Словник української мови (1937)/доказувати
| ◀ доказування | Словник української мови Д доказувати |
доканати ▶ |
|
Дока́зувати, зую, єш, сов. в. доказа́ти, жу́, жеш, гл. 1) Договаривать, договорить. «Отут з муштри виглядала, отут розмовляла, а там… а там… сину, сину!..» та й не доказала. Шевч. 69. 2) Показывать, показать, делать, сделать, проделывать, проделать. Котл. НП. 388. К. ЦН. 219. О. 1861. XI. 104. МВ. (О. 1862. III. 41). Дай нам, мати, доказати, що ми — рідні діти тих великих, що за правду гинули на світі! К. Досв. 33. Чого просьба не докаже, те докажуть буки. Ном. 3) — кому. Укорять, укорить кого; попрекать, попрекнуть; грубо говорить, грубо сказать. Коли б мені на чужині хоч одна людина, — ніхто б мені не доказав, що я сиротина. Мет. 58. Було старий і стане доказувати жінці: на яку ми його (сина) радість вигодували? Який з його хазяїн буде? Стор. I. 60. Вона мені щодня добре докаже. Того ж бо я й тужу: твоїй матері не вгоджу… Постелю постіль — не ляже, — моєму серденьку докаже. Мет. 264. 4) Обвинять, обвинить, уличать, уличить. «Що ж роблять у Білій Церкві наші гетьмани Потоцький та Калиновський?» — Одібрав і од їх листи: один на другого доказує, — видко, що нема між ними доброї згоди. Стор. МПр. 89. 5) Быть в состоянии, уметь, суметь сказать, рассказать, пояснить. От про камінь тіки я не докажу, чи взяв його хто, чи він там. Драг. 11. Чи на сій худобі жив, чи, може, й на другій, — сього тобі не докажу. О. 1861. X. 26.