкість у писанні й заохота учительки; навпаки мова учительки спонукувала мене пильніще зазнайомлятися з творами наших мистців слова. — В мене стихійне, вроджене почуття, хто я, і труднощі мене тільки підбадьорували, а не знеохочували.

Сильна воля поможе і вам самим здобути це знання. Та чи нашою мовою, чи чужою хочете писати, працювати над собою треба, щоб не збільшати числа вітрогонів з кличем Schwamm drüber, не стати епіґоном Гайного чи Беранжера, сатириків — декадентів. Ренеґатів — як Стебельський — у нас уже доволі. Говорю вам це, щоб колись не відчувала докорів, що вас — одного з блудних синів — не пробувала ратувати.

Тому, що нас є богато, що нас більшість, ніхто, здається, не звертає уваги на втрати. А втрати є всюди, і ґрунт нам поволи усувається зпід ніг, і пропасть отвирається; і все і всюди так. Чому? Хоч би тут у нашій школі. Як гарно могло б воно бути. Управитель — як називаєте — русин, крім нього наші ще чотири сили. Тільки панна Маня, хоч назвисько її нагадує, що її батько і вона з роду наших.

А в школі ще й сторож наш, більшість дітвори теж наша; тих трохи жидиків та німчиків говорять по більшій части нашою мовою. Чому ж ніхто з вас ні до сторожа, ні до дітвори, ні між собою не говорить рідною мовою? — Як негарно звучить та мова, якою урядово говорить хоч би сторож. Тут наша мова повинна бути урядовою. І рада шкільна місцева має більшість наших членів, наш інспектор русин та й сам наш радник русин — гуцул із назви роду та вдачі. Так гарно все тут складається. Та не вміємо користати. А коли не в цілости, не відразу, то чому при кожній нагоді не пригадати дітворі, хто ми, чиї ми діти! — — Хоч би при тім вічнім краснописанні — замість, щоб діти переписували все ті самі взірці Тарковського, можна все щось инше написати їм на таблиці: імя, яку дату, чи з життя Шевченка, чи його вірш, чи щось із нашої бувальщини, щось інтересне, живе, наше, що душу дітий розвиває, що в душі залишиться вже на все… Відколи тут працюю, все те невикористовування наших прав завдає мені таємної журби. Та хто знає, може я й не присвячуся науковій праці чи мистецтву, ні соціяльним гуманним ідеям —, я таки лишуся на становищі — берегти наших прав, розвивати свідомість у дітий, не дозволити, щоб нам пропадало хоч би одно.

Не є воно для творчої вдачі корисне, а я могла б у літературі, чи в мистецтві дещо осягнути; та поки що треба зберігати від винародовлення, ратувати душі… Я вже казала: тому, що нас богато, учителі, а навіть священники тратять своїх парохіян без жалю та уваги… В мені йде борня: здається, треба відректися насолоди мистецької творчости — а трудитись як учителька, свідома великого завдання на своїм становищі.

— Послухаю вас. Буду у Львові у професора Партицького і в наших редакціях. Спробую служити нашим людям — тільки не відбирайте мені цілком надії, позвольте писати листи.

— Під умовою, що листи будуть не тільки про особисті справи, але про наші літературні чи народні, про те, що хочу все мати на увазі.

— Прошу прощення за всі мої провини. Не тільки в школі я вам шкодив, але і в касині при чарці балакав про вас. Маю славу Дон Жуана, от і хвалився, що здобув вашу любов. Сьогодні при прощальному сніданні я відкликав усе, що говорив про вас давніще. Сьогодні тільки говорив про ваш таємний чар, про чудову оправу очий та їхній блиск, про білість природну, без бляншу, чи навіть пудру, про смак у виборі тоалєт…

Ви ж і в виборі сукні темної, без зайвих окрас усе перемагали Маню з її декольтаціями та яскравими колірами сукні до школи, і вчора ви перемогли. Зблідла зоря Мані — хоч у неї клясичні черти лиця і розкішна будова тіла — та вона надто вже змислова, аж нам самим противна. Нічого вже не помогло глибоке декольте, буйне тіло… Бакхангка, більш нічого. Власне контрастом чорної сукні без декольте ви перемогли.

— Добре, — кажу отверто — що відїзджаєте, бо подібні похвали в касині при чарці мене більше обиджають, як попередні догани. З поклонником мала б я, здається, більше клопоту, як із ворогом.

— Були в касині ще й ті академики зі Львова. Оповідали, що ви були окрасою львівських вечерниць у сальонах радників двору Ґіртлєра, Ковальського, Дицикевичів і т. д, що власне син нашого шкільного радника др. Мандибур бував тільки там, де ви бували, та був вашим найбільшим поклонником. Не дивуюся, що ви з тутешньою маломіською інтеліґенцією не спішились зазнайомитися. Після львівських тріюмфів згорда дивилися на нас; але дивуюся, що через пів року слухали докорів такого медведя, як управитель.

— З дітьми нашого радника з паном др. Мандебуром, з донькою Антосею знаюся й переписуюся досі. Та не хвалюся тут перед ніким і не користаю зі знайомства; не думала шукати в них оборони. А проте поступовання управителя та товаришів було мені настільки прикре, наскільки було перешкодою в науці. Мене ви всі разом не могли обидити. Направду, я дивлюся на все якось инакше, як инші люди: ви не обиджаєте мене, але мені вас усіх жалко; я сама працюю дальше над дітворою та над собою — з вірою, що під тим прапором світла переможу.

— Так, in hoc signo vinces! — гадаєте. Та се тільки початок вашої практики, і вам при такій праці та з вашою вдачею не на довго стане сил. Ви все і всюди знайдете брутальних людий, як управитель, та по правді й решта товаришів. Дозвольте, впишу в ваш альбом вірш, який я написав з думкою про вас.

І він вписав вірш, котрого перша строфа звучала:

Szkoda ciebie, trwożna sarno,
Na ten twardy życia bój,
Bo na życia chwilę czarną
Nie wystarczy marzeń rój!

Więc by ustrzec się zawodu,
Serce uzbrój w pancerz lodu.

— Згадуєте про мої львівські тріюмфи і упередження до тутешньої інтеліґенції. Це було так: Як учениця семинарії я мешкала у вуйка, радника двору Др. Лопушанського і я мусіла жити в тім середовищі. І хоч не все з охотою, добровільно, треба було в ряди-годи бувати на вечерницах. Самої вуйни родина велика з обивательської й артистичної верстви: брат Ґеллєр директором Львівського Міського Театру — сестрінка славна співачка Міра, це справді сметанка інтеліґенції. Хоч і милі спогади мені лишилися, але досить тих забав. Тут я ніким не погорджувала, але коли я сама вже працюю на своє удержання, вільно мені присвятити час на те, що мені подобалося.

Ми попращалися.

Здобувся ще й на український вірш, який перед від'їздом доручив мені:

Приймѣтъ слôвъ кôлька од вѣрного друга
Сли хочете щастя на свѣтѣ,
Покиньте мрѣї, кине Вас туга
Забудьте о цвѣтôвъ цвѣтьѣ.
Або нѣтъ! Радше Ваше серденько
Киньте на жертву Отчизнѣ,
Співайте дальше сумно миленько
Всей наший Русский Родинѣ!

Я рада, що поїхав. Як би тут лишився як мій приятель, забирав би мені хвилини, призначені на мою працю. Бажаю йому щастя та забуваю про авантури… І він людина і проблиски добра в нім знаходяться…
IX.

Почався другий піврік.

Управитель похилив голову. Не переслідує мене, але і не ввічливий, і до всіх і до всього байдужний.

Я гадала, що на місце Гордієнка прибуде учителька — гарно було б, якби так котра із моїх товаришок… Але знов учитель дістав тут посаду, і то такий, що тільки тепер доповнив матуру.

Невеселий, неясний був перший піврік моєї шкільної практики, та й другий подібно заповідається. Тяжка атмосфера…

Доля — недобра мачуха — розділила мене з моїми товаришками й учителями. Тепер умію оцінити працю виховання. Мені здається, що благородніщих людий, що ідеальніших виховників ніде і ніколи не було й не буде. Не тільки наш катихит о. Стефанович і професор української мови Партицький, але й инші являються мені в блисках ідеалу. А тут не педагоги: брутальні наймити, профани — не учителі — фахівці.

Здається, я зупинилася сама серед океану на човні без вітрил… Серце холоне перед грозою майбутнього і жаль мені за ясними хвилинами, що минули безповоротно.

О, не годилося так, матусю Доле… Ці перші хвилини мого учителювання повинні бути золотими, ясними — як дні самої весни…

Жаль — туга у хвилинах самоти знову витають у душі. Але спокій, удовілля вертають, коли я з дітворою. І коли бачу, що діти розуміють мене та розвиваються умово, забуваю про себе і про злих товаришів.

Праця хай буде мені щастям — осолодою; залишуся дальше без помочі — поради. Досі дожидала я візитації інспектора. Гадала, що кожний інспектор, справжній педаґоґ, а виховання, навчання це річ свята; що він, інспектор, для нових сих має поради — вказівки. Але візитація, яка відбулася в останніх днях першого піврічча, дуже мене здивувала. Я не привикла, щоб із людиною так поводитися. Мабуть учительство на краще не заслужило. Без слова привитання, без слова уваги — оцінки, чи хоч би заохоти до праці для дітий і учительки відбулася ціла та візитація.

Інспектор із похмурним лицем не мав слова хоч би поздоровлення для дітвори. Прислухувався науці, але сам нічого не питав, ані не говорив. Хотілося мені йому сказати: Ой, який же ти бурмило! Я перший раз бачила ту непривітливу людину. Я опанувала хвилеве збентеження, та учу згідно з поділом годин і пляном науки, що призначене було на цей день, звичайно, наче б у клясі нікого чужого не було, і діти якось без страху добре відповідали.

Шойно пізніше від предсідника шкільної ради я довідалася, що інспектор тільки з поступів дітий у моїй клясі був удоволений. Учительці нічого не говорив, бо інспектор не є на те, щоби хвалити. Деякі дрібні уваги для мене передав через управителя, але цей зі мною не говорив, а сказав товаришеві Гупякові мені переказати.

Уваги передані аж через третю особу, не знаю, чи вірно передані, і до нічого мене не зобовязують. Коли до учительки ані управитель ані інспектор не говорять, то грамотні люди повинні доручити мені свої уваги урядово на письмі.

Може воно й добре. Не буду мати того, що зветься „рутина“ — а що мені противне. Лишається мені „Self — help“. Праця над собою і дітьми, а властиво інтуіція — надхніння, чого й коли навчати.

Бути самостійною і не оглядатися на нікого. В інтелєктуальному та моральному веденню дітвори буду старатися пізнати душу дитини. Все треба приготовити матеріял до лєкції, уваги прийдуть при самій науці через питання і відповіди дітий.

Зараз після вечерниць дістала запрошення на инші вечерниці, а навіть на домашні забави; також листи з пропозицією — приняти лєкцію. Стараюся виправдатися і лєкції не приймаю. Тільки трудно було відмовити комісареві староства. Писав сам дуже чемні та переконливі листи. Донька тільки до закінчення едукації потребує учительки, і він уважає саме мене відповідною учителькою.

І знов пан отець радить мені сю лекцію приняти з уваги на пізніщу стабілізацію. З панночкою, що кінчить едукацію, можна через читання добрих творів самій дальше учитися. А також — каже отець–добродій — може вдасться вам хоч трохи змінити панночку. Комісар — про це не всі знають — наша та, як часто буває, безпорадна, нещаслива людина: ще в студентських часах оплутала його панна Авра, звичайненька швачка. Його одиначка — для нас пропаща. Спробуйте, чи вдасться вам її ратувати.

Першого дня, коли я вже прийшла на ту „лєкцію“, говорила зі мною тільки пані комісарева. Тільки не згадує нічого про науку доньки. Питається, чому не була я в мясниці на инших вечерницях. Говорить ще про мою тоалєту.

— Imaginez vous, що притрапилося зараз на другому вечірку. Всі пані та панночки були одягнені в чорні коронкові сукні, але одноманітність не робила ефекту; не було і „Eroberung-y“. — — Дальше говорить про інтимні відносини ріжних тутешніх пань, яких я зовсім не знаю. Коли ж я сама питаю про інформації до пляну наук для доньки, пані Авра відповіла:

— Це вже завтра Жоля пані скаже, що її цікавить, чого хоче учитися.

Подають чай і мясні страви. Пані просить лишитися. З великим здивуванням слухає пані, що я чаю не пю. — Не вірить.

Бачу з її говорення, що студіює підручники доброго тону — но, і знає, що аристократія пє чай, а молоко і хліб то пожива відповідна тільки для служби.

Зайвим здавалося мені при першій стрічі пояснювати пані комісаревій гігієну, ще більш недоцільним виявляти свої думки про поділ людий на службу і панів.

Кажу їй тільки:

— Коли вже пю чай, так не китайський, а наш краєвий: з молодих листків ожин або суниць. Автім я веґетеріянка, люблю овочі.

Пані величається тим, що пє з донькою тільки чай з цитриною та білим ромом і їдять тільки мясні страви; ніколи навіть хліба не каже службі подавати до столу. Все в її домі відбувається, як у романі „Бліда графиня“.
X.

На другий день застаю вже тільки саму ученицю: в сальоні на отоманці лежить у гарному неґліжі, в руках книжка, щойно розтинає картки.

Тоді появилася зовсім безвартісна річ S. Tarczy: Smiertelne wianki.

Сьогодні панна Жоля говорить без упину.

— Як гарно, що пані прийшли. Будемо читати разом цю новелю, але наперед рада б я з вами грати нові мазури Тимольського. Будемо співати; маю дуже гарну пісню „Квєцярка“ „Млодосць і пєнкносць мам, квяти розношем…“. Як я тішуся, як тішуся вами! Будемо читати, грати, співати, розмовляти. Я в піст дуже нуджу ся, навіть совганки цього року нема.

— Прошу дати книжки, з котрих ви досі вчилися.

— Не маю ніяких книжок. Але можна написати по книжки до книгарні, тільки не які нудні. Ми про все будемо говорити. Я скажу, що читала, що люблю читати. Учитися не хочу. Але Стася, дочка старости, старша від мене, ніби вчиться, через те мама хоче, щоб я мала учительку. Учить її панна Маня. Вона старалася дістати й у нас лєкцію, але мама каже, що панна Маня небезпечна в домі, де є мужчини: баламутить братів Стасі; коло неї всі мужчини, вона ще відібрала б мені нареченого.

— Заки дістанемо книжки, можу вам дещо розказати з літератури, та мушу знати, хто й чого вас учив, що ви читали досі.

— Я науки маю доволі. Два роки була в нас гувернантка, учила французького, співу, музики. Тепер читаю книжки з бібліотеки „Повістий та романсів“. Там є гарні речі як: „На цментаржу на вулькані“, „Таємніце кляштору неаполітаньскєґо“. Алє про свою лєктуру я колись вам скажу; сьогодні не хочу про те говорити. Навіть ця новеля мало „пікантна“ для мене. Правда, пані, ви все поможете мені написати лист до нареченого — він тепер у Львові, кінчить працю до докторату; — не вмію писати, а боюся, щоб не зірвав „стосунку“. — — Мати нареченого теж конче домагається, щоб я вчилася. Прислала мені навіть якісь книжки: Танської „Памйонтка по добрей матце“ — та „О повінносьцях кобєт“.

Надійшла пані комісарева — і знову підвечірок — і говорення про сензації дня. Про науку нічого не згадує.

Я мала охоту, більше на лєкцію не йти; але хочу пізнати цей тип панночок; хочу довідатися від панни Жолі про її дотеперішню лєктуру.

Панночка очікує мене все у свому сальонику.

Сьогодні просить помогти вишивати пантофлі для „папи“. За тиждень його іменини. З цієї нагоди відбудеться великий баль і буде нова сукня з „магазину муд“.

— Правда? Пані будуть нам грати до танцю; тепер піст — і музики не можна брати, потанцюємо при фортепяні. Коби так вільно мені убратися в адамашок, або в оксамітну сукню з треном. Мама каже, що для панночок тільки газа в модній красці відповідна. Чи пані мають тоалєту готову? І з яких журналів беруть пані звичайно моделі?

— Не конче те гарне, що модне і що з журналів вибране. — кажу на те своїй „учениці“. — Невільницею моди я не є. Журналів не переглядаю. Моду вводять парижанки, звичайно акторки. А кожна з жінок може придумати і зробити індивідуально для себе тоалєту вечіркову — чи домашню суконку. Тут діло не в дорогій матерії — брокаті, атласі чи оксаміті. Може бути найдешевший мушлін, видатки найменші, — а сукня може статися чарівною поемою — може скривати невловимий чар. Тут рішає добір красок, лінія, крій, мистецьке пришпилення квітки. І до гарного одягу треба творчої фантазії, не взору — шабльону, однакового для кожної жінки.

Використання народніх мотивів також важне; можна модернізувати — і щось гарне осягнути з народнього строю.

Тільки жінки — ляльки, з холодним серцем та пустою головою шукають шабльонів — готових моделів, — тільки вони — сміються з тих, котрі не можуть усе зміняти одягу як до моди, або з тих, що намагаються відійти від моди та вбираються відповідно до своєї роботи або до свого хисту; хочуть творити щось індивідуальне, гарне… Але на ляльки нема чого й гніватися.

Одначе панна Жоля не розуміла моїх слів, не проявляла творчости хоч би в цариніі моди.

— На віщо думати самій, коли є готові „фасони“.

Нечайно, щоб більше про моду не говорити, просить мене написати листа для неї — до її нареченого.

— Не вмію сама написати. Пробувала зразу взяти дещо з листів Корженьовського; він чудові пише — хоч би ті до Авґуста в „Spekulant-i“, але мій наречений знає літературу — і штука не вдалася.

— Біла листова карта перед вами на столику в такім гарнім, теплім сальонику, — — свобода думок, безжурність — і ви не знаєте, що писати до нареченого? Хоч би й найдрібніщим письмом писати, ще б чотири сторінки за мало, щоб усе сказати, чим серце переповнене.

— Нареченого не кохаю. Я кохала иншого, але мамця його не апробувала тобто — не самого кохання, тільки подружжа. Автім мамця до вибору не мішається. В неї одна умова; щоб наречений скінчив університет. Мені вже тепер однаково, все байдужне. Вибрала одного. Татко вдоволений з вибору: він же і правник — докторат буде мати — но, і русин… Але його мати полька — і він для карієри — подібно як татко — під нашою опікою змінить народність. Та все те вже менше вартне. — Я вже втомлена минулим пережиттям — та й ще дечим… У мене нудьга. Даремне нагадую собі віршик :

Nie smuć się tylko; wszystko na ziemi
kończy się raz
і wielkopostny, z nudami swemi
przeminie czas…

Сама не знаю: читанням мабуть я втомлена. А лист бодай раз на тиждень мушу вислати… Вам, пані, труднощів це не завдасть. Я чула від папи, що пані пишуть новелі.

Мій папа русин, тільки мама про те не хоче знати. Мама мріє про титул пані старостині. Коли була ґувернантка, то мусіла більше з мамою говорити, щоб мама привикала говорити по французьки. Папа про вас мені окреме говорив — і я цікава, як це робиться з тою літературою. Як пані пишуть новелі? Дуже прошу мені розказати. Мені звичайний лист не вдасться уложити.

— Ви так допитуєтесь, як пишеться, так просите — неначе перепису на тісточка, кілько унцій чого дати, щоб удались. Листи не вдаються вам, бо кажете, що нареченого не любите. А тут і до того, щоб удався лист, і до написання літературного твору і до осягнення щастя в житті потрібна щирість почування. Коли в серці є богацтво чуття, то знайдеться і спосіб передати це чуття другому серцю. Теорію, як писати новелі чи вірші, — так коротенько викласти трудно. Якщо се вас цікавить, присвятимо і на те години, але все таки найважніще для письменника се чуттє. Формою лекше заволодіти. Тепер на форму менше зважається. Писати, що і як бачимо та що в тій хвилині відчуваємо, а твір буде добрий. Таке гасло проголошує тепер громада молодих незалежних літератів.

Але я ще ні від мами ні від вас не довідалася, що ви досі студіювали — і що тепер раді б ви собі засвоїти з огляду на майбутнє ваше життя.

— Хочу бути великою дамою. Ми з мамою гадаємо, що я науки не потребую. Через те радо читаю книжки, з котрих можна навчитися тону дам. З роману з життя аристократії більше можна скористати, як із підручників, які мама все спроваджує: „Le nouveau savoir vivre universal“ (Louise d’Alg). Наречений після докторату візьме службу при залізниці — тут аванс запевнений і скорий — можу бути директоровою краєвих залізниць. Нашу історію знаю з „Wieczorów pod lipą“, про Терпсихору і всі Ґрації знаю. Мама все каже, що я дуже вчена.

Панночка відчинила шафи з книжками, хвалиться, яка в них велика бібліотека.

Беру в руки книжки. Тут передовсім у зшитках — брошурах усе з видання Борна. „Symona і Marja czyli kocie oko“, „Księżna Syrena czyli tajemnica kardynała“, „Adryjanna“, „Izabella“, „Marijanna“, „Blada Hrabina“, „Jan Sobieski albo ślepa niewolnica z Sziras“… і т. п. богатонадійні заголовки книжок. Я бачила ці зшитки в руках служанки — покоївки в домі вуйка. Се книжки — повісти, що з літературою не мають нічого спільного, — не мають навіть примітивних літературних вимог. Сензаційні єґзотично реклямові романи, але молоді читачки як пічнуть у вечері читати, кінчать свитанком. Сам заголовок приносить відразу й отупіння; та покоївки, швачки, фіякри видирають собі ці книжки з рук. Засмічення літератури… Тайна успіху тих романів — це низький умовий рівень людий.

— Хто ці книжки читає?

— Мама і я. Я мала тільки дванацять літ, як зачала ці книжки читати. Вони дуже мене вражали — і я при читанні „Ślepej niewolnicy“ раз зімліла. Сильніших вражінь від тоді не находжу, хоч Борн у своїх виданнях — богатий на кроваві сцени, хоч маємо романи GaboriauEugena Sue і Ferala.

— Література кримінальна дає мені найбільше вдовілля — і я, йдучи спати, мушу перечитати щось із кровавих сцен, як не з романів, то щось із щоденників про процеси за убивства читаю цікаво.

А я — кажу — власне при лєктурі щоденників пропускаю хроніку поліцейську про всі убійства — самозгуби і кроваві пригоди.

— Я — каже панна Жоля — привикла до цієї лектури і в иншій не находжу смаку. Як наш король Станислав Август пересичений не міг їсти, коли тарельці не були натерті ассафетом, так я без жорстоких сцен не можу вже читати. Острий відразливий смак для других був для короля необхідною приправою для розбудження апетиту; я також без якогось пікантного ассафету не можу читати, а поправді і їсти не можу.

— Се вина невідповідного корму і для духа і для тіла… Жаль мені вас. Я вибрала би для вас инший корм, але мабуть на це ваша мама добродійка не дозволить. Всі ваші книжки, які тут бачу, се література брукова; вона не має нічого спільного з властивою літературою. Отрійні цвіти, чорні цвіти — рід мясожерних, що на багнах виростають — ці всі ваші романи з авантурничою, яскравою фабулою. Хора уява у творенні фабули шукає інтриг. Нема тут психольоґії, проблем ніяких, ні етнографії… Нехай була б і авантура, але з психольоґією, а бодай із льоґікою. Нехай би твір будив у читача радісну творчу енергію, не доводив до зімління, зневіри, апатії…

— Адже пані ці твори знають…

— Не на те, щоб ними любуватися і по за ними нічого не бачити. Мені було досить глянути на те, щоб оцінити і дати вказівки для других молодих читачок. Молоді люди люблять твори сензаційні, подвиги — авантури героїв, але є й автори більш відповідні. Замісць Борна скорше Павль де Кок, хоч і його писання без артизму та естетичного смаку з низьким гумором і змисловою любовю.

Люблений вами Ґаборіо — славнозвісний автор кримінальних романів — розбуджує уяву сензаційними романами, але найнижчими проступками розбуджує низькі інстинкти. Його твори без мистецького оброблення та для невибагливої юрби. Ці автори се письменники — промисловці. Мистцем видумувати сцени і ситуації хорою горячковою уявою є Евген Sue, якого „Тайну Парижа“ бачу в вашій бібліотеці. За ним іде славний Феваль, котрий виступає з „Тайнами Льондону“. Але він уже продуцент. В нього ціла письменська фабрика: працюють помічники. Його картини малюють дикі оргії. Юрба бездушних читачів вірить у те божевілля.

Панночка, котра від дитини читала тих авторів, справжня мучениця романів, румяніла і, як уміла, боронила своїх любимців авторів, її уява розбуджена, але серце не чутке на справжні терпіння. А користь із читання відємна: злий вплив на здоровля тіла й душі; і відомости поверховні: з усього по трохи, в цілости нічого.

— Ціла ваша бібліотека се архів поліцейських актів. Така лектура вбиває вищі стремління. Властиво се ніяке літературне мистецтво: тут нема ні льоґіки ні глибини, сама арлєкінада — абсурд. Колєкція страхіття. Авантури для задоволення неробів. Не бачу між цими кримінальними романами творів Едґара Аллана Пое — а він властиво є батьком кримінальних романів. Людина, сплямлена вуличним болотом, знайшла місце у світовій літературі. Ґеніяльний пяниця… В його хорому, алькоголем запамороченому мізку ставали яви повні грози. Але він умів свої твори у мистецькій формі виряжати у світ — і це йому дало місце у світовій літературі.

Для вас я вибрала б иншу літературу. Але ви самі признаєтеся, що затратили смак. Отож коли конче хочете читати кримінальні або еротичні романи, так читайте їх бодай в обрібці майстрів пера сучасної доби, письменників фізіольоґів, як Мопассан, Боржет, Льотті. Вени називають хоробу по імени, а не описують як щось гідне наслідування.

Я сама не находжу в читанні тих творів користи ані естетичної насолоди.

Квестії, проблєми, ідеї зміняються. Тільки квестія поступу і щастя цілої людскости вічно молода — і вічно приєднувати ме благородних, молодих людий. Про те можна дізнатися краще з соціольоґічних наукових книжок, але до такої праці ви непідготовлені…

— А ви, пані, маєте охоту й час при роботі в школі студіювати наукові речі?

— Той час, що звичайно пані тратять на відвідини, на раду з модисткою, на читання Борна, я можу обернути на читання справді мистецьких, або й чисто наукових творів.

Трудно вимагати, щоб кожна жінка слідила розвій письменства чи поступ у науці. Але є речі, котрі кожна повинна знати, тим більше ви, шо бажаєте бути дамою у великому світі… З читання книжок, які тут бачу і яких вам мама дальше буде постачати, не бачу для вас користи. Тратите здоровля — та не підготовляєтеся до обовязків, що вас ждуть. Коли вам життя миле, треба забратись до иншої лектури.

— Я від дитини любила сензації і в літературі гляділа сензації — пригод; не люблю ніяких „Тренів“ ні кальварійської лєктури. — Знаю, що молоді люди не мають культу для клясиків минулого. Але сильні індивідуальности вміють самі орієнтуватися, що їм читати, і звичайно знаходять поживу для духа в творах про геройські діла. Жаль, що ваша ґувернантка не вміла вашого голоду сензації заспокоїти творами Юлія Верна, Вальтера Скота, Дікенса з його гаслом любови ближнього та зрозуміння і порозуміння між ворожими силами капіталу і праці. Ліком на лихі сензаційні книжки може бути для вас ліпша книжка сензаційна як от Верна — оптиміста з часу відкриття та винаходів. Ті твори се останки романтичної літератури… Тут автор мусить мати більше снаги і уяви та й сили нервів на опис дій і сцен і місцевостий нечуваних, неістнуючих — але мистець досягає тих вершин — як і автор психольоґічних романів. Письменників — авторів світової слави є богато; — з їхніх книг можна зложити піраміди вищі від пірамід Єгипту. Життя не стало би нам перечитати всі добрі книжки. Шкода тратити дорогий час на читання зовсім безвартних книжок.

Такий Діма батько дає триста томів. Сам його твір Le comte de Monte Christo — заповнює дванацять томів. А цей твір має притягальну силу, завертає справді уми молодих людий безмежно буйними вигадками та ефектовними сценами. А все таки могли б ви знайти в цього автора дещо ціннішого.

Одушевлений реліґією гуманности французький письменник Віктор Гіґо — написав „Les misèrables“ у десятьох томах. Чи не могли-б ви в ориґіналі це читати? І ідеї Бальзака в його „Comedie humaine“ є актуальні. Та ви на цілу сю лєктуру за молоді, тим більше, що ваша перша лєктура — обезсилила вас, неначе запаморочила — горячкою неясних бажань.

Тільки добрі твори скріпляють, учать нас. А таки ніякі твори мистецтва не дадуть вам того, що чиста наука: пізнання природи, пізнання народу. Коли б ви знали, скільки вищий світ народніх казок, пісень, цілий фолькльор. Книги, які кидають вас у горячку, краще нищити; вони — знаряддя тортур, які колись будуть показувати хиба в музеах.
XI.

Нашу розмову про книжки треба було скінчити. Вернула пані комісарева і — як усе — почалася бесіда про сензації дня, між иншим про баль, що відбудеться в них із нагоди іменин.

Пана комісара досі я не бачила в його домі; мабуть усе в бюрі, а може шукає де розради. Жаль мені пропащої людини, жаль і його доні; вона не тільки для нас пропаща; з такої жінки не може мати суспільність ні якої користи. Змінити тут щонебудь — пізно і через паню Авру змінити не можна.

Пані тратила час на виучення фраз як: Imaginez vous… Bien. Fidonc! від гувернантки — галичанки, котра мови французької сама не знала, доня на флірт, на лєктуру невідповідну для здоровля і молодости.

І як вона виглядала: худорлява, нерозвинена, анемічна. Волосся рідке, знищене, залізком перепалене, присипане пудром…

Шнурівка донищувала організм того молодого створіння, хоч вона мабуть і старша була від мене. Мама, здається, щоб самій молодою видаватися, зменшувала літа своїй Жолі.

А Жоля — мабуть під впливом розмови про Борна і її першу лєктуру — виглядала гірше як звичайно.

Говорила тоненьким голосом, її очі вкривалися млою, руки підносила наче в омлінню. На лице присипане пудром добувалися темні плями.

Пані комісарева якось неспокійно зависливо дивилася то на мене то на Жолю.

А дальше — наче забула про „добрий тон“ — питається мене, якого олійку уживаю до волосся і якого пудру, що майже не видно його на лиці.

І знов пані не хоче вірити, що олійків, помад і пудрів не уживаю ніяких. Волосся буйне, бо не нищене залізком. Білість лиця у мене природна, не від пудру, а від гіґієнічного життя, власне від поживи, як молоко — овочі.

І знову не годимося. Вона і здоровля жертвує, щоб тільки жити, як живуть дами. Вона без освіти — не бачить причини, з якої її доня завчасу зівяла, не добачує шкідливих наслідків невідповідного харчу і ще невідповідніщої лєктури, але дальше наслідує героїні романів.

Така панна Жоля навіть не в силі пізнати, що сфера її дійсного життя відмінна від сфери життя героїнь у романах, обовязок буденнього життя їй противний. Час молодости для неї втрачений; нема в неї ні поважного знання, ні практичного приготівля до життя. Цвіт теплівні, що на повітрі згине. Вона вже тепер подібна до зівялої ростини… Уявляю собі її як пізніщу жінку: це та істеричка з крейдяним лицем, що штукою прикрашує брови, тіні під очима, карміновою краскою уста… Вічний флірт — це ціль життя!

Слухаю ще сьогодні про баль, про туалети, про ілюмінацію, про морожене, танці і вино… але без здивування…

Смуток росте в глибині моєї душі, чую і бунт… За багато стратила я вже тут дорогого часу — а користи ні для кого не бачу. Мати горда з едукації доні і з партії, яку вона можливо найкращу знайшла.

Хай будуть по свому щасливі — і пані Авра і панна Жоля…

Для повного вдовілля пані комісаревої звіряю їй тайну, як робить ся помада з тополевих пучків. Такої помади в аптиці не дістане. Тільки моя бабуня після давних переписів — уміла спорядити сю помаду. Я не маю зайвого часу на виріб помад; хай вона тішиться.

Не кажу нічого про свій намір кинути лєкцію. Може знайдеться нагода говорити з самим паном комісарем — про зайвий труд…

Щоб тут лєкцію тримати, треба самій жити иншим життям; треба інтересуватися сплетнями, щоб мати „тему“ при чаю…

І ці іменини і грання до танців Тимольського та Задуровича — це зовсім не для мене. З розмови з тими панями виношу пригноблення, біль і жаль за змарнованими хвилинами…

Чи не краще заглянути до хат родичів моїх учнів, до хат міщан і ремісників; побачити, як живуть? Тоді відчуваю богато, переживаю, з розмови з тими простими людьми виношу часто вдовілля і глибоку фільософію життя…

Я більше в домі комісара не була. Стратила майже тиждень часу, а розмова про книжки, літературу взагалі звернула мої думки в минуле, пригадувала дні і впливи моєї першої лєктури.

У вигляді панни Жолі бачу погубний вплив і велике значіння першої лєктури. Але я читала не для хвилинної розкоші і не все, що попало в руки. Справді мати не дуже провірювала, що я читаю; але мабуть був у мене одідичений смак, но — і творів таких, які я бачила тепер у пані Аври, в нашій бібліотеці не було.

Читання — се хвилини щастя і мрій і плянів на майбутнє, а не жах — горячка — омління.

Не було у світовій літературі цінного твору, якого б я коли не читала сама а то не знала б про нього з розмови родичів, і то в найранших моїх літах.

Ще перед наукою в семінарії я знала твори як Іліяда і Божественна комедія, Дон Кихота, Фавста, Гамлєта й ин.

А дальше памятаю, як мама з панею Марковською, дійсно інтеліґентною жінкою, ждали на фейлетони з повістами Фльобера (Floubert). Його твори з модерним натуралізмом, з холодним помічанням…

Цікавилися також Бальзаком і його Людською комедією (La Comèdie humaine), котру він — великий режисер — впроваджує на сцену світа — в пятьсот двацять два роки після Божественної комедії…

Візіонерським поглядом обняв він круги інферальні, не менше жахливі як Дантейські

В романах, пляново повязаних одним спільним заголовком, малює Бальзак боротьбу загально людську в її апокаліптичних розмірах…

Але пані, більш ніж батьком Ґоріо (Pére Goriot), тим відновленим королем Ліром (Lear), та иншими героями романів, цікавилися самим автором. Власне шукали, що в літературі, чи в фейлєтонах часописив можна було знайти про Бальзака і паню Ганську: про його велике розчарування — по сімох літах; листування з тою панею, про його самоту і конець життєвої драми. Досі тямлю, як жаль було мені Бальзака — автора. Хорий на серце радився лікаря, чи може підняти ся перегляду своїх творів до нового видання.

Необачний лікар сказав: Не буде часу навіть перепинання змінити. — — І той, що рефлекторами уяви освічував хлань туземного пекла, в одчаю великому скінчив життя — сей час — при лікарі…

В бабуні — матери мого батька — бачила я і знайомилася з творами французьких авторів, а головно тут пізнала я Олександра Діма з його „Les trois mousquetaires“ і „Le comte de Monte Christo“. —

В домі родичів матері я навчилася цінити наші давні книги: Сковороду та инших…

Щойно в домі вуйка Лопушанського бачила я, але в руках служанки, брошури як Борна. Вуйко доктор і професор прав — усе занятий своєю фаховою працею. Вуйна — інтеліґентна та освічена людина; одначе воліла живе життя ніж літературу. Якось скептично, чи навіть іронічно відносилася до літератури. Тільки Робінзон мусів бути все в неї на столику біла ліжка, неначе спосіб на сон: простягала руку по книжку, перечитала на котрій будь сторінці кілька речень — і з усміхом засипляла…

Ще перед сєминарією я присвячувала майже весь час на читання визначніших творів літератури. Тоді, як я жила вже у вуйків, понехала музику, науку чужої мови і літератури. Може я інстинктовно ратувалася. Надто вже буйна була моя уява — і чутливість завелика… А речі наукові, студії природи несли спокій, зрівноваження…

І більше вдовілля давав мені — зладжений за вказівками Ліннея — соняшний годинник цвітів ніж ціла „Людська комедія“ з її хаосом…

І той Hemerocallis fulva (лілієвець іржавий), що в пятій годині рано отвирає чашу, і та Nymphacea alba (біла рожа озер), що в семій будиться, і наш крокис (Caléndula), що аж у девятій годині розпростирає до сонця золоті платочки корони — і всі инші, що в ріжних годинах дня і ночі розцвитають, всі вони не мають маски… Тільки ті створіння, що грають людську комедію, приневолені окривати маскою лице, з пятном жадоби золота і розкоші…

Після лєкції з панною Жолею та мимовільним відхилом від дотеперішнього заняття бажаю знову віднайти гармонію думок і чуття.

Мистецькі або наукові твори успокоюють мої схвильовання.

Але тільки, коли забуду про книги і людий і про все, що накинули вони своєю цивілізацією, стаю ближче до правди, чую голоси — накази, навіть вертаються хвилини радісної екстази.

Від природи вчуся більше як із книг.

Мій труд увесь для людий, але здалека від людий. За тісно, за голосно, за брудно, щоб душа моя заєдно між людьми витала…

— Людськість любите, а одиниці ігноруєте? — докоряв мені ще недавно Гордієнко.

— Годі знов кожне серце вдоволити. А проте — де запорука, що зможу людину змінити, звернути до кращого. Вірю, що можу змінити, можу різьбити душу дитини…
XII.

Перші два місяці другого курсу скоро минають. Не стало до дальших сцен „інтриґанта“ — і справа, за яку боролися, програна.

Управитель кланяється, а разом і говорить зі мною — спершу в справах урядових,, а вкінці балакає вже і про свої особисті справи: Нарікає часто на міське життя, жде тільки на кінець року шкільного, щоби переселитися на село, жити спокійно з родиною, займатися школою і господарством.

— Не хочу більше мати підвладні сили; з тими молодими учителями зазнав цього року богато клопоту. Жаль тільки цього нового будинку; мешкання таке просторе, вигідне; я для себе будував, а доводиться мені тут мешкати перший і останній рік.

З весною виходила на балькон і пані директорова. Ми познайомились. Вона згадує, що в першому курсі, у днях колотнечі — боротьби, симпатизувала зі мною та боронила, виправдувала мене перед мужем, котрого опутав Гордієнко. Симпатію в неї — як я догадалася — здобула тим, що не уживала „пудру“, модної „фризури“ — та яскравих — декольтованих суконь. Дуже погано, з погордою говорила про панну Маню. Мені здається, що вона була заздрісна; коли бачила, що муж говорить з панною Манею, підслухувала, або й зараз кликала його.

Нового товариша — на місце Гордієнка — пана Супруна — я зразу якось і не запримітила. На наших конференціях все чогось противився моїм внескам та критикував теми, але його слова завваги були заєдно безпідставні, бліді. Як би я була стрінула його в товаристві чи на вулиці, була-б не знала, хто це.

Щойно з весною, в тій порі, коли все будиться, збудився і пан Супрун, нечайно, і тоді я мала нагоду його пізнати.

Я мала під своїм зарядом збірки до наук природи і прилади до фізики. Одного дня в часі вільної години між иншими годинами я пішла зробити лад між тим усім. До канцелярії, де були шафи з приладдям, переходилося через клясу, котру провадив Супрун. В клясі учителя не було, діти писали. Мабуть була тут година красного писання… Перед кожною дитиною бачу знову той старий взірець з плямами.

При таблиці стояв один із найвищих учнів, у руці держав прут. На таблиці виписані назви дітий; котре з них заговорило або обернулося, діставало „криску“. При декотрих іменах тих крисок було вже багато.

В канцелярії застала я пана Супруна. Сидів похилений над отвореною книжкою; читав, чи думав. Я перший раз уважніще поглянула на того педаґоґа мабуть під вражінням, яке викликала його кляса. В недбалому одінню, невеличкий, молодий, безвусий хлопець, блідий, з довгим волоссям — — чомусь нагадував мені постаті з альбому портретів молодих „піітів“ з доби романтизму… задуманий, мов опянілий гашишем…

Ми й не виталися, бо і кількома словами ніколи досі з собою не перекинулись. Занята стиранням пилу з приладів, відтак вишукуванням малих шкідників у зільниках, я вже забула, що ще хтось крім мене є в кімнаті. Коли враз пан Супрун став переді мною — з проханням вислухати його. А що він виглядав так, наче хотів перед смертю позбутися якоїсь тайни, я відповіла: „Слухаю вас, пане…“

Він давай розказувати мені події свого короткого життя, ще мабуть не скінчив двацять літ. Представляє себе як відлюдка, мізантропа, знеохоченого, нещасливого, без віри у щонебудь, без ніякої надії на краще майбутнє… Колись бажав найти дружню душу, яка б його розуміла, але між товаришами не знайшов. Навіть рідна мати не розуміла його, не любила…

Жити, як инші молоді люди, не живе; ніякі забави його не заспокоюють. — Огірчений, сумно настроєний — каже п. Супрун — прибув я тут на першу свою посаду, де побачив вас, пані, моє фатум… Ваше добре, лагідне лице причарувало мене на перший погляд. Приглянувшись окруженню, я запримітив, що ви неприступні, і другі товариші це мені сказали.

— Їхнє життя вас не цікавить. Ви видались мені вищою над своє окружєння. Ваш мармуровий спокій, оте вічне захоплення обовязковою службовою роботою — се здається втеча не тільки від людий, але і від самої себе. Ви криєте тайну. Ваша вдача бурхлива, пристрасна, в деяких хвилинах ваші очі зраджують ваш жар.

Я глянула на годинник і встала, щоб відійти.

— Те, що товариші кажуть чи думають про мене, мені байдужне. Також про ваші здогади тайни та скритого жару нічого сказати не хочу і не можу…

Він просив ще хвилину на докінчання своєї сповіди.

— Я намагався побороти чуття, уникав стрічі, на конференціях говорив як ваш противник… Це не помагало Я любив вас плятонічно, — та цього довго не можна. Сьогодні скористав я з нагоди: говорю про свою любов, до вас і свій замір: Гарно було б нам жити на селі при школі двоклясовій. „Dla kochanka і kochanki dość і chatki pustelnika…“

Він розгорівся, був би дальше говорив, але я знову перебила його бесіду. Дійсно мені ціле те intermezzo видалося смішним.

Входячи до канцелярії із думкою впорядкувати прибори та зразки, я зовсім не надіялась освідчин. Чоловік, котрий досі не говорив зі мною, нараз освідчається. Та я опанувала себе й кажу зовсім поважно:

— Жалую вас за ваші давні і теперішні терпіння. Як би не вірила у ваші слова та як би ви не були українцем, радила б я вам, як лік на вашу нудьгу чи сплін, як „Zeitvertreib“ — забаву флірт із панною Манею. А так раджу працю над дітворою і над собою.

— Я не знаю, не відчуваю і не признаю такого терпіння, якого б юність не поборола. Власне молодість могутніми крилами може піднестись над усі невдачі, перепони, терпіння. Ваші давніші терпіння, самота, незрозуміння, духове сирітство — не перечу — може й були дійсні, але сьогоднішнє чуття — любов для мене — це ви мабуть отак видумали… Вчитуєтеся, як бачу, в такі речі як: „У Швейцарії“ Словацького — і певно в подібні романтичні поеми — і перед вашими очами стають усякі „Беатрічі, Ляври, Юлії, Льотті…“ Погляньте тверезо, а побачите в мені учительку, що щиро працює над дітворою свого народу. Чар і таємничість іщезнуть… Як рідному братові дозволю собі сказати вам ще й це: І тепер ваше місце в клясі, не тут, замість віршів — табличка множення. Пробуйте в годинах науки забути про себе — і все инше. Поручаю вам працю як добрий лік. Ваші сумніви у щастя людий не вийшли з досвіду. Ваші почування — екзальтація — мабуть тільки з лєктури; ви можете себе опанувати, зрівноважитися, чого я вам бажаю.

Він збентежився. Зразу не міг найти слова; відтак сказав:

— Спасибі за побажання, але це зайве. Мені — бачу — суджена трагічна смерть.

— Вертер! Новий Вертер. Але це вражіння не робить, бо ви вже третій з черги. Мою симпатію здобуде скорше чоловік сильної волі.

— Шукаєте мужів Плютарха. Дай Боже, щоб ви не розчарувалися, не знайшлися в сьогоднішній моїй ситуації. Великі люди — еґоїсти.

— Гадаєте про творців — літератів? І між ними шукала б я спільноти думок, ідеалів, мети, не любови змислової. Життя моєї душі — не є життям хрущика, що кінчить життя на одній рожі… Не така моя вдача. А проте здобуття знання і робота в школі забирають мої сили. Квестія любови для мене не істнує.

Щоб не лишати йому надії, кажу дальше:

— Раз тільки історію любови переживається: стрічається на провесні леґіня з ясними очима, з темними кучерями, стрункого — як мітольоґічний Нарциз і поетичного як він — і готова любов. Без пізнання характеру, вдачі, приходить вона з биттям серця, палить крила і забирає багато сліз.

— Хто він був? Хто смів вас зрадити?

— Чи ж я говорю про себе? Говорю про загал смотриків… Забогато вимагаєте, коли бажаєте, щоб я про себе говорила.

— О, я б пімстився за вас.

— Гамуйте свій Дон Кіхотський героїзм: мене ніхто не зрадив. Мій суджений далеко на чужині, працює для ідеї, котра мені дорога. Може він згинув у боротьбі, не маю певности. Та бачите, я зовсім спокійна, спокійно про це говорю. Tempi passati! Бажаю і вас бачити спокійним, відданим праці свого звання. Так. Чи не можемо як товариш і товаришка говорити про фахові речі? Чи між жінкою і мужчиною тільки любов можлива? Не знаєте приязни? Пізнаю тут уже кількох, — а всі Дон Жуани. Учителів — товаришів між вами не находжу.

— Добре вам про приязнь говорити, коли не маєте ні до одного симпатії. Ми не признаємо приязни. Подання оксамітної руки, блиски батерії очий, магнетичний погляд не заспокоює, а розпалює кров. Любов і подружжа або ворожнеча — і боротьба!

— Я переписуюся з товаришами; все маємо багато тем, наших — фахових. Тут у короткому часі довелось мені зазнати від товаришів — тільки прикрощів і зла. А ми повинні єднатися для добра цієї школи. Сумне воно, дуже сумне. Виміна думок, дружба з товаришами праці була б животворним промінням.

— Такі взаємини неможливі. І другі товариші, котрі заєдно ворожо відносить ся до вас, люблять вас. Один зрадив це переді мною, другий завзято мовчить. Забава з панною Манею остогидла йому. Він оглядається за вами, тільки за гордий, щоб вам про любов казати. Фахові справи, розмова з обсягу науки чи штуки — це не для молоді. І справи фахові і штука і наука — те все добре, але що робити з тим, що груди розриває? Байдужні мені великі речі світа, всі казки про героїв… Раз тільки в молодости сниться сон про кохання…

— Вічна молодість, вічний сон Ендиміона… А я таки бажала б, щоби братам українцям снився сон — про чин…

Дзвінок. Година кінчиться. Не жду відповіди. Лишаю його в кімнаті.

Дійсно в тій хвилині я бажала його ратувати, зєднати для праці в нашу користь.

Виміна думок при фаховій праці була моїм бажанням. Також у новім своїм окруженні я бажала бодай в однім молодім серці розпалити огонь віри, відваги, викресити искру. З цієї молодої душі — бажала би прогнати зневіру, знеохоту, натхнути вірою: „Ще не вмерла…“ Поза особистим щастям ми маємо для кого жити і повинні жити, трудитися…
XIII.

Після цього визнання Супрун якийсь час не приходив до школи; управитель казав, що має горячку. Я коли приходив уже до школи, зміняв часто свою тактику. Пробував злучитися з товаришами, залишався з панною Манею на розмові, то шукав нагоди зі мною говорити, — коли я мала вільну годину. Але його слова були дальшою піснею про кохання. Часом було мені його жаль і треба було кинути йому кілька слів, але звичайно й у вільних хвилинах я окружалась дітворою і до канцелярії сама не входила; коли треба було впорядкувати в шафах зразки, брала дівчата до помочі. Не знаходячи нагоди говорити зі мною в школі, старався стрінути мене на дорозі до школи, — щоб як товариш прилучитися. В тім часі змінив він свій дотеперішний неохайний одяг на претенсіональний. Свою малу постать приштукував циліндром, на ніс наложив цвікер у золотій оправі, при годиннику начіпив до золотого ланцушка богато блискучих брельоків, зявились перстені на руках. Убрання нове; ґарнітури часто зміняє. Через ту переміну він тільки стратив і те моє спожаління, яке я для нього мала. Я покинула бажання навернути його на нові шляхи. — — Наука природи дала мені змогу пояснити сю зміну у вигляді пана Супруна. Я пригадала собі, що з весною самці амфібіїв — як і деяких птахів — зміняють краски, щоб тільки звернути на себе увагу самичок.

Triton punctatus в означений час — ранньою весною — прибирає живописні краски; Rhodeusamarus дрібна рибка — самець зміняється весною: по боках його тіла показуються золотисто-смарагдові смуги… Polyacanthus світлими красками і фантазійними рухами звертає увагу самиці, помагає будувати гніздо; але осягнувши ціль, неначе зі злости за довгі конкури, вириває любці очі — — зовсім по людському… Зміна пана Супруна робила на мене комічне вражіння. І асиста по дорозі до школи зробилася мені немила. Хоч уже весна, вертається ще часто студінь; я в широкому плащі в хустці, в кальошах, а він у циліндрі, лякерках, у новому весняному убранні. Якась досада протестує в мені проти цієї неволі…

— Вибачайте, але я не дозволю, не хочу, щоб ви мені товаришили. Недібрана пара з нас… Хочете цим контрастом викликати поговори, чи справити втіху тутешнім паням?

Прискорила хід; та він іде за мною й деклямує вірші… — Фея моя, богине, дівчино оссіянових пісень… — Здурів! Хоч би яка була я етерична, то все таки в тяжкому убранні, з соткою зшитків, серед калуж міського болота аж ніяк не скидалась на німфу.

— Не терплю неволі! Не доводіть мене до того, щоб я погорджувала вами, сміялася зі зміни у вигляді вашому. Покиньте трагікомічні сцени; ще раз прошу, зверніться до праці…

— Хоч і в цьому чорному плащі, ви являєтеся мені таємною істотою демонічною у вашому капелюсі — рембранді.

— І бурі і веселки за мною. Говорити ні слухати про ваше кохання не можу, не хочу…

Невдоволення — досада заволоділа мною.

В останніх днях маю відомости про давніх Вертерів. Вуйна недавно писала, що Льольо, син її стрика, марніє; бояться, що з нещасного кохання умре. Але ж і камениця лишиться… Також дістаю почтою вязанки цвітів від пана Теофіля… Його опікунка пані Лєнчевська пише розпучливі листи про його аскетичне теперішнє життя, про його студії природи. — —

Чому все стають вони, ті Вертери, на моїй дорозі? Чому бентежать мене, забирають спокій потрібний до праці, хвилюють?… Чи те чуття правдиве, чи уявне, чи говорить тут серце, чи змисли? Стають питання не вирішені.

Чи правдивий той біль сердечний Вертерів? А коли є та любов, що пишеться великою буквою, правдива любов, чому не розпалюється у двох душах? Чому те божественне явище вбиває друга істота своєю рівнодушністю?

Раджу їм лік: працю, сповнення обовязків…

Та чи — не зважаючи на те, як і на цілий стоїцизм чи й альтруізм, яким обіймаєш людскість — не ждуть їх хвилини скаженого болю, якого мовчанням не побореш, але таки сягнеш по „цей малий інструмент“…

Любов се перше право природи; весною перший теплий промінь будить любов… По міських городах цвитуть нарцизи й гіякинти — цвіти самого Аполльона…

Пан Супрун змінявся у ворога, то знов у поклонника.

Зі школи й до школи я вже ходила в товаристві учениці, котра з черги приходила до мене по завдання чи ручні роботи.

Пан Супрун присилав листи і свої світлини.

Його листів, як і листів пана Теофіля, я не читала. Тип Вертера не будив у мені ніколи живіщого зацікавлення, психольоґічні студії наче вівесекції не були мені потрібні. Я сама хочу бути сильною — похоронити примари минулого, що виринають часом із хвиль забуття мельодією: „Згадай мене, милий…“

Сьогодні рада б я скристалізувати, очистити чуття й перетопити його в альтруїзм, який обіймає все бідолашне туземне сотворіння…

Рада би бути сестрою і тим Вертерам…

А тут заєдно боротьба…

Товариші, що з великого кохання — стали ворогами, знайшли новий спосіб дошкулювати мені: знущалися над дітьми з моєї кляси. Справді, коли байдужне було мені все, що про мене говорять, або з чим звертаються до мене на конференціях, так не могла їм вибачити того, ні дозволити, щоб невинно накидувалися на дітвору.

Всі діти, а найбільш дівчатка, горнуться до вчительки з довірям мов до рідної мами. Чую, що одна тутешна бабуня на питання, чи добра ваша пані учителька, дістала від унуки відповідь: „Коби лише ви були такі добрі!“

Діти в школі потребують жіночого материнського серця. У всіх своїх діточих клопотах — журбах шукають вони ради–поради в мене; бо ж і де і в кого тут було їм її шукати? В учителів, котрі вірили тільки в кару?

— Часто дивуємося — говорить один з них — у нас день не минеться без биття, без кари, без крику. А в вашій клясі не чуємо ні вашого крику, ні дитячого. Гіпноза — чи чари?

— Ні се, ні те. Спробуйте зайняти дітвору, а крику не буде. Коли ви на коридорах на розмові, або в клясі читаєте часописи чи романи, так і діти не можуть вічно без думки переписувати з читанки чи з узорів. Мусять кричати. Чари се щире тепле, хоч і тихе слово, теплота серця, жар душі; се віддача всіх сил дітворі…

— Добре то говорити; в практиці кращий бук. Але дітиська — драби, не бояться; мечу патиком між них, не помагає.

Так. Діти до учителів не горнулися.

А панна Маня?

Ах, як вона між тим дробом — маком виглядала… До неї належали першаки. Це зовсім не та учителька, яку бачить Аміція Едмондо як добру матір між дітьми. Її лице зраджує не журливу любов, а щось наче відразу й сором, що найшлася не в окруженні гідному її. Соромиться, що між бідною дітворою находиться, що часом доведеться говорити до дітвори по хлопськи, бо панської мови діти не розуміють. Як дивно добуваються слова з її уст… як боїться, щоб порох крейди не забрукав руркованих блакитних фальбанок. Ні! Це місце не для неї. Тут треба забути про фальбанки та коронки, а стати до праці; памятати про кожну дитину, про все памятати, щоб не ломити, не затемнювати, а підносити душу дитини до світла; тут терпеливости треба, щоб ту дрібноту навчити читати, писати, думати, показати, як тримати писальце; тут треба часто дитину зацитькати, заспокоїти, заговорити, помогти вбратися. Але вона — та учителька з мусу — мала тільки проклін для їх материн. — Чому в першій купелі не потопили їх? — Чому повиростали на її муку?

Товариші за порадою панни Мані написали до заряду школи, що в моїй клясі є азиль для всіх збиточників, що я всі діти виправдую, гуртую для невідомих цілий. Але управитель дожидав тільки кінця року і на таке письмо нічого не відповідав. — Та на жаль — управитель не відповів також на моє зажалення: не заборонив знущатися над дітворою моєї кляси, ні взагалі бити діти в їх клясах. В школі запанувала анархія та право сильніщого. Моє чуття бунтується, коли бачу, що дитину карається нагайкою. Я рада б виховувати дітвору без бука і взагалі без кар. Хай привикають до того, що в житті треба сповняти обовязки без кар. Не убивати карою в дитині сорому й гідности людини… Хтось уже казав про те: Боги, щоб гординю людини зменшити, сотворили нагайку. Гордий пан землі, високий дух, що знає закони зір, нічим не є так понижений як нагайкою.

Досі я тут не була в такій немилій ситуації, щоб була змушена сказати дитині прикре слово, а не те щоб дитину бити.

Пізнання індивідуальности дитини, не жадання того, що над її сили; заохота, зацікавлення, нагорода — ось і цілий секрет в осягненні гарних успіхів у навчанні

Нема дітий злих.

Товариші стали нападати на моїх учнів як пчоли на пчоли з иншого улия… Де котре попаде їм у руки, бють та лають:

— Виростаєте на розбишак — гайдамаків; ваша пані не має костура на вас; возьмемо ми вас у руки.

Не можу лишити на перервах дітвори самої ні на хвилину без опіки. Ніби за якусь провину ставлять навколішки на коридорі, або мотузом привяжуть, що не можу відшукати й позбирати всю дітвору.

В моїй клясі був дуже бідний хлопчина, каліка. Його кликали з глумом „Печінка“. Тип: каліцтво тіла — і жадоба знання… Приголомшений дома, голодний… Відколи звернула я на нього увагу, скоро умово розвивався. Справді Ellen Key, що опікується дітворою, мимо всього спочуття вагається, чи для добра людського роду не краще б діти каліки — хворі лишати на якому Тайгеті, нищити їх, як це практикували у Греції спартани. Та я обороняю хлопця перед нападами панів — педаґоґів. Хто стрінув хлопця, ганьбив. „Чого ти, найдо, лазиш до школи? Не соромишся, горбачу, як ти зодягнений? Чого тут заваджаєш?“ Та він — усе заляканий, маломовний — нічого не відповідав.

Недавно, на перерві в десятій годині, коли дітвора цілої школи була зібрана на площі, один із панів учителів ухопив хлопця і поставив на підвищенні неначе на глум…

В широкій та довгій капоті — з батька чи старшого брата, в завеликих чоботях, блідий, нужденний, з виразом лиця, прикмітним усім горбатим, стоїть безборонний хлопчина. Сотки здорових, румяних, гарно зодягнених дітий дивляться на товариша, регочуться…

Нужда, каліцтво на глум виставлене… Контраст і те „за богато“, що мене все так вражало…

Пару слів подяки панам — педаґоґам за практичну лєкцію альтруїзму і пару слів пояснення дітворі, щоб зле не розуміла панів — професорів і не сміялася з бідного каліки, але вважала його за товариша — брата, закінчило ту дику сцену.

Тут саме, в школі повинна дітвора учитися милосердя. Милосердя повинно бути більше ніж нужда. Милосердя повинно прогнати нужду з лица землі…

Збентежились темні — ті, що світло повинні були нести.

Діти моєї кляси від тієї години відносилися до товариша каліки з великою ввічливістю.
XIV.

Не можу зрозуміти своїх товаришів. Ті люди хиба виїмки між апостолами науки. Але чому стрічаю їх на початку своєї служби? Чи контраст ідеалу й дійсности помагає розбуджувати думки, розвивати самостійність, краще сповняти обовязки, що для них скидаються на кару? Неможливо, щоб усюди були такі світлоносці.

Господи! Прости їм; не знають, що роблять. Суди їх діла за їхньою свідомістю. Може не такі злобні їхні серця, але брак їм самим свідомости.

Знов оживає моя туга за святими ідеалами… Не сміє доля зморозити бажання й золоті мрії моєї молодости.

Бажаю збільшити працю над собою, хочу здобути знання, щоб огненним словом не тільки освідомлювати діти, але й таких, як вони….

Чи багато треба, щоб школа одягла й накормила кількох справді найбідніщих? Хоч би з доходу вечірків, вистав, які уладжують тут учителі. Мушу їм про це в найближчому часі сказати. У зорґанізованій суспільности має право одиниця жадати помочі, засобів до життя.

Чи своєю нуждою не кличе така дитина, як та придорожна запорошена цвітка — стократка: Не топчи мене, але піднеси до світла… Як сумно бачити, що ті, котрі повинні піднести ту цвітку до світла догори, власне топчуть її; не ратують, але ще глибше в болото тручають, принижують. Дитина може розумом ще й не збагнула, але інстинктом відчула кривду. І звірина чує, хто її гладить, а хто побиває. Сьогодні дитина не скаже вам того словами, але коли виросте, пригадає — злочином.

Використовую кожну нагоду у своїй клясі, — як і при годинах робіт в инших клясах — щоб та пригода з горбатим хлопцем розбудила в дітях спочуття для людської недолі. Кожна людина має крім самолюбства вроджений альтруїзм, впливи окруження і виховання причиняються до розвою егоїзму або альтруїзму.

Малий, незручний, несмілий хлопець каліка, що не вміє сказати слова оборони, то не ідіот. Погляньте з глибшою увагою на його сумне лице, задумані очі; він навчить вас думати. Се не ідіотизм, се нужда.

Дайте дитині їсти, заспокійте перші потреби, а розбудиться душа дитини. Цілі дні проводить чорним сухарем, а лишене без освіти на що виросте: на діда чи на розбишаку?

Таке нетактовне поступовання учителів може хиба вбити зародок альтруїстичного чуття в серцях дітвори, окруженої морем темноти, грубости, нужди. Я б хотіла бачити людий згуртованих в якомусь товаристві, шо зветься „Харітас“. Ліґу доброти створити хотіла б…

Дістаю від дітий багато гарних городових цвітів, що тепер весною розцвитають: фіялки, нарцизи, а далі вже і бози, півонії. І горбатий хлопчик рад би виявити вдяку пані учительці; та звідки цвітів дістати йому — дитині бідної комірниці, зарібниці? Городів не має, а спромоги піти на луги, в ліс також немає. Однак щоднини приносить мені цвіти, на які инші діти не дивляться: приносять стократки, морончики, що ростуть на оболоні біля хати, де мешкає, і при дорозі, якою йде до школи.

Пилом вулиці вони покриті, сірою конопляною ниточкою повязані. Я за кожну вязаночку дякую йому, ніколи не лишаю її на шкільному столі ані не викидаю. Коли дівчатка відносять до мого дому гарні китички гвоздиків чи рож, я сама беру кілька морончиків, повязаних сірою ниткою. Придорожні запорошені стократки, з пелюстками неначе окровавленими, жертвовані в доказ дяки… Щож більше могла дитина здобути? Вони говорять про його серце більше ніж букет беззапашних камелій, на дротах, штучно уложений… І ця дитина подібна до того найбідніщого цвіту…

Худа, бліда дитина дивиться в ситі обличча, а всеж не воно повинно соромитись своєї нужди, але ситі громадяни, педаґоґи, що уладили „видовище“–демонстрацію. Здається, жити ме в моїй памяті все і та сіра порошина, атом людства, і ті учителі…

А стократки, морончики? Чи справді ті цвіти мені милі? З часом стали наймиліщими, стали символом. Між усіми ростинами народ стократок найдрібніщий, але його живучість велика. Перебувають хуртовини і морози, цвитуть майже цілий рік. Окрайчики пелюстків у пупянках уже окровавлені в боротьбі за істнування, побідно тривають, покривають широкі простори оболоння…

Дорогі мойому серцю квіти тепер заєдно у фляконі на крайчику столика, при котрім працюю.

Від весни мешкаю в домі біля церкви, в затишній вулиці. Зараз близько оболоння, річка і міст, стежка поміж корчі тернини вгору, де в лісі самітна капличка святої Покрови. Манить мене те тихе чарівне місце, де не стрічаю нікого, та не богато лишається мені часу на думки на самоті.

Хочу пізнати хати, де живуть мої учениці та учні, хочу знати, в якому окруженні й гаразді живуть діти. Чи моє слово поради не причинилось би до кращого життя хоч би такої бідноти, як горбатий Івась…

Поволи познайомлююся з мешканцями Оболоння і Зарічча. Відтак пізнаю Загатник і Замлиння. Замлиння найгарніща часть міста, як село; велика лука Козакевичів простягається аж до дороги, при котрій стоїть наша школа.

Між нашими є тут родини німців євангеликів, навіть одну доріжку називають: Hohlweg.

Доми й обійстя кольоністів німців удержувані гіґієнічно. Дітвора чисто одягнена і добре відживлена. Між старшими і дітьми бачу національну свідомість.

Діти говорять по німецьки; нашу мову розуміють і можна з ними розмовитися. А коли я питала дитину в клясі, чому при молитві не хреститься, вона гордо сказала: — Я ані русин, ані поляк, я німець-євангелик.

Родичі і діти тих родин відносяться до мене з довірям і симпатією; здається, задля мого німецького „названня“, а також тому, що розумію їхню бесіду і нею говорю. Німки оцінюють також те, що вчу дівчат ручних робіт: вишивання, роблення цвітів і т. п. Досі в тутешній школі не вчилися дівчата ручних робіт.

Німці консервативні: привикли тут, що діти вчилися в українській школі, дома говорили по німецьки, а з сусідами по українськи, тепер були огірчені зміною викладової мови. Всі пані Вільгельміни й Елізи говорили, щоб дальше було, як бувало. Soll alles bleiben, soll man weiter ruthenisch reden — це була наша спільна турбота, і наші міщани були консервативні: тоді не хотіли зміняти мови і одягу на панський міський не зміняли.

Часом при тих оглядинах стріну панотця Дзеровича.

Ззертаю увагу, що Бібрка не має читальні „Просвіти“, та прошу, щоб покищо дозволив отворити читальню в будинку, де була колись церковна школа.

Лишається ще оглянути Загіря ген до жидівського цвинтаря й дороги до села Стрілок.
А час минає скоро. Весна скінчилася. — Я зі здивуванням побачила косарів на великій луці Козакевичів… Не стало золотих козельців, синіх незабудьок, ні стрілчастих яснівців, що їх тут дітвора називає „бузьків вогонь“.
XV.

Наближається гарячий час жнива.

Кінець шкільного року.

Серед труднощів, ріжних невзгодин кінчиться перший рік моєї шкільної практики.

Шкільний рік 1881/2 минув як вода, що спливає по лотоках — скоро — скоро.

Дивлюся — думаю…

Рік обовязків… Чи добре сповнених?

Не знаю…

Не маю тут нікого, хто б порадив, сказав слово… Знаю тільки, що я бажала сповняти обовязки добре, робила, що могла і як уміла.

Минув і рік моєї крилатої молодости, з якою добре мені, яка сягом своїх крил рада б обняти все… яка прощає, забуває зло…

Надійшов і день іспиту.

Панна Маня, вчителька першої кляси, стає перша до попису.

Убрана, як модель найновіщого журналу мод, в легкій рожевій сукні, декольтованій в carré, в білих рукавичках — зі штучними цвітами в припудрованому волоссю.

З усміхом зверталася туди, де позасідали ріжні впливові матадори з урядничої верстви.

Діти тільки дуже несміло, тихо стали складати букви у слова; а котре певніще читало, сувало пальці вище то нижче по книжці: читало з памяти.

Вона — учителька — не добачувала того. І в численні до двацять, що для першаків було обовязкове, помилялися і чисел не уміли написати.

На усміхи учительки ніхто не відповідав усміхом. Звичайно, тут хами — міщани засідали, а вони на красі не розуміються.

Ні для дітвори ні для пані учительки ніхто не знайшов слова признання.

Зате хтось із гостий досить голосно запримітив:

— Декольтована красота зі штучними цвітами і румянцями на лиці не повинна стояти перед дітьми, учити їх правди життя…

Тепер треба було до іспитової салі впровадити мою другу клясу. Я схвильована більше ніж у дні своєї матури, бо тут доводиться доказати, чого научилися діти нам повірені. Священник, котрий либонь запримітив моє збентеження, приговорює, сміється: Нічого не поможе. Тепер ви, паннунцю, мусите дати доказ вашої праці, треба перейти огневу пробу…

Діти чекали в бічній салі, всі чисто одягнені. Дівчатка, в барвінкових віночках, в мережаних вишиваних сорочках власної роботи. Після збірної молитви священник питає релігію. Бачу, що діти відповідають добре і сміло. І без тривоги беру з дітьми уступ, із їхньої читанки: „Збіжжа“, наче б я була сама в клясі на щоденній годині. Діти розпізнавали з природних зразків всілякі роди збіжжа і вміли відповісти на питання практичного пристосування. Родичі міщани, для котрих рільництво було тут таки найважніщою справою, слухали уважно, що дітвора знає про збіжжа. Де хто сам питав, або сказав дітям дещо зі свого досвіду.

Після вимогів тодішніх іспитів треба було вже в другій клясі питати з граматики і рахунків, а також із бувальщини, і замість передпястовських лєґенд діти оповідали про княгиню Ольгу і хрещення Руси.

Та тут мої товариші спробували ще раз мені докучити: посідали між дітворою і наче б зі щирою допомогою підповідають не влучно; властиво хотіли публиці показати, що діти самі не вміють відповідати.

Та я подякувала панам за поміч і просила, щоб усіли між гістьми та не баламутили дітвори.

На закінчення деклямація і спів, оглядини вистави робіт і задач, і діти дістали від предсідника нагороди: гарні книжечки образці. Мені дісталася подяка родичів міщан і предсідника шкільної місцевої ради.

День побіди. Жниво з цілорічної праці — на ниві шкільництва.

***
У відповідь на звідомлення з іспиту — з волею опінії — перенесла Рада Шкільна Окружна панну Маню й усіх моїх товаришів. Пан Супрун повторив ще свою сповідь. Чи ж я могла щось инше сказати тій людині, як звернути його до праці?

Від'їжджаючи, прислав мені свій памятник: двацять аркушів дрібно записаних. Хоч українець, писав по польськи, з тих самих причин, що й Гордієнко.

На першій картині читаю:

„Kilka chwil z życia nieszczęśliwego poświęcone w cześć wierności dozgonnej mojej najdroższej, która blaskiem zaćmiła wszystkie gwiazdy na firmamencie niebieskim, przewyższyła słońce wdziękiem kwiaty i słowiki…“, я це перечитала — і кинула памятник між старі рукописи, папері. Читати вже не було в мене настрою, ні часу…

Верх пересади…

Для панни Мані перенесення прийшло в сам час; гадаю, може й пожадане. Через скандал вона тут більше неможлива. Перед іспитом спровадилася до панства касієрів. Пан касієр хотів мати учительку для доні, хоч дитина мала шойно пять літ. Пан касієр був мабуть сам інтересований, бо побив і викинув котрогось із поклонників, що вікном дістався в ночі до покою панни Мані. Пані касієрова ще тої самої ночі викинула всякі коробочки, пуделка і куфри панни Мані.

З цілого елєґантного шкільного збору лишилася тільки я. Свобідно підчас ферій продовжую свої студії, порядкую записки, очікую нових товаришів, а з ними враз нових досвідів.

Як воно дальше не було б, здається, запалу до праці не страчу…
ЗАКІНЧЕННЯ.

Два роки пізніще, коли бував у мене Франко, з моїми рукописами забрав і той зшиток пана Супруна. Написав навіть на верхній картці: „О miłości, Łamiesz kości, Nich ci nikto Nie zazdrości“, Діялєкт рихтицький. Іронія. Але сліди перечитання полишилися в „Зівялому листі“.

Я щойно тоді, коли Франко звернув увагу на картки писані Супруном, перечитала їх, на жаль, пізно. Не знаю, чи може справді і він скінчив як Вертер. В учительськім шематизмі не було більш його імени. Шукали, писали за ним тутешні купці — найбільше кравець Туна — в котрого пан Супрун у днях манії убиратися брав ґарнітури. Але нічого про нього не довідався.

Досада, хоч і жаль людий, що не вміють виповнити життя. Не зважаючи на мою довголітню блуканину, лист зберігся, хоч богато з моїх рукописів пропало. Може через слова Франка, одного з мужів Плютарха, як пан Супрун називав літератів, я зберегла той лист…

Про товариша з першого курсу п. Гордієнка згадує Франко у своїм листі: „був у мене Гордієнко, великий ваш поклонник“…

Бачила я ще Гордієнка, коли була учителькою в дрогобицькому окрузі.

Для нашої літератури таки нічого не зробив.

 
Уляна Кравченко. Спогади учительки. с. 263. 1936.png
 
Із записок учительки
 
I.

Першого вересня 1884 року шкільний дзвінок покликав дітвору й учителів до нової праці…

Я лишилася при тій самій школі, де вчу від 1881 року. На жаль — бачу й ті самі ворожі лиця Савицького й Костецького. Власне від них замість товариської помочі — поради довелося мені минулого року зазнати багато перепон у навчанню дітвори та прикростий.

По коридорах та клясах глота й гамір. Зібрана дітвора має про що балакати, тільки затривожені першаки мовчать.

Ходжу й я по довгих коридорах, заглядаю до кожної кляси.

Ні! Ніде тут нема для мене місця, думаю. І неначе холодом овіяло мене. Мабуть тому, що не бачу тут більше тих моїх дітий, що їх я досі вчила, що їх любила — і вони мене любили… Вони сюди в ті мури не ввійдуть більше… Життя буде їм школою… Коби тільки доля берегла їх сердешних від зла!

Прочуття, ти скарб жінок, ти ключ поетів, ти в сю хвилину мною заволоділо. Я не знала, що, де, як… та чула, що тут не залишуся, що жде мене якась зміна.

Шкільний рік почався.

Наш рєґулямін у пятій главі § 43. забороняє всякі переносини на бажання учителя, а влада хиба (хай не приключається) на випадок переступства дорогою дисциплінарки переносить учителя на иншу посаду.

Шкільний рік почався — як звичайно Богослуженням, а відтак учительською конференцією.

Управитель школи представив учительському зборові пана Сєлінського, призначеного окружною Радою на місце Гутовського. Ми знали перед кінцем шкільного року, що його шкільна Рада перенесе, або цілком звільнить зі служби; се й належалося йому — за недбайливість у виконуванню учительських обовязків, а ще й за неморальне життя.

Тепер по доконанім факті управитель повідомив про те наш збір урядово. З доручення влади відчитав догану і перенесення Гутовського — як пересторогу для вчителів, а властиво для укінченого семинариста п. Сєлінського, щоб не йшов слідами свого попередника.

На черзі конференції того дня було приділення поодиноких кляс учителям.

Управитель з чемности, якої відмовити йому не можу, запитав мене першу, котру клясу бажала б я провадити. Я знала, що кожний з товаришів рад би вчити дальше своїх учнів, тому рішилася взяти осиротілу по Гутовськім другу клясу. Хочу нагородити дітям минулий рік, в котрім не мали ні наукового корму, ні помочі в їх інтелєктуальному розвитку.

Савицькому, що мав минулого року третю клясу, належалася тепер четверга. Однак управитель приділив йому першу, найчисленніщу із усіх кляс. Виправдує те приділення тим, що Савицький найстарший та найсильніщий зі збору, а перша кляса сього року числом велика. А що приділення кляс належить до управителя, то і спротив до окружної Ради на ніщо б не придався.

Се зарядження було для Савицького громом із ясного неба. В четвертій клясі були діти й деяких урядників, і за приготовлений їх до гімназії сподівався Савицький окремої винагороди від родичів. Гордість Савицького була понижена…

І пригадався мені минулий рік, коли то Савицький на конференції сказав своє „veto“ проти того, щоб я провадила четверту клясу. Вже перед кінцем шкільного року говорив моїм учням: Пані в четвертій клясі не буде вас учити, є нові мапи, яких вона сама не знає; візьму я вас, гільтаї, в свої руки. Буде біда!

Не попалися — славити Господа! — мої учні в його руки. Звичайне учительки в мішаній школі вище другої кляси не вчать. Однак я взялась за те діло. Бажала доказати, що лагідністю і працею більше може осягнути учителька ніж учитель-ремісник буком і погрозами.

Управитель і тепер пропонував мені взяти четверту клясу, а Сєлінському хотів дати другу; але я вже лишилася при другій. За велика була б перемога: Савицький ще жовтінницю або удару дістане; адже він такий біснуватий.

Я все привикла платити ворогам чемністю за їхню злобу. Та це мабуть їх ще більше лютило; їм треба людини, яка б мірила їхньою мірою, боролася їхньою зброєю…

По конференції я ввійшла до кляси, яку я сама вибрала. Поглянула на моїх нових малих учнів, як полковник дивиться на новий полк, бистро, цікаво, щоб оцінити його, відгадати, чи дасться йому ним здобути твердиню та славу. Дивлюсь, пізнаю, думаю: чи легко буде мені нишити мури незнання, чи легко буде добуватися до світла правди?

Нічого надійного — захопливого не нагоджу. Моїм жовнірикам перші вправи зовсім чужі. Кажучи мовою „наукового пляну“, діти не були приспособлені до „myślenia і należytego wyrażania się“…

Діти міської бідноти — погано замаргані — не вміли ні читати, ні по людськи слова сказати. Неохайні жидики, непосидющі дикі пастушки, здається, перший раз переступили пороги школи.

У всьому сліди недбайливости мого попередника. Класифікація не скінчена. Не знаю, котрі діти завернути до першої кляси. Самій треба дітвору склясифікувати.

Досліди вельми сумні. Як тії катеринки вигривають свої арії, отак і діти читають із букваря, що їм скажу — і „со-ло-ма“ — „са-ла-ма-ха“ — — і „зять“ — „дяк“ — усе теє знають. Дивлюся. Даремна втіха. Вони щебечуть — з памяти, але з таблиці написаного слова, букви не вміють перечитати, „ніже титли ніже тої коми…“ Всіх ялось би відіслати до першої кляси, так тоді в сьому році другої кляси не буде? Зле. Усі лишу.

В першому півроці навчимося з букваря читати, відтак підемо дальше.

На сьому пізнанні учнів, перепитуванні та повторенні самих початків минає перший тиждень, минає другий.

На мою журу — думки неслухняні кудись то дальше летять крилаті… Душа мов ладнається до нового лету, до дальшої боротьби, немов би знала, що не тут уже поле її праці…

Душа моя вічно бажала чогось, чому могла б віддатися ціла… Тих, що їх я любила та в їх очах бачила любов і довіря, не стало. Тут, перед собою бачу грубий матеріял, який треба щойно обробити, обтесати з перших ломів… розбудити, огріти теплом власної душі, як той Пиґмаліон, щоб можна бути в контакті з їхніми душами, порозумітися — провадити їх вище — любити їх… Поволи… Кілько праці се вимагає… За рік, за два може вдасться мені виховати їх на моїх, на любих моїх учнів… Та тепер при всьому труді ведення цієї кляси я бажаю чогось, що було би хоч трохи вдовіллям душі. Оглядаюся. Ах, знаю вже…

По годинах біжу з поверху, де була моя кляса, і кажу сторожеві просити пана Сєлінського до шкільної канцелярії.

В першому ентузіязмі мабуть я висловилася незручно. Пан Сєлінський не зрозумів моєї бесіди. Здається, гадав, що шукаю розради, що мені не йде тут про науку в його клясі, а шукаю нагоди стрічатися з ним…

З комічно впів наляканої — впів задоволеної фізіономії молодого чоловіка та з поклону, який зраджував усяку готовість, я догадалася, що пан Сєлінський зле мене розуміє. Не показую йому, що пізнала його гадку — помилку, але не відчуваю до нього за те гніву; адже він ще зовсім мене не знав. Не знав, що я була за горда, щоб говорити з товаришами про що инше, ніж те, що входить в обєм педаґоґії. Не знав, якою авреолею вищости ідей, окружала я своє „я“, яка глибока пропасть розкривається між мною і кожним із них… Я ж піднялась учителювання наче святого діла, для ідеї та з замилуванням; а вони — ті, котрих я досі пізнала, були невдачники на хвилях життя, прогнані з середніх шкіл, які уважали учительський стан за одиноке ще пристановище, за азиль для себе. Ремісники, що виконували свій обовязок несумлінно, тільки задля шматка хліба. Дотеперішні товариші змінялися тут майже кожного піврічча — або й утікали самі звідси; кожен із них, де міг, перехоплював инше місце, де трапилося: в театрі, на почті, в податковому уряді, при залізниці і т. п. Шукали лекшої служби, ніж ця на ниві шкільництва. Він не знав, я ж і нікому не сповідалася, що не гадала ніколи шукати в мужчині предмету любови; я боялася, щоб не втратити ні частини серця, яке бажала ціле віддати дітям мого люду…

Коротко вже, але ясніще сказала я панові Сєлінському зовсім серіозно, що предметом, якого я вчу з замилуванням — є українська мова, що хочу вчити в його, тобто в четвертій клясі, української мови, а він хай візьме в мене руханку. Візьму й більше годин, як визначує розклад науки, щоб діти в останньому році науки скористали більше та пізнали дещо з цінностий рідного слова.

— Радо пристаю на цю заміну; мені, полякові львовянинові, трудно доводиться говорити, не то вчити руської мови.

Вечером того дня найшлась я сама на горі за містом при каплиці…

Дивна сила привела мене туди.

З дисгармонії чуття, з вирування думок забажала я повернути до рівноваги — до холоду ялиць і тишини, яка тут царила… Як ранена серна шукала я покріплення у холоді, в тишині й тіні… Кінчився ясний, теплий ще вересневий день.

Поволи сутінь покривала пусті поля і місто в долині, замкнене півкругом гір. Лябіринт чорних дахів ринку та кривобоких хат передмістя щезав у синявій хмарині мряки та диму…

Хмарини вкривали все, що було брудне, криве, погане… Та я занадто добре знала, що криється під тими хмаринами; я ж мала досить часу прислухатись до живчиків життя житців тих хат, і коли я дивилася на ті хати, відчувала у своїх грудях болючу рану. Я бажала тоді утікати, або чогось такого, що очистило би, спалило все, що в них було брудне, гниле, погане…

І мої очі спочили на будинку школи.

Коли хати щезали в мряці та димі, школа одинока пишалася на узгірї… Останні проміні сонця обливали її рожевим світлом, золотили . . . мурава біля школи шмараґдом тліла…

Очі спочили на будинку школи — душа згадувала всі вражіння, які переживала від часу, коли перший раз станула я на його порогах. Багато терпінь, докорів прийшлося перебути, але і ясних, святочних хвилин перемоги, хвилин власного вдоволення багато…

Потапаючи у спогадах, я й не оглянулася, що сонце спочило і моя люба школа теж потонула в морі мраки. Місяць обливав таємним світлом самітну каплицю. Живичний запах ялиць розливався повітрям, а їхнїй шум переймав тугою… тривожив…

Дорогий та зрадливий мій куток, мій гай… втягав мене в круги мрій… Хвилюють мрії в душі… і я — не знаю, де я і хто я… Здається мені, наче б я жрекиня — у святім гаї…

Так радо б я залишилася тут, на тій вершині, осяяній сяйвом таємним, та ніколи не вернулась до гіркої дійсности… Так радо за була б я про все і про всіх… линула б, як та синя мрака… щезла в морі нестями, — розплилась у вселенній… Ой, та чи ж жила я коли? Чи живу тепер? Чи аж визвслена з оков, тіла жити му? Що сон, а що ява?..

Питання хвилюють душу: Що я? Атом, що летить невтомно до якогось величавого сонця, та в одно струмують його в темноту й холод?.. Мільтонівський ангел, що торкається краями крил противних світів..? Вічний протест проти самоволі, терпіння всіх віків і всіх людий — зачароване в однім серці? Питання і протест, боротьба добра зі злом? Чому в душі моїй замкнено стільки краси і призначено ступати по смітниках? Чому блиском — жаром душі не дозволено мене огріти, окрасити життя тих мас нуждарів, вести все до ладу — гармонії на вершини?…

— „Кілько дум тут переснилось…“

Кілько ж зітхань з болящої душі відлетіло…

Пізно — пізно… Тільки сині мраки мов Осіянові тіні підносяться у лісі, хитаються… блукають…

— Прощай, місце моєї самоти… святих надхнінь… віших дум і видінь — віри — так, усе таки віри непохитної в поступ добра… Прощай, місце терпіння — сумніву про все і всіх… і нового скріплення віри… відродження неземного щастя… Прощай! Щось мені каже, що більше сюди не зайду, тільки думками заєдно вертатимусь…

Я плакала. Ніяка сила не могла би тих сліз спинити… це були мої останні сльози… Серед усіх невзгодин, що ждали мене, я не могла плакати.

„На власне горе сліз либонь не стане у в оці мому…“
II.

Другого дня рано перед наукою я говорила довше — перший раз у сім шкільнім році — з управителем школи/ Добре нам, що наші кляси в сусідстві обидві на поверсі. Він, занятий управою школи, часто потребував заступства, або хоч догляду над дітворою, а я його поради. Між нами була товариська згода, без тіні того сервілізму, який буває між начальством і підвладними; нас єднала думка — мета тих, що трудяться свідомо і щиро при однім ділі. Думка, яка українців єднати мусить, повинна…

Усе, що здавалось мені невідповідним, казала я йому в вічі, а його добрі завваги, я радо приймала. Ще в минулих роках я мала з ним суперечку про валєнродизм, себто по нашому мазепинство. Мені проворність, хитрість не промовляла до душі. Між своїми й чужими я хотіла і все хочу бути однакова, явно й відкрито хочу ділати, як дитина України. Ми тут більшість, ми маємо право бути собою… Він педаґоґ — фаховець із вищими студіями, його управительство в сій школі тільки для пізнання шкільництва, його жде інспектура і дальші аванси… Через те він обережний, хоч і щиро відданий свойому народові. Він гадає, що в наших умовинах покищо добре бавитися в валєнродизм, а я все говорила:

— Якби так лише всі згідно, сміло та отверто ділали, як України діти, було би краще.

Та сьогодні ми говорили про инші справи.

Управитель радий, що позбувся лінивого Гутовського, з Сєлінського буде не злий учитель. Має надію з кінцем піврічча позбутися й Савицького; без того авантурника можна буде спокійно трудитися для добра школи. Дальше вибираємо теми до відчитів для ширшого громадянства на осінній сезон. Дохід із відчитів і вистав буде на харч і одіння для бідних учнів нашої школи. Мої мрії перетворяться в дійсність.

І ще одна радісна звістка. Місцева шкільна рада дає свою згоду розібрати будинок давної школи. Процес за той будинок почався тут славно ще в першому році моєї практики. Радію і пляную на тім місці город і цвітник; управитель годиться на те. Можу плекати цвіти, які тільки хочу.

— Будете мати тут навіть ваші любі „Rosa thea“, — каже управитель.

Тішуся заздалегідь… Та ще по розбірці старого будинку розкривається вид на луг Козакевичів, той весною рожево-золотий луг, на млин і на гору, де між соснами окривається моя каплиця.

Все усміхається… Поезія і краса при трудах тут — у хвилинах відпочинку…

З полудня тієї днини йду, як звичайно перед другою годиною до школи. Дівчатка ждуть мене перед брамою з китичками багрових далій. Ховаються біднятка з цвітами, щоб Савицький не заздрів та не забрав їх їм. Він як тільки побачить у дітий цвіти, кричить заєдно:

— Повбиваю вас, як будете зносити це хабаззя…

Але сьогодні маю багрових далій богато, богато — і діти зі мною і сонце осені, так ясно ще світить — і я веселіща, як усе, йду по сходах до своєї кляси.

На горішнім коридорі, спертий об рами вікна, управитель, здається, дожидає мене. Дивлюся, він блідий. В руці тримає звій паперів. А коли діти ввійшли до кляси, каже:

— Сумна відомість. Ви, пані, перенесені до села Стік.

— Що? До Стік? До села Стоки? — повторяю поволи ці слова — та відновлюю в памяті вид того села.

В маю, мабуть на Теплого Миколи, була я на храмі в селі Стоках. В весняному розцвіті село гарне. За селом, вище на узгірї, близько лісу церковця… Тямлю: багато людий бачила, багато молодих дівчат у гарних вишиваних одягах. Бачила: престол цвітами гарно прибраний під блакитним небом, бо церков невеличка, а люду богато. Чула жарку проповідь. Священник накликував народ до тверезости та просвітної праці…

Тямлю : на „Гучок“ ми ходили чудодійну воду пити. Рідко можна де знайти таку чисту, цілющу воду.

По Службі Божій були ми з панотцем Штоґрином та його дітьми в війта.

Між иншим говорено: про потребу засновання школи. Війт тоді згадував, що громада зобовязалася побудувати до трох літ шкільний будинок.

Пригадала я те все, і кажу до управителя.

— Це неможливе: в селі Стоках нема ніякої школи.

— На жаль — та на велику шкоду для сеї школи — се правда. З болем серця мушу вам подати сей декрет. Гутовський знов сюди вертає. Дійсно щось неімовірне, жахливе.

Управитель, бачу, це незрозуміле зарядження шкільної влади відчуває прикріще ніж я сама. А я все ще не вірю…

У цій же хвилині чуємо на долішньому коридорі веселий сміх і голоси панів учителів, між иншим і голос самого пана Гутовського.

Звідкіля він так скоро прибув? думаю, і біль аж тепер стрілою врізався в моє серце.

Хвилина… Звичайний спокій вертається, бо бачу, що Гутовський і Савицький ідуть до нас.

— Буду в вас по шкільних годинах, чей же ізнайдеться дорога… А то і я тут з тими дикими наймитами, не — — Не докінчив. Його лице змінилося в холодне, суворе, урядове, коли ті пани наблизилися.

Гутовський з найсолодшою усмішкою тільки низенько кланяється управителеві й мені. Савицький з жестами кепського актора приступає до мене:

Приходжу прощати вас, достойна пані, в імени товаришів. Нечувана несправедливість — як можна…

— Звідки ж ви маєте інформації? — Не даю йому кінчити його злобної бесіди. — Я кондолєнцій не приймаю. Самостійно і на селі вчити — це ж давнє моє бажання.

Відчиняю клясу, щоб дітворі сказати кілька слів:

— Любі діти, бувайте здорові. Повернув пан учитель, котрий учив вас минулого року, будьте чемні і здорові.

Діти остовпіли… Замість привітати свого першого учителя, відізвалися глухо неясним протестом: с! але я вже спішуся до канцелярії, щоб дістати з рук управителя декрет та віддати катальоґ, дневник, бібліотеку, а також природничий кабінет, що був під моїм доглядом.

Відходжу скорше, заки не заволодіє мною безсилля.

Тільки змін, тільки поганих і бурхливих хвилин довелось тут перебути, а тепер, коли стало ясно, мушу покинути цю школу.

Жаль немов за утраченим раєм… Та я кидаю свій рай, не оглядаючись за ним, щоб товариші — вороги світла не бачили заломання мого духа…

Тяжче було б мені покинути цю школу, якби в ній були ще перші учні мої…

Вістка про моє несподіване та неоправдане перенесення блискавкою облетіло місто. Я досі не знала, що маю тут багато признання. Навіть ті, що звали мене „московкою“ або „хлопоманкою“, були, здавалося, здивовані, хоч, певна річ, раді. Шовіністичній партії аптикаря я була все не на руку.

Та найбільше зворушувала мене занедбана міська біднота, що складалася з наших людий, а також із жидів та німців кольоністів. У тих останніх я все мала симпатію: щось свого, рідного, бачили вони в мені. Ті бідні люди просто відгрожувалися.

— Пани забрали нам вас, бо ви наші, не гоноруєтеся ввійти до низької хати; ви щирі, людяні для нас і для наших дітий. Ви не білите лиця, не прибираєтеся, як вони, не буваєте на комедіях цих панів, не забавляєте їх так, як Гутовський, що сміх із себе валяв — то як пяний „млинарчук“ то як „Сатана в бочці“…

Люди бачили, що мене покривджено, але зі мною враз і їх; і я терпіла більше, бо вже не тільки особисто. Я кривджена — се кривджений люд. Як одиницю цінить влада, так цінить і загал, ціле громадянство.

Багато впливових людий з інтеліґенції, нашої й жидівської, писало в цій справі приватно до деяких шкільних радників. Місцева шкільна рада і громадська, в якій теж наші становили більшість, вислали спротив проти мого перенесення до краєвої шкільної Ради, до сойму, а навіть до самого міністерства освіти.

Дами, котрих я й не знала, почали акцію в моїй обороні. Зпоміж них молода й гарна жінка повітового лікаря, жидівка, рішилася сама поїхати до Львова, з повною вірою перемінити все на добре.

Місто неначе полумя обняло. А Гутовський дивився на той рух із питомою йому усмішкою блазна; ще й був дуже ввічливий, — а може тільки прикидався таким, бажаючи хвалитися — бо остерігав, щоб „Ради“ й депутації та приватні одиниці не трудилися даремне. Змінити нічого не змінять. І коли він зрадив урядову тайну, можна було сподіватись, що спротив дійсно нічого не поможе. Тільки предсідник місцевої шкільної ради ще не тратив надії.

Розказує дещо з життя Гуговського в минулому році, говорить про скандали, про які до мене, не цікавої на позашкільне життя товаришів, чутка не доходила.

Гарний сміхунчик, був у минулому році невідступним товаришем–любимцем комісара пана М… Якби так коханцем пані комісаревої, не була б це дивна річ. Пані комісарева молода ще, а Гутовський гарний, гладкий, усміхнений хлопчина… Довго мучилися люди над розвязкою тієї загадки, що саме єднає Гутовського з домом комісаря; довго говорили потайки про скандальні речі, про які в товаристві не говориться, як гомосексуалізм… Та знали певно всі тільки те, що Гутовський товаришить комісареві на всіх бенкетах, гулянках, у всіх подорожах на премієру і т. п., що вбирається як барон, має боброве футро та все нові гарнітури, що за друге снідання платить по десять корон та що таке люксусове життя з платні учителя неможливе.

На ділі, здається, була тільки шляхетська бута комісаря, збанкрутованого дідича. Аристократ, не живе з ніким з урядовців; розганяючи великопанську скуку, оплачує останками свого колишнього маєтку блазна й товариша своїх гулянок…

— Сумно, що для такої людини, для учителя без покликання та кваліфікації мушу зробити місце і мішана школа лишається без учительки, потрібної хоч би до науки робіт.

— В рекурсі — каже предсідник — сей момент підчеркнено, як і те, що для добра самого Гутовського не годиться його тут лишати. В иншій місцевости він міг би своє ледаче життя змінити…

— Не розумію тільки, чому окружна Рада з кінцем шкільного року забрала Гутовського в дорозі дисциплінарній, а тепер знову вертає його на те саме місце, та чому, коли так конче було треба, не перенесла ц. к. Рада котрого із панів учителів?

— Гутовський виїхав на час ферій з комісарем до Карльсбаду, а коли в половині вересня вернувся, ні трохи не журився тим, що втратив тут місце учителя. Його меценат комісар М. звернувся до самого президента Ради краєвої з жаданням привернути Гутовського. Той пан звязаний довгом вдячности (ще як студент був на удержанні пана М.) вволив волю комісара, написавши на своїй візитівці кілька слів до інспектора нашої шкільної округи. Кого звідси викинути? Таки партії аптикаря — до котрої і комісар належить, — ви, паннунцю, не на руку, отже комісар мусів про те з інспектором говорити. А до того ви — тиха трудівниця, гадали, що про свою кривду говорити не будете… А з учителями не те. Такий Савицький старший і загонистий, той і силою пястука готов пімститися. Другі може теж протеґовані..

Щоб скорше довідатися, як справа скінчиться, поїхала я до Львова до інспекторату (львівська заміська округа).

На мою заввагу, що в селі Стоках нема ні будинку відповідного на школу ні мешкання і я з хорою матірю не можу бути без відповідного мешкання, інспектор відповів ляконічно:

— Вільно пані не приняти сеї посади.

Понурий, як усе. Голову похилив над актами.

Я комедій — властиво трагічних сцен — не привикла грати перед людьми, просити — плакати не вмію, не хочу… Без дальших слів спокійно виходжу з бюра інспекторату.

Почуття кривди врізується глибоко в серце, хоч і виправдую його сама перед собою: не він винен, що його вдача понура… А цей декрет для мене з вищого наказу. А може його понура мовчалива вдача спричинена безсиллям виявити своє справжнє „я“… Може він утомився вічним рабством — валєнродизмом, боявся своєї тіні і звихнувся на все…

Пізніше, коли я була далеко в иншому шкільному окрузі, я довідалася, що той „пан інспектор“ говорив про мене з великим признанням, хоч я ніколи, як у них називається, — „рутинованою“ силою не була.

Пізніще, коли він — вже як емерит — признавався до свого народу, бачила я його нераз у нашій концертовій салі… І тоді першим своїм низьким поклоном він висловив „признання“… Але я, хоч ніколи гордою не вміла бути, почувалася в його товаристві за достойною — перебутим терпінням, щоб із ним входити в розмову.

Один із членів окружної Ради сказав мені дуже чемно, хоч не щиро:

— Найбільше признання та найщиріщу волю маємо для вас, пані. Вас уважаємо за найвідповідніщу зорганізувати там школу; ваша любов до люду, влекшить вам труд. Діло скінчене, в краєвій Раді приняте невідклично.

Іронія. Де правда? На те влада, щоби кривдити і — не казати правди?

В найвищій інстанції окружної шкільної Ради, себто у предсідника, яким є староста, здавалось мені, знаходжу оборону. Це може тому, що він був приятелем мойого вуйка і знав мене з його дому.

Староста К. був таки зараз у інспектора, але той виправдався білетом — приказом з гори, а також тим, що для мене в окрузі не має вільної посади. Це була тайна кабінетова, котру вуйкові сказав староста, а про що Гутовський сам у місті говорив.

Хотіла я ще знати, що скажуть у краєвій Раді. З довірєм іду до нашого радника або по тодішньому „совітника“. В ясних хвилинах, коли я ще була ученицею, звертав він при візитаціях семинара на мене увагу, сідав побіч у лавці та розпитував про ріжні квестії виховання, в часі моєї служби підчас візитації пізнав мене вже як учительку. Ласкаво записав собі моє імення в записнику, обіцяв памятати, коли я схочу старатися за яку посаду.

Одначе тепер слухав мого зажалення з повагою, відповідною його високому становищу й заслугам для шкільництва і сказав тільки:

— Я маю вищий круг ділання. На мене край дивиться. Пильна реформа деяких устав. Подібні дрібниці, як перенесення тимчасових сил, лишаємо окружним інспекторам.

Здається, що він мою справу вже добре знав, вона стала голосною; та гордими словами хотів закрити свою залежність від президента Л. Але й те правда, що краєві радники не мають перегляду вільних посад, не дають провізоричних чи сталих посад за літами служби та кваліфікаціями — як у державних урядах, тільки лишають те все самоволі сатрапів — окружних інспекторів — як і ріжним впливам і протекціям провінції.

Посади й пан „совітник“ для мене не має, бо не має перегляду вільних посад з округів краєвих, ні часу на такі дрібниці не має.

Сумно. Сумніше мені ще стало, коли я згадала, що той пан „совітник“ теж наша людина. Наймення його і вигляд — чистий наш тип. — І тут знову бачу його залежність і трусливість, щоб не утратити здобутої позиції, здобутої для себе, не для добра свого народу. Нема відваги ділати для добра загалу, для свого народу; є тільки рабський послух для чужих справ та для чужих ідей…

Лишаюся з декретом, тільки не маю ні кого ні де учити, ні асиґновання платні не можу зараз сподіватися.

Неміч моїх владників дає мені відчути кривду, якої зазнає не одна учительська сила. Інспектори — совітники усе залежні від найвищої влади — й устав, котрих не можна би обійти, нема.

Але я до праці в школі не розчаровуюся. Навпаки. По останній відмові радника, що має „вищий круг ділання“ та сидів при зеленому столі над зміною параґрафів, знов оживлює мене дух першого жару до праці. Чого уступати з місця трудів — боротьби? Дійсно може мене кличе обовязок взяти на себе перші труди зорґанізування школи.

Чи й я маю боятися невзгодин та думати про себе? Ні! Се було б відступством від ідеї освіти, спроневірою — ні, ніколи!

Знайшлися добрі наші люди, котрі пошукали для мене місця. Між иншими батько Данило Танячкевич і сам Франко і декотрі наші посли писали до мене, писали і про мою пригоду в „Ділі“ і я могла тоді покищо дістати у своїх місце приватної учительки. Але я вже рішилася зорганізувати школу в селі Стоках — самій залишитися таки на становищі, без нічиєї допомоги.

Отець Штоґрин, парох села, годився — виїмково, тільки для мене — відступити дяківку на школу, поки громада не вибудує окремого будинку Коли я не прийму цього місця, він нікому не відступить дяківки.

Чи ж могла я відказатися від обовязку чим скорше відчинити школу?
III.

Доношу інспекторатові, що обіймаю посаду учительки в Стоках, що дяківку, відступлену тамошнім священником, громада відповідно відновить.

Це рішення — повідомлення я відіслала, не оглянувши наперед дяківки.

Заки священник полагодив з громадою формальности винайму дяківки на школу, почалася слітна осінь. Щойно в жовтні могла я оглянути будинок, де доведеться мешкати та вчити. Стоки друге село за Бібркою; я вибралася пішки. В селі питала прохожих, де дяківка — За селом, за церквою — кажуть. Іду через село аж до коршми; звідтам на ліво видно церкву. Вузькою стежкою виходжу на гору. Здається мені, що я тут не була. Давніще, гарною весною, тут здавалося, церков і село ціле гарне; та се в травні я раз тут була, в місяці зелені, блисків та співу, та ще у храмовий день. Сьогодні тихо — тихо. Осінь. День робучий. Вечеріє. Хат ізвідсіль від церкви не видно; хати в долині, дерева біля церкви безлисті; сухе гилля відкриває стару церковцю та напів розвалену дзвіницю. Виходжу сходами, при котрих поручча розібране, на церковний цвинтар. Зпід грубої верстви жовтого листя вихиляються декуди почорнілі верхи намогильних плит. — Вагаюся, чи йти дальше; не хочеться полохати спокою могил…

В однім куті яма з вапном та цегли на якусь будову — — може на гробовець.

Проти входової брами фіртка. Нею мабуть дістануся до дяківки. Заглянула і зупинила ся. Се кладовище — велике — від церкви з гори збіччам аж у долину, кінчиться край бору. Берези та верби — з роду плакучих — хиляться в осінному вітрі, останні листки кидають на могили, з колишнього рожевого квіття — бодячча — хмари пуху літають у повітрі… Темно, пусто, мертво, понад усім витає геній смерти, стереже тайни могил… Дрож потрясає мною, теплий віддих запинює у грудях… Чи се у сні душа заблукалася в незнаному місці? Ледви пригадала собі, чого шукаю. Де ж та дяківка? Оглядаюся. За цвинтарним ровом стоїть хижа сама — самісінька. Не те, щоб хати у сусідстві були, але біля неї нічого більш ні огорожі ніякої. Здається, живі люди тут ніколи не жили. Наближаюся. Низька хижа, дах колись був соломою накритий; від сторони цвинтаря пів стіни впало. Мале віконце заложене чорним папером. Пустка. Нікого питатися… Що це? На мерві, біля розваленої стіни, щось лежить. Дивлюся: стара жінка в подертій одежині…

Смеркається. Хочу відійти. Та в тій хвилині листя зашелестіло… Від сторони цвинтаря наближається щось низьке… Коли мене побачило, зігнулося до землі.

В останках одежі замащеної глиною, з рискалем у руці стояв переді мною старий чоловік; в очах блиски гніву, губи шепочуть проклони. — — І знову схиляється до землі та каже:

— Це пані научителька приїхали відібрати хату на школу?

— Так, чоловіче, покажіть, коли знаєте, де єґомосцева хата.

Він сягнув по деревляний ключ за пазуху, знов щось лячно заворкотів, дальше каже:

— А ось хата, увійдіть до середини.

— Що кажете, добрий чоловіче, це тут еґомосцева хата?

Старий не дивиться на мене, що наче скамяніла стою, трутив ногою жінку:

— Грім би тє побив! В робучу днину упилася тай лежить на гною.

Вона і не рухалася. Відчиняє хату. Входжу. В сінях вітер зірвав мені капелюх. Стелі не було, а в стрісі діри, протяг. По лівій руці — не знаю, яким словом се назвати — справді нора темна, без долівки та стелі, з розваленою стіною. По правій руці більша вже — як старий сказав — „цимбра“, але також без „помосту“, зі стелею з тяжких чорних бальків. Половину тієї „цимбри“ заняла скриня зі старими церковними річами: старі образи, книги, останки свіч — і стіл теж певний недогарків. Дальше в цимбрі нелущене фасолиння та кукурудза щойно зібрана з поля.

— Чи справді це хата єґомосця, котру вони на школу відступають?

— Паннуню! Майте милосердя, не відбирайте нам хати під зиму… Де ж я зі старою, з онуком та донькою — покриткою дінуся? Ми тут від давна пантруємо ксьондзових садів та поля, вони мешкають у другому селі; більш трицяти літ ми тут. Я тут і грабарем.

Жах ледовсю рукою обнімав моє серце. Старий боявся втратити свою погану нору; він тут ізжився, близько тут цвинтар, де гроби копає. — При кінці життя, де він буде заводити нове ґаздіство…

Чи я вже така нужденна, що мушу боротися з цим бідним сотворінням, яке через своє заняття мало вже на людину подобало, за це погане місце?

— Ні, чоловіче добрий, я вас не проганяю; хай Бог сохранить, щоб я тут мешкала, а коли єґомосць відступають це місце на школу, то громада повинна вам дати иншу хату в селі.

— Я тут, паннуньцю, в однім кутику лишуся. Я вам послужу. Тут діти — школярі і ви, і я з моїми — помістимося. Тямлю, як перше тут давно було, коли дяк учив; люди всього доволі приносили, пшоньця і жита, і добре нам було.

— Не від мене тепер це залежить, щоб ви тут осталися.

Старий воркоче та знову клене.

— Ой, що я вам пораджу? Що собі пораджу?

Виходжу мов непритомленна. Темінь покривала кладовище, церков та це моє мешкання — — місце науки…

Прийшла до дому. Цілу ніч пропасниця трясе мною. Не буду мешкати там, не хочу цього села бачити більше. Щоб дати місце людині, негідній називатися „учителем“, казали мені йти туди, де про школу покищо нема й бесіди. — — Я в декреті так воно гарно написане, що може кожний сказати: „Mein Liebchen, was willst du noch mehr?“

— „В надії, що взірцевим поступованням та совісним сповненням обовязків на це собі заслужите, дає Вам, пані, окружна шкільна Рада самостійну посаду при школі в Стоках.

Поручається Вам, сейчас зголоситися у предсідника шк. місцевої Ради, котрий віддасть Вам урядовання, шкільний будинок, поле, інвентар, акти і т. д.“

Гарно… Та поки що того, що зоветься Радою шкільною, нема, і нічого нема. Інспектор знає про се добре, та „минається з правдою“… Я за креовання нової школи хиба признання жде його з шк. краєвої Ради. Це тепер такий час, що по всяких розвалених коршмах, по старих, прицвинтарних дяківках заводиться школа — без огляду на гіґієну, без огляду на здоровля учителів та дітвори.

Богато жертв тодішніх умовин тратило здоровля, а то й життя, а вже в природному ході річий жертвами ставали в першу чергу ті, що боролися за індивідуальну свободу, вільність духа, за свою національність…

Перед наданням цеї посади інспектор зробив з громадою контракт. Але неграмотних громадян тоді ошукано: в контракті — не те написане було, на що громада годиться і що підписала, отже можна було передбачити процес і справа будівлі відложиться ще на довго.

До рана горячка в мене проминула, молода сила перемогла. Про вражіння вчорашніх оглядин не говорю нікому. Посилаю тільки окр. шк. Раді справоздання про вигляд будинку, призначеного на школу. Дістаю як „заряд школи“ відповідь, що будинок мусить бути до двох тижнів відновлений, а через той час треба науку відбувати в якійнебудь инший хаті; при спізненні не візьметься матеріялу назначеного на шкільний рік.
IV.

Мешкаю ще в Бібрці, а ходжу вчити до Стік — друге село, більш як вісім кільометрів; треба рано вранці вийти, щоб перед восьмою годиною бути в селі на місці. Стрічаю часто в місті свої бобрецькі учениці. Жалують вони за мною, та жаль їм і мене, що мушу ходити далеко. Заспокоюю їх: Треба, щоб і селянські діти вчилися, як ви, тому і йду вчити їх. Осінній вітер, часто і дощ спиняє мене в дорозі, та перед восьмою стаю на місці.

Війт та громадська старшина радять раду, як і що ладити. Невдоволені, що непотрібно громада матиме видатки на направу чужої, зовсім знищеної хати, коли з весною треба зачати будову нової школи. Дивлюся що днини, чи не можна вже вчити, а поки що збираю дітвору біля церкви.

Не хотіла громадська рада брати майстрів — ремісників з міста; на такі несподівані видатки немала в сьому році в буджеті гроший, а двір про школу ані чути не хотів. Дідич не мешкав у селі Стоках, в иншому зі своїх сіл, а властиво — як посол — перебував у Відні. Я клопочу старшину, щоби прискорено роботу, а жаль доносити, що властиво нічого не робиться. Окружна шкільна Рада вишле сюди делєґата, або цілу комісію, і громада буде мати великі кошта. Вкінці ухвалили роботу „шарваркову“. Зроблять свої люди і найдеться свій матеріял — се б то солома, глина, дошки, та обійдеться без великих, зайвих коштів. Але та робота — як звичайно „шарваркова“ — пиняво йде. Жінки мали приказ заложити діраві стіни глиною, вимастити та покалити (білити). Ледви з полудня по своїй хатній роботі кілька жінок вийде, та більше тут сварні з присяжними, а також балаканини — куми з кумою — як роботи; кількох чоловіків призначено до латання стріхи соломою. В дощ немудро робити, а покажеться сонце, так пильно людям кінчити свої роботи в полі… Старий сільський столяр теше дошки на „поміст“ (підлогу); незручно старому робота робиться, що хвилини чогось йому недостає. Та і кличе він заєдно війта: „Кумее́ — ку'уме!“

Обібрався до всього, а ладу не знає нічому дати. Вставляє шиби і зараз шкло зібє — та штукує — латає. „У, куме, бігме не хотів, не моя шкода…“

Коло церкви збирати діти вже зимно. Мало ще покищо дітий зголосилося. Книжок та иншого приладдя не мають. Пізнаю дітвору, освоюю, підготовляю. Шукаю вільної хати, так годі знайти. Сільські курні хатини малі і повні челяді „клебанії“ — як тут люди кажуть, — ні двору, ні ліснічівки нема. Ні ради ні поради, що діяти. Інспектор під загрозою карною післанця на кошт заряду школи жадає звідомлення зі стану записів дітий на кожний ступень. Кожда школа 15. вересня відсилає його окружній Раді; та тут — серед тих умовин — нічого не можу вдіяти. Прошу війта, щоб ще раз вислав присяжного в село з наказом записати діти до школи та щоб дозволив у своїй хаті записувати, громадського будинку (радниці) тут не було.

На другий день мала я в хаті війта кілька відрадніших годин, що дозволили забути про кривду, заподіяну мені властями, та скріпили мої бажання трудитися в хосен свойого люду. Мило вражала мене біла світлиця та богато ікон, прибраних тонкою — блискучою зеленню листя барвінків та китягами червоних ягідок калини. Коли в панських цвітниках рожі та [[w:Матіола |левкої]] давно відцвитуть, у городах наших селянок усе ще до прикраси світлиці та ікон ізнайдеться хрещатий наш барвінок, любий, вічно зелений барвінок… Гомін рідної мови, ввічливість ґаздів нагороджували мене: суто — за не одну невгоду.

Приходять матері — селянки з дітьми. Хитро старшу дітвору, придатну їм дома до худоби чи до копання бараболі, лишали дома, а привели діти, котрі ще не скінчили шість літ, у вишиваних сорочках малі дівчатка та хлопчики, соромливі та переполохані; декотре плаче, криється під хустку мамину. Мами зацитькують.

— Цить, Марусе, дивися, які пані лепські, делікатні, яку „файну“ хустину мають; глянь, і ти таку будеш мати, як вивчишся…

— Ой, добре, паннунцю, що нам „шпехтір“ вас прислав, а що б ми робили, якби так хлопа (гадала мабуть учителя) якого бородатого був дав. Дітиска таки зі страху розболілись би, вони ж бо не звикли, не чули про школу, ні панів у нашому селі нема.

Кожна мати рада б дещо про свою дитину сказати. Одна з них просить, щоб її Івасика паннунця не била: — „Це моя одинока дітинка, що Бог за дванацять літ замужжа мені дав…“ Друга говорить, що її Федунцьо другу вже книжку вивчив, він учиться в дяка. „Я пані научительці внесу ґілетку бульби, щоб лиш пані його пантрували…“ (З таких підучених невелика потіха, я пізніще про те переконалася: зі злих початків тяжко перейти до систематичної науки; краще ялову рілю самому орати, як із буйної хопту полоти…) Инша знову просить, щоб не бити її Михася за те, що він тільки старий „пацєр“ знає. — Вже, паннунцю солоденькі, десять літ буде в місницях зимних, як я віддавалася і „пацєр“ перед єґомосцьом говорила; такого і дитину навчила. Не дивуйтеся. Тепер може вже гинакша поведінка… Не бийте мого синочка, я вам дещо хвасолі внесу.

Обітниці дарунків мене бентежили. Бачу, як наш народ привик всюди через дарунки виєднувати собі те, що йому правно належиться. Та знов не хочу, щоб думали, що горджу тут їхніми, може і щирими дарунками. Вкінці кажу:

— За дарунки спасибі вам, добрі жіночки. Тепер, бачите, учителям платять з каси і вони з того удержуються. То тільки давніще мусіли люди складати для учителів збіжжа та бараболю. Не бійтеся, я і без дарунків дітий бити не буду. А на молитву нема ніякої моди — зміни: вона в нас наша і відвічна — кажу до Михасевої мами.

— „Ану–ко, Михасуню, каже вдоволена жінка — молися — хай вчують“.

Став Михасуньо молитися. Цікава дитина. Говорить сам із памяти, говорить не те що Отченаш — Богородице, але і Помилуй мя — далі заповіди. Треба вислухати.

— Гарно, Михасю, добру намять маєш, будеш і добре учитися.

Маю труднощі при перевірці, як котра дитина називається. Инші бачу назвиська в метриці, а зовсім инші жінки дають. Догадуюся вкінці, що вони не знають, як їх „пишуть“, тільки знають, як їх у селі звуть; а то дитина „Бородатого“, це „Кутасеві“, „Котичині“ та ріжні — ріжні, яких у метриці нема. Довго треба було перевірювати, як котра дитина називається.

В тім часі, коли я ходила вчити до Стік, переписувалася з усякими своїми шкільними товаришками, а також з усякими товаришами по званню, хоч особисто незнаними, але замітними на полі нашого шкільництва та письменства. Хотіла я довідатися про відносини та умовини життя і праці учительства по инших шкільних округах. Найбільше тоді цікавився моєю справою учитель Павло Кирчів і переписувався зі мною частіще. Свідомий українець — теж переслідуваний владою за свою індивідуальність. Я хотіла зібрати факти, та начеркнути як: „Ілюстрації до шкільництва“, бо вкінці йшло тут не про мене — про одиницю, а більш вже про справедливість та нашу вчительську честь — про наше право, котрого берегти се обовязок нас самих — учителів. Ми учителі знаємо, чого вимагає, а що заборонює наш закон, знаємо, чим влада підносить нашу повагу, хоч у практиці воно инакше: туманять нас артикулами — ось хоча б 18 арт. глава II. з р. 1878, а уживають проти нас всіх гидких способів, щоб нас при кожній нагоді понизити, підчинити владі; відносяться до учителів так, що годі й висловити. Поступовання влади витворює в учительстві сервілізм. Годі щоб не покорився, не угнувся той, хто має сімю. Товариства „Взаємної помочі“ ми тоді ще не мали, не були ми зорганізовані. Свідоміщі переписувалися, збирали факти. Так що! коли нічого неможна було сказати. Коли ми хотіли подати світові порівнання артикулів законів з поступованням влади, то хоч подавали ми факти, не голословні фантазії — славетна прокураторія конфіскувала наші статті. Все ж таки світ знав хоч дещо з історії мойого перенесення з часописий, знав, що ходжу вчити осінньою порою до місцевости, де нема будинку, віддаленої більш як миля, що — учителька писала вірші — для русинів!… Були часто згадки — дописи про мене в нашому „Ділі“ — і деякі народовці — патріоти уладжували маніфестації проти наших тяжких ворогів, що здавна і тепер немилосерно нищать сили наших молодих талановитих людий.

Для такої маніфестації гості на весіллю в Чернеєві рогатинського повіту зібрали 35 золотих, здається, за радою отця Заячківського з Лопянки, бо він ті гроші прислав мені переказом зі словами : „Русини на весіллю в Чернеєві зложили малий даток учительці — тяжко провинившійся (пише руські вірші) — на чоботи, щоби босо не ходила щоденно милю снігом та болотом. Хай Бог кріпить!“

Той дарунок у першій хвилині причинив мені турботи; я вагалася, чи його приняти. Якось ніяково мені було, що так загально люди звернули увагу на мою особу. Також думала я, що той даток придавсь би декому — зі студіюючої молоді, але годі було так щиро і в цілі маніфестації жертвований гріш звертати добродіям. Я рішилася подякувати за сю заяву спочуття для покривдженої трудівниці на полі нашого шкільництва… Задержую гроші як свою власність, щоби при першій нагоді віддати їх на просвітні ціли; — та про це жертводавці не мусять знати. Хай радіють, що помогли своїй працюючій та покривдженій людині. (Ситуація справді тяжка; платня учительки в Бібрці замкнена, а в селі Стоках не зараз буде асигнована; але вимоги мої невеликі). Отець Заячківський це вісімдесятьлітній старець; про нього з пієтизмом говорить батько Данило Танячкевич; в нього причиста душа повна великої доброти, він один із наших перших щирих народовців, а дар за його спонукою зібраний від кого? Це ж від тієї ідеальної Неньки, під котрої крила я горнулася. Вона у відповідь простягає до мене руку, щоб, коли скріплюся на силах, я їй будувала живий памятник святої памяти…

Так, так, це ж той дорогий дар любови України!

З кінцем жовтня вже в дяківці розпочинаю щоденну науку. Отець Штоґрин з нагоди того торжества для дітвори та громадян читає Службу Божу. Другий раз у цьому році починаю працю. Священник промовив до громади живо — щиро:

— Торжественна хвилина для тебе, громадо, нове сонце з нинішним днем сходить для тебе, сонце просвіти! Бог післав вам сюди учительку, що ваші діти наведе на инший розум. Ваші діти не будуть такі темні, як ви; вивчившися письма, не дадуться обманути комунебудь. Слухайте учительки, будьте їй помічні та старайтеся, щоб довго не мучилася в тісній хатині, старайтеся скорше ніж за три літа побудувати школу. Це для добра вашого та для добра ваших дітий!

У тій хвилині я мала щиру волю трудитися тут, доки нова школа не стане, а може ї довше, може і все…

Я чула голос ангела цієї землі :

— Сповняється твоє бажання оставатися з людом твоїм…

— Неси добро між люди, неси світло, щоб щастям добрих слів твоїх і добрих діл твоїх мов квітами засипати ту хлань темноти, що розвернулась між людьми…

— Бідні, притомлені квіти… подихом стужі звялені квіти відживають від промінів соняшних.

— Бери і душі дитячі, бери в теплі руки, ніжно, і вони розвинуться як квіти…

— Будь сестрою для них… для цвітів — і для душ…

Спровадилися ми до Стік. Мати плакала — на вид тієї одинокої хатчини серед цвинтарів, хоч вона — відновлена — не така вже нужденна як давніще. То ж тут довелося їй жити з донькою?…

Ледви розрадила я маму. Хочу бути цілком задоволена. Поволи все уладиться. Праця над дітворою та над собою поможе забути всі теперішні невигоди, згодом буде гарно. Тільки в клясі, яка міститься в більшій „цимбрі“, багато недостає, а властиво нічого нема. Більша частина дітий стоїть. Поки що маємо дві лавки; столика і крісла ще нема. Найгірше нам без таблиці: не можуть всі разом користати з науки.

А тут заряд школи дістає обіжник: негайно під особистою відвічальністю прислати інвентар.

При зеленому столику в теплій кімнаті пишеться до всіх зарядів однакові обіжники.

Підождіть, будь ласка, пане інспектор; згодом і тут напишемо інвентар: мурована школа стане після пляну і вимогів гіґієни — і школярі не будуть такі полохливі, дикі, але підучені. Гарно буде! Я все вірю у завтрішній день — у майбутність — — хоч може тут сама жнив не діжду… Кину перші зерна засіву, сама стану за воротами… Така моя доля… Піду дальше — — инші школи креувати…

Ледви тиждень минає, як живемо тут. На світі сніг біліє. А в хаті погано! Осінньою порою стелі та стіни скоро ліплені — і глина відстає — відпадає… Тиждень минає. Не вважаючи на всі невигоди, недостачі, я вчу на селі. Я горда, що поборюю всі труди і вищою стаю над дрібниці. Коли мати дістають сильніщий — як звичайно атак серця… Аптика — лікар далеко. Ще в ночі йду до Бібрки… Тільки ж уже надаремне…

V.

Хотіли мене мабуть на якийсь час забрати до сусідного села, де мешкає отець Штоґрин. Чудні люди. Деж для мене що лишилося? Де знайшла б я краще місце? Цілий світ пустиня, коли ця пустиня згадками богата. Мені добре. Здається мені, що й я вмерла, що всі терпіння особисті скінчилися для мене. Нічого більш мені боятися, ніяке горе більш мене не стріне; почування завмерли, ходжу поміж могилами — неначе по власній могилі…

В такій стадії неначе захльороформовання переживаю три тижні. Три хвилини? Три віки?…

Поволи стямлююся.

Прости мені, Духу Неньки, що не спішу за тобою, що не вмерла я зараз у темній годині прощання, не злучилася на віки з тобою…

Прости, що й за твого життя я не причинилася до твого щастя… Ти жила для мене, ти була моїм щастям; але якже инакшого щастя ти для мене бажала! Плекаючи мене ніжно — мов квітку — мімозу, призначену жити в теплівні, — ти не могла дивитися, як буря — стужа валить її немилосердно й безпощадно… Ти бажала певно иншого щастя для доні, бажала бачити її серед власної сімї, а бачила зарібницю, що трудиться коло чужих дітий, бачила — не знаючи причини — як кожну усмішку щастя до мене я приймала холодом; дівочі літа ішли, а я незмінна була… Прости, що тільки хвилин, які тобі належалися, забирала наука: — школа, книжки; усе забирало мене… Прости! А нині — чи вдоволила б я тебе, окриваючися перед життям — у могилу?!

В довгих хвилинах — віках самоти духа я боролася з собою, шукала шляху, гляділа і слів на свої думки; та слова покидали мене… одна по одній розсипалися перлини, губилися в душі, німіли… Хоч у душі богацтво чуття, душа хиталася; щось у ній рвалося… щезало, никло все… Я не мала що сказати, а чого б я і не сказала, чи мало б воно яку ціну? Я втомлена і без віри в тривкість власного щастя…

Листи від товаришок і товаришів по званню і по пері зі словами спочуття та заохоти до життя не знаходили відгуку у душі. Часто лежали нерозтяті. Більшою відрадою ставали мені листи моїх учениць. Заохотою до дальших учительських трудів був мені лист моєї десятилітньої учениці Катрусі Лукасевич. Дівчатко писало:

 Найдорожча Приятелько!

Смутно мені, що я утратила свою учительку, дорогу приятельку, а ще гірше день і ніч турбуюся, що найдорожча приятелька мусить тепер кожної хвилини зливати лице сльозами по смерти своєї матери. І я вашим смутком ділюся. Мусите бути віддалені від свого місця, в котрому так довгий час перебували. І мило вам було з нами, а нам з вами. Але ж вороги тяжкії, як давні бусурмани, що нападали на наш край і забирали все, що нам було найдорожче, так і тепер натискають на наш народ та видирають наших приятелів — тих, котрі не погорджують нами простими та своєю рідною мовою — і таких пхають по нелюдських дірах. За ваші заслуги ви варті були кращого місця як у нас; то вони вас в послідній хижині там посадили… Та не смутіться. Бог, котрий не дав загинути нікому невинному, не опустить і вас за ваші заслуги. Над врагами от уже явив Бог суд!

Ось коли кінчу лист, довідуюся від сестри про випадок у школі, що стався через одного з ваших ворогів, а то професора Савицького. Вдарив у першій клясі дівчинку — жидівку — сильно по голові, що та трупом упала — свідчать школярі. Вже і він не буде у тій нашій школі вчити. Не довго тішився, що вас нема. Таки вбив дитину і мусить утікати, а то люди його убють. Так нехай буде усім ворогам, що лиш мечем воюють.

Кінчу лист, бо хоч би хотіла, не можу стримати сліз, ні бесідою жаль описати.

Цілую ваші руки і уста, котрі мені уділяли науку.

Катерина Лукасевич.

Б. 16/11 1884.

Катруся, міщанська дитина; дома її ніхто не радив, ні казав, як і що писати; написала, що щире серце відчувало, і я була вдячна їй за її щирі слова…

Без уваги на зимно пізної осені відвідала мене Катруся. Принесла з міста своїй приятельці колачів. Щирість Катрі тішила мене. Ми говорили про инші дівчатка, товаришки Катрусі — а мої учениці, а також оповідала про те вбивство в школі, про котре писала — і шо було правда. Загонистий нетерпеливий учитель, що не любив дітий, ударив сильно пястуком дитину по голові — і вона впала нежива. Він справді виглядає як душегуб; дикий голос та очі в нього лихі.

Катруся була рада і в мене лишитися, але й за родичами скучала. По кількох днях гостини вернула до Бібрки, обіцюючи знов мене відвідати. При кожній нагоді передавала листи. І я розуміла: — Спочуття найдеш у тих малих, а мудрість тільки у глибинах життя…

Слова дитини більше навертали мене до життя, як слова братів — літератів: — „Ви наша велика надія…“ або слова батька Данила Танячкевича — фільософічно реліґійні. Безнадійний супокій, що нищив душу й тіло, щезав, я службовим заняттям виповняла час. — Хотіла виховувати дальше такі Катрусі, жити для них, а через той труд — жити для другої Неньки для святої, невмирущої України, жити тільки для Неї… Коли останні звена зірвані, коли для мене все покінчилося, хочу жити тільки для Неї… Будилося бажання жити і те життя віддати їй на користь. Коби можна бути зі словом розради, з допомогою всюди, де є бідні мого поневоленого народу, коби можна терпіння зменшити, ділитися з покривдженими вірою в побіду добра.

Я — як одиниця перестала терпіти, серце боліло терпінням усіх кривджених.

Коли я розбудилася і знов забажала жити, — коли стала кріпка духом і багата думками, помітила, що в мене сили тіла серед мого окруження зовсім никнуть, догоряють як олива в каганці… Рветься життя, рветься, усувається — як та земля над пропастю під ногами усувається…

Я збудилася до життя. Все минуле скидається на пережитий темний сон… Тільки моє ціле окруження заєдно каже, де я…

Звідки я взялася тут?… Чому я сама?… Де руки, що мене обережно хоронили?… Де серце, що мене горнуло до себе в кожній хвилині горя?…

Кінчиться осінь. В хаті тісно, темно, вохко й зимно. Коли розпалю в печі, вітер завертає дим до хати. Глина зі стелі паде кусниками…

Полеві миші перед стужею зими — хороняться громадою до одинокої хижі посеред піль. Гризуть та нищать мої колишні записки — діярії… Та все те, здається мені, марне…

Кажани — сотні їх — загорнули ся у свої власні крила і причеплені до почорнілих бальків, западають у тяжкий зимовий сон… Але я не хочу сну. Гамлетівське питання: „Бути чи не бути“ — ще не для мене… Темні хвилини квіткою — єрихонкою перетриваю… Чей і вони минуться…

Другі діти з полудня сходяться на науку, а я про обід не думала. Нікому варити — ні що варити. До міста в тій порі ходити за купном трудно. А в селі люди не звикли продавати. І молока не хочуть продати; якось їм це дивно, а я без заплати не хочу приймати.

По шкільних годинах хочу свіжого повітра. Куди не звернусю, близько, таки зараз стрічаю цвинтарі. З лівого боку таки без дороги та огорожі цвинтар. З правого боку хати полева доріжка, корчі тернини, дерева бучини, а там і густіще і ліс; між тернами та деревами на горбках декуди ще видні камінні плити, вже порослі мохом, над усім один спільний, великий хрест — як звичайно на старих цвинтарях…

Мраки чи тіні блукають? Природа завмерла, чи віддих здержала? Вітер не торкає жовтих листків бучини, що не облітають із віток, як смутки з душі не облітають…

В захисті дерев декуди стріну ще ромен або яскер — козелець, бліду скабіозу

Квітка, стоптана осіннім вітром, даремне виглядає проміння соняшного та бореться з німим терпінням… Хочу квітку зберегти, забрати, так вона з трепетом ронить ніжні платочки корони…

Ох, що ж варта й життя в сю пору?

Пізною осінню і найгарніщі, залюднені місцевости стають сумні… Я з памятию дорогої втрати, як тінь марна, безахистна, блукаю по кладовищі — по безконечному…

Усе кругом біліє… Грудневі бурі — метелиці спираються об тонкі стіни хижі, вітер дзвонить вікном без завісів, скрипить дверми, яких не можна замкнути…

Дівчина, котру громада згодила до школи „води внести та рано затопити в печі“, не хотіла за ніщо в світі лишитися в школі на ніч. Не помогли дарунки: запаски та хустини… Та я звикаю вже до своєї самоти, не боюся вже ні умерлих ні живих… Часто переїзджають — волочаться туди цигани, а дівчина каже, що вони у грабаря нераз ночували. Раз налякана каже: — Нечиперович утік із Самбора, скривається тут близько в лісі на „Помєрках“; бігме, люди його виділи. Я боюся вечером до вас іти, не можу, за ніщо не хочу тут лишитися. — Зразу я не розуміла про що дівчина говорить. Мусіла ясніще сказати. Нечиперович — це славний розбишака, що вбив богато осіб, тип давніх опришків — що міг укритися тут у лісах… утік із Самбора значило тільки, що втік з криміналу.

Тяжче доводилося перебути неділі та свята. В робучих днях гомоном дітвори через кілька годин оживляється — розвеселяється моя пустиня. У днях, коли науки нема, читаю…

Грудневий вихор із протяжним стогоном задержується біля хати, термосить вікном та дверми незачиненими — то знову скрипить церковними ворітьми та цвинтарними хрестами. А коли з цілою силою вдарить у хижу, паде зі стелі глина; румовища засипають мене… День короткий — а, здається, без кінця. Богато читаю. Переглядаю малюнки. Переді мною велика книга з творами та біографією Вікторії Кольонни: італійська поетеса ренесансу — гарна тілом та душею — людина з найвищих сфер суспільних, але життя її повне гіркої боротьби. Великі люди були її другами — між ними і Міхель Анджельо. Метою Вікторії — було навернення Михайла Ангела до католицької церкви — і Михайло Ангел — довів побожність свою до екстаз, забуваючи про красу тіла. Багато хвилин трагічних довелося пережити тій поетесі.

На одній з ілюстрацій бачу її з лірою в руці, чую пісню, лебедину пісню… Очі Вікторії великі, задивлені у таємничу далину — — а за вікном грізні обличча розбишак, нанятих князем Орсінім — відтрученим обожателем Вікторії…

Одначе імя її — перемога! її „Rime“ — видано чотири рази за її життя (Parma 1538). Щойно з фльоренцького видання 1860 р. переспівала її твори по німецьки Берта Арндтс.

Сумну долю одиниці, таємно — траґічні переживання відчуваю як свою долю…

Читаю в чотиротомовій повісті про Савонаролю і його часи, читаю траґедію думки людини — як Джордано Бруно.

Всюди стрічаю терпіння. Одиниці борються за світло правди, дика людскість убиває своїх апостолів. Траґедія думки закованої, яка набирає розгону — в боротьбі… Проблискують постаті Абелярдів, Вікляфів, Гусів, Джорданів… усіх, що звертали очі за зорями, а топилися — гинули в керниці. Добачували свитання, а гинули в полумї кострищ. Одні минаються, инші стають. — — І жаль мені тієї людскости: вона сама винувата, що нещаслива, а до щастя — світла люди сотворені. Чим ратувати і тих гноблених і тих гнобителів? — — Світла! Світла! Любови — діяльної…

Задивлена в картини книги, забуваю про себе. Коли примкну очі, стають біля мене осяйні постаті… і чую спів з віддалі, бачу світло…

Западало сонце й кинуло проміні до низької хижі — у глиб…

В житті людини, в історії людства мабуть нема такого положення, щоб не явився хоч один промінь сонця. — — —

Поема Альбіґензи Лєнау-а кінчиться словами : „Und so weiter…“

Перед творчими одиницями — перед людскістю дальші і все дальші боротьби. — Дійсно, етапами треба йти і кожен етап вперед треба оплачувати жертвами — кровю… Людскість не привикла ще рішати бої зусиллями духа, без крови.

Думаю. Забуваю про власне „я“. Те, що минуло, і те, що жде мене, яке воно дрібне — краплина в морі горя загалу… Der ganzen Menschheit Jammer fasst mich an. Душа відчуває потрясення цілої людскости — її злети й упадки. — — Душа лине вперед — та, щоби вперед летіти, треба познайомитися з минулим, зрозуміти все — аж до сьогоднішніх переживань…

Минає грудень. Вдень — праця в школі, вечері до мене належать. Богато читаю, думаю і борюся. Хвилини сумнівів — і знов покріплення вірою… Сама не знаю, чи трудами, чи думками я втомлена; серце перестає битися. — Вмирати тяжко, але умерлою бути — добре… З холоду смерти переходжу в жар життя… Відчиняю вікно… жадібно пю зимне повітря… свідомість вертає. Здається я знову сильна…

Місяць пливе безхмарним небом, повінню світла заливає простори; близький, мовчаливий бір, поля срібні — — море блиску… Дивно чудовий цей цілий світ. Здається, перший раз бачу те ясне небо — неначе я дитина…

Ясна левада неба — і левада землі у білих снігових пухах — осяяна теж звіздочками брилянтиками… Дві ясні левади — — нічого більш не бачу, ні не чую… Там дальше в долині село. В білих хатинах люди сплять, ні гавкання собак сюди не доходить. — — Долітає до мене тільки легкий гук джерельної води „Гучка“, що не далася скувати в крижані закови зими.

Не зводжу очий із неба… Зорі! Зорі! Дрібні брилянтики! Сонця чи мертві вигорілі ґльоби? Чи й там душі, що терплять, як тут — на землі?… Чи земля — моя домівка — їм зорею сяє — і моляться вони до неї? Обнімаю зорі… Ах, що це сьогодні? Здається, кінчиться сьогодні сей рік — що записаний у книгах роком 1884… Знову щезає — никне атом мого „я“. Яка дрібна в океані віків ця хвилина — що називали її роком 1884, а що тільки горя принесла мені з собою… Вона — ця хвилина догасає — гасне, а мої жалі, мої моління не долетіли до тих зірок… Дійдуть тоді, коли атоми тіла мого увійдуть у тканину квітки. А те, що горить у мені, моя свідомість чи розпливеться як краплини роси в жарі сонця, щезне у безвісти віків… Чи?… Чи?… Чого я шукаю? Чого я хочу? Чи цей новий шлях правдивий? Чи варта йти по тернах? Чи мої сльози, як і втіхи тих других людий, чи горе і радість життя не виринає з темного хаосу так, без ціли, без потреби, без наслідків? Хто скаже мені, чи з волі наймудріщого Єства і в користь людскости терпіння одиниць свідоміщих, чи тільки з хаосу йдуть і в хаосі пропадають? Немає відповіди. Хвилина сумніву, протесту, і знов хвилина віри — екстази. Відчуваю серцем те, на що відповіди немає…

І тільки в душі найшла я блаженність тиху тої ночі місячної, тої ночі новорічної. —

Переді мною відхиляються події — простори, все мигтить, сяє красками веселок, звенить соняшними акордами сфер…

Терпінням був ти мені, погасаючий роче, але з терпіння стає нове життя — і розкриваються правди золоті і шляхи нові…

 
Уляна Кравченко. Спогади учительки. с. 314. 1936.png
  1. „Русин, руський“ значить „українець, український“

 
Errata:

ст. 248 Аліція — має бути „Аміція“

ст. 275 віщих душ — має бути „віщих дум“.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в США, тому що вона була вперше опублікована за межами Сполучених Штатів (і не опубліковувалася в США впродовж 30 днів) і була вперше опублікована до 1989 без дотримання формальностей в області авторського права США (поновлення і/або повідомлення про авторське право), а також вона була в суспільному надбанні в її країні походження на дату URAA (1 січня 1996 для більшості країн).