Робінзон Крузо (1930)/1
| ◀ Хто написав »Робінзона Крузо«? | Робінзон Крузо пер.: Юра Шкрумеляк 1. Як я покрийому втік від своїх родичів і як потім через те каявся |
2. Як я виїхав до Африки і попав у неволю ▶ |
|
——————
-9.jpg)
Я, Робінзон Крузо, вродився 1632 р. в місті Йорк, в Анґлії, де мій батько був купцем. Мав я ще двох братів, старших від мене. Але мої любі братчики згинули передвчасно і це дуже засмутило моїх дорогих родичів, бо вони нас усіх трьох незвичайно любили. Найстарший брат Джордж[1] пішов добровольцем на війну в чужі краї і там упав на полі слави. Моя добра мати виплакала за ним усі свої сльози. Але тут небаром прийшлося їй ридати і за другим сином, бо мій другий брат, Филип, умер скоро потім. Він перестудився на ловах, — бо був добрим стрільцем і зчаста полював, — ляг у ліжко і вже не встав, бідолашний. Батька й матір прибили ці два важкі удари невмолимої долі; батько постарівся й посивів, хоча не був ще такий старий, — мав тоді всего 40 літ, а мати змарніла і ходила, як зівяла квітка. Тепер вони обоє покладали всю свою надію на мене, наймолодшого. Гадали, що може я буду їм добрим сином і потіхою на старість. Але як вони бідні на мені завелися!
Мій батько мріяв про те, щоби я вчився прав і став адвокатом або судією. Та я був зроду непосидючий, як і мій найстарший брат, що заплатив за свою непосидючість життям. Мене наука не бралася. Я заєдно думав про якісь подорожі і дивні пригоди. Мене тягнуло щось на море і за море, в далекі незнані краї, що про них читав я нераз у книжках. Лише такі книжки мене цікавили, а шкільних підручників я не любив. О, як каюся тепер, що я був такий нерозумний і тим спричинив своїм добрим батькам багато горя!
Батько бачив мою неохоту до науки, а що був вирозумілий, то сказав мені раз:
— »Слухай сину! Може в тебе нема хисту до науки, то не буду тебе силувати, бо це тобі може пошкодити. Придивляйся, як я торгую і навчайся купецької штуки, бо знаєш, що я залишу тобі все майно і склеп з товарами. Ти мусиш привикнути до торговлі, щоби зайняти моє місце. Я знаю, до чого ти маєш охоту! Тобі в голові якісь далекі світи; ти думками шибаєш по морях і пустинях. Але повір мені, сину, що це до добра не веде. Послухай рідного батька, що бажає тобі щастя. Там твоя загибіль. І тому ні я, ні мати, хоч як тебе любимо, не позволимо і не поможемо тобі залишати рідний дім і йти в невідоме. А зробиш це проти нашої волі і без нашого відома, то ручу тобі, що щастя не знайдеш, ні спокою в життю своїм не зазнаєш; завжди буде тобі образ твоїх, сумних, скривджених родичів перед очима«.Батько говорив це щиро і з любовю, та я був глухий на його добрі слова. Правда — я кілька днів цікавився справами батька, пересиджував у склепі, помагав батькови в його праці і бачив, як він радів, наче відмолод. Та це тревало коротко. Мої думки знову почали літати по далеких просторах; мені було тісно в рідній хаті. Я виходив часто з дому і цілими днями тай ночами ходив полями й лісами, уявляючи собі, що ось я вже десь далеко за морем, — подорожую і наражуюся на численні небезпеки, які мене нерозумного так заєдно манили.
Так прожив я ще в дома один рік, а родичі завжди поглядали на мене з дивним жалем і острахом, наче прочували, що небаром втратять і третього сина.
Раз осінню пішов я до міста Гель, що лежить над морем і має пристань. Як нераз, так і тепер, станув я у пристані і з тугою глядів на ті кораблі, що відпливали на широке море і гинули мені з очей. — Коли я отак попливу в далекий край? — думав я собі і мені приходило до плачу.
Нечайно хтось ударив мене по плечах і весело запитав:
— »Що тобі, Робінзоне, що ти такий сумний? Манить тебе море?«
Я оглянувся, а це був мій товариш, син купця і властителя корабля з Гель. Він часто вже їздив зі своїм батьком по морі і нераз росказував мені про всі приємности морської подорожі.
— »Манить мене, Джоне![2] — відповів я, — може знаєш на це яку раду, мій любий друже?«
— »Рада є! — закликав Джон. — Завтра досвіта вибираємось кораблем до Льондону. Як хочеш, прийди, я попрошу батька, щоби й тебе взяв на корабель, а потім приїдеш назад до Гель«.
— »Гурра!« — закликав я з утіхи і стиснувши друга щиро за руку, пустився бігцем до Йорку, щоби добре виспатися перед дорогою.
Та я не міг заснути. Цілу ніч лежав у ліжку і бився з думками, що робити. Хвилями здавалося мені, що це злочин, лишати батьків і крадьки втікати з дому. Я уявляв собі їх страх і сльози, як мене не буде, і вже рішався, не втікати, але впасти родичам до ніг і покаятися. І тоді ставало мені лекше на серці. Та зараз якийсь другий голос нашіптував мені:
— Рішися! Не будь боягузом! Побачиш світ і людей, а потім вернеш до родичів, які тебе приймуть ще з більшою любовю!..
І цей голос перемагав. І таки переміг....
Досвіта я встав, зібрався і хоча серце краялося мені з жалю, я таки, наче злодій, викрався з хати і втік до Гель. Це було 1 вересня 1651 р. Мав я тоді несповна 19 літ. І це був найнещасливіший день у моїм життю.
Батько Джона запитав мене:
— »А батько позволив тобі їхати зі мною до Льондону?«
Я збентежився, почервонів, але зараз рішився і сказав:
»Так! Позволив!«
Тоді збрехав я перший раз у життю. Та коли всів на корабель, забув про батька і неньку та бачив тільки море і ждав пригод.
І не довго прийшлося ждати. Коло полудня погідне небо почало затягатися чорними хмарами, десь з заходу повіяв вітер, а його сила зростала. За хвилю люнув зливний дощ, громи й блискавиці наповнили воздух, а кораблем почало кидати, як лушпинкою з оріха. Я старався не показати по собі страху, хоча великим переляком билося моє серце. Та коли я побачив, що й моряки почали неспокійно поглядати на морські буруни, що наче високі гори били в корабель, я став дзвонити зубами і мною затрясло. А коли попри мене побіг кудись Джон, а йому на стрічу вибіг з каюти його батько і крикнув:
— »Сину, ратуйся!« — я впав на поклад, мов підрізаний явір і став плакати та молитися.
— »О, Боже! — кликав я. — Це за мій непослух карає мене Бог! Прирікаю поправитися і покаятися, коби тільки не згинути тепер і вернутися ще живим до моїх любих родичів!« І я впав знесилений.
На кораблі повстала страшна метушня.
— »До помп! До помп!« — кликав хтось дужим голосом і сіпнув мене за рукав. Я схопився, але зараз упав знову зімлілий.
Пробудився я аж на березі. Надімною клячав Джон і його батько.
— »Живе, живе! — закликав Джон. — О, ти щасливий, що не бачив того всего, що ми пережили! Наш корабель розбило, і ми ледво вратувалися на лодках, беручи й тебе зі собою!«.
— »О, я нещасний! — закликав я, опритомнівши. — Що я зроблю тепер зі собою? Чим я попливу назад до Йорку, до своїх добрих родичів, що десь побиваються за мною, де я пропав?«
— »Як то? — закликав батько Джона. — Може вибрався з дому без відома родичів?«
— «Без відома і проти їх волі!« — застогнав я, наче ранений.
— »О, нещасний! — закликав він у розпуці. — То певно через тебе нас зустріло на морі таке нещастя! За непослух батькам покарав тебе Бог, а з тобою й нас! Та деж би я був посмів узяти тебе на свій корабель, якби був знав, що ти втікаєш від своїх зажурених батьків!«
Почувши такі гіркі слова правди, я збитий соромом упав знову на землю і зімлів у друге.