Робінзон Крузо (1919)/XXX
| ◀ Глава XXIX | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXX |
Глава XXXI ▶ |
|
Коли очуняв трохи з першого остраху, став я думати, як-би сильнїйше укріпити моє житло. Зразу найдужче турбувало мене те, що перебив скелю наскрізь — та згодом по розвазї показало ся, що другий сей вихід міг стати менї навіть дуже пригожим. На случай, коли дикуни окружать замок і переступлять мур з переду, що вдїяв би я без другого вихода — а так оставала бодай надїя утечи в лїс, де все таки можна було найти захист.
Поперед усего загадав я засадити значний простор довкола печери густим гайком. На ту цїль нарізав безлїч віток з якогось дерева, подабаючого на вербу, але садив їх не правильними рядками, а нароком всуміш, щоби цїлість виглядала на природну, відвічну гущу. Робота ся потрівала безмаль два місяцї. Денно засаджував я поверх 100 віток і таким чином утворив непроходиму гущавину. Крім того піднїс я ще і мур на метр в гору, полишаючи в нїм іно дїри до пусканя стріл на случай нападу дикунів.
Серед тої праці позабув я на вік про збіже і доперва раз якось на прогульцї завважав, що колосє ячменю починає вже сипати ся, і крайний час приступити до жнив. В три тижні був я готов і сим разом зібрав так гарний полон, що зложив два величезні стіжки снопів.
Такої скількости збіжа нїяк було в руках лущити, прийшло ся робити тік і молотити. Вибрав я пригоже місце біля печери, виложив єго грубо глиною, насипав зверхи каміньчиків і піску, а відтак утоптав усе як слїд. В кілька день висхло оно до сонця і ствердло, і можна було начати молотьбу.
Коли покінчив я сю роботу, одержав по моїм обчисленю щось 7 кірцїв ячменю — як-раз достаточний припас на зиму. Небавом по сїм спали маєві дощі і так чудово скропили мій молодий гайок, що деревця зазеленїли прегарною зелению і майже всі з малим виїмком приняли ся.
Але серед отсих заходів позабув я на нову сїйбу, і так прийшло ся відложити єї знов аж на рік, бо пригожа пора вже минула.
По жнивах і молотьбі збіжа взяв ся я наново садити дерева, бо гайок не був ще на мою думку — доволї густий. Трудив ся я над сим аж геть у пізну ос]нь і через те не вспів приладити мяса і товщу на зиму. Збирати дерево на топливо також вже було за пізно, і тим то лиш небогацько вдало ся менї єго запасти.
Так то, коли трівога огорне чоловіка, а він не з’уміє в пору єї побороти, усї дїла ідуть мов на перекір: нїчого не робить ся по обдуманому плянови, і згодом зчинить ся з того такий заколот, що ради єму нїяк вже дати. Менї самому прийшло ся сего зажити і то зі шкодою власною, бо не придбавши припасів на зиму, бідував я гірко, инодї по цілих тижнях живив ся тільки кукурудзяною лемішкою і козячим молоком.
Наспіли четверті роковини мого загощеня на остров, се-б то день 23. вересня 1663. р. В сїм дни постив я як звичайно і пересидів у моїй сьвятини. Ніхто й не повірить, що за цїле лїто не був я там нї разу. Увесь занятий думкою, як би захистити ся перед ворогом, навіть у недїлї і сьвята працював я над укріпленєм моєї оселї, а позабув, що Бог одиноке моє прибіжище і сильнїйше забороло від усїх земних кріпостий.
О! з яким жалем пав я тепер навколїшки, слезами поливав землю і жалував за свою байдужність і кляв ся поправити. Саме в сїй хвилї сніп ясних лучів продер грубі занавіси хмар і озарив мою голову. Се взяв я за добре віщованє і повний віри і потіхи підняв ся з землі. — О! Предобрий Господи! так отже ласка Твоя все наді мною, хоч я, невдячний негідник, позабув віддати Тобі приналежну честь. Ах! ті лучі сонця, наглядний доказ Твоєї доброти, скріпили мою душу бодростию і довірєм і прогнали з неї трівогу і всякий сумнїв. З нинїшним днем Тобі, всемогучий, віддаю я всї свої терпіня і підчиняю ся безусловно Твоїм засудам. Хай буде зі мною, що прикажеш — я все однаково хвалити-му Твоє імя, хочби і найгірші злиднї дожидали мене в будучности.
З радостию і спокоєм в душі повернув я домів. Мої цїлорічні побоюваня видали ся менї тепер прямо безглуздими, тим більше що з остраху перед Караїбами позабув я приладити припаси на зиму.
Завили вітри і метелицї, полили дощі, ріки виступили з берегів. Прикра пора хоч з одної сторони берегла мене від нападу диких, так з другої минала дуже поволи. Не було чим сьвітити довгими вечерами, не придбав я в осени нї прутя на кошелї, нї струн до зшиваня шкір.
Одежа аж просила ся до направи, а і нової дуже а дуже не ставало. Материял був, але з чого крутити нитки? Найбільше доскулював менї брак мяса. Про пашу для кіз не потребував я журити ся, солома ячмінна і кукурудзянка статчили на цїлу зиму.
Та ось згадав я, що можу убити на печеню одно козеня, котрих вже було в мене 18 штук. І справдї вибрав я одно з товстїйших, заніс осторонь і убив стрілою, бо різати не мав серця. Справив відтак єго старанно, відложив кишки на струни до шитя, з лопатки зварив прегарного росолу з кукурудзяною лемішкою, а чвертка лишила ся на печеню. Злишно і казати, як уплїтав я обід по тільки днях нужденного прокормлюваня.
По сїм прийшла черга на хлїб, Повні коші ячменю стояли нетикані, бо в дни тревоги і се вилетїло менї з голови. Тепер насипав я збіжа у ступу і став бити товчком, а коли добре розтерло ся ,пересипав грубу муку у глиняний сосуд. Таким робом за півдня приладив я стільки, що можна було брати ся за печиво.
Ба! та як, мій ти мудрагелю? а де печ? де дріжджі? а ячмінь такий остистий, що не знать який з него буде хлїб!
Вишукав я між старими лахами хустину з грубого муслїну, виправ і висушив. Відтак здер кусок твердого лика і зробив з него широкий обруч на котрім розіпнув платок. Так мав я сито, але що було трохи за густе, більша часть збіжа оставала на нїм. Прийшло ся в друге сипати зерно до ступи і товчи з усїх сил, аж піт каплями спливав на чоло; та конець кінцем витрівалостию поборов я таки усї перепони.
Опісля викопав в земли яму на 5 м. широку і глубоку — дно і боки виложив плоскими камінями. Цїлїсенькі три дні стояла мене та робота, аж четвертого можна можна було розвести огонь у ямі. Заки він вигорів, замісив я муку водою, додав соли і поробив з тїста паланицї. Відтак вигорнув вуголь і попіл, уложив тісто на розжаренім каміню і ждав, що з сего вийде.
За дві години паланицї спекли ся, видобув я їх з ями і витер з попелу. Правда, мало подабали они на справжний хлїб, тяжкі були і тверді і не смакували би певно нї одному вибагливому Европейцеви, але я — що вже чотири роки не мав хлїба в устах — теребив їх немов-то незнать які присмаки. Кусок печеної козини і чарка води доповнили мій засланницкий пир.
Хоч пора року була вельми вітриста, все таки трівожила мене ще думка про напад Караібів. Кілько раз сонце продерло занавіси хмар, і настала на часочок погода, вибігав я на мою вартівню і глядїв за людьми — але море було заєдно пусте і розбурхане, нїчо не оправдувало моїх побоювань.
Рік минув вже з того часу, як подибав я слїд людскої стопи; перші страшні вражіня проминули... і з весною забрав ся я справляти рілю так безжурно, неначе диких і на сьвітї не було.
Раз якось, ідучи з хутора, доглянув я в скалистім провалї гарні ананаси. Завернув з дороги, щоби їх нарвати. Коли у підніжа стрімкої гори відгинав я гиля, узрів нечайно поза розлогим кущем чорну заглубину в скелї.
На силу дібрав ся я крізь гущу і, наклонивши ся, вповзнув у низький отвір печери. Та хто опише мій острах, коли се нараз у темряві засьвітила переді мною пара зелених огнем лискучих очий. Живо подав ся я в зад і доперва на свободї очуняв трохи з першого переполоху. Чи се яґуар[1] чи оцельот[2], зьвірі так люті і дикі як тиґр або левпард? Чудно, вже півпята року живу на острові, а досї ще не подибав ніяких хижаків. Наколи справдї тут виводять ся, чи оставили би мене і мої кози в спокою? Треба мати трохи більш розваги і сьміливости і не страхати ся зза чогонебудь, як дитина.
Скартавши так сам себе, наломав я сухого гиля, викресав огню і увійшов зі сьвітлом в печеру. Та ледви поступив ся кілька кроків в перед, як ось зимний піт укрив мені чоло, а волосє горі дубом стануло. З кутка темряви пронесли ся нїби людскі стони, відтак немов-то шепіт чи зойки, страшні, проймаючі.
А таки переміг я себе; згадавши що Бог усюди і Єго сьвяте Провидїнє береже мене на кождім кроцї, посунув ся я в трете у нутро печери. І ось на сором менї та мара чи потвора, котра стільки страху завдала, було нїчо друге як старий козлюк, що прийшов тутки здихати. Намагав ся я поставити его на ноги і вивести на воздух, але він, либонь знеможений, валив ся кождий раз на землю. Тим то і полишив я єго смерти, і сам став роззирати ся по печері. Була она 7 м. широка, 11м. глубока, а 3 м. заввишки. Не мала нїякого примітного виду, нї то кругла, нї гранчата, закручувала в право, знижаючи ся постепенно. В однім кутї побачив я заглубину так низьку, що хиба на руках лиш можна було туди просунути ся. Поки-що порішив я аж завтра усе краще розсмотріти, бо нинї на потемки бояв ся дальше запускати.
Другої днини повернув я в печеру зі сьвічками, які усукав був з лою. Старий козлюк вже не жив; вирізав я з него товщ, а стерво закопав в землю, щоби не занечищувало воздуха. Отвір в заглубинї скелї простягав ся на кілька метрів, а відтак ширшав нараз в прегарну печеру. Безлїч лискучих хрусталїв вкривало єї стіни і стелю, а сотнї іскорок ломали ся від сьвітла в каміню мов в диямантах.
Не знав я мінеральоґії, то і годї було менї назвати рід копалин, що складали нутро печери. Дно єї, сухе і встелене дрібним кременем, не вказувало нїде нї сліду вохкости, нї їдовитих гадюк — а воздух дишав милою сьвіжостию, хоч продуву в печері не було.
Вузкий прохід і темрява, що сповивала усе кругом, зменьшали по трохи чарівну красу місця, але для мене саме та обставина була вельми пригожа. Мав я ось прегарний захист, де на случай напасти Караібів найду безпечне приміщенє. Порішив я отже заховати тутечки усї вартівнїйші предмети, без котрих дома можу обійти ся.
Безпроволочно знїс я в печеру часть солоного мяса, бо краще давало ся в нїй переховати чим в пивници, відтак увесь припас товщу, більшу часть ячменю і кукурудзи і трохи соли і сира. Накопичив я також сухого хворосту, щоби як випаде довше в темряві проживати не виходити за ним у лїс. І в воду придумав я заосмотрити сей заховок. Від потока, що плив недалеко печери, провів я доволї глубокий ровець аж ген під скелю, вкрив єго зверхи прутєм, а се приложив ще для непознаки дерниною. По оба боки провода засадив я рід вербини, що вже цілком закривала ровець своїми вітками.
Тепер був я певний, що хоч дикі і вислідять мій замок і завозьмуть ся мене спіймати, не спроможні вистежити сеї криївки — а як і відкриють, не посьміють либонь запустити ся крізь вузкий прохід, де легко прийде ся менї всїх до ноги вистріляти.
——————