Робінзон Крузо (1919)/XXXI
| ◀ Глава XXX | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXXI |
Глава XXXII ▶ |
|
——————
Не стану торочити в друге про жнива, полон, припаси на зиму, нї про пяті роковини мого проживаня на острові, усе те ішло незмінним ходом, як передше. За два слїдуючі роки нїчого примітнїйшого не скоїло ся в моїм житю, а хоч гірко було менї проводити найкращий молодий свій вік у самотї, вже-ж таки мирив ся я з моєю судьбою, а будучність здав на Бога.
За той час лїсок довкола печери розріс ся незвичайно гарно, лїяни засїяні вітрами посплїтали ся довкола кущів в таку непроходиму гущавину, що крім крутої стежини, про котру я іно знав, не спосіб було без сокири промостити собі крізь них дорогу. Так був я знаменито захищений від нападу диких, не згадуючи вже про хрустальну печеру, де в крайнім случаю міг я також найти захорону.
Та ось небавом склала ся незвичайно важна подїя.
В ночи з дня 30. на 31. липня 1667. р. серед найгарнїйшої пори зняла ся нечайно сердита буря. Лискавки раз по раз розсьвічували небо, громи не вгавали. Цілий день і ніч гудїла гроза без уговку. Прийшло менї до голови, що без сумнїву слідує по сїм трясенє землї і з остраху, щоби не погибнути під звалищами печери, перенїс ся я у стайню поміж кози, котрі також налякані горнули ся до мене. З півночи дощ надстав, тільки вітер лютив ся дальше зі скаженою сердитостию.
Задля проймаючого реву бурі не годен був я цїлу ніч заснути, коли ось нараз почув гук, подабаючий на вистріл з пушки. Як стій схопив ся на рівні ноги: не був се перун, бо лоскіт прорвав ся митю. Чи то підземний гуркіт, вістун трясеня землї, чи може, о Господи! вистріл корабельний?
Суперечні чувства прошибли усе моє єство. Мерщій вискочив я зі стайнї і, не зважаючи на темряву і вітер, вдер ся з тьохкаючим серцем на шпиль моєї вартівнї і поглянув на море. Ледви вспів станути на горбку, як ось червоне сьвітло пронизало пітьму і вдруге залунав гук по прибережних скелях.
Ясно бачив я тепер блеск на мори, недалеко того місця, де наш корабель потонув. Не було сумнїву: се моряки кликали ра- тунку.
Корабель! Корабель!
Милий Боже! по семи лїтах самоти корабель так близько. Та хоч зворушений до глубини душі, не втратив я таки духа і порішив нещасним морякам якнебудь помочи. До корабля плисти мені не спосіб, зате можна їм дати вістку про остров, розжегаючи огонь. Вправдї вітер дув скажено, а все таки вдало ся менї кінець кінцем розвести полумя. З печери принїс я цїлий оберемок сухого хворосту і кинув на огнище. Либонь помітили єго корабельники, бо знову кілька вистрілів залунало раз по раз від моря.. Цїлу ніч провів я на вартівни, докладаючи дров. Ще два-три вистріли і відтак усе замовкло.
Засвитав ранок ясний, погідний, вітер приляг, усе стихло. А я невпинно поглядав на море, відкіля в ночи гремів голос пушок. Далеко на океані сїрів якийсь чорний, неозначений предмет — чи се корабель, чи іно туловище єго? Кілька годин тягом глядїв я в ту сторону, але предмет не ворушив ся — мабуть осїв на мілині або на підводних скелях, а може стояв на якорі.
Коли вже зовсїм розвиднїло, узяв я лук, стріли і спису і помчав ся бігцем до полудневого рога, споза котрого слїдне було судно. Станувши на березї,, побачив я дїйсно туловище розбитого корабля — знать вчерашний вітер загнав єго на скелі майже у тім самім місци, де перед роками опинив ся наш корабель. І сей на тих самих нещасних рафах покінчив.
Судно отеє навело мене на всїлякі здогади, бо на помостї нї живої душі не було видно. Мабуть, моряки, хоч і бачили мій огонь на шпилю, не спромоглись серед темряви і скель причалити до берега, а натрапивши на сильнїйший гон води, попали на повне море. В такім случаю погибель їх була неминуча і безсумнівно море поглотило їх човна так, як перед семи роками наші. Та може котрий з моряків вратував ся на остров і блудить і шукає захисту. О! яким радісним серцем подїлю я з ним моє добро! Але могло і таке скласти ся, що другий який корабель почув трівожні вистріли потапаючих, підоплив під судно і забрав їх на свій поміст. Одного був я певний, що на сім корабли нема вже нїкого.
Якнебудь оно скоїло ся з єго осадою, бідні ті люди вартали пожалованя. О як-же вдячним повинен я бути Всемогучому, що він так чудово, мене виратував, коли ось з обох розбитих кораблїв нї одна людина не остала при житю. Годї і розповісти, які чувства ворушили мною на вид потапаючого судна!
За весь час мого проживаня на острові ще нїколи так важко не відчував я туги, як ось в сїй хвилі — здавало ся, що довше так жити в самотї не годен, не видержу. Налїтають инодї на людину чудні якісь-то мрії — давно позабуті бажаня прокидують ся по закутинах душі, найменьший, на вид дрібний предмет розпалює думку, і здає ся на той час, що не спосіб жити без того, за чим так горячо рветь ся серце. Чи Бог хоче, щоби я жив тутечки сам один аж до смерти, тільки сам один! кликав я в одно і ломав руки в розпуцї і закусував губи до крови.
._%D0%A1%D1%82%D1%80._141.jpg)
Нараз прийшло менї на гадку доплисти яким чином до корабля. Так зможу не лишень вратувати кого з осади, як находить ся ще на суднї, але і привезти собі з него сила предметів для мене вельми придатних. Немов сам Бог піддав менї сю прегарну думку, і заволодїла мною така горяча жадоба дістати ся на корабель, що порішив вдоволити єї безпроволочно.
Було се саме з полудня — море так далеко відплило від берега, що спорий кусок перейшов я в брід, а коли вже втратив грунт під ногами, пустив ся плисти і небавки був під кораблем. Двічі окружив єго довкола, та ніде не подибав нїчого такого, за що можна би захопити і на поміст вдрапати ся. Аж ось доглянув я конець линви, котрої спершу не бачив. Висїла так низько з переду корабля над водою, що легко зачіпив я за неї руками і полїз горі мов по драбинї. Аж скрикнув з радости, коли опинив ся на корабли. Було се гарне судно купецьке о двох щоглах, котрі лежали тепер сторощені. Будова вказувала на корабель португальський. Вержений на піскову лаву, перехилив ся так сильно вперед, що штаба[1] ледви два метри сторчала з води, а руфа[1] звиш 4 м. підняла ся в гору.
Серце вдаряло в менї мов молотом, трохи не цїлував я стїн корабельних, так дорогими були они менї через те іно, що з Европи приплили, що Европейцї їх складали. Ах! але на жаль тих Европейцїв на помостї не було — либонь поглотило їх море, як колись наших. І ся гадка сїпала мою душу несказаним болем.
Від вчерашнього вечера увесь занятий кораблем, і не подумав я про їду, аж тепер став голод доскулювати і я таки місто шукати людий побіг перш всього до складів поживи. Який прегарний вид! Тут бочки сухарів, там солонина, шинки, дальше — кава, какао, цукор, мука, суш, риж, саґо, масло, сир повила, горох, усяке корінє — в иньшім переділі: вино, горівка, рум оцет, риби, оселедцї, вуджений лосос, — побіч: жито пшениця, ячмінь.
Милий Боже! Чого там не було!
Оголомшений видом усїх тих ласощів, котрих сїм лїт вже не кушав, присїв я на лавцї і зразу немов позабув на їду, та по часови став жолудок таки домагати ся свого. Кусок сухара і спорий шмат шинки враз з чаркою вина пішли в горло, як у пропасть. Покріпивши сили прегарною закускою, з’їв я ще трохи голяндского сира, а відтак справив ся на дальші обзорини.
Перше, що стрінув по дорозї, були два утоплені матроси, котрі знать пяні упали на спід корабля, де вже доволї води набрало ся. Не тяжко було відгадати причину їх смерти, бо лежали передом тїла в водї, тверезі могли вратувати ся.
Заки пічнеш грабежу, сказав я сам до себе, треба вперед сповнити християнську заповідь і поховати отсих нещасних. Сповинув я їх в полотно з вітрил, оперезав ужевкою, прикріпив до ніг кулї гарматні і спустив в море. Опісля клякнув на помості і змовив “Отче наш” за душу бідних потопленників.
Тепер глядїм що нам може принадобити ся!
— А чи є в тебе право забирати чуже добро — почув я голос совісти.
Очевидно що є — відказав я сам собі — та-ж море і так розібє при першій грозї судно. Вже краще, що я єго заберу, ніж мають ті скарби потонути в морских хвилях.
Так до роботи! не гай даром часу, бо не знаєш, як довго ще сприяти-ме погода, треба нею поки-що покористуватись.
Поперед усего справив ся я до каюти капітана, та ледви торкнув двері, коли се почув відти жалібне скавулїнє пса. О! найгарнїйша музика не врадувала би мене так, як голос того вірного зьвіряти. Відчиняю двері і ось великий, чорний псиско прискакує втішно до мене і ласить ся, покручуючи хвостом. Погладив я пса і кинув єму кусок сухара, котрий він став заїдати з великим вкусом.
Даром глядїв я за паперами і дневником корабельним — нїчого не найшов, либонь ратуючі ся забрали їх зі собою. В каютї капітана висіла прегарна збруя: дві стрільби, пара пістолїв, ніж, порошниця, торбина з кулями. Сей вид прямо очарував мене, бо від семи літ обходив ся я тільки нужденним луком. Схопив я пістолю, відчинив вікно і вистрілив, щоби нагадати собі гук і приміненє оружа.
Го! го! панове Караіби! тепер вже я вас не бою ся, зась від мене, бо жартувати не знаю і при першій нагодї навчу вас розуму.
Відтак побіг я до місця, де корабельний тесля звик ховати свої причандали. О Боже! чого тут нема! сокири, пили молоти, гвіздє, долота, клїщі. Які непомірні скарби!
— Але мій любий! — закликав я по часови — зваж іно, як станеш усе обзирати, то і ніч наспіє, налетить буря і ти як скупар зі скарбами підеш рекінам на поживу. Ну-же до працї! живо а розсудливо! Пригожих річий тут безлїч але чей під паху їх не заховаєш і не попливеш з таким тягаром. Подумай, як усе те перевести на остров.
Хтось глядячи на усе з боку, взяв би мене за божевільного, бо тягом балакав я на голос сам зі собою, але радість так переповняла мою душу, що мусїв виговорити ся і хоч таким чином влекшити серцю.
Нї човна, ні шалюпи нема в мене, яким тут сьвітом дати усему раду?
Збудуй дарабу, — а обійдеш ся без човна!
Гарна гадка, тільки коби пригожий материял під рукою. — Суть двері, лави столи і безлїч других деревляних знарядів, за чим тут роздумувати!
Митю кинув ся я до роботи, збив дві довгі лавки поперечною латою, відтак доложив ще й реї які найшов на складї і причіпив до сего кілька дощок. Але в борзї пізнав я свій нерозум: дараба стояла готова, та не під силу було мені рушити єї з місця, про спусканє на море нічого і казати. О ти бараняча голово! даром втратив цїлїську годину — розбирай тепер усе, та-ж бачиш, що дарабу треба збивати на водї.
На щастє море було супокійне. Спустив я наперед дві лавки, звязані поперечними латами, а відтак другі куснї дерева. Опісла зліз сам по драбинї шнуровій на той поміст, прибив великими цьвяхами жердки, повкладав на них дошки і по двох годинах праці злаштував наконець доволі кріпку дарабу. Поки-що примотузив єї до куска керми, щоби вода не забрала.
Дараба могла удержати мене і кілька сотнарів тягару, прийшло ся вибирати що найбільш пригожі річи. Передовсїм узяв я топір, дві сокири, великий ніж, молот, пилу і скринку з гвіздєм і сверлик — відтак дві рушницї з каюти капітана, ловецкий ніж дві шаблюки, пістолї, бочівку пороху так на 25 кґ., торбину куль, три голяндскі сири, мішок сухарів, кусок вудженини, солонину, трохи рижу, горох, котел і дві ринки. Більше годї було на оден раз забирати, бо дараба могла затонути. За мною скочив і пес весело побріхуючи.
Візвавши помочи Всевишнього, відчалив я від корабля, а шо саме морский приплив гнав филї ід берегови, за короткий часок були ми на суші. До заходу сонця оставало ще кілька годин, та я не зважив ся вже у друге плисти до судна.