Робінзон Крузо (1919)/XXVI
| ◀ Глава XXV | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XXVI |
Глава XXVII ▶ |
|
З першим днем весни прибрав мій остров сьвіжу ризу прегарної зелени, лїси вкрили ся новим листєм, луги травами і цьвітом, воздух дишав чудовою вонию, кипучі струї повернули опять в своє русло, а громади пташенят защебетали знов в борі веселим, гамором. І мене покинула туга, а на вид прокидуючої ся весни душа немов віджила і надїя заграла у серци радісну пісню воскресенія.
Ґазда, хлїбороб, пан таких просторів землї не міг я сидїти бездїльно. Треба було подумати про сїйбу... трьох кватирок ячменю. Не дрібниця, як бачите, ґрунт на се справити. Забрав я отже мотику, лопату, лук і стріли, перевісив кошіль через плечі, а захищений парасолем від спеки у легкім лїтнім одязї пустив ся у дорогу до лїтньої палатки. Розміркувавши добре єї положенє, справив ся я навпростець через лїс.
Мушу згадати, що під конець зими не стало менї уже мяса. Заяцї кудись заховали ся, кіз нї слїду, птахи перелетїли в другі сторони — одним словом, постив я за ввесь час дуже строго, тому і подабав тепер на медведя, що опускає з весною свою ґавру. Послїдними днями жив іно кукурудзою і молоком. Кози мало єго давали, а і тою крихтою прийшло ся ще козенята обдїлювати. Тим то і порішив я запасти ся на другу зиму значнїйшою скількостию соленого мяса, придбати більше худібки, щоби часом і з неї вибрати яку штуку на заріз, а наконець заосмотрити ся в товщ.
По трех годинах станув я у мети. Нїчо не змінило ся за час послїднього мого тут побуту, тільки листє на хатцї зігнило, тож заступив я єго сейчас сьвіжим і мав так прегарну лїтню палатку.
Цїле пообідє гайнував. — Завтра, подумав, возьму ся я за роботу, а нинї треба втїшати ся весною. І як малий хлопець стрибав я за метеликами, зривав цьвіти, плїв вінцї, а наконець скупав ся в чистій як хрусталь річцї. Відсьвіжена по зимі скіра стала гнучкою, а усї члени незвичайно легкими.
Провівши гарну ніч в палатцї, забрав ся я скоро сьвіт до справленя рілї. Ой! прийшло ся над нею добре напріти! Треба було наперед стяти траву, вириваючи єї з корінєм, щоби хопта не придавила засїву, а відтак доперва рити землю. Так працюючи, очистив я за два днї кілька акрів гарного чорнозему, засіяв — а радше засадив ячмінь, бо робив ямки, вкладав у них зерна а посїм зарівнував усе землею, притоптуючи зверхи.
На осталім вільнім ще куску землі засадив я кільканайцять мельонів в ямках дещо глубше копаних для удержаня вохкости і захорони від вітрів. Коли покінчив отсї роботи, загородив я поле плотом з бамбусів, щоби кози і заяцї не нищили засїву.
Під вечер ладив ся іти до недалеких скалистих узгірий, де зробив знак перед зимою, коли ось друга річ притягла мою увагу. Поміж скелями а яром вела гейби витоптана стежка. Призираю ся їй близше і бачу численні слїди кіз — мабуть переходили туди на примежну долину. Сей вид навів мене на думку зробити тут на кози засїдку. Мав я вправдї дома чотири кози і козлюка, але в зимі придало би ся і більше на заріз. Полохливі ті зьвірі не легко було підійти — нераз, коли хотїв я їх устрілити, мусїв повзати на череві і ховати ся поза кущі під вітер, бо занюхали мене здалека і прожогом утїкали. Зловити живих і не трібував доси. Раз іно пустив ся за одною, та не зважаючи на усї з’усиля, не спроможен був єї наздігнати. Давно роздумував, як би їх приманити, та не находив способу.
Аж ось нинї, коли побачив я ту вузку стежину поміж скалистими стїнами, засвитала менї в голові добра гадка. Треба лишень викопати глубоку яму, притрусити зверхи галузєм і так ловити кози. Та не пішло оно так легко, як-би на вид здавало ся: ґрунт був твердий і камінистий, а я не мав нїяких знарядів. Сила разів починав і закидав копанє — наостанку по пяти днях несказаних трудів удало ся менї вирити діл 2 м. завглубшки, а звиш метра в промірі. В долинї був він ширший, в горі вузшав, щоби кози не могли вискочити. Поверх наклав я навхрест тонкі вітки бамбуса тільки іно, як під найлекшу верству трави.
Чотири днї ждав я даром, аж пятої ночи найшов в ямі молоду козу. Спустив ся сейчас у діл, звязав їй ноги і з трудом викарабкав ся відтак з добичию на беріг. Козонька була дуже полохлива, так і дрожала цїлїська менї в руках. Занїс я єї до хатки і впустив за огорожу. Через два днї не дістала нїчого, третього посмирнїла з голоду і стала така ласкава, що їла з рук.
Тим чином зловив я за тиждень дві кози і козеня, а опісля впав ще в засїдку старий великий козлюк. Страшно було злазити до него, бо рив землю ратицями і люто потрясав рогами, поглядаючи на мене. Радо пустив би я єго на волю — та не знав як до сего брати ся. Тодї прийшло менї на думку присмирити добродія постом. Три днї голодував в ямі, а четвертого лежав посоловілий і смирненький на земли. Дав ся, не противлячись звязати, але був так тяжкий, що на силу затягнув я єго до огорожі поміж другі кози.
Так мав я тепер череду з десяти кіз, вчисляючи вже і давнїйші — треба було іно перевести їх до мого замку, куди й вибрав ся другої днини.
Посчіплював я кози за роги і з мотузком в руках гнав худібку перед собою. Перейшов долину, але довга дорога так мене втомила, що порішив стати конець лїса на віддих і ніч тут перебути. Припняв кози до дерева, а сам став глядїти за поживою. Росли недалеко банани, але менї забагло ся попоїсти кусок мяса або устриць, за сим і справив ся я через горби над берег моря. Дорога не була близька — море виднїло в далинї трех четвертий милї, але мене манила ще й давно вживана морска купіль. І справдї найшов я над берегом доволї устриць, зате нї птаха, нї заяця по дорозї не подибав.
По купіли належало вертати домів, та жадоба мяса взяла верх, і я задумав підождати тут до вечера, поки черепахи не вийдуть на сушу. Кози мають обильно трави довкола і воду в потоцї, диких зьвірів нема на острові, тим то і не може їм нїчого злого приключити ся, хочби там і переночували.
Вечер був прегарний. — Сейчас по заходї сонця засияло небо мілїонами зір. Хто не був в тропікових краях, той і не в силї зобразити собі величи тамошнього небокруга. Немов лискучі дияманти вкривають зорі чудовий, темний блакит — а в прозорім воздусї много більш добачити можна зьвізд, чим на нашім блїдім, сумнім небозводї.
Лежу горілиць, вдивляю ся в небо і жду на черепахи — коли се якесь червоне с’яєво закрасило західну сторону неба. Як-стій схоплюю ся на рівні ноги. Чи се місяць зійшов? Нї — се луна. Чи може який горіючий корабель загнали вітри на західний беріг острова? І се нї, бо луна була надто широка як на палаюче судно. Чи може лїси заняли ся на острові і горять? але з чого? Бурі не було, а тільки один грім міг счинити пожежу. Чи може які люди підпалили? Тисячі суперечних здогадів палило мозок і трівожило мене несказано. Стрілою помчав ся я на місци, де полишив кози, та згодом і про них позабув. На віщо менї усе те, шепотїв я дрожачими губами, наколи який ворог наїхав остров і запалив лїси! Треба мерщій спішити домів.
І гнав я дальше, поки втома не звалила зівсїм з ніг. Знеможений пав на землю — серце вдаряло молотом, а горячий віддих грудь розсаджував. По дорозї розбивав ся в темряві о дерева, а раз упав навіть по пояс в воду, натрапивши ненадїйно на глубокий потік. Згодом, отямив ся я з жахом. Луни закритої лїсом, не було видно. Спокійнїйше вже став я тепер усе розважати. Божевільний! — закликав сам до себе — куди женеш? чи хто тебе здоганяє? чи бачив ти ворога? чи позабув вже, що Провидїнє береже тебе, і без Єго волї і волос з голови тобі не спаде. Чому не здаш ся з усїм на Бога і не вертаєш домів? Страх се лихий порадник, стрівожений ум не може розумно обдумати способів ратунку, а жене навманя, несьвідомий того, що чинить. Поміркуй іно, таж огонь сей міг спалахнути в травах в наслїдок сильних спек, одна іскорка може тодї звести пожежу.
— Се правда — відрік я собі у відповідь — але відкіля саме взяла ся та іскорка?
А таки покинувши на мить трівожні думки, пав я навколішки до молитви. Се мене скріпило і підбадьорило на дусї. Відтак вдрапав ся я на дерево і провів на нїм страшну сю ніч.
Коли прокинув ся, побачив я, що находжу ся в зовсїм чужій менї сторонї. Даром намагав ся пригадати собі яке примітне дерево — памятав іно, що вчера біг на захід, з поворотом випадало отже прямувати на всхід. Але доперва у три годинї узрів я вчерашний горбок — в ночи зробив ту саму просторонь за годину; так страх припинав крила!
Та хоч з найвисшого шпиля глядїв я нинї за слїдом вечірньої пожежі, нїчого не доглянув. Стежити дальше за причиною побоював ся, прийшло ся вертати до кіз. Найшов я їх на давнім місци, тільки козлюк вирвав ся і втїк у лїси, мабуть і єго стрівожила вчерашня пожежа.
Зібравши осталу череду, рушив я крізь гущу до свого замку і станув тамки, ще заки ніч настигла.