Словарь української мови (1924)/покликати
| ◀ поклик | Словарь української мови П покликати |
покликнути ▶ |
|
Покли́кати, чу, чеш, гл. Позвать. Ото він пішов покликав людей і посходились. Рудч. Ск. I. 92.
Поклика́ти, ка́ю, єш, гл. Восклицать, громкимъ голосомъ обращаться къ кому; взывать къ кому, отзываться къ кому. На слугу свого добре кликав-покликав: „Ей, слуго ти мій, повірений Хмельницького“. АД. I. 4. На турків яничар, на бідних невольників покликає. АД. I. 209. Їх стам люде знати, добрим словом покликати. ЗОЮР. I. 24.