Пригоди Тома Соєра (1929)/XXXI. Том і Бекі в печері
| ◀ XXX. В місті трівога | Пригоди Тома Соєра XXXI. Том і Бекі в печері |
XXXII. Вони найшлися ▶ |
|
Вернім тепер до Тома і Бекі та їх мандрівки. Вони блукали темними хідниками разом з усім товариством, оглядаючи відомі вже чуда печери, що звалися пишними іменами „Вітальня“, „Собор“, „Палата Алядина“ і такі инші. Потім весело бавилися в хованку, аж потомилися. Відтак пішли покрученим хідником, високо держучи свої свічки і відчитуючи імена, дати, адреси та написи, що були понакопчувані саджею свічок на стінах. Весело розмовляючи, пішли далі і навіть не помітили, що на стінах печер не було вже ніяких написів. На звисаючій скелі випалили свічками свої імена і пішли далі. Відтак дійшли до маленького джерела, що струєю спадало з стрімкої стіни. Цілі століття вода наносила осад вапна і утворила малу Ніяґару, що всміхалася до дітей блискучими камінчиками. Том проліз на той бік і ззаду освітив свічкою водопад на превелику втіху Бекі. Тоді побачив, що за водопадом були круті, природні сходи, які вели в дуже вузенький хідник. Том забажав слави винахідника. Покликав Бекі, вона пішла за ним, зробили саджею свічки значок на скелі, щоби не заблукатися і весело пустилися на розсліди.
Повертали то в сей, то в той бік і сходили що раз глибше в тайні закутини печери; робили на стінах значки і йшли далі шукати нових чудес, щоб опісля всьому світові було про що оповідати. Зайшли в велику печеру, в якій із стелі звисали скапи — сталяктити, величезні як ціла нога. Діти з великою радістю й цікавістю приглядалися тим дивним речам і вкінці вийшли одною з багатьох бічних доріг. Незабаром дійшли до чудового джерелця, якого береги і дно миготіли прегарними хрусталями. Це було посеред печерки, що в ній стелю підпирали безчисленні гарні стовпи: то були сталяктити і сталяґміти, що зійшлися до купи. Як дуже булиб здивувалися діти, якби довідалися, що всі ті сталяктити і сталяґміти понаростали століттями із крапель вапняної води!
У горі під склепінням звисали тисячі лиликів. Сполошені світлом вони купами розліталися і пищучи та тріпаючи крильцями, кидалися на полумя свічок. Том знав їх звичку і розумів грозячу небезпеку. Він ухопив Бекі за руку і метнувся в найближчий хідник. І добре зробив, бо саме лилик загасив своїм крилом свічку Бекі. Сполошені лилики ще довго гналися за дітьми, а вони на осліп повертали то сюди, то туди, аж поки нарешті позбулися своїх ворогів. Незабаром побачив Том якесь велике підземне озеро, таке велике, що й берегів не видно. Йому хотілося обійти його кругом і приглянутися берегам, але рішився найперше сісти і хвилинку відпочити. Аж тепер вразила дітей мертва тишина.
— Томе, — я не помітила, але здається, вже дуже довго, як ми не чули голосів нашого товариства.
— Подумай, Бекі, що ми глибоко під ними та не знаю, як далеко на північ чи полудне або на схід від них. Тому ми й не можемо чути їхніх голосів.
Бекі перелякалася.
— Як довго, Томе, ми тут під землею? От краще вертаймо назад.
— І я так думаю; краще вертаймо!
— А ти, Томе, найдеш дорогу? В мене в голові все поплуталося.
— Та я міг би знайти дорогу, але біда з тими лиликами. Якби вони погасили нам обі свічки, то булоб лихо. Краще підемо иншою дорогою, щоб їх оминути.
— Добре, коби хоч не заблукатися! То булоб страшно! — І дитина задрожала, тільки подумавши про те.
Вони пішли якимсь хідником. Ішли довго мовчки, зазираючи в кожний бічний хідник, може його пізнають, але всі, всі були нові, невідомі. За кожним разом, коли Том приглядався, Бекі трівожно зазирала йому в очі, бажаючи вичитати радісну вістку, а він навмисне все говори весело:
— Ну, так, добре. Ми вправді не знайшли ще нашого шляху, але ти не турбуйся, незабаром найдемо. — Але по кожній помилці тратив що раз більше надію. Він почав іти тепер навмання, повертаючи в що раз нові хідники і потішав себе надією, що може припадком натрапить на дорогу, якої їм треба. Він усе казав: „Усе гаразд!“, але на серці було так тяжко і від тих слів потіхи віяло таким сумом, як колиб казав: „Все, все пропало“. Налякана Бекі тулилася до нього і старалася здержувати сльози, але вони котилися по її личку як горох. Нарешті промовила:
— Ой, Томе, не бійся лиликів, ходім радше давньою дорогою. Мені все здається, що ми йдемо не так, як треба.
Том пристанув.
— Слухай! — сказав.
Довкруги тихо, так тихо, що діти почули свій власний віддих. Том крикнув з усієї сили. Голос луною покотився по порожніх хідниках і завмер десь далеко тихим відгомоном, якби хтось зареготався.
— Ох, Томе, не кричи більше. Це дуже страшно — просила Бекі.
— Воно страшно, але всеж таки, краще, Бекі, може хто нас почує. — І він крикнув ще раз.
Це „може“ було страшніше як той страшний глумливий регіт, воно зраджувало розпучливу безнадійність. Діти стояли, пильно надслухували, але даремно. Том скоро повернув назад. Минуло кілька хвилин і Бекі помітивши його заклопотання, зрозуміла страшну дійсність. Том не годен уже знайти дороги, щоби вернутися.
— Ой, Томе, Томе, таж ти ніде не робив ніяких значків!
— Я був такий дурний, Бекі, — такий дурний! Навіть не подумав про те, що треба буде вертати! Тепер я не годен знайти дороги, таж тут все йде в суміш!
— Томе, Томе, ми пропали! Ніколи не видістанемося із сього страшного місця. Ох, чогож ми відділилися від инших?Вона впала на землю і зайшлася таким судорожним плачем, що Том боявся, що вона вмре або збожеволіє. Він сів біля неї і ласкаво пригорнув до себе, а вона схилила своє личко на його грудь, тулилася до нього і жалілася, а луна відзивалася здалека глумливим реготом. Том благав дівчинку заспокоїтися, але вона відповідала, що не може. Тепер і він став нарікати на себе і лаяти себе, що скоїв таке лихо. Це помогло. Дівчинка обіцяла не тратити надії і заявила, що готова йти за ним усюди, куди він її поведе, тільки нехай так не говорить і не обвинувачує тільки себе, бо й вона так само винна, як і він.
Знову пішли бідні діти без ціли — навмання. Треба було йти, бо сидіти на місці було страшно. І на якусь хвилину надія знов ожила. Не тому, щоби до того була якась причина, а просто тому, що надія все оживає, поки людина зовсім не постарілася або не звикла до своїх невдач.
Раптом Том узяв з рук Бекі свічку і загасив її. Така ощадність говорила сама за себе. Слів тут не треба було. Бекі зрозуміла і знову втратила надію. Вона добре знала, що Том має ще в кишені три або чотири кусники свічок, а проте щадить.
Потрохи почала дітей ломити втома, але діти не піддавалися; вони боялися сісти та спочити, коли час такий дорогий. Іти хочби навмання, але йти, то всеж таки кудись можна зайти, а може і пощастить вийти звідси; а сидіти на місці, се значить кликати до себе смерть.
Нарешті ніжні ноженята Бекі відмовили послуху і вона сіла. Том сів біля неї. Вони почали говорити про свої доми, про рідних, про приятелів, про свої мягкі постелі, а найбільше про ясне, любе сонце. Бекі плакала, а Том вигадував усячину, щоби її потішити. Та дарма, всякі слова потіхи були за слабі і дзвеніли як насміх. Утома змогла Бекі і вона заснула. Том дуже з того зрадів. Він сидів і бачив, як її сумне личко що раз більше розяснювалося, ставало веселіше; се певно їй щось гарне снилося. І усмішка заграла на її устах та так і лишилася. Спокійне, веселе личко і його трошки потішило, а думки полинули в минуле. Сидів ще в глибокій задумі, коли прокинулася Бекі, весело всміхаючися, але усміх зник, як тільки розплющила оченята. Замісць усміху почулося глибоке зітхання.
— Ох! якже я могла спати! Колиб я була вже ніколи не пробудилася! Годі, Томе, не плач, я вже не буду більше, лиш не дивися так на мене.
— Я радий, що ти спала, Бекі. Тепер ти знову повеселішала і ми тепер певно знайдемо дорогу.
— Спробуймо, Томе! Я бачила в сні таку чудову країну, я думаю, що ми тепер до неї прийдемо.
— Може Бекі, тепер може! Лиш сміло вперед! Ходім, Бекі, далі.
Вони встали і далі блукали без надії в серці, побравшися за руки. Хотіли якось виміркувати, як довго вже вони в печері. Спершу їм здавалося, що вже цілі дні і тижні, але зміркували, що се не може бути, бо ще не минулися в них усі свічки.
По якомусь часі Том сказав, що треба йти тихенько і надслухувати, чи не дзюрчить де вода — бо мусять знайти джерело. І справді, знайшли його скоро та Том рішив, що треба знову відпочити. Обоє були дуже змучені, а проте Бекі говорила, що може ще трохи йти. Та на диво їй, Том не згодився і вона не могла зрозуміти, чому. Діти посідали, а Том приліпив свічку глиною до другої стіни. Обидвоє задумалися і не говорили ні слова. Нарешті Бекі озвалася:
— Томе, я така голодна!
Том видобув щось із своєї кишені.
— Чи знаєш, що це?Бекі всміхнулася.
— Авжеж знаю, це наш весільний коровай, Томе.
— Так, це він і я хотів би, щоби він був такий великий як колесо — говорив Том, — бо більше в нас нічого немає.
— Ах, Томе, чи булаб я коли подумала, що се наш останній…
Вона не договорила. Том переломив булку на двоє і Бекі зі смаком зїла свою пайку, а Том от так лиш тільки обгризав свій кусник. Свіжої, чистої води було доволі, щоби закінчити обід. Потім Бекі казала йти далі. Том мовчав хвилину, а потім сказав:
— Бекі, ти не дуже злякаєшся, як я тобі щось скажу?
Бекі поблідла, але просила, щоби говорив усе сміло.
— Ось що, Бекі, ми мусимо тут зістатися, бо тут маємо хоч воду. Оце вже наш останній недогарок.
Бекі почала плакати й нарікати. Том потішав її, як міг, але не помагало ніщо. Нарешті Бекі сказала:
— Томе!
— Що, Бекі?
— Аджеж дома похопляться, що нас нема, і будуть нас шукати?
— Авжеж, будуть!
— Може вони нас уже й тепер шукають, Томе?
— Певно, що шукають і я думаю, що шукають.
— А коли вони оглядяться, Томе, що нас нема?
— Мабуть тоді, як вернуть на парохід.
— Але як буде вже темно, чи вони побачуть, що нас нема?
— Не знаю, але твоя мама певно побачить, що тебе нема, як всі инші вернуться до дому.
Личко Бекі стало перелякане, і Том зараз зміркував, що зробив помилку. Аджеж Бекі мала сю ніч ночувати в Гарперів. Діти знову втихли і задумалися. Нараз Бекі заридала і Том зміркував, що вона те саме думає, що й він, а саме, що може проминути половина неділі, поки пані Течер дізнається, що вона в Гарперів не ночувала.
Діти сумно поглядали на маленький, останій недогарок і бачили з трівогою, як він поволи, невмолимо тане, маленьке полумя то пихне, то погасне, воно витягається тоненькою смужкою диму, спиняється на часок на вершку ґнота, і потім — запала страшна чорна-чорна темрява.
Ніодно з них не могло сказати, кілько то часу минуло, поки Бекі отямилася, що ридає в обіймах у Тома. Вони знали тільки одно, що після довгого, страшного сну обоє прокинулися і побачили своє безвихідне положення. Том сказав, що тепер ще неділя, а може вже й понеділок. Він намагався зацікавити Бекі розмовою, але її надто давило горе, вона втратила останню надію… Том казав, що певно давно завважили, що їх нема і з усіх сил шукають… Треба закричати, то чей почують і попадуть на їх слід. І спробував крикнути, але далека луна відозвалася так грізно, так страшно, що вже більше не кричав.
Час минав і голод знов почав мучити бідних дітей. Томова половина „короваю“ ще лишилася, вони поділилися нею і зїли. Але тоді були ще голодніші. Ця одробина булки тільки розбудила голод.
Нараз Том шепнув:
— Псс! Бекі, ти чуєш?
Обоє затаїли духа і надслухували. Почули тихий голос, якби хтось далеко гукав. Том зараз відгукнувся і схопивши Бекі за руку, пішов помацки туди, звідки йшов голос. Знову надслухував, …той самий голос, тільки неначе вже ближче.— Се вони! — скрикнув Том, — ідуть сюди! ходи швидше, швидше! Бекі, тепер ми вже врятовані!
Діти не тямилися з радощів. Але вони йшли всеж таки дуже поволи, бо по дорозі було багато щілин і їх треба було берегтися. Нараз станули над ямою і не могли, йти далі. Вона могла бути глибока на три стопи, але може й на сто стіп — хто се може знати? Але щоб далі йти, не можна було й думати. Том поклався на край ями і почав мацяти руками, — але дна не було. Щож робити? Остатися тут і ждати, аж прийдуть сюди. І знову стали надслухувати. Голоси відзивалися тепер що раз дальше. За кілька хвилин затихли зовсім. Що за нещастя! Том кричав, гукав, аж захрип, але все даремне. Він додавав Бекі надії, але час минав, вони ждали й ждали — і не почули вже більше ніякого голосу.
Діти вернули помацки назад до джерела. Поволи воліклися гіркі години. Бідолашні знову заснули та збудилися голодні й прибиті горем. Том думав, що се вже мабуть вівторок.
Нараз приплила йому до голови нова думка. Близько було кілька бічних хідників. Краще розглянути їх, ніж у такий страшний час сидіти бездільно. Він витягнув із кишені мотузок від папіряного орла, привязав до скелі і пішли обоє з Бекі. Том ішов попереду й розмотував мотузок. По яких двацяти кроках хідник кінчився стрімкою прогалиною. Том прикляк на коліна і почав обмацювати прогалину з усіх боків, як далеко міг сягнути рукою. В сю хвилину, менше як на двацять метрів від нього, показалася зпоза скелі людська рука зі свічкою. Том з радощів крикнув голосно. В туж мить за рукою показалася й людина — то був індієць Джо.
Том аж завмер з переляку — не годен був ворухнутися. Відітхнув лекше аж тоді, коли побачив, що індієць зараз завернув і зник. Том аж дивувався, як се Джо не пізнав його голосу і не вбив його на місці за те, що свідчив проти нього в суді. То певно луна до непізнання змінила його голос, поміркував собі хлопець. Від страху Том аж ослаб. Коби мати ще силу вернути до джерела, то там вже й лишиться на віки, ні защо в світі не схоче ще раз наскочити на проклятого індійця Джо. Він не сказав Бекі того, що бачив і пояснив, що крикнув „от так собі“.
Але голод і журба перемогли вкінці страх. Після довгого, прикрого сну діти прокинулися дуже голодні. Том думав, що се вже певно середа або четвер, а може навіть пятниця або й субота і — що вже певно перестали за ними шукати. Тоді він рішив розслідити другий хідник. Він зважився на боротьбу навіть з індійцем Джо і иншими страхіттями. Але Бекі була зовсім безсила. Вона стала якась ніби сонна; і навіть не хотіла вставати. Вона говорила тільки шепотом, що краще тут лишиться, аж поки вмре, бо се вже певно наступить скоро. Том, як хоче, нехай іде з мотузком на розсліди і вона благала тільки о одно, щоби часом вернув до неї поговорити. Вона взяла від нього слово, що коли вже прийде її страшна, остання хвиля, він буде тут при ній і буде тримати її за руки, аж поки все скінчиться. Том поцілував дівчинку, ледве здержуючися, щоби не заплакати, бо аж здавило його в гортанці. Весело говорив, що або стріне тих, що шукають, або знайде якийсь вихід. Потім узяв свій мотузок і ледве живий порачкував у бічний хідник. Голод і почуття близької смерти зовсім підтяли його сили.