Під хмарним небом/Смерть отаманова

Під хмарним небом
Василь Чайченко
Смерть отаманова
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1893
Смерть отаманова.
 
1.

На ліжку твердому — на голій землї,
Вгорнувшись в козацьку керею,
Лежав, головою на простім сїдлї,
Отаман козацький і ждав, щоб прийшли
 Хвилини розлуки з землею.

2.
 
І подруга вірна край його була —

З життям при їй лекша розлука —
Багато походів вона відбула,
Багато голів с плїч могутних стяла —
 Важенна козацька шаблюка.

3.
 
Не раз же він плавав під Турка в чайках

Не раз і з Ляхами стинався,
Не раз, по широких гулявши степах,
Щербив на татарських її головах
 І часом з Волохом рубався.

4.
 
Багато за віру він крови пролив,

За рідную мати — Вкраїну!
На дужому тїлї він ран не лїчив,
Живий повертався із лютих боїв,
 Хоч бивсь завсїгди до загину.

5.
 
І от-же: не в чесних вояцьких боях,

Де крови без міри лилося,
Не в лядських лукавих зрадливих руках,
Не в герцях с Татарами в чистих степах
 Йому умірать довелося:


6.
 
Він сам умірає в цьому курінї,

Лежачою смертю вмірає…
Навкруг тілки стїни похмурі й сумні,
Та чура, ховаючи сльози дрібні,
 На його сумний поглядає.

7.
 
І тяжко старому. І чуру тодї

Він кличе до себе рукою
І каже він: „Чуро мій вірний, піди!
До мене ти хлопцїв моїх приведи, —
 Прощатись хай прийдуть зо мною.“

8.
 
І стало козацьтво круг його смутне

І ждуть всї останньої мови…
„Спасибі вам, дїти!“ — він каже: „мене
Зла доля в останню дорогу жене, —
 Бувайте ви, дїти, здорові!…

9.
 
Але умірати в цьому курінї

І лежнем лежати — несила:
Степ скрізь оживає тепер по веснї,
Лунають ячання і дзвонють піснї, —
 Мене-ж тут недоля звалила.

10.
 
Вволїть мою волю в останнїй цей час:

Мене на коня посадїте…
Хай, поки ще сьвіт мінї божий не згас,
Вступлю я в стремена і гляну ще раз
 На батька на степ, мої дїти!…“

11.
 
І загад останнїй почувши сумний,

Козацьтво коня вже сїдлає,

І батька старого садовлють вони
І тихо рушають у степ у рясний,
 І тихо кінь вірний ступає.

12
 
І їдуть всї мовчки. Степи навкруги,

Як море безкрає, хвилюють,
І здалека ледві маячуть луги,
І мріють Днїпрові круті береги,
 Могили високі сумують.

13
 
І їдуть все далї… Кивають рясні

Квітки головками своїми;
В високій ширяє орел далинї,
І птаство щебече безжурні піснї,
 І чайка кигиче над ними.

14.
 
І їдуть все далї… В траві промайнуть

Сайгак чи коза швидконогі
І зникнуть безслїдно… І ось уже чуть,
Як виють і плещуть, і бють, і ревуть
 Днїпрові далекі пороги.

15
 
І далї ізнову… Смутні козаки

Нї слова іще не сказали;
Отаман мовчить, похиливсь до луки,
Стиснувши свій повід не рушить руки
 І їде все далї та далї.

16.
 
І тихо спитався с козацьтва один:

„Чи, батьку, не час нам до дому?“
Але не відмовив нїчого їм він,
І знову всї їдуть ще кілки хвилин, —
 Він знову нїчого нїкому.


17.
 
І коней тодї зупинили вони

Й отаманів кінь зупинився,
Отаман одразу схитнувсь на конї,
Й заснувши в останнїм довішному снї,
 На руки їм мертвий схилився…