Змучений довгим тяжким сподїванням,
Стежки до сьвіту згубивши і слїд,
Кожен з нас всїх упевняв, що сьвітанням
Займетьця скоро захмарений схід;
Кожен змагався доводить, що хмари
Гадин сичання і плач голосний
Брязкіт кайданний — це тілки примари
Ті, що їх промінь розвіє ясний;
Кожен доводив, що промінь слїпучий
Скоро засьвітить нам ранок усїм;
Як діаманти блиснувши, пекучі
Висохнуть сльози під промінем тим.
Вірили всї ми… А ніч все стояла,
Так, як гнїтила, так знову гнїтить,
Як і ранїше недоля ридала,
Брязкіт, сичання не втихли й на мить.
Змучені довгим тяжким сподїванням
Ми ще змагались, надїялись ми…
Тілки вже горло давило риданням,
Тілки вже очі нам слїпли с пітьми.
Вирвались з горла ридання, чи крики,
Впали ми долї, знесилені з мук,
Очі послїпли і недуг великий
Силу останню відняв нам із рук.
Далї… що з нами — не знали ми далї:
Ніч нас покрила чи досьвіток був —
Згаслиї очі тепер вже-б не знали
Хоч би й сподїваний промінь сьвінув.
Довго тяглося… Потроху звикали
Жить ми без сьвіту, без сил, без надїй;
Роки минули, — і вже ми вважали
Сонце за витвір роспалених мрій.
Роки минули, і дїти малиї
Тілки за казку і чули в ті днї,
Що у країнї безсмертної мрії
Сонця сьвітили проміння ясні.
Слухали казку цїкавії дїти, —
Казка у серцї зосталася їм…
Мучилось серце на темному сьвітї,
Гинуло серце під болем тяжким.
Виросли дїти… Не стихли ті муки:
В серцї в їх мрійнеє сонце горить,
А навкруги їх плазують гадюки,
Брязкіт і ніч безпросьвітна гнїтить.
Казка чи дїйстність? Де правди шукати?
Дїйстність така нестерпуча була!…
Казка-ж, одягнена в сояшні шати,
Пишно і ясно у серцї цьвіла…
Звабила — казка! Повірили дїти,
Сояшній казцї повірили тій
І — перед Їми, все сьвітом облите,
Пишнеє царство величних надїй.
Сонце їм в серцї горить… Заяснїла
Смуга далека… Чи правда, чи нї —
Що це? Невже це і ніч затремтїла,
І уздримо ми проміння ясні?…
|
