Словник української мови (1927)/караул
| ◀ каратись | Словник української мови К караул |
караулити ▶ |
|
Карау́л, лу, м. (Заимств. из русск. языка) = Калаву́р. Як опанували Умань, то й поставили усюди свій караул. ЗОЮР. I. 299. Ой кругом церкви, церкви січової караули стали. Нп.