Тихо проходив я лїсом; зелене
Листя рясне шепотїло круг мене;
Ґрона с калини як жар червонїли,
Квіти с трави різнобарвні глядїли;
Сояшний промінь купався між їми,
Роблячи листя й квітки золотими;
Хмара метеликів жвавих вилася;
Пісня пташина дзвенїла-лилася,
В піснї тій одгуки щастя і долї, —
Кращої піснї не чув я нїколи;
Щастям здавалось тут все оповите…
Серце намучене, лихом прибите,
Мов би затихло, а мука і горе
Наче потопли в безоднєє море,
В море с проміннїв, як злото блискучих,
В море с пісень голосних і сьпівучих,
Радощі душу мінї обнїмали,
Голову пахощі с квітів спяняли, —
І забажалось тодї мінї долї,
Долї пташок тих, пташиної волї,
Долї, коли і гнїтючі, й похмурі
Думи не давлють, не шарпають бурі,
Долї безхмарної, долї такої —
Саме як сояшний день цей ясної!
І забажалось… Коли це у гаю
Скрик розітнувся… Відкіль — я не знаю, —
Тілки така в йому мука почулась!…
Серце у грудях моє стрепенулось.
Пташка, чи що, до шулїки впіймалась
Й скрикнула так, як з життям розставалась,
Чи то щось иньше, — не знав я нїчого!
Серце занило із болю тяжкого:
Знову згадалися муки і горе,
С слїз та із крови згадалося море,
Що розлилося без краю на сьвітї, —
Годї, у мріях про долю, радїти!
Геть с цього лїсу! не тут, між квітками, —
Там, між людьми, що повиті сльозами,
