Робінзон Крузо (1919)/XI
| ◀ Глава X | Робінзон Крузо пер.: М. К. Глава XI |
Глава XII ▶ |
|
Сум і безмежна туга заволодїли мною. Спершу зрадїв я вратованєм, але згодом, побачивши себе в чужій сторонї, попав в бездонну розпуку. Страшний се був справдї визвол. Не маю нї одягу, нї поживи, нї мешканя, прийде ся тут на самотї з голоду загибати. Ащо-ж доперва як живуть в тій країнї дикі зьвіри? А в мене крім рук другого оружия проти них не було. І в розпуцї кинув ся я на землю і рвав волосє з голови. Коли-б я мав хоч трохи почувань релїґійних, був би шукав відради в молитві і здав усе на божу волю, але від пяти лїт жив я між матросами, байдужими для релїґії, відтак у Маврів, а наконець серед плянтаторів, котрі дбали іно за гріш, то і позабув я майже про Бога, а єго імени взивав в крайній лише бідї більш з навички чим зі щирої побожности.
Вгамуваши ся з першого жалю, подумав я про моїх товаришів недолї: може хоч один з них живе, може і більше уратувало ся так, як я. Зійшовши бігцем з горбка, блукав я здовж берегів, глядячи за нещасливими — гукав і звав по імени, але на мій голос тільки луна лісів відкликувалась. Нараз страшна гадка шибнула мною: ану-ж моїм криком місто товаришів принаджу к собі хищних зьвірів або Караібів! Чув я колись, що деякі острови в сих сторонах заселені дикими людоїдами, і дрожачи подумав тепер, чи і я не опинив ся на однім з таких островів. З жаху не посьмів і кроком ступити. Кров застигла в жилах, голос урвав ся, і мертвий зі страху став я обережно смотріти довкола. Глубока тишина царила на побережи, і я, вспокоївшись, спроможен був розважити своє положенє.
Місце, де мене море викинуло, було просторим лугом, густою травою буйно заростаючим. Довкола півкругом замикав єго величезний лїс. Тисячі ростин, пялунів плутало ся вітками з дерева на дерево, звисало з пнїв, перекидало ся по гилях і творило гей-би живий пліт, непобориму захорону лїса. Та й ще несчислимі мяжнї (кактуси) своїми кільцями вельми спиняли на кождім кроцї прохід.
Трібував я зразу запустити ся в бір, бо думав, що там найду може кого з товаришів, але прийшло ся відложити виправу поки-що до завтра, а самому про себе перш всього подумати.
Невеселе було і те думанє. Перемоклий до сорочки, тремтячи від зимна, не мав я навіть де загріти ся. Мій одяг складав ся іно: з полотняного кабата, сорочки, штанів, вовняного пояса і панчіх; капелюх зірвали филї, черевики погубив в борбі з розгуканим морем.
Нараз почув я сильну спрагу. Оглядаю ся за річкою чи потоком і на щастє подибую недалеко прегарне хрустальне жерело, котрого сьвіжа вода скріпила мене і підбадьорила. Але і голод почав вже доскулювати. Присївши під деревом взяв ся я перешукувати свої кишенї, чи не найду там хоч кусника хлїба. В кабатї надибав малий мішочок з ячменем, котрим живив на кораблї освоєні голуби. В першу мить відкинув я торбину і розсипав зерно, яко непригоже, але сейчас таки прийшло ся каяти своєї нерозваги: той ячмінь міг прецїнь мене поживити! Наклонив ся я до землї, і почав пильно визбирувати зерна, та дарма! пропали у вохкім ґрунтї.
Сягнув у друге до кишенї і витягнув мошонку з золотом. На сей вид гірко засьміяв ся: Що менї по тобі, дорогий метале? закликав я сердито, ізза тебе то став я нинї таким нещасливим. — І вже хотїв я і золото від себе проч кинути, коли, згадавши зернята збіжа, инакше надумав ся; Га! хто зна, може не судило ся менї на сім острові погибати, і те золото стане колись у пригодї і заховав єго назад в кишеню.
Сягнув у трете, і ось несказана радість заворушила душею: в кишени найшов я великий складаний ніж. В моїм положеню був він для мене справдїшним скарбом; колиб-б ще так мав я рушницю або шаблюку або якенебудь оружє, то-б міг безпечно запустити ся в лїс і відшукати може товаришів.
За той час сонїшний круг поринув у море, треба було глядїти якого місця на нічлїг, заки темрява укриє землю. Кільканайцять кроків від мене росло великанське розлоге дерево, там безпечний від зьвірів порішив я перебути ніч. Спинаючи ся по сучках і чіпаючи-сь лїянів, вилїз я 2 метри заввижки, примістив ся між двома кремезними галузями, привязав ся до них поясом, щоби не впасти, і небавком заснув.
Недогідне се було ложе — тверді віти давили так болючо, що усю ніч раз-у-раз я поворочав ся. Найменьший шорох будив мене зі сну і прошибав дрожию. Хоч сильно втомлений денними пригодами, спав я однакож дуже чутко і неспокійно, а коли сонце зійшло, зірвав ся на рівні ноги, радїючи що прикра ніч проминула.
._%D0%A1%D1%82%D1%80._50.jpg)
Громади пташенят веселим щебетом повитали рожевий ранок; гомінний гамір залунав по цїлім лїсї — з кущів, з лугів пронесли ся цьвіріньканя, свистїня, голосїня, — але мене все те нї радувало, нї цікавило. Що менї з погоди і сьпіву птичок, коли не маю чим тїла поживити Радше-б тепер кусок хлїба, чим ляскіт усїх соловіїв!
Добре вам дерти ся прокляті птахи, наївши ся до сита — кликав я сердитий — менї голодному і опущеному і слухати вас не любо. О Боже! за які гріхи так тяжко Ти мене караєш? Чи то я злодїй, чи палїй, чи душегубець, що мучу ся так жорстоко? За що знущаєш ся наді мною? За віщо мучиш бідну людину-хробака і топтаєш єї у нищетї? Красше було менї з другими потонути в глубинах морских, чим жити таким житєм-конанєм…
Нераз опісля каяв ся я з отсих богохульних слів в розпуцї висказаних, — але тепер позабув я про свої блуди, не розважив, що то я сам з власної волї найшов ся на отсїм місци, тим то нарікав на Провидїнє і в усїх нещастях своїх обжаловував Всемогучого Творця.
Та голод не дав довго заводити, треба було глядати за поживою. На лузї не було нїчого пригожого, проте зважив ся я запустити у лїс. Може там найду оріхи, ягоди, хоч-би жолудь або які їдомі корінцї, щонебудь, чим би тілько жолудок задурити.
І став я пробирати ся крізь гущу, перескакувати колюче тернє, розривати руками і ножем попутані пялуни. Ішов з великою обережностию, бо побоював ся все ще диких людий та хищних зьвірюк.
Найменьший шелест вітру в галузях гущавини проймав мене дрожию, і я хапав за ніж, готов боронити ся. Але на щастє мої страханя показали ся пустими — гірше було те, що хоч зробив я вже чимало дороги, нїчого ще з'їдомого не подибав. Одна трава і безовочні дерева кампешові! Кори і листя нїяк було їсти, не надавали ся до сего і на причуд гарні цьвіти, котрих сам вид міг ситого одушевити. Тисячі папуг то жовтих, то червоно-синих, то білоперих викрикували проймаючими голосами, глузуючи з моєї біди. Став я у них метати камінєм, та невправна рука не з'уміла влучити. О як радо гриз би я хоч-би сире мясо! як радо впивав би ся кровю отсих поганих крикунів!
Маєш, братку, тоті прегарні тропікові лїси, ізза котрих виїхав ти з родинного дому, покинув щасливе, безжурне житє. Глянь! які хороші папуги, колїбри, пречудові цьвіти, яка пишна ростинність! Наїдж ся їх красою, бо нїчим другим не напхаєш тут пустого черева.
._%D0%A1%D1%82%D1%80._52.jpg)
Так глузував я сам зі себе, переходячи через лїсову лощину (поляну), коли се зачіпив о грубе било і упав як довгий. Роздратований голодом, хопив я за гичку, щоби на куснї єї розшматувати за те, що посьміла у дорозї менї вирости, та ось рвучи, почув щось важкого. Велике, широким листєм оповите колосє виростало на билї. Розповиваю лист і бачу шульку, вкриту блїдо-жовтавими зернятами, завбільшки гороху. Милою вонею понесло від них — трібую: вкус чудовий, солодкаво-мучистий. Була се, як пізнїйше дізнав ся, кукурудза.
Вмить обгриз я кілька шульок, майже не пережуваючи зерен, так дуже хотїло ся їсти. Усмиривши голод, став я з жахом роздивляти ся по лїсї, чи не одинока се тут їдома ростина. Слава Богу! росте їх тут безліч, буде чим похарчуватись. В красшім вже настрою ішов я дальше, а коли ще напив ся в недалекім жерелї води, сьвіт немов другим менї показав ся. Папуги се справдї чудові птахи і весельчаки!
За левадою виднїла висока гора. Хиба вдерти ся туди — хто зна', чи не побачу якого корабля, а може і европейскої оселї… за тим я найдужше банував.
І йду дальше без віддиху, драпаю ся по стрімкім узбочу, щоби як найскорше захопити шпиля. Ось вже я на нїм — та тут новий дожидає мене обман!
Гора, на котрій я найшов ся, була найвисшою точкою на острові бо на жаль! се був остров, де мене море викинуло. В обємі мав він кілька миль ґеоґрафічних, богато заливів врізувало ся в береги, а цїлу гористу середину поростали густі, темні бори. Десь далеко на океанї щось сїріло, та нїяк було розізнати, чи се суха земля. Як широко займив оком не побачив я анї кусочка нашого корабля. Імовірно поглотили єго водні филї.
І так я на острові сам оден! без даху над головою, без поживи, без оружя. Осторонь від людий, засуджений на смерть, або ще гірше від смерти житє.
По сих словах, роздираний болем, пустив ся я збігати з гори. Як несамовитий гнав просто перед себе без думки, без тяму, не зважаючи на нїчо довкола. І знов гірка розпука розвинула надімною свої чорні крила — грижа така, що нїкуди від неї заховати ся.
Аж ось темна якась тінь майнула менї перед очима. Піднимаю голову і бачу високу на кілька метрів скалисту кручу, що майже прямовисно з землї виростала. Обводила она гейби муром часть гарної долини; праворуч темнїв лїс, з котрого я вибіг, лїворуч розкривав ся широкий вид на море.
Втомлений до крайности, хотїв я спочати в тїни скелї, але єї замітний вигляд вразив мої очи. Одна часть виступала вперед і творила рід муру. Обглянув я єго довкола і найшов в скели наче печеру, 6 м. заглубшки, високу і широку. Була се якби комнатка камінна, трохи над землю піднесена. Вистаюча в горі часть скелї ніби прічілок, хоронила від дощу і могла служити менї прегарним захистом.