Під парусом на дубі/Розділ Г
| ◀ Розділ В | Під парусом на дубі Розділ Г |
Розділ Д ▶ |
|
Ми підпливли до Кута — це був такий самий низький берег, як Кінбурнська коса, тільки оддалік присіли хатки степової оселі. Нас узято на човни і підвезено до містка, весь берег був обмежений піною, що нагонив зиб, і камкою (камка ж — для забутніх, чи дуже зайнятих читачів — це морське сіно, викинуті водою мертві водорості, те, на чому варять рибу і що підгортають під шатро, щоб не продувало).
Уздовж берега був як циганський табір. Шатрами напнуті паруси один побіля одного тяглися далеко — стільки, скільки лежало витягнутих на берег шаланд. За низкою шаланд, за низкою парусів, за низкою неводів був степ.
Під шатром спали рибалки. Тільки дехто згортав камку і ніс казана, а були й такі, що вже чистили картоплю.
На такі операції ми дивилися з природною цікавістю. В степу не було не лише хаторгівського ресторану, а й ніякого рундучка з мікадом і монпансьє. Тільки десь за кілометрів троє було селище і в тім селищі кооператив. У тому кооперативі могли бути хомути, лямпи, коломазь, два примуси і короб з вухналями — і то, якщо він відчинений.
Тож, не думаючи довго, ми теж узялися згортати камку і витягли стандартний посуд, що невідомо з яких причин, ще й у цій незалізничій місцевості носить ім'я інженера Пульмана.
Побачивши пульман, рибалки дещо оживилися, хоч на тому пульмані не було ні коліс, ні ресор, ні чотирьох осей, ні трафаретів з забороною курити, ні вестінгавзівського гальма, а він просто був заткнутий згори затичкою, на чому й обмежувалася вся його техніка.
Коли всі посідали кружка коло казана з юшкою, а нас було багато, отже на кожного припадала якась сотня кубсантиметрів пульманового змісту, то Ципур, наллявши з пульмана першу порцію, замислився.
„Щось не так, — сказав він, — ще когось немає“. І поринув у глибокий задум. Усі сиділи тихо і не одна ложка не поворухнулась.
„От що, — сказав Ципур і поглянув на Терентія Пожу. — Я думаю, ти не забув. А сидиш наче тобі одсох язик, нема комсомольця“.
„Нема! — з готовністю погодився Терентій Пожа. — Ходім“, — сказав він і поклав ложку. Пішли і ми шукати комсомольця, трохи дивуючись з того, що тільки один комсомолець є з цій рибальській артілі.Перед одним з шатрів Терентій Пожа спинився і підняв краєчок паруса. Під парусом лежав довгий дід. Він спав. На бороду йому сповзала розгорнута книжка.
„Діду!“ — сказав Терентій Пожа. Довгий дід розплющив очі, акуратно закрив книжку і заткнув її під одежу. Далі він виповз спід шатра і пішов з нами назад до казана.
„А де ж комсомолець?“ — спитав один з нас у Терентія Пожі і враз схаменувся, злякавшися наперед діловитої лаконічности Терентія. Але на цей раз Терентій Пожа переплюнув самого себе. Він нічого не відповів, а розплившись широкою усмішкою, указав на дідову спину. Мені свербів язик розпитатись, але я мав підозріння, що Терентій Пожа просто ще раз сконстатує, що цей дід є комсомолець, і на тому скінчиться розмова.
Отже ми сіли навколо казана і взялися до юшки. Юшка з свіжих жирних бичків — це справа серйозна, і балачок не було.
Казан той не раз і не два доливано свіжою юшкою з величезного котла, але дуже хотілося їсти і балачка не зачиналась. Нарешті ми застогнали і сперлись один на одного.
Тоді Ципур виловив з котла зварену рибу і насипав повний казан. Риба знов зацікавила нас. Не раз і не два досипувано в казан свіжої риби з котла і все не законялася балачка.
Нарешті, не в силах поворухнути язиком, ми махнули рукою і лягли боком коло казана. Тоді Ципур з якоїсь доти невидної посудини насипав у казан пшоняної каші з риб'ячою печінкою. Довелося покуштувати і цієї каші, і тоді тільки я добрав, яка глибока мудрість ховалась у тому, що саме цю кашу подано наостанці.
Бо каша з бичковою печінкою навіть на людину, що нажерлася по вінця юшкою і рибою, справляє враження громового удару серед ясного неба. Розповідати про неї так само недоцільно, як пояснити, що таке Париж морякові з Ярборо. Треба її скуштувати. От що треба.
Коли ж нарешті скінчилася й каша з риб'ячою печінкою, ми не в силах далі жити, одкинулись назад і заснули тут же горічерева під гарячим сонцем. Так нам і не пощастило дізнатися в час обіду, чому взивався довгий дід комсомольцем.
Увечорі того ж дня нам довелося про це дізнатись. У величезнім домі степового куркуля, непривітнім і порожнім, як клуня, відбувався мітинг трудових рибальських артілів. Куркуль уже рік тому десь подався і N.E.I. (Non est inventus) (не знайдено його). У найбільшій хаті пороблено якінебудь лави, але народу було багато — рибальські жінки й дівчата теж, і друга хата теж була повна — тільки тут стояли. Ми з Сашком знайшли в кутку барило, поставили його на попа і сіли вдвох. Почався мітинґ, і районовий уповноважений сказав промову. Висвітливши міжнароднє становище, він перейшов до виконання пляну на Куті.
Мірним голосом він читав прізвища членів артілі і проти кожного називав цифру улову і відсоток виконання пляну.
„Тодосенко Г. П. Завдання вилову на бриґаду 180 пудів. Виловлено на бриґаду 204 пуди. Відсоток виконання 100% (Вище 100 відсотків уповноважений не рахував). Почав ловити бриґадир 5-го квітня. Додатково виловив 4 пуди.
| Завд. | Виловл. | Відсоток | Додатк. | |
| 2. Данилів Ф. | 180 п. | 157 | 87% | 7 п. |
| 3. Запорожченко М. | 180 п. | 157 | 87% | 5 п. |
| 4. Тодосенко Ф. | 180 п. | 151 | 84% | — |
| 5. Стрільцов І. (перш.) | 180 п. | 143 | 81% | 23 п. |
Тут уповноваженого перебив голос стрільчихи.
„Так ви скажіть у процентах, скільки виловив Стрільцов Іван?“ (Ухвальний гуд у лавах рибалок).
Уповноважений замислився на мить. „Всього, — сказав він, — Стрільцов Іван виловив 92% плянового завдання“.
„Так чого ж ви його вписали на п'ятий номер? Коли ж ми, виходить, на другий номер наловили. Після Тодосенка!“ (Знову ухвальний гуд з задніх лав).
„А тому, громадянко, — сказав уповноважений, — що замість прибути п'ятого квітня бриґадир Стрільцов Іван аж до десятого квітня ловив у Лимані осетра. Но все ж таки він підігнав. А от іншим той осетер збив усі проценти“ (Гуд негайно ущух).
| Завд. | Вил. | Відс | Додатк. | |
| 6. Николаїв П. Н. | 180— | 139— | 77%— | 7 п. |
| 7. Данилів В. А. | 180— | 137— | 76%— | 3 п. |
| 8. Майстрюк М. | 180— | 137— | 76%— | 2 п. |
| 9. Денно Ів. Г. | 180— | 135— | 74%— | 2 п. |
| 10. Поважницький Ів. | 180— | 125— | 70%— | 21 п. |
„А всього 87%“, — сказав неголосно, але дуже чітко басовий голос Поважницького, наче з бочки. „Осетер!“ — відказав високий дівочий голос. „Осетер!“ — розляглося в кімнаті, і Поважницький Іван поважно сховався за спини.
Після Т. Гніздієва, що через того самого осетра виконав 81% тільки з додатковим виловом у 13 пудів, пішли бриґадири на сімдесят, шістдесят і навіть на тридцять відсотків. Це вже були принципіяльні „осетри“ і поводилися вони як школярі, остаточно заведені у чорний список. Вони тільки крехтали і спльовували. Вони переступали з ноги на ногу, і видко було, що головна їхня ідея, це тепер добре випити, негайно випити і в своїй компанії навести смертельну критику на уповноваженого, на тих, що не ловили осетра, порозумітися між собою, що якби вони хотіли, то вони б ловили, хіба ж так? Та вони б узяли двісті пудів. Не то що якісь там сто сорок, чи сто п'ятдесят. Та вони ж завтра висиплять сітку отам, де висипав учора Данилів Федір, а як він пручатиметься, то наб'ють йому пику, щоб не вилазив на перед і не соромив їх, сучий син — правда, сітку треба латати і все через чортові баби — сітка вже лізе на клоччя — нема того, щоб виплести нову або хоч полатати — а сплять баби — і не буди, бо буде гавкати через цілий день і отож повік не забуде згадувати про горілку. Та що я їй дався? Не охота вставати, а то оце зараз пішов би та дав би їй так, щоб ногами укрилася…“
Але все це були мрії, підкреслені тільки безсилим тупотінням, а ганьба і презирство були тут, навколо, у хаті. Тільки один з „осетрів“ стояв спокійно і навіть на вустах йому заграла приязна усмішка. Він мав ідею. Він чекав.
Коли уповноважений дочитав реєстр до кінця, „осетер“ тріюмфально запитав:
„А де ж у вас, у тому вашому спискові комсомолець? Чи він, може, не виконав пляна?“
(Осетри оживились і навіть перестали тупцювати).
„Комсомольцеве слово попереду, — сухо одказав уповноважений. — Не знаю, чи воно вам припаде до вподоби“. І він не поспішаючи докінчив свою промову.
„Слово має товариш Орцій“, — сказав представник редакції, пролетарський поет. Усі повернулися назад і побачили довгого діда.
„Я — комсомолець“, — сказав дід, і все в хаті перевернулось. Тепер усі дивилися на схід, обліччя зробились потилицями і спини закруглились там, де допіру були груди. Авдиторія повернулася на сто вісімдесять градусів назад.
„Я — комсомолець, — повторив дід, — хоч ви з мене смійтеся, хоч ні. То мені байдуже. Не те, щоб я був партійний, бо я на те ще не заслужився. Но я комсомолець, і ви мене слухатимете. Так?“
„Так“, — сказало скілька голосів. Осетри знов перестали тупцюватись, і їх зовсім не було помітно. Дехто, здавалося, геть ізник, розчинився в рибальській масі. Дехто вислизнув у сусідню кімнату — це були непримиренні. З-за пазухи дід добув засмальцьовану книжку.
„Я довго жив, — сказав дід. — Я бачив усього. Рибалив я і за царя. Рибалив за війни турецької і німецької, яка називається імперіялістична війна. Рибалив я й за французької війни в Одесі, і в Херсоні, яка називається громадянська війна. Рибалив я і в неп і рибалю зараз, коли видно, як нам треба жити і хто наш ворог, що ворог нам — куркуль, шепотинник, рибас, а його наймити — осетри. Я бачив усього. Нема такого, щоб я не бачив. Тільки не бачив я зроду таких дурних, як ви“.
Ні усмішок, ні шепоту, ні тупоту не було у великій хаті. Видко було, що діда поважали над усіх. Всі дивилися на порепані дідові вуста. Але дід нічого не сказав. Він підняв свою засмальцьовану книжку вгору так, що її було видно всім.„Ця книжка називається: „Дікштейн. Хто чим живий“. — сказав дід. — І тут написано, чим живий робочий і теж рибалка, которий є селянин і теж робочий чоловік. Написано тут і про буржуїв, хвабрикантів і інших куркулів, которі є експлуататори робочого люду“.
„Но я вам про це не казатиму. Хто з вас може намацати свою голову, той хай помацає. Хай подивиться там і згадає, як жив рибалка коло куркуля, рибаса і шепотинника. Я не забув. Бо в мене вмерли діти і жінку мою загнало в гроб“.
„Которий з вас письменний, а читає тільки, що написано в пульмані, той є дурак. І дураком і помре“.
Дід обвів поглядом хату, регіструючи очима письменних. Письменні почували себе не краще від осетрів.
„Чому я піймав двіста сорок пудів на свою шаланду? Може я знаю слово таке? Є серед вас такі відьми, що шепочуть, ніби я знаю слово. Може, мені просто пайдить, як дурному, як попайдило Николаєву, що він поїхав п'яний, наскочив на хід бубиря і взяв повну шаланду?“
„Нема такого слова і нема такого паю, щоб ловити рибу. Голову треба мати“.
„А як буде в тебе голова, то буде в тебе поняття, чим ти живеш і чим живе робочий чоловік. Як є в тебе голова, то ти добереш, що треба рибу ловити для тебе і для робочих. А як сіті в тебе розідрані на хобоття, то чим ти рибу піймаєш?“
„От де ви є! Ви й досі робите, як мокре горить. Вам і не віє в голові, що рибаса й шепотинника вже немає і що в цій куркулевій хаті я, дід Орцій, що гнув перед тим куркулем шию, говорю вам, дуракам, промову, щоб ви, дураки, тепер не гнули шию перед експлуататорами“.
„Сіть полатай. Шаланду приведи до пуття. Щоб вона в тебе не шалалась як скажена пані, а ставала там, де тобі треба висипати сіть. Голову свою помацай. Покопайся в голові, що ти вчора бачив. Де мартини мотались. Який вітер був“.
„І ти не дивись, що холодно. І не слухай всякого гавкала, що буде тобі верзти, мовляв, у холод риба не ловиться і можна спати, а то й випити з такими ж дураками, як ти. Холодно? А ти візьми й опусти руку у воду. Як стане від того тепліше, то риба йтиме, та ще й як“.
„А як вода холодніша від вітру, то хоч би тобі сонце гріло як у печі, то багато риби не візьмеш“.
„Но все ж таки, щоб сіть у тебе була справна і голова на місці, то й те ти б узяв план. Може й не переплюнеш, но план візьмеш“.
„І це ще не все я сказав. Хоч я й старий, а дивлюся я не назад, а вперед. Мале слово „план“, а багато важить“.
„Є в Мелітополі завод. Для моторів завод. Я читав, до біса буде моторів. Отак мотором і перебіг, де більше бичок іде. Хоч за сорок верстов, за Тендру і чортзна куди. І чи є вітер, чи нема, то тобі байдуже. На всяку шаланду буде мотор“.
„Но єсли ти, дурак, риби не піймаєш, то що буде шамать робочий у Мелітополі? Ти це можеш головою своєю обміркувати? Ти хочеш, щоб ти продав перекупці осетра і напився як свиня, а він щоб робив тобі мотор із яшною кашею в пузі?“
Дід замовк. Почалася ніякова павза. Образ яшної каші в пузі яскраво вималювався в уяві рибалок. Черево роздуває, охлявають руки й ноги. Дід вийняв кисета і закурив. Скілька рук пересмикнулися і заклякли. Раптом дід посміхнувся широкою соняшною усмішкою і висипав ввесь тютюн з кисета на долоню.
„Кури, братця, ударний тютюнець, — сказав він. — І не носи в село під полою три бубиреві хвости міняти на самосад, як злодій. Латай невід і покурюй прилуцького“.
Коли запливла синім димом велика хата й знову забубнів загальний гомін, уповноважений об'явив перерву. Дід теж зійшов з ораторської трибуни і поважно, і приязно, як звичайний дядько, обговорював перспективи завтрашнього лову.
Увечорі, сидячи коло хати якогось завідателя, що дуже про нас скидався на колишнього шепотинника, ми силкувалися дістати відомості про діда Орція, бо він видавався нам справжньою героїчною постаттю ударника попри свою примітивність. Терентій Пожа згодився нам допомогти, але від того нам не полегшало. Та виявилося, що коли в нього нічого не запитувати, то він прекрасно умів розповідати.
„Дід Орцій, — сказав Терентій Пожа, — це мій бриґадир. З ним я ловив бички ще за отаманського часу. Ловили ми з ним і оселедців на Лимані, й осетра в морі, і тюльку, і камбалу, і всяку рибу. Тільки від того нам не було легше. Бідували ми з ним добре й повну випили гіркої“.
„Хоч такого спеца, як дід Орцій, комсомолець, треба пошукати добре і чи й найдеш. Як у море вийдемо, так де твій отаман. Немає й слуху. Дід Орцій командує. А як у берег прибились, так знов отаман. Рибу доглядає і продає“.
„Що вже вони познущалися з нас, що вже дурили й обкрадали, те розповісти трудно. Довго треба розповідати. Но тепер прийшов їм саксаган. Є ще такі місця, де вони попролазили в бриґадири — та тут дід Орцій не дасть. Йому не заб'єш баки спеціяльністю. Він сам моряк і таких моряків мало“.
„Позаторік треба було, хоч кров з носа, відіслати шаланду до Очакова — по людей. Посуда була…“
„Яка посуда?“ — необережно спитав хтось з нас.
„Посуда? Звісно, яка — посуда. Посуда, кажу, була (І от Сашко став пошепки коментувати — посуда це тоннаж — шаланди, дубівки, човни…), а людей нема. І нікого послати по людей. Дід Орцій і каже: я поїду. Як же ти, діду, поїдеш, коли людей нема. То, виходить, цілу бриґаду треба знімати з лову?“
„Я сам поїду, — каже дід Орцій. — Вітрець є, гребти не треба. Доїду“.
„А вітрець таки був. Тремотання така (Тремонтана — це північний вітер, — сказав Сашко), що четверо здорових гевалів з гріхом управлялися зманеврувати назад з лову. Пробували діда намовляти, так без діла. Уже вийшов дід на берег і каже: „Стягніть мені тільки шаланду у воду“ — ускочив і віддав парус. І поїхав“.
„Поки до Кінбурнського повороту плив, вітер був йому пожа і сам гонив шаланду („Пожа“ це вітер у спину, — пояснив Сашко). Та що він робив коло повороту, того ніхто не знає. Як він управився сам держати клівер орца (Орца, це проти вітру, — сказав коментатор), переносити парус і керувати стерном, цього теж ніхто не знає і не взнає довіку“.
„Та ще й тремонтана розгулялася мало не на шторм. Так і думали всі: потоп дід; земля, чи то пак вода, йому пером“.
„Так ні ж. Розказував завідатель бази в Очакові, що причалив дід до містків, наче човном у тиху погоду і не стукнув провою (Прова — це ніс судна, — успів сказати коментатор) об дошки а коли причалював, то в нього вже й парус був прибраний і згорнутий клівер (Клівер — це трикутне крило перед головним парусом — ним маневрують проти вітру) і дід стояв у шаланді по пояс у воді і страшно лаявся зостатніми словами“.
„Лаявся ж він от на що. Вийшло, що він забув на Куті кисет з тютюном і не курив через цілий рейс“.
„Самому їхати нудно, — казав дід, — робити нічого, а тут ще тютюну немає. Мало не здох з нудьги, їхавши. Через це й води набрав. Вітрець свіжий, треба б парус узяти на рифи ( — підгорнути низ паруса на рею і зменшити, таким чином, його дійову поверхню), а то й геть прибрати, бо й самого клівера було б предосить, щоб добігти. А тут курить нічого і до самого Очакова ні в кого попросити — хіба в мартинів. От і біг усю путь на повний хід — щоб швидше закурити. Потопнути не потоп, а води нахлюпало повну шаланду“.
„Зроду, — каже, — сам у шторм більше не поїду. А то часом знову забудеш кисета і пливи вісімнадцять верстов без тютюну. Такий то в нас моряк дід Орцій“.
— „Хто це про мене бреше? — сказав веселий, лагідний голос, і дід Орцій присів до нас на призьбу. — Це чи не Терентій, бува, губу розпустив?“
Ви, діду, не дуже тут розоряйтесь, — одказав Терентій Пожа. — Це, щоб ви знали, вам не рибалки, а такі люди, що можуть у книгу про вас написати, а то і в газету. — Дід зацікавився і почав розпитувати.
„Це ви, значить, книжки составляєте, — сказав дід. — Давно хотілося побачити таких людей. Може ви скажете старому-дурному, як це воно в нас робиться. Чи, приміром, бамага — ваша, чи казьонна? І скільки ви платите тому, хто букви складає?“
Коли дідові пояснено, хто пише книжки, хто друкує і чиїм коштом, дід узявся до принципіяльних питань.
„Так. Добрав, — сказав дід. — А тепер скажіть мені таке: чи ви пишете все, як було, а чи так вигадуєте всяке-таке, щоб ви ж вибачили мені на слові, всяку-таку брехню?“
Якнебудь, соромлячись і не знаючи на яку ступити, ми пояснили дідові, що таке белетристика. Виходило в нас так, що ми пишемо правду — тільки не знаю, чи дід нам пойняв віру, бо прямої відповіді він від нас не дістав. Але, видно, він постановив усе ж таки сповіритися на нас. Старий людознавець і психолог, він правильний зробив висновок, що ми хлопці все ж таки чесні, хоч і не ручимось за чисту правду в усьому, що пишемо. Цей свій сприятливий висновок дід зформулював так:
„Напишіть, значить, у вашу книгу, що дід Орцій ще живий і в первих строках своєї книги передає привіт усім чесним роботарям, а так само привіт і дітям їхнім і всьому сімейству чесних робочих людей. Ще передаю привіт і кланяюсь тим, хто не допускає експлуататорів до роботи, і скажіть, чи то пак напишіть, що дід Орцій — комсомолець і скоро буде проситись до партії. І передавайте привіт і скажіть, щоб таких культробітників, як Климов, не присилали, бо він через увесь день спить, а картину, що в кіно крутять, ми вже ждемо місяць і ждання загубили“.
„Це буде правда“, — сказав дід і розповів, як під час шторму дехто хотіли викидати рибу з шаланд, бо, мовляв, море хоче забрати назад рибу. В його розповіді головним чином зверталось увагу на те, що тільки дурній голові може спасти на думку такий забобон. Він більше лаявся, ніж розповідав. Але те, що він розповів, було таке цікаве, що я не додержав даної дідові обіцянки писати чисту правду і написав баляду про рибалок.
Під парусами лежать ловці,
І дно парує під парусами.
На морі штиль і лінива синь
Поле́гом зелений обмилює камінь.
— Бунація. — Стиха сказав старший. —
Але вилазьте. Буде левант. —
Як двадцять п'ять лебединих ший
Випливає двадцять п'ять шаланд.
Ідуть на веслах: невесело це,
Важніють руки і спати хилить
— Старшино. Слухай. Не пізно ще
Вернутись. Нема ні вітру, ні хвилі.
— Бунація. Правда — Сказав старий.
— Але недобір. Недобір до плана.
— Греби, хлоп'ята. Воду рий.
— У морі гнатиме тремонтана.
— За Тендрою — бачиш — хмарка є
— Леліє немов учорашня піна?
— Вона мені знак, мені знак дає
— Яка сьогодні буде година.
Гей, пожа! Стерно рипить у руці.
Пожій! Завертає шаланда ліво.
Висипають сіть молоді ловці.
Орцій! Набирає вітру клівер.
Не раз і не два висипали сіть
Насипали живим шаланду сріблом.
По борт, по вінця риба лежить
Для братів, для робочих добута риба.
І от розібрався малий вітрець
Покинуто весла, мов птиці
Самі випливають шаланди на герць
За моря синяву гряницю.
І знов висипають, і моряний лан
Родить живосрібляні гори,
Де в борознах сплився зелений лиман
Із синьою хвилею моря.
Та борозни глибше заорює вітер
Жене в буржуазні краї тремонтана,
Хитає шаланди, напружує сіті
Збиває з зеленої гряні лимана.
Спускай топселі! Керуй у вітер
Варуйся хлопці! На рифи бери!
Ще зима у воді. Ще зима на світі
Ще навіть не провесна. Ще не апріль.
Налетів бурхайло і пінна бруя
Шумує під прову, біжить у борінній
Путі, як плуг у чорних полях,
Зарипіли стерна в холодній піні.
У море! Вперед! Нема вороття!
Летять мартини за неба двері
Від неба й до неба бурхайла стяг,
Чим далі і далі блигомий берег.
Блигомий берег потоп у бруї,
Над борт, вище борту бурують хвилі,
Чорніють неба кренні краї
І стали сторч і небо укрили.
Ламає реї лихий борвій
Шаланди шалаються, як старці —
— Спускай шпринтовий! Шматай! Рви!
— Клівер! Клівер держи у руці!
— Рятуйся, браття! Рибу скидай!
Гуде забрати здобич море
Вода воює — по самий край
Бушприту здіймаються водяні гори.
— Орцій! Крізь бурю реве старий.
— Чи пан, чи пропав — все одно.
— Орцій! Додому. Орцій бери!
— Хто займе рибу, пущу на дно.
Орцій! По пояс у морі стоять
Ловці, налігши на клівер.
Через борт морозна пішла бруя
Орцій! Поворот. І знову ліво.
Блигомий берег блиснув на мить
І знову потоп у пінявій хвилі.
— Орцій! На берег прову держіть
— Гребіть скільки є, скільки є в вас сили.
В піску, в мілині сичить шкафут
У воду. Попхай. Тягни руками.
Розриває м'язи кодоли жмут,
Коліна крає різучий камінь…
Живі. Удома. Але старший
Не дає. Збирає негайні збори.
Похилились голови з кляклих ший,
Стоїть старий і мовчить суворо.
— На кого працюєте? На куркуля?
— Герої, що в море улов скидали?
— Виходь наперед. Просто руля.
— Пиши у список. Чого ж ви стали?
— Чи ви забули, хто ви є?
— Чи ви забули, хто є за вами?
Мовчить. І вечір з моря встає
Кладе багрець на причальний камінь.
Під парусами сплять на дні.
Заснув старий під плюскіт зибу,
Стискає книгу уві сні
І ніччю бореться за рибу.
На третій день до Куту прийшла „посуда“ з Одеси забирати рибу — і з цією посудою ми мусили теж вертати круговою путтю через Одесу до Харкова.
Важко дібрати було цій посуді адекватну назву — мабуть, найближче до неї підійшло було б ім'я „пароплав“ чи „тепловіз“.
Це була довга, як цепелін, залізна посудина, висока і вузька, дуже непідходяща возити вагу, нестійка і без ніякої практичної потреби, швидка. Щоправда, на ній був дизель на всіх тільки шістдесят індикаторних сил, але її довгаста форма і мала ширина робили її схожою на худорляву шкапу, хистку й падучу на обидва боки, але ще досить швидку. Посудину навантажували рибою, а ми з Сашком пішли подивитися після багатьох морів на надморську землю коло Кута.
Ми йшли вподовж берега — як табун рожевих, білих і жовтих метеликів шаланди летіли геть від нас до Кінбурнської коси, ліворуч привидом манячила блискуча смуга Тендри, а просто перед нами Чорне море виглядало без краю на південь.
Це була весна 1931 року і вода розіллялася лагунами і озерами вподовж справжнього берега, стирчав торішній бур'ян серед солонців — стерня суворої зими — між лагунами і озерами витягались солонцюваті і піскуваті коси, ми лявірували косами і обходили озера, простуючи на схід і щоб ясніше побачити Тендру.
Постійний, справжній моряний берег ховався за міховим коміром камки, споза камки поривались злякані мартини, білу піну викидало зибом після вчорашнього шторму на гребінь камки і вона теж, здавалося, була як мартини і білі крячки.
Далі йти було трудно — чимраз ширше розливалися плескаті лагуни — це вже були цілі затоки, посередині сиділи табунці качок і десь між двома затоками ми сполохали колонію кроншнепів.
Кроншнепи, видко, вибрали перешийок між двома затоками, щоб гніздувати, і коли ми зайшли аж на цей пісковий істмо, на цю солонцювату панаму, то розгнівані птахи не втекли, а всі повернулися назад і збилися повітряним летючим базарем у нас над головою. Вони кричали і торгувались, вони загрожували і клялися, вони відманювали нас геть у лагуну і, одчаявшись знов, немов чайки, маяли у нас над головами.
Далі йти було трудно, і ми з Сашком розбулися і полізли у воду — уперше в тисяча дев'ятсот тридцять першому році. Сонцем нагріта вода плескатих лагун була як літепло і ласкаво лоскотала ноги. Гравій шарував підошви, гостре кололо каміння і десь, завинувшись межи стоячі лагуни, струм прудкої води обдавав ноги холодним душем. Душі наші були в ногах.
Ми вибралися на берег завертати додому і обсушили ноги оксамитною камкою. Коло берега плавали двоє чирят — він і вона, у нього на сталевосірій голові пройшла смарагдовозелена стрічка аж до гордого носа — такий самий смарагдавозелений позумент він носив на блакитносірім крилі і цим він, як швайцар столичного готелю, полонив її гаряче серце.
Вона ж була в простому сірому вбранні, вона була певна його любови і повна його любови, сіре ж убрання годилося краще, щоб сидіти на гвізді невидно для моряних орлів і степового сокольства, що повсякчас раде зруйнувати сімейне щастя скромної чирячої пари.
Побачивши нас, коханці стали одпливати геть у море. Вона трохи боялася і раз чи два випростувала крила над струнким тільцем, пориваючись летіти, але він упевнено плив до моря, поденеде повертаючи до нас голівку і виблискуючи смарагдовозеленим позументом. Я заплескав у долоні — вони знялися і перелетіли далі вподовж берега. Була весна.