Я убогий родивсь і в ті днї,
Як вмірать доведетьця мінї,
Тілки горе та стомлені руки
Та ще серце, зотлїлеє з муки
Я зложу у дубовій трунї.
Не велике я поле з'орав,
Та за плугом нїколи не спав
Що робив, те робив я до краю
І всю силу, що мав я і маю,
На роботу невпинную клав.
На тім полї каміння було,
Поле все буряном заросло,
Зупинявся мій плуг на тім полї,
Та не кидав робить я нїколи,
А гострив свій леміш, чересло.
У годину, в негоду я там:
Без роботи погано рукам!
Нехай дощ і крізь драну свитину
Сїче згорблену працею спину,
А спочинку собі я не дам!
Скілки поту свого я пролив,
Скілки сили я там положив!
Та дарма! бо поорана нива
Нам давала багатії жнива:
Я не дурно невтомно робив.
Такі жнива зазнав я не раз,
А тепер вже минувся мій час,
Я вже чую: останнєє лїто
Бачу я золоте своє жито,
Бачу, ниви широкії, вас.
Мої дїти зберуть урожай…
Усьому наступає свій край,
Він прийшов і мінї: в домовину
Я іду і на віки спочину, —
Мої-ж дїти зберуть урожай!
Мої дїти — дочки і сини —
Усї в купі зібравшись, вони,
Як почнуть до обіду сїдати,
Будуть хлїб, що придбав я, ламати
І згадають мене у трунї.
І за те, що працюючи зміг
Згодувати і викохать їх,
То про мене в їх згадка не згине
Після мене ще довгі години
Моє дїло не вмре серед їх.
Так, я вбогий родивсь, та в ті днї,
Як вмірать доведетьця мінї,
То не сором цї стомлені руки
І це серце, зотлїлеє з муки,
Положити в дубовій трунї!…
|
