Пригоди Тома Соєра (1929)/XXXIII. Смерть індійця Джо. — Бенкет у вдови Дуґляс

Пригоди Тома Соєра
Марк Твейн
XXXIII. Смерть індійця Джо. — Бенкет у вдови Дуґляс
Львів: «Для школи і дому», 1929

XXXIII.
Смерть індійця Джо. — Бенкет у вдови Дуґляс.

За кілька хвилин пробігла по місці ся новина і незабаром поплило до печери кілька човнів, повних людей, а за ними поплив і пароходик теж повнісінький людей. Том Соєр був в одному човні з суддею Течером. Коли відчинили тяжкі двері, то зараз у півтемній печері побачили страшну картину. Індієць Джо лежав мертвий, з лицем притисненим до шпари в дверях так, якби його очі до останньої хвилини ловили світло сонця і рвалися на божий світ, он там за дверима. Том був дуже зворушений. Він же знав із власного досвіду, які муки мусів зазнати той злочинець. Жаль йому було його, але заразом з тим почув, що ніби тяжкий камінь зсунувся йому з серця. Тепер тільки побачив, як дуже й безупинно боявся з того дня, як свідчив у суді проти цього убійця.

Біля індійця лежав його ніж з поломаним вістрям. Грубий поріг дверей був порізаний і подовбаний, але вся та тяжка праця пішла на марне, бо скала творила з надвору природний поріг, на котрім ніж мусів поломитися. Але й без тої камяної перепони булаб уся праця ні нащо не здалася, бо діра була за мала, щоби крізь неї міг був індієць протиснути своє тіло. Індієць мусів це добре бачити, а проте різав і довбав, щоби скоротити час своєї передсмертної муки. Звичайно зараз за дверима було можна знайти кільканацять недогарків свічок, що їх встромлювали в щілини відвідувачі. Тепер не було ні одного. Індієць повитягав їх усіх і зїв. Він зловив і кілька лиликів та зїв, бо довкола лежали свіжі кістки. Нарешті нещасний помер таки з голоду.

Недалеко від нього сторчав сталяґміт, що наростав довгі віки з тих крапель, що спадали з гори із сталяктиту. Індієць надломив вершок сталяґміту і поклав на нього камінь з видовбаною в нім ямкою, щоби ловити сі дорогоцінні краплі, що спадали з точністю годинника, що двацять хвилин одна. За добу могло там назбиратися води не більше як одна ложечка. Такі крапельки спадали вже тоді, коли будували піраміди, коди зруйновано Трою і засновано Рим, коли розпято Христа, коли Вільгельм Переможець дав початок бритійській державі, коли Колюмб відкрив Америку, коли розгорілася війна за незалежність Злучених Держав. Така крапля паде ще й тепер, падатиме ще й тоді, коли наші часи потонуть у морі забуття. Невже все на оцім світі має свою ціль, своє призначення? Невже краплі цілих пять тисяч літ так терпеливо спадали на те, щоб заспокоїти спрагу тої нещасної людини в її передсмертних хвилинах? Чи за нових пять тисяч літ знову та крапля має виконати якесь призначення? Хто се може знати!

Багато-багато літ мине з того часу, як нещасний індієць вижолобив цей камінь, щоби ним ловити цю дорогоцінну краплю і все показиватимуть відвідувачам печери „Чарку індійця Джо“, як найцікавіше диво печери; навіть на „Палату Алядина“ не звертатимуть такої уваги.

Індійця Джо поховали біля входу до печери. На його похорон збіглися люди пішки, човнами й возами з усіх хуторів, сел і місточок на сім миль довкруги. Позабирали з собою навіть дітей і жінок. Всі вертали так само вдоволені, як колиб були бачили, що Джо справді повішено.

На другий день Том завів Гека в затишне місце, щоби поговорити з ним поважно на самоті. Гек тимчасом дізнався від валлійця і вдови Дуґляс про Томові пригоди. Але Том сказав, що в тих пригодах є ще щось таке, про що ніхто не міг йому сказати. Тепер йому сам скаже. Гек посумнів:

— Я вже знаю, Томе, про що ти думаєш. Ти був у „другому числі“ і не знайшов нічого, окрім горівки, правда? Мені ніхто не говорив, що ти там був, але коли я лиш почув про сю пригоду з горівкою, зараз здогадався, що ти там був. Я знаю, що ти ніяких скарбів не знайшов, бо ти був би мені згадав про те хоч словечком. Ах так, Томе, я так і прочував, що ми нарешті вийдемо з порожніми руками.

— Що ти вигадуєш, Геку? Я не сказав про господаря гостинниці нікому ані слова. Ти сам знаєш, що в його шинок був ще відчинений, коли я в суботу пішов на забаву. Хібаж ти не памятаєш, що ти сеї ночі мав сторожити?

— Справді, а мені здавалося, що се вже було давно, може перед роком. Се було справді тої самої ночі, коли я йшов назирці за індійцем Джо аж до вдовиного саду.

— То ти стежив за ним?

— Авжеж, але ти про се ані писни, чуєш? В Джо могли лишитися приятелі і я не хотів би стягнути їх на свою голову. Якби не я, то тепер Джо певно опинився би у Тексасі.

І Гек оповів Томові довірочно всю свою пригоду, про яку Том лиш дещо чув уже від старого валлійця.

— Так, так, Томе — сказав при кінці Гек, — хто найшов у другому числі горівку, той забрав і скарб, це вже певно! Ми вже його не побачимо.

— Знаєш, Геку, скарбу в гостинниці й не було ніколи.

— Що?… Гек пильно глянув Томові в очі. — Томе, ти попав хіба знову на його слід?

— Скарб у печері!

Гекові очі аж заблищали.

— Скажи се ще раз, Томе!

— Скарб у печері!

— Томе, справді? А не дуриш ти мене?

— Я говорю правду, Геку, я не жартую. А підеш зі мною і поможеш забрати його?

— Ти ще питаєш? А дістанемося туди і не згубимо дороги?

— Не журися, нема ніякої небезпеки.

— Добре! А звідки ти знаєш, що скарб у…

— Тихо, побачиш, як там уже будемо. Якщо нічого не знайдемо, то дам тобі свій барабан, і все, що лишень маю дорогого. На це моє слово.

— Так, то розумію. Колиж підемо?

— Хочби й зараз, як хочеш. А є в тебе досить сили?

— Чи він дуже глибоко в печері? Що йно четвертий день, як я став ходити. Більше як милю мабуть не пройду, Томе.

— Дорога, якою звичайно всі ходять, буде пять миль, але є коротша і ніхто її не знає, тільки я. Я завезу тебе човном аж на місце; ти й веслувати не будеш, я сам веслуватиму.

— Ну, то ходім, Томе, зараз!

— Стривай, нам треба вперед узяти з собою хліба, мяса і наші люльки, кілька порожніх мішків і багато мотузків і отих нових штучок, що їх називають сірниками. Кажу тобі, як я жалкував, що тоді хоч кілька в мене їх не було.

Зараз по обіді „позичили“ собі хлопці малий човен в одного чоловіка, що десь на той час був пішов і пустилися в дорогу. Минули вхід у печеру та поплили ще кілька миль з водою. Тоді Том сказав:

— Глянь, який тут всюди беріг однаковий, — ані хатинки, ані дерева, лише самі корчі. А он там бачиш у горі біле місце, де мусіла обірватися скеля — се мій знак. Тепер висідаймо.

Човен пристав до берега і вони висіли.

— З цього місця, Геку, де оце стоїмо, можна вудищем дістати до тої діри, якою я виліз. Ану, роздивись добре, чи знайдеш?

Гек роздивлявся, але не побачив нічого. Гордо підійшов Том до одного буйного куща і сказав:

— Ось тут! Глянь лиш, Геку! Але ти мовчи і нікому не зрадь. Я вже давно хотів бути опришком, але не міг найти відповідної розбишацької нори, де можнаб сховатися. Тепер вже маємо, чого нам треба і не скажемо нікому, хіба Джо Гарперові і Бен Роджерсові, бо ми мусимо мати цілу банду, без цього не йде. Банда Тома Соєра! Як це гарно, правда, Геку?

— Дуже гарно, Томе! Тільки когож ми будемо грабувати?

— Ну, хто нам попадеться у руки. Будемо засідатися на людей. Се так завсіди робиться.

— І вбивати будемо?

— Та… не все! Будемо замикати їх у печеру, аж дадуть нам за себе викуп.

— Викуп? А що се викуп?

— Ну, та гроші. Їх родичі та приятелі мусять зібрати всі гроші, скільки тільки зможуть і їм прислати, а як до року не пришлють викупу — тоді бранцям кінець. Так робиться звичайно. Тільки жінок і дівчат не вбивається. Їх тільки замикається, а не вбивається. Вони все бувають дуже гарні і багаті та страшно боязкі. В них забирається годинники і инші дорогоцінности, але здіймається перед ними капелюх і треба бути дуже чемним. Ніхто не є такий чемний як опришки, це прочитаєш в кожній книжці. Тоді ті жінки залюблюються відтак в опришків, а коли побудуть у печері два або три тижні, тоді перестають плакати і вже їх годі позбутися. Як опришки їх навіть проженуть, то вони вертають зараз назад. Так написано у всіх книжках.

— Томе, та це чудово! Це куди краще ніж бути піратом.

— Авжеж, що краще і до дому ближче, і до цирку, і до всього.

Тимчасом хлопці приладили все, що треба і Том поліз перший в діру, Гек за ним. Вони досунулися аж до другого кінця діри, привязали мотузок і полізли далі. Лиш кілька кроків, і вони станули над джерелом. Том аж задрожав. Він показав Гекові трохи лою, що натопився з останнього недогарка, приліпленого глиною до скелі і оповів, як він та Бекі в розпуці приглядалися, як догоряв і згасав недогарок, а з тим догоряла і згасала остання їх надія.

Хлопці розмовляли пошепки, бо тишина й темрява дуже їх пригнітали. Вони пішли далі і завернули в хідник, аж дійшли до того місця, звідки Том побачив індійця Джо. Тепер при світлі свічок побачили, що се не бездонна пропасть, а стрімка глиняна стіна, глибока на яких двацять або трицять стіп. Том прошепотів:

— А тепер я покажу тобі щось, Геку, — сказав Том підносячи свічку вгору.

— Глянь но поза сей ріг, як далеко зможеш. Бачиш? Он там на тій великій скелі в горі випалено щось свічкою.

— Томе — таж се хрест!

— Ну, а деж тепер число два? Під хрестом, що? Якраз там побачив я індійця Джо, як він підносив руку зі свічкою.

Гек перелякано дивився добру хвилю на таємничий знак, а потім сказав тремтячим голосом:

— Томе, краще ходім відси!

— Що, і покинути скарб?

— Краще й покинути. Душа індійця Джо певно тут десь блукає.

— Ні, Геку, тут ні. Вона блукає на тім місці, де індієць помер, там далеко, аж біля виходу — добрих пять миль від нас.

— Ей, ні Томе, цьому я не вірю. Його душа не відступає від скарбів. Я знаю, як духи роблять, та й ти добре се знаєш.

Том почав думати, що може й справді так, як Гек каже і вже був перелякався. Нараз голосно розсміявся.

— Алеж дурненькі ми обидва, Геку, дурненькі! Та хібаж душа індійця може блукати там, де є хрест?

Це Гека переконало.

— Це правда, Томе, а мені й на гадку не прийшло. Сей хрест — то наше щастя! Тепер лізьмо в низ і шукаймо за скринкою.

Том ішов попереду і випорпував сходи в глиняній стіні. Гек ішов за ним. З малої печери, з якої виростала скеля з хрестом, ішли аж чотири хідники. Хлопці перешукали три, але скарбу не знайшли. В хідникові, що був найближчий до скелі, знайшли в малій закутині леговиско з коців, старі шлейки, кусок сала з шнурком і старанно обгризені кістки двох або трьох курей. Але скарбу не було. Хлопці перешукали все ще раз і ще раз, але на дармо, скарбу не було.

— Він жеж сказав: під хрестом. Ось тут стоїмо коло нього найближче. Не можеж він бути під скелею, бо вона за міцно розсілася на землі.

Знову перешукали все старанно і нарешті посідали зажурені. Гек не знав, що вже й казати і був сердитий.

— Глянь, Геку, сказав Том, трохи помовчавши, — тут у глині є сліди ніг, але тільки з одного боку скелі. Це щось значить. Заложуся, що скарб лежить під цею скелею. Ану, спробую копати!

— Се не зла думка, Томе, — озвався весело Гек. Том зараз витяг свій ніж і ледве викопав ямку на яких чотири цалі глибоку, коли наткнувся на щось деревляне.

— Геку, чуєш?

Гек узявся тепер і собі копати та розпорпувати глину. Докопалися до якихось дощок і зараз витягли їх. Під дошками був вузенький хідничок під скелю. Том зазирнув туди і освічував свічкою, але не міг доглянути кінця хідника. Тоді вліз у вузенький хідничок, що раз-у-раз закручувався в долину. Том ішов крутою дорогою раз в право, раз в ліво, а Гек слідком за ним. Нараз завернув за гострий угол і крикнув:

— О, Господи! Геку, глянь сюди!

Перед ним скринка із скарбом. Вона стояла в малій, чистій комірці, а біля неї порожня бочівочка пороху, пара рушниць у скіряних футералах, дві пари старих черевиків, скіряний пояс і ще дещо, все мокре від крапель води.

— Знайшли, нарешті знайшли! — викрикував радісно Гек, порпаючися руками в золотих, вогких монетах. Аж тепер ми багачі, Томе!

— Я все був певний, Геку, що ми скарб знайдемо. А тепер він уже наш. Навіть вірити сьому не хочеться. Але до діла! Не тратьмо тепер часу! Ану, спробую, чи піднесу сю скринку.

Скринка важила може яких пятьдесять фунтів. Том ледве-ледве підняв її, а щоб нести, не було що й думати.

— Я так і думав собі — сказав Том, — що вона дуже тяжка ще тоді в страшнім домі, як вони несли її вдвох. Добре, що мішки маємо з собою.

Незабаром скарб був уже в мішках і хлопці витягли їх на гору до скелі з хрестом.

— А тепер заберім ще й рушниці і инші річи — сказав Гек.

— Ні, Геку, се лишимо на своїм місці. Се нам придасться, як станемо опришками. В сій печері уладжуватимемо свої орґії. Місце знамените для орґій.

— А що то таке орґії?

— Я й сам не знаю. Але в розбійників все бувають орґії, тому й в нас мусять також бути. А тепер ходім уже Геку, ми й так надто довго тут загаялися. Мабуть вже пізно, бо вже й їсти хочеться. Але попоїмо й закуримо аж у човні.

Незабаром вилізли хлопці і зпоза кущів роззиралися уважно на всі боки, чи не бачить їх хто. Але нігде не було нікого. Вони швидко сіли в човен і почали їсти. Сонце саме вже клонилося до заходу, хлопці понабивали люльки і відчалили від берега. Том веслував і хлопці тихо плили здовж берега, весело балакаючи та пикаючи люльки. Вже добре стемніло, як хлопці пристали до берега.

— Тепер, Геку, сказав Том, — заховаємо скарб у шопі з дровами вдови Дуґляс, а завтра рано прийдемо, почислимо і рівно поділимося. Потім знайдемо собі в лісі якесь безпечне місце і там наш скарб закопаємо. Ти тут посидь спокійно і стережи мішків, а я побіжу за візочком майстра Тайльора. Я швидко буду назад.

Побіг і швиденько вернувся з возиком. Хлопці поклали оба мішки з грішми, накрили якимсь старим дрантям і повезли. Коло хати старого валлійця хлопці пристанули спочити. Тільки що хотіли рушити далі, аж із хати вийшов старий і крикнув:

— Гей, хто там!

— Се ми, Гек і Том Соєр!

— От і добре. Ходіть хлопці скоро за мною, усі ждуть вже на вас і не можуть діждатися. Ну раз-два, я візок вже затягну. О, та не легкий же він. Чого се ви туди напакували? Мабуть цегла або старе заліззя?

— Старе заліззя — відповів коротко Том.

— Я собі се зараз подумав. Ви хлопці марнуєте силу й час, щоби на кілька центів назбирати старого заліззя, а над тим і не подумаєте, що якби хотіли працювати, то заробилиб удвоє більше. Ну, але годі! Дурненькі ви та й годі. Ну, ходім швидше!

Хлопці хотіли знати, чого їм так квапитися.

— Тепер не питайте, лиш ходіть, побачите самі, як прийдемо до вдови Дуґляс.

Гек трохи налякався. Він звик до того, що на нього накидаються за всіляке, навіть за дурниці.

— Містер Джонс, таж ми не зробили нічого злого — несміливо сказав він.

Старий сердечно засміявся.

— Не знаю, Геку, мій дорогий хлопче, не знаю нічого. А може ти посварився з вдовою Дуґляс?

— О, зовсім ні, вона все була для мене дуже ласкава!

— Ну, то чогож ти злякався?

Гек не встиг іще відповісти, коли нараз його й Тома вже пхнули у вітальню вдови. Джонс лишив возик біля дверей і ввійшов у хату слідком за хлопцями.

У хаті було ясно, ярко горіли світла. Були там усі визначніші громадяни міста. Були тут Течери і Гарпери, Роджерси і тета Поллі з Сідом і Мері і пастор і редактор і ще багато инших осіб, а всі у святочних одягах. Вдова дуже щиро привитала хлопців, хоч що правда, вона ще ніколи не мала в себе таких гостей. Вони були від ніг до голови обмащені глиною і покапані лоєм. Тітка Поллі засоромилася й почервоніла та грізно дивилася на Тома, похитуючи головою. Але ніхто не почував себе так зле, ніхто не був такий засоромлений, як самі хлопці.

— Ось я привів вам хлопців! — сказав містер Джонс. Тома не було дома, і я вже не знав, де його шукати. Аж нараз зловив їх перед самим моїм порогом і оце привів їх таких, як найшов.

— І дуже добре зробили, — сказала вдова. — Ходіть, хлопці, зі мною!

Вона завела їх у другу кімнату і сказала:

— Тепер повмивайтеся і повдягайтеся. Тут два новенькі одяги, сорочки, панчохи і все, що треба. Се твоє Геку — ні, нема за що дякувати, Геку — один одяг купив добродій Джонс, а другий я. Позич один одяг на нинішний вечір Томові, вони будуть добрі для вас обох. Отже одягайтеся скоренько і приходіть до нас. Ми вже й так довго ждемо.

За сим словом вийшла.