Були ті часи, як тобі я до ніг,
Убогий народе, схилявся,
І в думах улюблених чистих моїх
У днї ті щасливії мрій молодих
Мінї божеством ти здавався.
Любив я тебе почуванням палким,
Бажав я на тебе робити
І працї віддавсь цїлим серцем моїм
І тілки для тебе й тобою самим
Хотїв я і на сьвітї жити.
І певна надїя у мене була,
Що ти привітаєш, народе,
Ту душу, що тілки тобою й жила,
Що в мріях у сяйво тебе повила,
Й зазнаєм ми братньої згоди.
Але я побачив не те, чого ждав,
І що сподївавсь, що побачу,
Бо той ідеал ти що-дня зневажав,
Який я у мріях собі малював,
Мав иньший ти звичай і вдачу.
Замісць ідеалу я вздрів на селї
З'убожений люд занїмілий,
Темнота й незгода у нашій землї,
Здавалося, скрізь панували й жили
І люд той безщасний гнїтили…
Чи я працювати для тебе не вмів,
Чи ти не діймав мінї віри,
Та вкупі зо мною ти йти не схотїв,
На працю мою ти з невірством глядїв
Мов бачив нещирі заміри.
І поглядом иньшим я глянув тодї
На тебе, народе коханий,
І зникли рожевих тих мрій і слїди,
Неначе од сонечка краплї з води, —
Ти знову мінї був незнаний.
Але-ж я не кидав і далї робить,
Робив, бо якіїсь надїї
На те, що розрада тяжка ся на мить,
Що знову у згодї ми будемо жить,
Були ще хоч трохи у мрії.
Що білше і важче невтомно робив,
Що білш віддававсь я роботї,
То білше мінї все твій образ яснїв
І в потї чола я того зрозумів,
Хто сам працювать звик у потї.
Чи той — я спитався — кому засягти
Ти дав і культури, й осьвіти,
Братався с тобою, схотїв принести
Тобі свого сьвітла у темні хати,
Щоб міг ти свій шлях зрозуміти?
Нї! здавна хто сьвітло в руках своїх мав —
Не йшов він до тебе сьвітити,
І той тілки в хату до тебе вступав,
Що заздро на працю твою зазїхав
І вмів тебе тілки гнїтити.
Не дивно-ж, що темрява — доля твоя,
Що, темними йдучи лїсами,
Забув навіть власне своє ти імя,
Забув, що істнїє з народів сїмя,
Що рівний ти в їй із братами.
Як міг ти, пригнїчений вниз до землї,
Недавнїй ще раб в своїй хатї
І наймит часами на власній ріллї,
Тепер, після всїх, що дурить тебе йшли,
Як друзїв ти міг упізнати?
Я це зрозумів. І вагання, і страх —
Все зникло, і знов до роботи
Іду я, і певний лежить мінї шлях,
Я силу новую почув у руках,
Щоб зло і темноту бороти.
І вже чи дійду до своєї мети,
Чи зламаний вмру серед шляху,
Але не покину до неї іти,
За правду, за волю все зможу знести —
І жити, і вмерти без страху!…
1884.
|
