Словарь української мови (1924)/покотити

by Борис Грінченко

◀ покотисто

Словарь української мови Борис Грінченко П покотити

покотитися ▶

Берлін: Українське слово, 1924

Покоти́ти, кочу́, тиш, гл. 1) Покатить. Покотив бублик — кіт ухопить. Г. Барв. 37. Вона його за ворота собаками випровадила, а по його сліду каменем покотила. Мет. 115. І гори́ покоти́в би. И горя мало. Мнж. 169. 2) Покатить, поѣхать, ринуться. На хмарі в Пафос покотила. Котл. Ен. V. 26. Сів на повозку і покотив у місто. Левиц. I. 446. Як та туча, куди луча, так і покотили. КС. 1882. IV. 171. Пішло пожарище гулять степом: геть покотить і дим, і полум'я. Греб. 400. О водѣ: хлынуть. Маленька річечка, що так тихенько йшла, заклекотіла, заревла і через греблю покотила. Греб. 384. См. Покочувати.