Пригоди Тома Соєра (1929)/XXX. В місті трівога

Пригоди Тома Соєра
Марк Твейн
XXX. В місті трівога
Львів: «Для школи і дому», 1929

XXX.
В місті трівога.

Підчас ферій, як звичайно, нема науки в недільній школі, але сьогодня вже від рана була церква повна людей. Тільки було й мови, що про нічну подію. Оповідали, що досі не попали на слід розбишак. Виходячи після проповіди з церкви, пані Течер наздогнала паню Гарпер, що теж вже виходила і сказала:

— Щож пані, невже моя Бекі схоче цілий сьогодняшний день переспати? Я так і думала, що вона дуже втомилася.

— Ваша Бекі?

— Так — сказала трівожно пані Течер. — Хіба вона у вас сю ніч не ночувала?

— Ні, я її й не бачила.

Пані Течер поблідла й знесилена присіла на найближчий стілець. Саме тоді проходила поуз них тітка Поллі, живо розмовляючи з якоюсь приятелькою.

— Добрий день, пані Течер! Добрий день, пані Гарпер! Сьогодня знов десь пропав мій вітрогон. Чи не заночував у котрої з вас, а тепер боїться прийти до церкви. О, за це він вже своє дістане.

Пані Течер ледве похитала головою і ще дужче зблідла.

— І в нас його не було — озвалася пані Гарпер стурбованим голосом. Тітка Поллі перелякалася.

— Слухай, Джо Гарпер, ти не бачив сьогодня ранком мого Тома?

— Ні, не бачив.

— А колиж ти бачив його востаннє?

Джо силкувався пригадати собі, але не міг напевно сказати, коли саме з ним бачився.

Люди, що виходили з церкви, пристанули. Вони не знали, чому жінки такі перелякані, але у всіх на лиці видно було занепокоєння. Почали розпитувати і дітей і старших дівчат. Усі відповідали однаково, що не бачили, чи Том і Бекі були на пароході, як уже вертали до дому. Було вже темно і нікому не приходило на думку подивитися, чи кого не бракує. Нарешті один хлопець озвався, що вони може зісталися в печері.

Пані Течер зімліла, а тітка Поллі почала плакати й ломити руки.

Страшна новина летіла з уст до уст, від одного гуртка до другого, з вулиці в вулицю; не минуло й пяти хвилин, як задзвонили на трівогу дзвони і ціле місто зворушилося. Всі забули відразу і про страшну подію на Кардіфській горі і про розбишак. Осідлано коні, пущено на ріку човни та пароходик і за якої пів години після того, як розійшлася страшна чутка, дві сотки людей гостинцем і річкою спішили до печери.

Ціле довге пополудне місточко якби вимерло. Багато жінок відвідувало паню Течер і тітку Поллі, щоби їх потішити. Вони поплакали з ними, а це краще від усяких слів.

Цілу довгу ніч з трівогою ждало місточко вістки, а як засвітало, можна було чути лише: більше свічок та їди!

Пані Течер не тямила вже себе, а тета Поллі тяжко журилася. Суддя Течер присилав з печери післанців із словами надії та потіхи, але в те мало хто вірив.

Старий валлієць прийшов над ранком до дому увесь обкапаний лоєм свічок, замазаний глиною і страшно змучений. Гека застав ще в ліжку, як його лишив. Хлопець лежав у горячці і маячив. Лікарі були всі в печері, то він попросив вдову Дуґляс прийди доглядати недужого. Вона радо це зробила і заявила, що піклуватиметься недужим як найкраще, не зважаючи на те, чи він добрий, чи лихий, бо він теж боже сотворіння і люди не повинні ним нехтувати. Валлієць сказав, що в Гековій вдачі є й багато доброго.

Вранці почали вертати в місто гуртками люди, змучені, виснажені, — але витреваліші лишилися шукати далі. Нового довідалися від них тільки те, що заходили в такі далекі закутки печери, куди не заходив досі ніхто, що перешукали кожну ямочку, кожну щілину в стіні, в лябіринті хідників блищали всюди світелця свічок шукачів і раз-у-раз глухим відгомоном відбивалися накликування і вистріли з пістолів серед темних стін печери. В однім місці далеко від сеї частини печери, куди звичайно заходять люди, знайшли на стіні накопчені саджею свічки імена „Том“ і „Бекі“, а недалеко лежав кусничок стяжки, замазаної лоєм. Пані Течер пізнала стяжку своєї доньки і розплакалася ревними сльозами. Вона говорила, що це остання памятка по її дитині, що ніщо не буде для неї цінніше й дорожче, як оцей кусничок стяжки, що доторкався живого тіла коротко перед тим, як прийшла страшна смерть. Оповідали, як не один із шукаючих побачив, що десь далеко в печері блимає світло, тоді біг туди голосно гукаючи цілий гурт людей, але зараз приходило гірке розчарування: не були се загублені діти, то йшов із світлом хтось із шукачів.

Минули три страшні ночі тяжкого сподівання і місто заніміло в тупій безнадійности. Не було в людей охоти до нічого. В тому часі якось припадково довідалися, що хазяїн гостинниці „Товариства тверезости“ нишком продає горівку, то що. Хоч як велика була це новина, та вона не вразила людей, занятих чимось куди страшнішим. Якось раз Гек опритомнівши трохи, заговорив про гостинницю і тихим голосом спитав, чи не знайдено чого в гостинниці „Товариства тверезости“. Він боявся, чи за час його недуги не знайшли там скарбу.

— Аякже, знайдено, — відповіла вдова.

Гек аж схопився з ліжка та з переляку розплющивши очі, скрикнув:

— Що — що таке знайдено?

— Горівку! І за це зачинили гостинницю. Але положися, дитино, якже ти мене налякав!

— Скажіть мені ще лиш се одно, прошу вас дуже: хто знайшов? Чи Том Соєр?

Удова розплакалася.

— Тихо, тихо, моя дитино. Я тобі вже казала, що тобі не можна багато говорити. Ти дуже хорий, дуже!

Отже знайшли тільки горівку. Якби були знайшли золото, то не такий счинилиб галас. Отже скарб пропав, пропав на віки. Але чого вдова плаче? Дуже дивно, чогоб то їй плакати?

Такі думки снувалися в недужій Гековій голові і так його втомили, що він заснув. Вдова приглядалася йому і шептала до себе:

— Добре, що заснув малий бідолаха. Але чому якраз Том Соєр мав знайти горівку? Коби то вдалося знайти самого Тома Соєра. Мало вже таких, що мають ще досить сили й надії, шукати за ними ще й далі.