Пригоди Тома Соєра (1929)/XXXII. Вони найшлися
| ◀ XXXI. Том і Бекі в печері | Пригоди Тома Соєра XXXII. Вони найшлися |
XXXIII. Смерть індійця Джо. — Бенкет у вдови Дуґляс ▶ |
|
Прийшов вівторок, минуло вже й полудне та стало смеркатися. У місточку Ст. Петербурзі далі глибокий сум, бо дітей усе ще не знайдено. Щиро молилися за них і в церкві і дома, а з печери не приходила ніяка відрадніша вістка. Багато людей, що ходили шукати, вернули з нічим і взялися до свого щоденного заняття. Вони казали, що дітей вже ніхто ніколи не знайде. Пані Течер тяжко занедужала й лежала в горячці. Люди оповідали, що аж серце розривається, коли слухати, як вона кличе свою дитину, як схоплюється в ліжку та надслухує і знову паде на подушку, важко стогнучи. Тітка Поллі попала в чорну задуму, а її сиве волосся зовсім побіліло. У смутку й безнадійности клалися люди спати у вівторок вечером.
Раптом опівночі весело задзвонили дзвони. Незабаром зароїлось на вулиці від зворушених, напів одягнених людей, що кричали радісно: „Вставайте! Вставайте! Вони найшлися! Вони йдуть!“ Заграли й пожарні трубки. Люди плавма плили до ріки стрічати дітей. А вони їхали вже у відкритому возі, що його тягли веселі люди. З радісними криками прилучилися всі до тої процесії, окружили віз, вигукували з радости і йшли гостинцем.
В усіх домах ясно світилося й нікому не хотілося йти спати. Се була найгарніша ніч, якої не було досі ніколи у тихому, малому місточку. Першої пів години всі люди відвідували хату судді Течера. Кожний хотів бачити виратуваних дітей, кожний стискав руку пані Течер, кожний хотів щось сказати, але не міг, бо не давали сльози, і біг до дому.
Тітка Поллі була дуже щаслива. Була теж щаслива і пані Течер, та не зовсім. Вона чекала ще на свого чоловіка, бо післанець, якого вислано з радісною вісткою в печеру, не встиг іще сповістити нещасного батька, що все ще шукав за дітьми в печері.
Том лежав на канапі серед юрби цікавих і оповідав історію своїх дивних пригод та прикрашував своє оповідання додатками своєї уяви. При кінці дуже докладно росказав, як лишив саму Бекі, а сам пішов шукати якого виходу, як рачкував двома хідниками, доки ставало мотузка, а вкінці зайшов у третій, але тут вже мотузка не стало і він вже хотів вертати, коли нараз побачив далеко-далеко якусь ясну цяточку ніби соняшне світло. Тоді покинув мотузок і поліз далі, просунув крізь тісну діру голову й груди та побачив блискучі широкі хвилі рідної ріки Міссісіпі. Якби се було в ночі, то він не побачив би сеї ясної цятки і був би певно вдруге сюди не прийшов. Тоді вернувся до Бекі і приніс їй радісну вістку, але вона просила його, щоби не мучив її такими вигадками, вона змучена і хоче тут вмирати. Він оповідав, як тяжко було переконати її і як вона справді мало що не вмерла, але зі щастя, коли побачила світло сонця. Найперше він проліз дірою і поміг Бекі пролізти. Відтак посідали собі і від щастя заплакали. Недалеко плили човном якісь люди, він гукнув на них і оповів їм про своє і Бекіне горе та, що вони вмирають з голоду. Люди спершу не хотіли вірити тій неймовірній казці, „бо“ — казали — „звідси пять миль до тої долини, де починається печера“. Але всеж таки взяли їх на свій човен, завезли до якоїсь хати, де дали їм повечеряти і кілька годин спочити, а потім привезли їх до дому.
Перед світанням відшукали при помочі мотузка, що суддя лишав за собою, його і ту жмінку людей, що щиро помагали йому все ще шукати, та передали їм радісну вістку. Зрадів дуже бідний батько, зраділи й люди.
Три дні і три ночі журби й голоду зробили своє. Том і Бекі пролежали середу і четвер і здавалося, що ще більше знесилені. Том встав уже в четвер, почав потрохи ходити, в пятницю вийшов уже й на вулицю, а в суботу вже майже зовсім одужав. Але Бекі не годна була вийти з хати, аж у неділю, та й тоді виглядала так, як колиб перебула довгу, тяжку недугу.
В пятницю Том почув, що Гек хорий і пішов відвідати його. Але його не пустили до хорого, так само в суботу й неділю. Потім пускали вже його до нього що дня, але мусів обіцяти, що не буде говорити про свою пригоду в печері і взагалі нічого такого, що моглоб стурбувати Гека. Вдова Дуґляс тут сиділа й пильнувала. Дома дізнався Том про нічну подію біля дому вдови Дуґляс, а також і про те, що трупа одного з тих розбишак, того обідранця, знайшли в ріці недалеко пристані. Мабуть утонув, утікаючи від погоні.
Може два тижні після того, як видобувся з печери, пішов Том до Гека, який тимчасом подужав на стільки, що міг вислухати зворушливе оповідання про пригоди. Том мав йому ще щось цікавого сказати. Проходячи попри хату судді Течера, Том забіг туди на хвилинку, щоби відвідати Бекі. Її батько і ще кілька його знайомих стали з ним говорити і хтось спитав жартом, чи не кортить його ще зайти в печеру. Том сказав, що дуже радо.
Тоді сказав суддя:
— Таких цікавих, як ти, Томе, в нас доволі, але я вже подбав про те, щоби вже ніхто не заблукався в печері.
— Як то?
— Бо я велів перед двома тижнями сі великі, дубові двері окувати залізом і замкнути на три замки, а ключі в мене.
Том побілів, як полотно.
— Що тобі, хлопче? Швидко, подайте склянку води!
Принесли води і скропили нею Тома, бо він мало не зімлів.
— Тепер, сину, вже тобі ліпше? Скажиж нам, ради Бога, що тобі сталося, Томе?— Ах, пане судде, таж там у печері був — був — індієць Джо!