Руіна/Гетьманованнє Многогрішного/IV
| ◀ ГЛАВА ТРЕТЯ | Руіна. II. Гетьманованнє Многогрішного ГЛАВА ЧЕТВЕРТА |
ГЛАВА ПЯТА ▶ |
|
З 12 лютого р. 1669 почали в Москві готовити ся до ради, що мала обібрати гетьмана лївобережної України. По наказу царя репрезентантами верховної власти московської на раду призначено князя Григория Ромодановського, а в товариші єму стольника Артамона Матвієва і дяка Богданова: задля обережности виряжено з ними піших і кінних ратних людий, стольників, стряпчих, дворян і інших, з'їхати ся їм призначено було до Сївска, туди приїхав Матвієв і дожидав ся Ромодановського з Суджи.
Звістка про заходи Москви, вибрати нового гетьмана для лївобережної України, прикро вразила Дорошенка. Він спостеріг тут перешкоду зробити ся єму гетьманом цїлої України. „Дивую ся я, писав він до Ромодановського, що твоя милость, відаючи, що я гетьман обох, сторін України, листуєш ся з Демяном Многогрішним, нашим гетьманом наказним. Годило ся-б твоїй милости з твоєю сердечною християнською любовю, жадати, щоб і висока честь царська і слава війська запорожського були незрушені, а не того, щоб роз'єднати Україну, котра зпокон віку була єдиною. Прошу тебе, щоб повідомив про все, що тобі наказав цар, не наказного гетьмана, а мене. Що вийде з того, що робити меть ся потай мене, про те, твоя мудра голова, нехай сама доміркуєть ся“.
Відповіди на сей лист не прийшло.
Подібне писав тодї Дорошенко і до Шереметєва. Він повідомляв єго, що скликавши раду, хотїв вирядити до царя просьбу, аж ось довідав ся, що з єго наказним гетьманом, колишнїм полковником чернигівським, заводять ся потайні зносини. По думцї Дорошенка Демян походив на тих закутних гетьманчат, що після смерти Богдана Хмельницького, ради своєї власної користи оголошували себе гетьманами і коїли усобицю. Дорошенко прохав Шереметєва, щоб про всї важні справи вдавали ся до него, яко до гетьмана дїйсного, а не до наказних і щоб клейнотів війскових нїкому не віддавано, доки не вернуть ся післанцї єго, яких він вирядить до царя після ради. На сей лист Шереметєв відповідав, що з Демяном жадних потайних умов — нема: а Українцї лївобережних міст, вдавали ся до царя, щоб він не боронив відбути ся радї, відповідно стародавним козацьким звичаям.
„Тебе, писав Шереметєв, дивують вчинки Демянові, так само і ми дивуємось, що ти пишеш до нас, бажаєш підданства, а листуєш ся з царем турецьким, виряжаєш до него своїх післанцїв і від него до тебе післанцї часто їздять, а ти нам про те й не пишеш“. Писав Дорошенко і до Многогрішного, вказував єму, що Україна бідує через розтич: цїлий край зруйновано, велику силу Українцїв позасилано на Сібір і до інших країн царства московського. „Правда, писав він, воно добре дїло жити в згодї з Москвою і перебувати під рукою у царя православного, та тільки не з такими умовами, на які пристав Бруховецький“. Дорошенко радив Многогрішному вирядити своїх післанцїв на раду, що повинна зібрати ся на першому тижню великого посту в Корсунї. Многогрішний Дорошенків лист, писаний 15 лютого, переслав в Москву і радив, щоб Дорошенкови нї в чому не няли віри, бо він зсилаєть ся з Турками і якісь там умови з ними складає. Запевняючи, що він готов лити кров за царські вигоди, Демян додавав, що він своїми заходами привів під руку царя московського полковників: київського Солонину і переяславського Думитрашку-Райча.
Ті післанцї, що їздили до Москви в сїчнї, не привезли певної відповіди: де збереть ся рада? Демян радив Ромодановському, що найлїпше буде справити раду в Новгородї Сїверскому, щоб на раду міг прибути, архиєпископ Лазар Баранович, бо се людина старого віку і благе здоровя єго не дасть єму поїхати далеко. Ромодановський відповідав, що цар казав скликати раду в Глухів, куди найзручнїйше приїхати з інших міст українських: князь зазивав Многогрішного їхати до Глухова, кликати туди полковників, старшину і міщан, він додав, що про все те написано і до Барановича.
Демян послухав ся і 27 лютого приїхав до Глухова. Лазар Баранович писав, що „тяжка путь лякає єго недужого, але справа вибору гетьмана, яко Божа справа примушує єго поїхати“.
Першого березіля приїхали до Глухова і московські післанцї. Демян Многогрішний з старшиною і з козаками зустрів їх за три, чи може й за чотири верстви за містом. Князь Ромодановський взяв Демяна до себе в карету. В міській брамі зустрів їх соборний протопопа з попами і міщанами. Повстававши з екипажів післанцї познаменувались до чудотворного образа Спаса, що привезли з собою із Сївска: понесли образ в собор, відправили там молебень, а потім князь Ромодановський велїв той образ постановити у себе на дворі.
На другий день Демян, удвох з осаулом Гвинтівкою, приїхали до Ромодановського. Князь велїв голосно вичитати статтї умови, які повинна була затвердити рада, а потім говорив: „Ви пишете, буцїм то на польскому соймі приражено було благочестиві церкви повернути на костели; але-ж в третїй статтї андрусівської умови виразно стоїть, що Українцям вільно тримати ся грецької релїгиї. Коли-ж Поляки роблять утиск церквам, так наш великий державець накаже своїм заступникам на з'їздї з Поляками домагати ся, щоб утисків не було. Про те, що вчинить з'їзд, гетьман і старшина довідають ся від тих своїх післанцїв, яких вирядять до з'їзду. Спишіть й дайте вашим післанцям статтї і нам про те скажете, щоб ми повідали про їх великому державцеви. Післанцї ваші приходити муть до польских післанцїв і радити муть ся з ними про ваші війскові справи з волї царя, але-ж з післанцями вони не сидїти муть, бо польскі післанцї змагають ся і кажуть, що нїколи не бувало, щоб вкупі з ними сидїли післанцї війська запорожського. — Нам запевне відомо, що польскі сенатори писали до Дорошенка і кликали єго заступників на „елєкцию“ (вибір короля). А вже-ж, коли кличуть на елєкцию, так не заборонять їм там сидїти і місце для них знайдеть ся.“
На се Ромодановський відповів: „Заступники царські побалакають про се з заступниками польскими, але тепер про се не можна писати, бо польскі післанцї сего не хочуть. От ви прохали, щоб вам у Москві дали дім, де-б кватерували ваші Українцї, що приїздити муть в Москву. Отже вибиріть, собі чоловіка значного, розумного і обачного, нехай він живе в тому домі, а ви до него й писати мете про ваші справи, які вам треба буде: він буде вашим заступником. Сего заступника переміняти мете що року“. Архиєпископ Баранович приїхав до Глухова 3 березіля. Князь Ромодановський царським іменем спитав архиєпископа про єго здоровя; висловив потім, що цар прощає вину українського народу. За се прощеннє подякували. Потім боярин промовив: „Великий державець, єго царське Величество звелїв, щоб ви, по вашим правам і вольностям, обібрали собі на гетьмана того, хто вам сподобаєть ся“.
Обозний, суддї, полковники і вся старшина і чернь висловили, що гетьманом вибирають Демяна Многогрішного. Нїхто не змагав ся; знати було, що заздалегїдь ще усе було вже готове; знати було, що вибір на радї буде тілько формою. Тодї почали читали статтї умови, з якою Україна з'єднала ся з царем на підданство до віку; але коли почали читати, щоб в Переяславі, і в Нїжинї, і по інчих містах були воєводи і ратні люди, уся рада голосно загомонїла.
Старшини змагали ся і говорили: „Ми писали до царя, щоб воєводи були тілько в Київі, а в Нїжинї і в Переяславі і по інчих містах, щоб їх не було; бо воєводи і царські ратні люди заподївають великі кривди“.
Князь Ромодановський на те відповів: „Царю відомо, чого ви прохали, але-ж великий державець наказує, щоб воєводи і ратні люди були і в Нїжинї і в Переяславі і по деяких інчих містах; се річ потрібна і для тебе, гетьмане, і про всїх Українцїв, щоб обороняли вас від ворогів, та й під час проїзду до Київа і до тебе, гетьмане, чи суходолом, чи водою царські люди убезпечати муть проїзжих, а вже-ж не на те воєводи і ратні люди, щоб заподївали людям кривди. Ти, гетьмане, і ви старшина, самі добре тямите, що українські люди легкодухі, усяким баламутствам ймуть віри; легко йдуть на всякі влесливости, до злодїїв пристають, а людий неповинних, що не пристають до їх думок, руйнують. Он, хоч би й Петро Дорошенко! На тім боцї Днїпра іменує себе гетьманом і підлягає під султана турецького. Он, Василь Полянський, був у него в Чигиринї, так власними очима бачив, як приїздив до него турецький післанець і чув, як Дорошенко признавав себе підданком турецьким. Він і на сей бік Днїпра людий своїх підсилає, та одних по злодїйски влещує, а других страхом і війною лякає і примушує приставати під єго руку. Вже, чимало міст на сїм боцї — тягнуть за ним руку. В Переяславі, і в Нїжинї, і по інчих містах — руіна; люди порозбігали ся куди очи; міста обезлюднїли; коли по тих містах не буде воєвод і ратних людий, так не можна буде повертати ся назад тим людям, що повтїкали. Дорошенко довідавшись, що воєвод і ратних людий там нема, поприсилає своїх заднїпрянських козаків і заселить ті міста своїми людьми; тодї поневолї ті міста будуть Дорошенковими і він „укупі з собою, приведе їх під руку до султана турецького; тодї тобі, гетьмане, і всїй старшинї, підуть великі втиски і від Турків, і від хана, і від Дорошенка. Та ще і от що ми вам усїм скажемо: цар наш посилав до султана свого стольника Опанаса Нестерова, і він казав Туркам, щоб українських міст і Запорожя до себе під руку не приймали: Турки на те відповідали, що по яких містах не буде царських воєвод і ті міста побажають йти під руку до Турка, так він, Турок, їх приймати ме. Тобі, гетмане, і вам, старшина, треба-б над отсїм поміркувати тай постерегтись: головнїйші і важнїйші міста українські, треба зміцнити в своїх руках, а не попускати в чужі руки, щоб через те самим вам утисків не зазнати і не проливати крови, вертаючи ті міста назад“.
Українцї не змагали ся, одначе і згоди на те не дали, а мовили, що про сю річ поміркують і побалакають проміж себе. Почали читати другу статтю. Гетьман нагадав, що прохали царя, щоб Київа не віддавати Полякам, вважаючи на православну віру. Ромодановський на те царським іменем відповів: „Самі ви знаєте, на який термін умовили ся віддати Київ, але через деякі притичини Київа не віддамо, аж доки не з'їдуть ся польскі заступники, і на з'їздї побалакаємо про Київ, і про те ви довідаєтесь від своїх післанцїв. Говорите ви ще про церкви Божі та про благочестиву віру, що утискають унияти, але про се треба говорити не вам, а правобережцям. Самі ви відаєте, що правобережцї ще до андрусівської умови самі відкинули ся від царя, а не цар їх повіддавав; не через чию, як через їх вину і андрусівська умова склала ся“.
Гетьман на се промовив: „Ми запевне знаємо, що правобережцї самі пристали до польского короля, і що цар їх не віддавав. Коли на з'їздї прирадять віддати Київ Полякам, то на те воля царська, аби тілько Поляки не гнобили благочестивої віри і церков Божих на унию не віддавали. Коли віддадуть Київ, так можна буде царю зробити митрополию в Переяславі.
— Зручнїйше бути митрополиї в Чернигові, промовив Лазар Баранович: Чернигів старійше за Переяслава і князївство тут було давнїйше.“
Як скінчили читати статтї, гетьман мовив: „Не боронїть нам отсї статтї взяти до себе; ми їх перечитаємо у себе на дворі й порадимо ся; та які статтї здадуть ся нам не відповідними, про те ми напишемо до царя“.
Царські післанцї на се згодили ся.
На другий день 4 березіля прийшов до Ромодановського обозний Забіла з ґенеральними осаулами і полковниками і мовив: „Пан гетьман прислав нас до тебе сказати, що ті статтї, що взяв він учора в тебе, він перечитав з усею старшиною. В тих статтях написано, щоб царські воєводи і ратні люди були в Переяславі і по інчих наших містах; а ми як перше прохали в царя, так і тепер стоїмо на тому, щоб сего не було. Про отсе і прийшли ми прохати тебе і про інче, що оттут написане“.
Боярин звелїв взяти у них просьбу і мовив: „Щоб вивести воєвод і ратних людий з ваших міст, так се річ неможлива; а про що інче тут просите, так про те буде до вас відповідь“. Козаки в тій просьбі бажали, щоб зберегало ся козацьке добро; щоб добро убитих на війнї козаків переходило їх вдовам; щоб вдови користували ся усїми козацькими пільгами, доки живі, або доки поберуть ся вдруге з не-козаками; прохали, щоб царські гонцї не брали силоміць підвод, а вдавали ся по них до міської старшини; щоб козацького війска реєстрового, було не менче 40.000; щоб підчас ворожого нападу, приходила запомога ратними людьми не гаючись; щоб позабирані воєводами підчас колотнечи гармати повертали назад; щоб людям посполитим, вважаючи на заподїяну їм руїну дана була пільга на пять років, а коли через сю пільгу чого бракувати ме на платню реєстровим козакам, так те доложити з царського скарбу.
Тодї-ж таки старшини повідали, що на з'їзд післанцїв вони вибрали заступниками нїжинського полкового суддю, Хведора Завадзького, Лавріна Артеменка, Леонтия Полуботка і Ярему Яременка.
5 березіля прийшли до Ромодановського гетьман і архиєпископ Лазар Баранович. Боярин мовив до них: „Був у мене обозний з полковниками і прохали, щоб воєвод і ратних людий царських повиводити з Переяслава і з інчих ваших міст, за півроку чи за рік, коли ваші лївобережцї утихомирять ся і стануть вірно служити нашому цареви; але се річ неможлива, нема що про се й говорити“. Гетьман знов почав балакати про те, як московські воєводи й ратні люди кривдять Українцїв, лають козаків, крадуть, підпалюють, умисне на те, щоб підчас пожежи зручнїйше було красти, тим то козацька старшина і просить, повиводити з України московських воєвод і ратних людий. „Нехай цар буде собі певен, що ми служити мемо єму не вагаючись, і на зраду не підемо.“
Боярин відповів: „Досї ваші козаки і міщане не скаржились до царя на воєвод і ратних людий; великий державець наказав, щоб воєводи не втручали ся в ваші права і суди, не тілько в козацькі, але і в міщанські; судїть ся ви собі по вашим стародавним правам і вольностям. Кажете, ви що наші люди крадуть і підпалюють, так і про се нїхто з вас не скаржив ся; а то-б ми нарядили сьлїдство і покарали злодїїв. Видима річ, що се ви тепер тілько вигадали на те, щоб спекати ся воєвод. Ви собі і в думцї не кладїть, щоб ми повиводили ратних людий з ваших міст. Яку убезпеку ви можете дати, що в українських містах нїхто не зрадить, не повіддають міст ворогам і служити муть цареви вірно?“
Гетьман і старшина не тямили, що на се й казати, а боярин мовив далї:
— „Ще й попереду сего гетьман Богдан Хмельницький поєднав ся з нашим царем і до віку служив єму вірно. А потім що стало ся? Були у нас гетьмани: Іван Виговський, Юрий Хмельницький, Іван Бруховецький; умовляли ся вони, власною рукою підписували умови, заприсягли ся перед сьвятим євангелиєм, кляли ся власними душами, а потім все те позабували тай зрадили. Хиба давно Бруховецький велїв побити в містах воєвод царських і ратних людий? Ото-ж вбачаючи з вашого боку таку непевність, не можна вже вам няти віри. Ти гетьмане і ви старшина кажете, що берете ся оберегати ваші міста власними людьми. Не можлива се річ: і ми, і ви самі добре тямите і бачите, що коїть ся на тім боцї Днїпра по українських містах. Козаки і міщане слухають ся там не тебе, Демяне, а Дорошенка і проти царя ворогують. Коли-б і по тих містах, про які ви кажете, та не було царських людий ратних, то й там було-б те саме, що дїють тепер Полтавцї, Миргородцї й інші. Гетьмане і ви старшина! не здіймайте ви більше речи, щоб повиводити воєвод і ратних людий. Самі ви писали через післанцїв ваших, що в усему покладаєтесь на волю царську. Як всесильний Бог положив цареви на серце, так він і чинити ме. Хиба не так ви писали?“
Архиєпископ згодив ся і мовив: „Коли нам чинять утиски, так як-же нам мовчати і не нарікати? Тепер може-б написати в статтях оттак, що ти з нами про сю річ не умовляєш ся; і ви, і ми стоїмо на своєму запекло; але нам не заборонено буде вдати ся до царя, щоб повиводив ратних людий своїх і воєвод“.
Ромодановський на се не згодив ся і мовив навідруб: „Про се не тілько писати, але й говорити з вами більш не хочу.“
Прощаючись гетьман мовив: „Сегоднї у вечері ми з старшиною і виборними козаками порадимо ся про се гаразд, а з нашої розмови бачу я й сам, що без воєвод і ратних людий не можна“.
Другого дня (6 березіля) рано вранцї в суботу, другого тижня великого посту, козаки і Ромодановський підписали умову, зложену з 27-ми статий. Великої ваги була на той час стаття 22-я. Від часу Богдана Хмельницького уряд український прямував обмежувати кількість козаків і зробити з них людий привилейованих. Таке прямованнє перейшло яко спадщина від польскої шляхти. Уряд московський сприяв єму, але у народа українського звіку був інший ідеал: щоб на Українї усї були рівними козаками; з народу раз у раз видавали ся такі голови, що змагали ся проти привилеїв, називали себе козаками, збирали ся в купи і безчинствували: переважно то були наймити, люди безземельні, що заробляли собі хлїб у багатирів, працюючи по винницях та по салїтряних буртах. Козацька старшина раз у раз нарікала, що отся голота заподїває лихо козакам. Тепер почали заводити осібне козацьке війско — компанийське. На перший раз гадали набрати тілько тисячу компанийцїв і постановити над ними полковника. Обовязком їх буде, спиняти і гамувати посполитих, що перли ся в козаки. Нова інституция небавом розвила ся і всї полковники почали заводити в своїх полках компанийцїв. Перегодом побачимо, що через кілько років сама старшина запевнила ся, що неминуче треба скасувати сю інституцию; але натомість явили ся охочі або наймити з козаків, а ще більше з чужинцїв. Відкинувши змагання про вивід воєвод, звелено було останні статтї завести до зшитків. В усему, здали ся на царську волю, підписали і підписані статтї віддали Ромодановському, котрий відповів, що про ті статтї, що подали єму, буде ласкава відповідь, тодї як їх подадуть цареви. Укупі з статтями, що належали до війска запорожського, се-б то козаків, були на радї скомпоновані статтї про нїжинських і київських міщан. Місто Нїжин, здаючись на руіну, якої зазнало під годину останньої усобицї, прохало собі пільги на 15, а для своєї волости на 5 років; далї прохало затвердити єго давне право на дохід з торгів, з продажи дегтю, пива і горілки. Міщани за себе і за посполитих прохали, щоб козаки не втручали ся до їхнїх розпорядків і не були збірщиками. Того часу по лївобережній Українї багацько було захожих з правого берегу; вони, доки не посїдали власними оселями, харчували ся громадським коштом і часом коїли усякі безчинства. Голота, так писали в просьбі, не вдовольняєть ся з своїх заробітків, а силує міщан і селян. Київські міщани прохали більше за себе, щоб визволили їх з обовязку, давати підводи та ослобонили від своєвольних царських людий ратних. Наостанку прохали задля Київа пільги: 5 років не платити податків на царя.
Ромодановський звелїв постановити перед собором аналой і положити на него чудотворний образ Спаса, а на столї, біля аналою, положив гетьманську булаву і коругов. Сюди прийшов Демян, старшина, виборні козаки і міщани. Архиєпископ голосно прочитав молитву. Ромодановський промовив короткими словами, що по просьбі, привезеній Петром Забілою, великий державець звелїв єму боярину бути притомним на радї, котра зібралась, щоб вибрати гетьмана відповідно правам і вольностям українським. Демян Многогрішний тепер тілько формально мусив виконати звичай приймання гетьманського уряду. Петро Забіла піднїс до нового гетьмана булаву.
— Я не бажаю гетьманувати, промовив звичайним чином Многогрішний; але, коли війско, уподобавши мене, по своїм правам і вольностям козацьким, вибирає мене на гетьмана, так не можна менї змагати ся і не приняти булави і коругви. Та тілько я вам заздалегідь кажу: до великого державця лївобережна Україна і війско запорожське пристає на віки служити так, як про те списано в статтях, власними руками нашими підписаних. Я обіцяю ся, великому державцеви і єго наступникам, служити вірно, не вагаючись, не зраджуючи і не хочу чинити такої зради, яку вчинили попередні гетьмани. І ви, котрі будете біля мене, мусите служити єму вірно; жадним баламуцтвам і влесливостям не йняти віри“.
Обозний Петро Забіла, іменем ради, промовив: „Усї ми волимо з тобою гетьманом перебувати підданками великого державця і служити єму вірно: в тому готові і заприсягти перед євангелиєю. А ти, Демяне, булаву і коругов від нас приймай і будь нашим гетьманом.“
Демян взяв булаву і коругов, а Ромодановський доручив єму царський унїверзал на гетьманський уряд. Усї поздоровляли нового гетьмана. Ромодановський промовив: „Гетьмане, Демяне! будь здоров на гетьманському урядї з усею старшиною і з усїм війском запорожським лївого боку Днїпра. Служи великому державцеви вірно, йди до соборної церкви, та там перед чудотворним Спасом і на сьвятій євангелиї зложи присягу“.
Демян подякував боярина і мовив: „Нїколи я того не зроблю, що зробив Бруховецький, зрадивши великому державцеви. Я служити му цареви вірно, доки мого віку.“
Тодї голосно перечитали нові статтї; боярин спитав ся: чи чули статтї? Козаки відповіли, що чули. Тодї всї пішли до церкви і там заприсягли. До присяги приводив архиєпископ Лазар Баранович.
Другого дня в недїлю архиєпископ посьвятив гетьманські клейноти і промовив до нового гетьмана напучення.
8 березіля Ромодановський послав в Москву звістку, що рада скінчила ся; не потаїв ся і з тим, що козаки налягали, але він відмовив, щоб повиводити з України воєвод і ратних людий. Того-ж дня і гетьман післав лист до царя, запевняв, що служити ме вірно, не відважив ся писати про вивід воєвод і ратних людий, а благав звелїти, щоб війско московське запомогало Українї, коли нападуть на неї вороги. Боярин послав накази до воєвод в Чернигів, в Нїжин і в Переяслав, щоб там поприводили до присяги козаків і міщан. А 9 березіля Ромодановський вдав ся з листом до Дорошенка, писав, що гетьмана вже вибрали і прохав вернути на правий бік тих своєвольцїв, що попереходили на лївобереже. Тодї-ж таки і Баранович написав до Дорошенка, що як би то воно було добре, коли-б уся Україна була під рукою царя православного, а бути їй під Турком, се просто лихо: „У них, у Турків, є віщовання, що пропадуть вони від руського народу, дай Боже се швидче! На сю справу нехай Господь підійме війско запорожське. Писав до Дорошенка і новий гетьман, що як би то воно добре було, коли-б ото увесь український народ був під рукою одного монархи, та мабуть нема на те волї Божої. „Живи-ж з нами по приятельски. Перебуваючи нам під царем московським, а вам під королем польским — треба жити в згодї“. Многогрішний прохав Дорошенка, вивести з лївобережної України своє війско, а коли того не вчинить, так він з своїм та з царським війском виженуть геть „не любих гостий.“ Написав новий гетьман і до непокірливого єму лубенського полковника, напучував єго відцурати ся від Дорошенка, пристати під реґімент єго, Демяна, і заприсягти на підданство цареви; а не то „нехай же не дивуєть ся, коли станеть ся, що небудь прикре“.
8 березіля Ромодановський звичайно зробив гетьману, старшинї і полковникам подарунки соболями, а вони єму подарували коний. Потім він рушив з Глухова, а гетьман і старшина провели єго 3 верстви за місто.