Руіна/Гетьманованнє Многогрішного/III
| ◀ ГЛАВА ДРУГА | Руіна. II. Гетьманованнє Многогрішного ГЛАВА ТРЕТЯ |
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА ▶ |
|
Післанцями в Москву вирядили: архиєпископ Лазар Баранович — ігумена з Маклаківського манастиря Єремію з одним ченцем-попом і з дияконом, а наказний гетьман Многогрішний: єнерального обозного Петра Забілу, єнерального осаулу Матвія Гвинтівку і єнерального суддю Івана Домонтовича; до них приставлено було шестьох сотників, двох отаманів, двох війтів — від міщан і поспільства, — одного бурмістра, одного суддю полкового, підписка війскового, та 46 простих козаків.
Сїчня 19 р. 1669 післанцї вперше ставили ся перед „Малороссійскимъ приказомъ“. Боярин Богдан Хитрово в промові до них нагадав усю історию гетьманщини від часу Богдана Хмельницького і доводив, що усе що повигадував Бруховецький — було неправда, пущена тілько на те, щоб скоїти колотнечу.
Післанцї подали своє прошеннє з статтями. Головне бажаннє їх було, щоб по українських містах притьмом не було нї воєвод, нї ратних людий московських. Українцї не змагали ся, що по першій умові Хмельницького з Московщиною була згода на те, щоб в Переяславі, в Чернигові і в Нїжинї були воєводи московські, але-ж ті воєводи і царські ратні люди, замісць сподїваної з них оборони краю, заподївали на Українї погибель і руіну. Вони не приподобляли ся до українських звичаїв а допікали людям частими крадїжками, підпалюваннями, душегубствами і ріжними муками бідного народу. Коли-ж Українцї позивали ратних людий у воєвод, так воєводи, замісць справедливої розсуди, тілько тягали позви. От через що й пішла остання колотнеча і зрада Бруховецького. Тим то Українцї благали позабирати з України воєвод і ратних людий і більш вже нїколи не присилати їх: податки-ж, які там припадати муть з України в скарб царський, збирати муть гетьмани через своїх людий і присилати муть в Москву. Але такі податки, щоб збирати їх з успіхом і щоб вони не давили народу, треба збирати не зараз, а перегодивши якийсь час, заким український народ поправить ся трохи з убожества і досягне лїпшого добробиту. Тодї і цїле війско запорожське, користуючись з своїх вольностий, не піддавати меть ся зрадї, а перебувати ме певним до царя стало і нестеменно.
Отся стаття була Москві не до смаку. Уряд московський уважав своїх воєвод на Українї за такий найважнїйший орґан, що тримав в покірливости до центральної власти московської край з'єднаний з доброї своєї волї. Досьвід останнїх лїт показував, що простати по Українї оту воєводську орґанїзацию, ще вельми рано, але-ж уряд московський жадав зберегти хоча те, що вже було заведене ним по Українї ще до Бруховецькогоі що, здавало ся єму, могло-б і далї істнувати безпечно. От чому на статтю послів України, дано відповідь невиразну і хитку: цар казав бути воєводам по тих тілько містах України, де цар визнає те „пристойнымъ“, а то не всюди, де їх позаводили за час від переяславської умови з Хмельницьким до останньої війни. Прецїнь же про сю річ відложили балакати на радї, а раду ту гадали скликали тої ще зими.
Посли українські вимагали вернути гармати, що Українцї покупили собі, або подобували на війнї у Поляків, але за останнього часу під колотнечу. Москалї позабирали їх до себе: прохали знов повертати дзвони і речи церковні, що позахоплювали Москалї по Українї: на останку визволити з неволї Українцїв, що поневолив Ромодановський під час походу єго задля втихомирення колотнечи Бруховецького. На се згодили ся в Москві, але з умовою, щоб Українцї подали реєстр усего, що було, де і коли заграбоване; а про полонених відповіли, що на прохання гетьмана Демяна визволено вже 569 чоловіка а останнї, які ще є, то ті будуть визволені. Старшинї, мабуть, припало до смаку, що за Бруховецького зроблено з неї „дворянъ“, бо й нинї вона прохала надати гетьманови право вдавати ся до царя про наданнє єго підручним „дворянства“, і тих, кого зробить цар дворянами (шляхтою), надїляти селами і млинами. Уряд московський і на се пристав, що цар своїми грамотами (унїверзалами) затверджати ме гетьманові надїли.
Післанцї прохали ще, щоб усї козаки були визволені від одбутків постою і підвід, і щоб отсї відбутки справляли єдине самі мужики. Прохали, щоб за гетьманом і старшиною було право зсилок з державами чужоземними. На се в Москві не згодили ся, кажучи, що й перше такого права не було за гетьманом; одначе приобіцяли, що коли трапляти муть ся в справах українських з'їзди з комісарями польскими або ханськими, так до таких з'їздів пуськати муть і гетьманових заступників. Післанцї торкнули питания про Київ: вони висловили, що не волїли-б віддавати Київ Полякам: послам відомо, що сойм польский прирадив повернути на латинські костели усї церкви православні і порозвозити з Київа по різних містах Польщи мощі чудотворцїв київських. Що такі заміри справдї є, посли показали листи до печерського архимандрити. Післанцям відповіли на се, що ті листи непевні і покладати ся на них не можна, бо не відомо, від кого вони прийшли і хто їх писав. Післанцї нарікали на Теофила Бобровича, що він зрадник потайний, а в доказ того подали „влесливий“ лист, буцїм то писаний Бобровичем і розповсюжений в народї. В тому листї була ганьба на андрусівську умову і зазив до народу, щоб він змагав ся проти лиходїйної полїтики сусїдних державцїв, що на двоє розпаювали Україну. Ще прохали післанцї, щоб уряд московський не приймав доносів від протопопи нїжинського Семена Адамовича, бо він під'южує до колотнечі. Про Бобровича відповідали послам українським, що цар наказав вернути єго в Москву, але листу, нїби то Бобровича, мабуть не доняли віри, бо нї з чого не знати, щоб над Бобровичем було яке сьлїдство. Про Адамовича відповіли, що він не під'южував і не писав такого нїчого, а приїздив він до Москви прохати царя за гетьмана і за війско запорожське. Отже тодї саме, як послам давали таку відповідь, у тому-ж таки „Приказї“, був вже протопопів донос. Заступники київських і нїжинських міщан, що поприїздили з післанцями, привезли статтї, просячи щоб уряд московський визволив міщан від суду воєвод московських і від постою жовнїрів московських, бо вони робили над людьми насильства. На се в Москві відповідали, що усї статтї про міщан, накаже цар роздивити ся на тій радї, що буде.
Сїчня 23 знов покликали післанцїв в „Приказъ“. „Як на вашу думку, спитав у них боярин Хитрово: де лїпше припадає відбувати ся радї?“
Післанцї відповідали:
— „Про се ми не радили ся поміж себе: нехай поміркуємо і завтра повімо вам. Ми виберемо двоє, чи троє міст; лїпше щоб рада відбула ся де в затишку; мабуть так, щоб де біля Десни; тілько щоб чорної ради не було, та щоб на радї були самі полковники з старшиною. Чорній радї не можна бути, бо міста наші поруйновані; з'їдеть ся багацько народу, то й коний нїчим буде харчувати. Ми вже обібрали собі на гетьмана Демяна Многогрішного, і просимо — нехай би цар казав дати єму булаву і коругов“.
Другого дня послів знов покликали і оповістили, що цар своїми послами на раду вирядить боярина князя Григория Ромодановського, стольника Артамона Матвієва і дяком Григориєм Богдановим. Рада нехай буде в Батуринї, на раду покликати старшину козацьку і міщанську, а чорної ради щоб не було.
25 сїчня знов побачились вони. Побалакавши про деякі подробицї, спитали у післанцїв: „А які ви маєте докази на письмі проти єпископа Методия і проти протопопа Семена?
Післанцї на те відповідали:
„З собою жадних доказів не маємо, а на радї добудемо їх. Ми запевне знаємо, що у гетьмана Бруховецького з Методиєм і з протопопом і з Ромодановським була одна думка. Гетьман тодї посилав в Москву бунчужного Івана Поповича з арматним писарем Ничипором, і потім гуторив, буцїм вони говорили єму, що чули від бояр, нїби то царю України не треба.“
На се їм відповіли: „Можна-б вам і самим зрозуміти, що се дїло занадто чудне, а коли вам говорив такі речи Івашка Бруховецький, так се він єдине на те, щоб баламутити вас.“
На останку післанцї прохали, визволити з полону тих Українцїв, що перебували в неволї по дворах боярских і вернути українським купцям те добро, що повіднимали в них під годину смутів. Післянцям на все давали добрі обіцянки.Теофил Бобрович перебував в Гадячі. Туди він приїхав 10 сїчня і привіз ласкаві царські листи до Гадячан, до полтавського полковника і до війтів і поспільства в Ромен, Зіньків, Лубни,[1] Опошно, Комишно, Сорочинцї, Дригайлів, Рашевку і Веприк.[2] Цар звелїв визволити усїх Українцїв позабираних через смуту в Білгородї,[3] в Сумах[4] і по інших містах. 11 сїчня на радї в Гадячі вичитали царські листи, що попривозив Бобрович, гомонїли сюди й туди і казали Бобровичу, щоб він їхав в Чигирин до гетьмана Дорошенка. Бобрович змагав ся, не можна єму їхати, доки не дадуть єму аманатів. Дехто шепнув єму на вухо: коли ти поїдеш до Петра Дорошенка, так вскочиш на віки в неволю, а коли що, то й головою поляжеш. Не йми ти віри Дорошенкови: він списуєть ся з турецьким султаном і на веснї поллєть ся кров. Сам гетьманів Дорошенків брат на двоє поводив ся з Бобровичем. Покликав єго на обід до себе, але за обідом, на перекір звичаю, не випили за здоровє царя: а 17 сїчня Бобрович був у церкві на лїтургиї і спостеріг, що на єктениях не молили ся за царя, а споминали гетьмана Петра яко голову України. Бобровичу висловили, що так звелїв митрополїта Осип: він би то наказав вважати за єретиків усїх тих попів, що висьвятив єпископ Методий і вимагав, щоб вони, коли хочуть бути попами, ставили ся до него в друге на посьвященнє. Бобрович догадав ся, що починаєть ся щось недобре; аманатів єму не дали; тодї він став гадати, щоб яким будь чином вибрати ся з Гадяча і попросив ся на якийсь час до Камяного і до Лебедину.[5] Єго не пустили, та ще й вартових до него приставили. Вартові не вельми пильнували. 23 сїчня він пішов нїби в гостї до одного гадяцького міщанина тай втїк до Камяного. Звідтіль він написав до Андрія Дорошенка, що вчинив так через те, що єго не пускали по добрій волї, а єму треба було по царським справам. Він прохав Дорошенка зберегти єго добро, яке лишило ся у Гадячі і обіцяв ся, що зараз вернеть ся, як тілько покличе єго гетьман. Андрій Дорошенко відповідав єму, що чого він тїкав нишком, коли против него нї в кого лихої думки не було: усї піклують ся про те, щоб справу привести до згоди, і радив єму не боячись нїчого вертатись до Гадяча. Але стережучись, щоб Бобрович не понаписував чого лихого до московського уряду, Андрій написав до Ромодановського, що Бобровичу в Гадячі нїчого лихого нїхто не вдїяв, опріч шановання, а він взяв тай втїк без жадної причини на те.
В Камяному Бобрович сидїв до 3 лютого, доки прийшов до него лист від гетьмана. Гетьман ласкаво кликав єго до себе в Чигирин. Бобрович той лист переслав в Москву і написав, що в Чигирин єму не можна їхати; бо довідав ся він, що до гетьмана приїхали післанцї: цїсарський, литовський і від Татар білгородський. „Без царського унїверзалу назовуть мене пройдисьвітом, — писав Бобрович, — і не дадуть менї побалакати з гетьманом сам на сам. Здаєть ся лїпше буде запомагати лївобережним тілько, а від правобережних відкинутись; народ все лукавий і влесливий: доки надопікав їм Суховієнко, вони липнули до него, і Дорошенко Андрій видавав листи, зазиваючи усїх на вірність до царя; а як перемогли Суховієнка, тодї Андрій Дорошенко почав говорити що інше; все на гетьмана тілько звертає і каже: де буде гетьман, там і ми будемо. Доки Суховієнко бив ся з Татарами, Дорошенко давав пільгу усїм царським ратним людям, що позабирали в полон; брав тілько з них присягу, що не повтїкають. А як побили Суховієнка, тодї Дорошенко усїх їх позакидав в острог та ще й позабивав в колодки“. Про се писали до Бобровича полонені воєводи.
Гетьман Дорошенко довідавшись, що лївобережні міста вдали ся до царя, звелїв брату своєму Андрію спродати усе добро, яке є в него в Гадячі, забрати московського післанця Бобровича і приїздити з ним до Чигирина. Бобрович на зазив Андрія Дорошенка не поїхав, змагаючись, що немає у него на те приказу царського. Гадаючи, що Дорошенко може повезти єго силоміць, він приміркував собі втїкти в Москву, хоч би за те й розгнївав ся цар. Але нїчого того не стало ся, бо Бобровичу велено з Москви, приїздити туди. От на сему і скінчили ся заходи Бобровича, погодити уряд московський з правобережним гетьманом.Тим часом гетьман Дорошенко іншою стежкою розпочав зносини з Москвою через князя Ромодановського, що стояв тодї з царським війском в Суджі. Ромодановський вирядив до Дорошенка ротмістра Карпа Бабкина прохати, щоб визволив з полону царських воєвод і ратних людий, між котрими був син Скуратова, товариша князя Ромодановського. Дорошенко відповів: „Відомі тобі наші звичаї: в нашій Українї не так, як у вас в Московщинї: у вас, що звелить цар, те й робить ся, а у нас без ради полковників і товариства нїчого чинити не можна. Бранцї ваші, щоб ти знав, не в неволї, а живуть собі на волї, з нашої ласки і прихильности. От незабаром дасть Біг, проженемо з нашої землї ворога-бусурмана, тодї покличемо усїх полковників, зберемо раду, та порадившись і випустимо з полону вашого Григория Скуратова, воєвод і ратних людий, і нїкого з їх не задержимо.
Дорошенко тодї-ж таки випустив з полону полковника Гульца з наймитом і прапорщика Тараса Смирнова. Післанцю Бабкину гетьман сказав: „Коли ваш цар визволить усїх наших Українцїв, що позабирали ви в полон, тодї й ми усїх ваших випустимо. Між полоненими Українцями, визволення котрих найпаче добивав ся гетьман Дорошенко, були полковники: прилуцький — Чернявський, ірклїївський — Попкевич, суддя — Незаймай, писар — Шийкевич і знаменитий Тимофей Цицура, що був тодї на засланню в Томску. Багацько було й інчих ще. Московських бранцїв було у Дорошенка 70; з них 34 держали в Брацлаві, а останнїх в Чигиринї. Про бранцїв чигиринських, Бабкин писав так: „Царських людий гетьман велїв годувати, надїлив їх кожухами і чобітьми і кличе часто до себе на обід. Але таку ласку показували бранцям доти тілько, доки Дорошенко бояв ся Суховієнка, а коли зовсїм відбив ся від него, то цїлком інакше стали поводити ся з полоненими Москалями“.