Під хмарним небом
Василь Чайченко
Христя
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1893
Христя.
 
I.

Днїпр широкий і глибокий
Хвилю хвилею жене
І, добігши до порогів,
З грюком падає у низ.

Стугонить він і гуркоче,
Бризки високо встають,
І глибокі чорториї
Виють, плещуть і киплять.


Над Днїпром маленька хата
Заховалася в садку;
В їй живе убогий лоцман,
Що проводить байдаки.

Удівець старий той лоцман,
Одиноко він живе:
Сам та ще дочка єдина —
Христя-дївчина із їм.

Хоч убога в хатї стріха,
Та під нею росцьвіла
Врода пишная, як сонце,
І слїпуча, як воно.

Не мигтять, як тихі зорі
Очі карі, а с під вій,
Наче сонце опівденне,
Палють душу і печуть.

Не зітхають соромливо
Груди пишні молоді
А налившися, високі
Ваблють запалом своїм.

І здавалось, що нелюдська
Врода то якась була,
Бо від неї кожне серце
Зотлївало як з огню.

Парубки селянські жваві,
Запорозцї — козаки
Залицялися до неї,
Засилали старостів.

Та нїкого і нїколи
Не кохала ще вона
І нїхто с тих губ пекучих
Ще кохання не напивсь.


Не напивсь і Вдовиченко
Чорнобрівий сирота:
Христя підлїтком була ще, —
Вже зорив за нею він.

А вона й тодї на його
Не дивилася нїяк;
Він пішов на Сїч, два роки
Вибув там і повернувсь.

Він вернувся і побачив —
Христя дужче росцьвіла,
Але з їм балака й досї,
Мов глузує що-разу.

А у його туманїє
Голова, як стріне він
Погляд дївчинин глузливий,
Обнїма його вогнем.

II.

І була весна весела,
Зацьвіли в садках квітки,
Соловейки засьпівали,
Степ одягся у траву.

І Днїпро, розбивши кригу,
Хвилю хвилею жене
І добігши до порогів,
З грюком падає у низ.

Над Днїпром зійшлись дївчата,
Вкупі з їми парубки
І дивились, як глибокі
Чорториї там киплять.

Поміж їми й молодая
Христя-дївчина була
І по їй горіли й тлїли
Парубоцькії серця.


І, поглянувши, як хвилї,
С скель спадаючи, киплять,
Усьміхнувшись, повернулась
І говорить парубкам:

„Хто-б отут Днїпро кипучий
Переплинути посьмів, —
Отого б я покохала
І за того-б віддалась.“

Парубки на неї глянуть,
Потім глянуть на Днїпро
І не зважитьця нїхто з їх
В хвилї кинутьця страшні.

А дївчина каже знову:
„Деж той сьміливий такий,
Що мою придбає вроду,
Переплинувши Днїпро?“

Парубки на неї глянуть,
Потім глянуть на Днїпро
І не зважитьця нїхто з їх
В хвилї кинутьця страшні.

І зневажливо зирнувши,
Каже дївчина ізнов:
„Ну, і всї ті полякались,
Що лицялися колись?

Не про вас на сьвітї врода
І кохання не про вас,
Бо вони про того тілки,
Хто здобути вміє їх.

Отже знайте: той єдиний
Візьме, сьміливий, мене,
Хто життя не пожалїє
Переплинути Днїпро.“


Засьміялась гордівниця,
Одвернулась і пішла, —
Як непишнеє стояло
Парубоцьтво мовчазне…

III.

Сонце тихо погасає,
Днїпр кипучий червонить.
Христя-дївчина іс хати
Вийшла глянуть на садок.

Батька лоцмана немає,
Христя-дївчина сама
Похожає по садочку,
Поглядає на Днїпро.

От і бачить: вир скажений
Виє, плеще і кипить,
А над виром то білїє,
То чорнїє нїби щось.

Христя йде тодї на беріг,
Пильно дивитьця туди
І дивуючися бачить:
Чоловік якийсь пливе.

Крутить вир його скажений,
Заливають буруни,
Але боретьця він з їми,
Ріже хвилю і пливе.

Ось і вир уже минає,
Гостру скелю поминув
І за беріг крутобокий,
Важко дишучи, вхопивсь.

Ще хвилина — й перед неї
Вдовиченко вже стоїть,
І обтрусює він воду,
І зорить очима він.


„Як казала ти, — пороги,
Вир кипучий, я проплив,
І за се тебе, дївчино,
Я на віки вже здобув.

Чом же ти мовчиш? Давно я
Ждав того ясного дня,
Коли ти моєю будеш,
І діждався — ти моя!“

Гордо Христя одвернулась:
— Одкаснися, навісний!
Був той загад не до тебе
І не візьмеш ти мене. —-

Йти хотїла вже до хати…
„Гей, дївчино, пострівай!
Ти-ж казала, обіцялась, —
Не ламай же слова ти!

Не знущайсь так тяжко з мене:
Досить вже було того!
Ти або моєю будеш,
Або зараз ти умреш!“

Він її хапа за руки,
Та відскочила вона:
— Геть, зненависний, од мене!
Одчепись, — я не твоя! —

Мить одна… хотїла бігти…
Ніж гартований лиснув, —
Дївка падає до долу,
Як билина від коси.

„Не гордуй ти парубками,
Не знущайся, не пишайсь!
Я за все тобі віддячив, —
Білш не будеш гордувать!“


Ніж за пояс він ховає
І на неї погляда:
Сонце промінем останнїм
Труп, ще теплий, золотить:

Згасли очі ті пекучі,
Смерть лягла вже на вустах,
Але врода на обличчу
Сяла пишна і жива.

Пишні губи наче хочуть
Щось промовить, щось сказать,
Пишні груди наче дишуть
Під сорочкою в крови.

І суворий запорожець
Став замислений — і ось —
Щось у серцї защеміло,
Груди стиснуло йому…

„За що я такую вроду,
За що я її убив?“
І у його в грудях серце
Ниє тяжко і болить:

„Як би ти була живая,
Може-б я… моливсь тобі,
Бо краси такої з роду
Сьвіт не бачив ще нїде…“

І стоїть він похилившись,
Серце ниє і болить,
Тихо губи промовляють:
„Ох, прости, прости мене!…“

До Днїпра тодї підходе
І в глибокий чорторий
Просто з берега він пада,
Руки сцїпивши свої.


Вир його скажений круте,
Він не боретьця вже з їм,
Він боротися не хоче
І у хвилї порина…

Стугонить Днїпро, гуркоче,
Бризки високо летять
І глибокі чорториї
Труп на поверх знов несуть.

Буруном пригнало тїло
І на беріг викида
Аж туди, де труп ще теплий
Христин-дївчинин лежить.

Ту, що вродою пишала
І вклонялась їй самій,
І того, що тую вроду
Необачно так розбив, —

Смерть до купи поєднала,
Тихо мертвії лежать…
Сонце глянуло в останнє
І погасло за Днїпром…

Люде їх знайшли укупі,
Поховали вкупі їх
І високую могилу
Їм насипали обом.

Ще і досї та могила
Серед степу там стоїть
І, на спомин про дївчину,
Зветьця Христею вона.