Під парусом на дубі/Розділ В
| ◀ Розділ Б | Під парусом на дубі Розділ В |
Розділ Г ▶ |
|
Редактор місцевої газети прийняв нас у своєму кабінеті. У цьому кабінеті був стіл, стілець і вікно. Ми сіли на столі і на вікні, і почалася розмова.
Розмова йшла про весняну путину тридцять першого року, про недовиконання плянів, про холодну погоду, про те, що запізнився хід риби, про хиби організації праці, про те, що рибу ловлять зернові колгоспи — інакше сказати, що організація риболовлі зернова, а не рибальська, — про ударників Ципура і Даниленка і, нарешті, про те, щоб пообідати.
Ми пішли разом в їдальню і їли довго і зосереджено. Після того нам закортіло спати. Але редактор пішов у газету.
„Скільки ж ти працюєш на день?“ І розмова перейшла на газетний штат, на матеріял і співробітників.
Штат складався з трьох осіб, включаючи туди й редактора. Четверта була машиністка. Редактор, один робітник — молоденький поет, другий робітник — трохи старший, учитель. Найстарший був сам редактор — йому було аж двадцять років.
Він був раніше секретарем райпарткому, цей редактор. Його перекинуто на газету боротись за виконання плянів, боротись за хліб, боротись за соціялізм у цьому глухому доісторічному куткові.
І він бореться ночі й дні. Його учня і співробітника-поета друкують у столичних журналах. Тільки сам він друкується тільки в своїй газеті.
Життя цього редактора — як Андерсенова казка, нездійсненна і брехлива для тих країн, де писав Андерсен, але простий, звичайний, щоденний факт у нас — історія Йвана.
Пам'ять про первісні джерела редакторового життя розпливається в темних просторах дому в степах коло моря. Дім цей належав куркулеві Скоробагатькові, а редактор народився в сезонних наймитів Івана і Килини.
Протягом довгих годин редактор самітний лежав на ганчір'ї, пісяв під себе, кричав і знову засинав, одчаявшися колись мати допомогу. Ніяких відпусток діловий Скоробагатько не давав, і Килина, як і раніше, в'язала снопи, громадила сіно, доїла коров і взагалі умножала Скоробагатькові капітали, в перерві годуючи редактора своїм молоком.
Страшних мук зазнав редактор, одбуваючи перший рік свого життя. Сонце пекло йому шкіру і вона бралася болячками і злазила з маленького личка. Мухи лоскотали йому носа, губи, залазили у вуха, нахабно сиділи по п'ятнадцять хвилин на очах, а прикро завинуті рученята марно силкувалися відігнати єгипетську кару. Він був мокрий і висихав, вітер підхоплював його прохолодою, ставало прекрасно і легко, але далі робилося холодно, і редактор кашляв, забігався кашлем, душився і знову кашляв так, що боліли маленькі ребра, надсаджувалися м'язи худенького животика.
„Лишенько, та яке ж воно мале та плохе. Що то значить не хазяйська дитина. Худе, аж чорне“.
Але редактор ріс, і з'ясовувалось, що він здоровий. Уже він сам бігав по траві і, упавши, не убивався, а тільки набирав повен рот землі. Далі він довго стояв і виколупував з-під язичка землю, рештки ж силкувався виплюнути, надуваючи губи. Він стояв суворий і на материне залицяння не відповідав, аж поки хоч трохи землі зоставалося в роті.
Рот очищався, і редактор вирішав сприйняти материну ласку. Він розкривав рученята, але звідкілясь доносився жахливий голос Скоробагатька, мати одразу робилася чужа і непривітна, і редактор зоставався з розкритими в порожнє рученятами саме тоді, коли вся душа його була готова розмовляти з матір'ю. Редактор плакав, біг за нею, падав і знову набирав повен рот землі.Невідомо, як він навчився балакати, але він одразу почав висловлюватись правильно і суворо. „Кака“, — заявляв він, почувши Скоробагатьків голос, і це було єдине дитяче нелітературне слово в його лексиконі. Він вимовляв слова і цілі речення чітко і коректно, бо ніхто не мав часу белькотати коло нього, милуючись з хиб дитячої мови. Він не казав ні „ням-ням“, ні „а-а-а“, а просто мовчав або кричав, коли ж почав балакати, то одразу висловився так: „хочу їсти і спати як собака“.
Бо так щовечора висловлювався його батько — наймит Іван.
Редактор ріс, і десь між сутемрявою клуні, сутінком кущів верболозу і супротягом смердючої кухні зачинаються його перші спогади.
Найяскравіший його спогад, то було яйце. Залізний редакторів організм, загартований сонцем, водою і вітрами, десь піддався, і він захворів. З носа йому текло, як із знайомого кухонного вікна зимою, боліло в пельці, гуло у вухах, бурувало в шлункові.
„Я хворий“, — сказав редактор. „Мовчи, щоб не дізнавсь хазяїн“, — бо він чув такі слова від свого батька — наймита Йвана. І от невідомо якими способами чи з яких сум, але мати його Килина роздобула йому яйце. Скоробагатько що три дні відсилав на ринок сотню яєць, решту споживалося в його домі, але всі ті яйця були на обліку, і наймит міг краще одкусити собі пальця, ніж торкнутися хазяйського яйця.
Так чи інакше, перед редактором було яйце, — закругле і біле воно лежало в його ручці. Мати хотіла була його облупити, щоб швидше сховати самі сліди бенкетування, але редактор не дав.
Попереду він довго грався яйцем, перекидав його з правої в ліву, притуляв до лиця, вкладав у вушко і навіть обережно застромив у рота і обсмоктав. Ззовні воно було ледь солонувате на смак.
Потому він рішуче ударив його об підлогу, бо щодня йому доводилося бачити, як інші їдять яйця. На тупому кінці виприснула променяста зірка навколо неглибокої ямки. Редактор підколупнув пальцем під зірку і почистив яйце.
Помалу він з'їв білок. Навіть його хворий і занімілий язичок відчув у білкові давно забутий смак материного молока, якісь мигдалеві натяки на якісь давно пробувані трави, білок танув між зубами і розпливсь як хмарка. Зоставсь жовток.
Коли в білкові романтично спліталися легесенькі смаки сотні споживних речей, як одсвіти на чистій білій хмаринці, то тепер це було жовте життя, важке золоте гало, гаряче сонце жовтого життя. Він з'їв його жадібно і швидко, найменші частки його спритно добув язичком споміж зубів, усе сполиснулося слиною і виявилося — мало.
Ні цукерок, що йому колись згодом принесла мати у великдень, ні м'ясо, якого йому теж якось довелось скуштувати, ні навіть численні яйця галагазів, що їх він згодом навчився збирати по скелястих берегах, не могли витруїти з редакторової душі спогаду про те яйце. Воно так і зосталося — гаряче жовте сонце в легкій хмарі білку.
Небавом потому наймит Іван уже не управився сховати свою хворість від Скоробагатька. Недугу пощастило б може затаїти, і на цей раз, та вона несподівано подужчала Йвана, і він умер. Він умер літом дев'ятсот шістнадцятого року, не як повстанець і боєць за революцію, а безславно вмер від тяжкої недуги як наймит лютого степового куркуля.
Редакторові на той час було біля п'яти років, і він у згоді з законами про дитячу працю російської імперії мав право заробляти собі на хліб. Тож невдовзі потому він почав пасти куркулеві гуси.
Отак він підвищував свою кваліфікацію, переходячи з гусей на свині, з свиней на корови, аж поки не вирішив, що може косити й орати.
Тисячу дев'ятсот двадцять першого року йому не довелося здійснити цей рішенець. Косити було нічого — був голод. Куркулі з свого боку вирішили їсти свій хліб самі, а як продавати, то тільки за вельосипеди, грамофони, машини шити, молотарки, а головним чином за дзвінке золото. Тож узимі двадцять першого року редактор одяг кашкета, підперезав шворкою ватну солдатську куртку, подивився критично на дірки в черевиках і пішов на Київщину.
Це були шістсот зимових верстов, яка верста в п'ять, яка в п'ятнадцять, а яка і в двадцять ступнів морозу. Ні Ґрімми, ні Андерсен, ні Діккенз, ніякий інший аматор людських страждань зроду не бралися описувати таку біду. Гензель і Ґретель — діти дроворуба — навіть не управлялись вийти з лісництва навколо своєї хати, як уже натрапляли на пірниковий котедж з цукровими шибками і шоколядними дверима. Редактор же йшов шістсот морозних верстов у кашкеті і куртці, йшов три тижні, щодня його маленькі вуха міряли температуру від п'яти до двадцяти ступнів, але не щодня йому доводилося їсти і не щодня спати.
Того було забагато навіть для чорного, геройського, загартованого сонцем, водою і вітрами тільця. Він десять разів умер би, якби не треба було йти.
Він ночував по селах, подекуди в хаті, подекуди в клуні. Часто його не пускали, бо вважали за безпритульного, а він же йшов на заробітки, чесно йшов, замість їхати під лавою у ваґоні. Та справа була не в недовір'ї — бо від того не ставало холодніше, — а в ночівлі. Не раз і не два він пересиджував усю ніч, клацаючи зубами, не заснувши ні на мить, чекаючи ранку як щастя, щоб зігрітися бігом і ходою на двадцятиступневім морозі.
Села минали за селами і так поступово мінилося їхнє обличчя, що редактор і не помітив, як замість кам'яних домів південного надмор'я пішли виливані хати степу, а далі замінились на плетені житла Черкащини.
Кожне село треба було завойовувати. Найлютіші собаки і люди лютіші від собак зімкнутим фронтом зустрічали його в кожнім новім селі. По селах був голод — і бідні не мали чого дати, а куркулі цькували його собаками. І все ж таки він переживав надзвичайні речі, побачивши нове село за ярами. На горі стояв вітряк, як хрест на могилі, але десь праворуч спід землі крадькома з'являлися і знов зникали два дерев'яні пальці — то куркуль молов хліб.
Кожна хата уперше народжувалась на світ. Така сама, як тисячі уже перейдених, вона була новонароджена, уперше в житті побачена, абсолютно не така, як інші, таємнича, грізна і привітна. Вікна її віщували ночівлю, а може й хліб.
Кожна вулиця була як перші роки життя. Вона пізнавалась з болючою насолодою, як уперше пізнаються фарби й назви речей. Вражень і сенсацій від неї вистачило б на ціле життя, на сотні життів, але вона переживалась за п'ять хвилин і вмирала в свідомості, щоб ніколи більше не народитись. Натомість народжувалась нова вулиця, і знову життя законялося спочатку.
Але, захоплюючись творчою грою народження і смерти сіл, вулиць і хат, редактор не забував ставитись до них критично.
Він редаґував хати. Одні він одразу викидав у макулятурний кіш, другі ухвалював до друку, треті відкладав у редакційний запас і для четвертих визначав міру роботи й боротьби, щоб зробити їх придатними до вжитку.
На Київщині редактор працював до тисячу дев'ятсот двадцять третього за сільсько-господарського наймита і, живучи тихо й ощадно, розжився так, що на поворот залізницею до рідного села зібрав деяку частину суми, може четверту, а може й п'яту частину.
Тим часом у надмор'ї справи покращали — хліба стало вдосталь, і редакторів брат у перших спромігся прислати йому бідон, узиваний по-приморському бальзанка, повний доброї олії. Не для того, щоб підготувати редактора рослинним жиром, а для того, щоб він міг, спродавши олію, купити собі квитка на поворот додому. Бальзанку ж наказано привезти назад.
Редактор отже олію спродав, прилучив до одержаної суми свої ощадження, але на квиток не вистачило.
Тож він зашив гроші в кашкета, прив'язав бальзанку на спину і пішов знову за шістсот верст додому, тільки тепер з порожньою бальзанкою за плечима.
Коли редактор знову взявся працювати в наймах у ріднім селі, він ще не вмів ні читати, ні писати. Зате він, правда, пройшов добрий курс політграмоти; робота в наймах і тисяча двісті верстов міркувань над соціяльними проблемами навік загаргували в ньому клясову свідомість. Його отже прийнято до комсомольського осередку, і хороша дівчина, що керувала гуртком лікнепу, вивчила редактора читати і писати.
Тільки з того дня, як чорні закарлюки, мільйони мертвих мурашів заворушились, ожили і почали зафарблюватись тугою ненавистю і гарячою любов'ю, до того німі, стали кричати вголос, плакати і співати, починається Діккензівська історія редактора, історія напівписьменного хлопця, що, працюючи вдень, читаючи вночі, боровшись і учившись, зробився секретарем районового партосередку, далі редактором газети і вже виховав кадри загартованих газетних робітників, пролетарських поетів і чуйних фейлетоністів. Бо перед тим днем, як він навчився читати, редактор пережив таку повість, яку ні один Діккенз не наважився б розповідати читачам, добре знаючи міру того, чому можуть повірити читачі діккензівських романів.
Редактор пішов у редакцію робити свою справу і справу пролетарського поета, якого він виділив для нас — показувати ловлю риби скипастями. Ми зійшли з скель міста на берег.Звичайно сам редактор щодня ходив на берег до рибалок перевіряти, як іде справа, підігнати, підбадьорити, дати в газеті гостру замітку, налагодити постачання, підтягти органи постачання, бо редактор увіходив у все і був скрізь.
Сьогодні ж ми йшли з його вивченцем, пролетарським поетом, що вже більше двох десятків його речей надруковано в столичних газетах. Дорогою він прочитав два свої твори, хороші і закличні речі, і ми ще раз привітали редакторову роботу з ним.
Попутньо вияснилося, що цей молодий хлопець, що такі путящі писав речі, не все, що треба, знав про літературу. Він не дуже уявляв собі, що за вірші одержують гонорар, і був приємно вражений тим, що за кожен, абсолютно за кожен, вірш, ба навіть за кожен рядок його, хоча б і не вперше надрукований (бо бувало з ним, що один журнал передруковував його вірші з другого), йому належать гроші. Редактор, очевидно, не поспішав його привчати писати для грошей, а деякі наші журнали і видавництва взагалі дивляться на гонорар як на милостиню з щедрот їхніх, яку треба видирати зубами.
На березі був ворот (кабестан), і четверо дужих хлопців вибирали сіть. Недалеко берега метушилися шаланди, одпускаючи стовпи. Це ловили рибу скипастями.Скипасть чи турецька сіть — це машина досить складна. Це стаціонарна сіть, протягнута між стовпами. Кожен стовп стоїть у воді на чотирьох якорях, тримаючись на натягнутій линві, як щогла на вантах. Вона перегороджує море коло берега як кордон, і риба, йдучи на мілини, заходить у скипасть.
Сей рік невелика була здобич. Скипасті допіру привезено, — це величезний апарат, що не під силу був приватникові та індивідуалові, і він може давати колосальні наслідки. Але ще не навчилися як слід скипастями орудувати — Держлов почав війну проти Рибтресту, і вони ставили скипасті не так, щоб упіймати, як щоб не пустити рибу до „конкурента“. Редактор воював день і ніч проти цих войовничих тенденцій і добився, що Держлов переставив свої скипасті.
Але й риба сей рік ішла неважно. Була дуже пізня, холодна весна. Риба не йшла в берег. Треба було б підійти до риби в море, але звиклі до кустарних метод, під шепіт куркульської аґітації, рибалки туго посувалися вперед.
Правда, Лиман це район малого рибальства. Правда, тралери, моторні судна і всяка інша справа іде покищо головним чином на задоволення потреб великого рибальства. Правда, що навіть у районах великого рибальства плян путини тридцять першого року недовиконано.
Але правда й те, що партробота і профробота в рибальських районах не на висоті. Розбиті і розпорошені отамани й рибаси ще впливають на темні рибальські маси. Вигнані з сіл куркулі надморських районів поденеде всіялися серед рибалок і ходять невпізнані під рибальською винцерадою.
Весною тридцять першого року ще діяло було опортуністичне керівництво Рибтресту. Постачання було погане, трудова дисципліна неважна. Коли в Куту пішов бичок, дехто з артілів, призначених на бичка, ловили на гак осетра в Лимані і спізнилися до Куту на сім–вісім день.
Але вже в цій весні працювали ті, що згодом підняли рибальську справу на висоту. Уже в Куту жив під парусом дід Орцій і друг його Терентій Пожа.
Як це не чудно, а в деяких артілях, саме з літніх уже людей, найкращі були бійці за більшовицьку путину. Може, через те, що їм далося в знаки дореволюційне рибальство.
Було ж те рибальство ось яке.
В офіційних документах міністерства земельних справ за 1913 рік знаходимо такі прямі вказівки:
„Державні рибальські дільниці південно-західньої частини Чорного моря, звичайно здавані з торгів, частенько за велику плату, здебільшого потрапляють до рук рибопромисловців, що мають за краще („предпочитают“) не експлуатувати їх самостійно, а віддавати їх за дуже високі проценти місцевим ловцям. Ясно („понятно“), що при такому стані справи („порядке вещей“) неможливий ніякий проґрес у техніці ловлення і боротись проти хижацтва дуже нелегка річ, бо рибалка, підстібуваний злиднями, намагається взяти з моря якомога більше, не гребуючи ніякими способами, не зважаючи на майбутнє виснаження води“.
Чому панували хижацькі методи рибальства, стане ясно, коли згадати, при яких умовах працював рибалка, як реалізувалося здобич.
Професійні ловці звичайно складали невідні артілі, приміщення було хазяйське, хазяйська була вся „посудина“ (судна, сіті, гачки і т. д), хазяйська, отже, була повна воля над ловцем. За головну форму вербування рибалок правив порядок, подібний до морського „покрута“, а саме — виторг ділилося між хазяїном і артіллю нерівно. Тож 15–20 рибалок укупі діставали таку суму, як сам хазяїн. Та це ще не все. З суми, що її мала одержати артіль, на хазяїнову користь вираховувалось ще половинну вартість берега, лідника й харчу артілі за ввесь період путини. Кінець-кінцем, виходило, що, коли, приміром, за весь сезон заробіток кожного члена артілі становив 80–100 карбованців, то хазяйський прибуток 1300–1500 карбованців.
Та і це ще не все. Кожен член артілі одержував одну пайку, а отаман — три паї.
Але і на цьому не обмежувалось грабування ловців. Отаманові заробітки були чималенькі, бо виловлену рибу, перелічивши і трохи поторгувавшись про око ловецьке, отаман спродував скупникам за мізерну ціну, зараньше порозумівшися з ними. Отже він продавав рибу за безцінь, а саме за це мав добру винагороду. Характерно, що яка б не була мізерна ціна, встановлена таким способом, але артіль ніколи не заперечувала, бо встановляти ціну, це було невід'ємне право отаманове. У записках сучасника ми знаходимо, наприклад, таке цікаве місце:
- „За купцем наше діло не стане. Без шепотинника жодної тоні не зробиш. Як настане путина, скрізь як ярмарок; де тягнуть невід, то там відразу, немов гайворони, шепотинники збігаються. Як у кого тільки й грошей, що жеребкова копійка, а й він туди ж у торг пнеться. Йому й непотрібна риба: йому аби відступне… І так багато їх тут, що, справді, куди не кинь, а вцілиш у шепотинника“.
Такий рибалка, що не працював у невідній артілі, теж щедру сплачував данину всіляким посередникам, що стояли межи ним і споживачем риби. Збут риби — це було як гра в куці-баби. Рибний ринок був найкапризніший спосеред усіх — не тільки кожного дня, ба кожної години мінилася ціна. Найближче стояли до рибалки скупники і шепотинники. Вони їздили скрізь і всюди, від них не ховався найменший ставок і скрізь вони ошукували рибалок. Ціни, на які скуповувалося рибу, до деякої міри були залежали від ринкових цін, але щодалі був район від ринку, то меншу давали ціну шепотинники, скуповуючи рибу як коли, то просто за безцінь.
Самі взаємини поміж скупниками та рибалками були дуже складні. Скупники не тільки купували готову рибу за готові гроші. Перед початком путини вони частенько давали рибалкам авансові суми — на ці гроши рибалки підкупляли і підновляли „посудину“ (реманента). Доки він не піймав риби, рибалка не міг обійтися без такої допомоги — інакше йому несила було б працювати. Взявши завдаток, рибалка закабалявся продавати рибу тільки одному скупникові чи конторі, боячися не одержати наступного разу потрібних оперативних сум. У результаті рибу він продавав за таку ціну, яку йому накидав скупник. Бувало й таке, що рибалці несила була виплатити протягом року позичену суму, отож на той рік борг виростав, і скупник мав рибалку всього, з сітьми і снастю в своїй жмені. Не дарма ж ми знаємо таке місце в рибальській пісні:
„Мене як хоч узивай, не все позволяю,
Аби крамарем не звав, бо за це полаю“.
Природно, що вже за старих часів рибалки силкувались скооперуватися. Але капіталізм не дає змоги існувати виробничій кооперації. От що кажуть з приводу рибальської кооперації офіційні звіти міністерства земельних справ:
- „Через економічну залежність ловецького населення від великих рибасів („рыбопромы ленников“) тепер у північно-західній частині Чорного моря панують зовсім ненормальні способи використовування рибних багатств, при яких більшість продуктів іде до рук скупників та комісіонерів. Самі ж рибалки, що під час роботи часто-густо рискують своїм життям, ледве животіють. Єдиний вихід з цього становища — це, без сумніву, утворення економічно сильних ловецьких товариств, спроможних організувати не тільки добування риби, але й здобування її при вигідних для себе умовах, без посередництва третіх осіб. Самі рибалки дуже добре усвідомлюють всю доконечну потребу таких організацій і не раз намагалися утворювати товариства. Але, як довів досвід, досить було одного нещасливого року, щоб товариство, вичерпавши всі свої кошти, знов потрапило до рибасів, які згодом мали ввесь прибуток від подальших зисковних років“.
Всі ці розкоші дореволюційного рибальства дід Орцій і друг його Терентій Пожа пережили не з книжок, а на своїй власній шкурі. Чверть століття досвідчений рибалка, старий майстер Орцій був у кабалі в рибасів, шепотинників, хазяїв і отаманів. На морі отаман притихав, особливо в бурю, і командував Орцій, але на суші до отамана поверталася самовпевненість, самоповага, авторитетність і компетентність, і отаман спритно спродував за безцінь рибу, ціною риску життям здобуту Орцієм з товаришами.
Через падіння вилову під час імперіялістичної і горожанської війни Україна відновила рибні запаси в своїх водах. Наукова експедиція професора Книповича установила, приміром, для Озівського моря відставлення нормальної рибної маси.
Але не відразу ми дісталися до тієї рибної маси. „Широко розгорнулася була робота приватника і куркуля“, — каже той самий М. Гурович, якого ми цитували вище. Тепер ми наведемо з нього багато тексту, який він, М. Гурович, у свою чергу посписував з інших книжок.
Було, словом сказати, всього.
Тепер ще не все гаразд. Але тепер це зріст, а не животіння. Гарячково будується нову рибальську фльоту. Мелітопільський завод робить нафтові мотори. Виписується і виплітається нову справу — скипасті, мішкові неводи. Будується консервні заводи.
Доки видавництво поспіє видати цю книжку, навіть у районі малого рибальства, в дніпровському Лимані будуть уже і тралери.
Тралер — це морський трактор. Шаланда (чи там баркас, дубівка тощо) — це морський кінь. Уся ця парусна романтика — це останні рештки середньовічної генуезької морської техніки.
Вони не зникнуть зовсім так, як не можуть зникнути зовсім коні в сільському господарстві. Але це будуть допоміжні засоби, ручні свердла коло нового револьверного свердлувального верстату, що лежать напохваті, про всяк випадок, не більше.
І це дуже скоро. Уже в районах великого рибальства ходять тралери і біжать моторові шкуни радянського виробу. Консервна промисловість самого тільки Даґестану виросла на 488%.
Навпаки, буржуазний світ не тільки жене паротяги на дорогоцінній пшениці, не тільки затопляє мільйони мішків безцінної кави, що сконцентрувала в собі мільйони днів невільничої праці під тропічним сонцем, не тільки розбирає десятки домен і спиняє сотні заводів, що не стосується прямо до теми нашої книжки.
Кораблі замість іти через Суецький канал, де за проїзд береться в золотій валюті, обпливають Африку з півдня, бо це дешевше виходить.
Вони поновляють шлях Васко-да Гама й інших конквістадорів. Це може дуже романтично, але найбільша драма для капіталістичного світу в тому, що це вигідно. Це дешевше, ніж їхати, зберігаючи десятки тисяч кілометрів через Суецький канал.
Англійські верфі працюють зараз у такому маштабі, як у 1881 році — півстоліття тому. Але найцікавіше не те.
Поряд з десятками тисяч інших товариств — товариств допомоги незаможним генералам і полковникам імперіялістичної війни, товариств поширення нової методи хрищення дітей, товариств заборони лікарям і вченим робити експерименти над живими тваринами, товариств стріляння з середньовічних луків та арбалетів, товариств шпитальної допомоги хворим собачкам, товариств вивчення астрального тіла людської душі, товариств знищення усіх рас, окроме англо-саксонської, товариств поширення серед робітництва творів Мільтона і товариств знищення машин і цивілізації, — існує одне товариство, що просто стосується до нашої теми. Це є спеціяльне товариство, що має свою президію, почесних членів, членів і кандидатів у члени, свої блянки і свій рахунок у банкові і мета його — знищення корабельних верфів.
Енерґійні діячі цього товариства, живучи з благодійної роботи, уже закрили і спродали на зламання сімдесят дві верфі і обіцяють боротися й надалі з такою ж ревністю.
Суднобудівельний пролетаріят мусить спокійно дивитися, як оскаженілі дикуни авторитетно руйнують знаряддя його праці і потішають його тим, що це робиться для загального добра, на користь морякам і робітникам зосібна.
Ми пішли з берега в Очаків. Узавтра мусили їхати на Кут, де саме ловлять бичків. З нами мав пливти Терентій Пожа, друг і співробітник діда Орція, що саме перебував на Куті коло ловлі бичків. Терентій Пожа, виявилося, був невеликий чоловік, байцований сонцем до того, що годі було добрати скільки йому років. Шкіра на обличчі й на руках йому була така, ніби її м'яли, розтягали, чистили і видубили, щоб ніколи не зносилася. Балакав він мало і попередніх відомостей про бичків не подав. Його концепція була така, що все ясно, отже, нема для чого довго пояснювати.
Ніби розпитувався про його, показуючи на воду: „це вода чи не так?“ „Вода“, — одповів би з чемности Терентій Пожа, хоча ясно було, що це не горілка. Ніби далі перед ним поставлено читання: чи отой шмат полотна, чи то не парус?
„Парус“, — одповів би з такою самою люб'язністю Терентій Пожа, даючи зрозуміти, що, власне, це „для розмови“, а не для того, щоб дізнатися про природу речей.
Спробували б ви, приміром, вертаючись на реальний ґрунт, спитати в нього, що це за риба бичок. Не втрачаючи рівноваги, він резонно одповів би:
„Бичок? — Бичок!“
Якби далі ви зацікавилися б усерйоз, якими сітьми ловлять бичків, то він з тим самим логічним спокоєм одказав би:
„Бичків? Якими сітьми? — Сітьми, що на бичків!“
І він мав би, власне, рацію до деякої міри. Багато є такого, що треба бачити, щоб зрозуміти. Людина, що про все хоче дізнатися з енциклопедичного словника, мало про віщо дізнається.Більше того — для того, щоб зрозуміти, що таке виробничий ентузіязм, мало читати газети і дивитися на цифри. Часто треба буває поїхати на завод і розплющити очі. Виробничий ентузіязм існує на самім ділі, насправді, і газетний співробітник, що склеює цей ентузіязм з робкорівських дописів, подекуди настільки його вихолощує, що Мар'я Іванна, читаючи його замітку, скептично похитує головою і зостається непереконана. Мар'я Іванна в цьому випадкові уподібнюється тому англійському морякові, що ніяк не міг зрозуміти, що таке Париж.
„Париж, — поясняв йому другий моряк, жуючи тютюн, щоб, сплюнувши його, знову взятися до конови з гарячою водою і віскі. — Париж є Париж. От що він таке! Ти зрозумів?“
„Не розумію“, — одказав той моряк, що не бачив Парижу, закладаючи в рота акуратно одкраяну скибку тютюну.
„Я тобі пояснюю, — сказав той моряк, що бачив Париж. — От ти бував у Ярборо?“
(Ярборо це є рибний ринок недалеко Лондона, що вславився головне солоністю і морською міццю тамтешньої розмови).
„Ярборо! — розсердився той моряк, що не бачив Парижу. — Ярборо. Я був на Сандвічевих островах. Я знаю Ярборо краще, ніж ти знав свою матір“. І ображений моряк додав один з виразів з того асортименту, що були дуже популярні саме в Ярборо.
„От, — сказав моряк, що був у Парижі, уважно обдивляючи дно своєї конови. — Ти бачив Ярборо. Так от Париж це зовсім не те. Нічого подібного“.
У нас є навіть чимало романів, де виробничий ентузіязм і героїзм праці подається фалшиво. Що найгірше, ці романи подекуди претендують на те, що вони є пролетарська література.
На однім заводі я зазнайомився з молодим ще, але сильно досвідченим хлопцем. Цей хлопець управився воювати в громадянській війні, стати членом партії і бути протягом двох років редактором газети у великому радянському місті — десь на схід від Харкова.
Бувши редактором газети, він схибив. Він допустився таких помилок, що його знято і послано на завод працювати коло верстату.
Протягом року він працював коло токарного верстату і за вчителя йому був старий токар, музикант і маестро токарної справи.
Я не раз балакав з колишнім редактором, і от одного вечора, коли я мав уже покинути завод і повертатись назад до Харкова, я зустрів його ввечорі в провулку недалеко від дверей партбюра.
„Здоров, Гансе, — сказав я (він був латиш), — я завтра їду. Як ти там точив сьогодні дизельний вал?“
Ганс суворо подивився на мене і нічого не одповів. Я здивувався, але ще пустив якийсь нетактовний жарт на штиб того, що він надувався як блоха на мороз. Ганс махнув рукою і вирушив до дверей партбюра.
„Стривай, — сказав я уже іншим тоном, бо я теж почав сердитись. — Що ти чванишся як старою латкою. Чи може тебе призначили на редактора стінгазети? От я хотів показати тобі книжку“.
І я показав йому книжку Панкова „Техника резания металлов на станках“, в оправі, з формулами, рисунками і схемами.
„От саме, що на редактора, — похмуро сказав Ганс. — Мене посилають знов працювати в газету“. Він узяв книжку і чогось одвернувся. Я знав, чого він став до мене спиною. Він плакав.
Здоровий, сильний і рішучий, він любив колись свою газетну справу і полюбить її, як знову візьметься до неї. Але зараз він не міг перенести того, що його відривають від його верстату. Я подарував йому книжку, і він відчув, що я розумію його силу, сором, трагедію, сльози і хвилинну малодушність. Нехай хто хоче сміється з мого Ганса або пишається з власної видержки і витриманости. Мені не смішно.
Тож ми розлучилися з Терентієм Пожею і пішли спати, Уранці ми з'явилися на рибну базу, де коло містків гойдалася чепурненька шаланда з шпринтовим парусом. Парус був рожевий, бо не дуже легко буває дістати матерію, яку хочеш, а доводиться часом брати, яка є. Хтось з нас не витримав і спитав у Терентія Пожі, як ми будемо пливти до Кута, маючи на увазі лінію рейсу.
„Як будемо пливти? Водою“, — прихильно одповів Терентій Пожа, і мені здалося, що в голосі його був якийсь ледви помітний, легесенький натяк на кепкування.
Ми поскидали речі в камбуз. Вона мала трюм, повну палубу, щось таке подібне до каюти і навіть мотор, ця шаланда. Мотором ми й пливли, бо вітру не було. Ми бігли так, що праворуч нас відпливав на північ скелястий правий берег Лиману. Споза скель попереду вияснився Очаків і далі засинів і почав туманіти. Десь дуже далеко немов легенька хмарка лежав низький лівий берег. Просто перед нами теж щось обмежувало воду — ніби вода була світліша, ніби це була нерухома, від неба й до неба, біла смуга піни.
Це була Кінбурнська коса. Терентій Пожа почав забирати право — очаківський берег уже виглядав як пасмо гір на рельєфній мапі, як довгенький шматочок ясножовтої глини. Ми були уже недалеко Кінбурнської коси, але вона все ще здавалася постійною смугою піни, нерухомою частиною води. Це була піскова мілина і блищала під сонцем як нікель. На запитання, яка вона є, Кінбурнська коса, Терентій Пожа, відповів приязно, що вона — коса як коса, отже довелося самому собі уявляти довженну піскову смугу, вищу від моря на якісь двадцять сантиметрів, у найвищій точці завалену камкою, засиджену птицями, облітану і обскиглену мартинами і заливану морем у шторм зовсім з головою, з найвищими її плято в двадцять сантиметрів увишки.
Пісок білів як вода. Кому доводилося місячної ночі шукати шляху серед піскових дюн, той знає цю схожість. Ніч наповнюється озерами, навколо блищить вода, і коли здається, що зараз ноги увійдуть у надбережну вогкість, раптом бачиш, що нічне озеро є просто піскова стіна дюни, облямована, як берегами, торішньою травою.
Кінбурнська коса відмежовує Лиман від Чорного моря одеської орієнтації. Але лиманська вода йде в наступ на море і от обіруч кінця коси вода лиманська — зелена й туманна. Довго ми бігли в туманнозеленій воді, уже вибігши в море; уже коли перед нами було видно селище на Куті, десь недалеко зачорніла смуга іншої води. Ми наближалися до цієї смуги, і вона ніби тікала від нас. Уже нас гойдало вічним морським зибом, а все ще ми бігли в туманнозеленій воді.
Нарешті прова (ніс) шаланди увійшла в прозору стемнасиню воду, а туманнозелена вода стала віддалятися за стерном. Чудно було дивитися і трудно сповіритися на свої власні очі — дві води, лиманська туманнозелена і стемнасиня морська, не змішувались і не спливались, наче між них хтось постановив скляний рубіж. Зиб переходив над скляний рубіж і перекочувався з моря в лиманську воду, але кольори зоставалися різні і зелено-синя грань знов виступала спід зибу.