Пригоди Тома Соєра (1929)/XXIV. Будинок, де страшить
| ◀ XXIII. Томова журба | Пригоди Тома Соєра XXIV. Будинок, де страшить |
XXV. Скарб ▶ |
|
В житті кожного хлопця буває такий час, коли його жене непереможна сила йти шукати за захованими скарбами. Таке бажання загорілось і в серці Тома. Він зараз пішов шукати за Джо Гарпером, але не міг його знайти. Не застав дома і Бен Роджерса, бо той пішов ловити рибу. Припадком стрінувся з Геком Фіном, „Крівавою рукою“. Ну, то й се добре! Том повів його в затишний куток і виявив йому довірочно свою гадку. Гек зараз згодився. Він був усе готов бути там, де сподівався найти розривку, і де не треба було грошей. В нього було досить вільного часу, який не коштував нічого.
— Деж будемо копати? — спитав Гек.
— Де захочеш.
— Якто, хібаж скарби є всюди?
— Ну, та не всюди. Лиш в деяких місцях. Десь на якомусь острові, або в старій спорохнявілій скрині, закопаній під старим перегнилим пнем дерева, саме там, де опівночі паде тінь; але найчастіше під помостом покинених хат, в яких страшить.
— Хтож там закопує скарби?
— Хто? Розуміється, що розбійники. А ти думав, що хто инший? Може такий пастор з недільної школи?
— А хіба я знаю? Якби я мав скарб, то яб його не закопував, а видавав і жив весело.
— І я так само. Але розбійники роблять інакше: вони все закопують і там він собі лежить.
— І ніколи не приходять подивитися на нього?
— О, вони певно хотілиб його забрати, але або забувають знаки, де його заховали, або вмирають. І тоді такий скарб лежить цілими віками і ржавіє. По якімсь часі знайде хтось старий, пожовклий папір, на якому написано, по яких знаках можна відшукати скарб. Такий папір треба часом відчитувати й цілий тиждень або й довше, бо він писаний тайним письмом або гієроґліфами.
— Гієро — щож воно таке?
— Гієроґліфи — се малюнки то що, от щось таке, що думаєш, що воно нічого й не значить.
— А ти маєш такий папір, Томе?
— Ні.
— Ну, і якже ти знайдеш сі знаки?— Знаки? Мені їх не треба. Я знаю добре, що такий скарб закопаний або під опущеною хатою, де страшить нечистий, або на острові, або під старим спорохнявілим деревом. Ми вже трохи шукали за скарбами на Джексоновому острові і можемо там іще раз пробувати копати. А он там у горі над потоком є порожній будинок, де страшить і я знаю багато старих спорохнявілих дерев.
— І під кожним деревом є закопаний скарб?
— Та дурненький же ти! Розуміється, що ні.
— А як знатимеш, де копати?
— Скрізь треба шукати.
— Томе, таж на те, чоловіче, треба цілого літа.
— Ну, то що? А як знайдеш горщок з якою сотнею долярів, або повну скринку діямантів, то що тоді, га?
Очі в Гека аж заясніли.
— То був би рай! Я взяв би собі гроші, а діяманти лишив би тобі!
— Добре, я не викинув би їх, будь певний! Ти знаєш, що неодин із них варт більше як двацять долярів, а нема ні одного, щоб не був варт половини або й цілого доляра.
— Чи справді?
— Алеж так! Спитай кого хочеш. Хібаж ти ще ніколи не бачив діямантів, Геку?
— Ні, таки не бачив.
— О, королі мають цілі купи діямантів!
— Я не знаю ніяких королів, Томе.
— Певно, що ні. Але поїдь, Геку, в Европу, то побачиш, там вони цілими громадами бігають.
— Бігають?
— Бігають! Чи ти вдурів? Деж вони бігають?
— А от, ти кажеш.
— Говори до нього! Я хотів тільки сказати, що там можна їх побачити — але вони не бігають, чогож би їм бігати? Се я до того казав, що там їх без ліку! Наприклад старий, горбатий Річард.
— Річард — А ще як?
— Ну, Річард, тай більше ніяк. Королі мають усе лиш одно імя.
— Справді?
— Аякже, все лиш одно.
— Ну, коли їм із тим добре, Томе, то про мене! Але я не хотів би бути королем і мати лише одно дрантиве імя, як який мурин. Ну, але скажи мені тепер, деж будемо насамперед копати?
— Я й сам іще не знаю. А що якби ми так спробували насамперед під онтим старим деревом, на горбочку над потоком?
— Добре, нехай буде і там.
Вони роздобули десь стару лопату й мотику та й пішли. Йшли годину. Зігрілися й потомилися, тому радо кинулися відпочити в холодку під вязом, повитягали люльки і стали курити.
— Ото гарно — сказав Том.
— Справді.
— Слухай, Геку, як знайдемо тут скарб, то що ти зробиш із своєю частиною?
— Е! Що дня їстиму пампушки і запиватиму вином і содовою водою, буду все ходити до цирку, як до нас заїде. — О, я вже буду собі вживати!
— А заощадити не думаєш нічого?
— Заощадити? Та нащо?
— Так, аби мати й на потім.
— А се нащо, Томе? Готов знову вернутися мій батько, забере їх в мене і пропє. Краще поспішитися і самому їх протратити. А ти Томе, що зробиш із своєю часткою?— Куплю собі новий барабан, правдиву шаблю, червону краватку, молодого бульдоґа і..... оженюся.
— Оженишся?
— А щож.
— Ой, Томе, — ти мабуть із глузду зсунувся?
— Ну, ну..... побачиш.
— Знаєш, Томе, се найдурніше, що ти міг вигадати. Згадай мого батька й мою маму. Вони цілий день тільки билися. О, я це добре памятаю.
— Ну, то що. Я оженюся з такою, що не буде битися.
— Ой, не вір, Томе, голубе мій, вони всі однакові. Вони всі тільки бються. Подумай добре, Томе, над тим; кажу тобі, подумай! А як називається твоє дівчатисько?
— Не дівчатисько, а панночка.
— Один біс, одні кажуть дівчатисько, а другі панночка. Але як її зовуть?
— Колись пізніше скажу. Тепер ні.
— Нехай буде й так. Шкода, що ти оженишся, тоді я буду ще більше самітний, сам як палець.
— Е ні, не будеш. Ти будеш жити в мене. Ну, годі берімся до роботи.
Цілої пів години копали, аж пріли і нічогісінько не викопали. Ще пів години праці й поту. І знову нічого.
— Чи скарби закопують усе так глибоко? — спитав Гек.
— Часом, але не все. Звичайно не глибоко. Ми мабуть копаємо не там, де треба.
Вибрали инше місце і взялися знову копати. Робота не йшла вже так легко, бо хлопці потомилися. Але все таки копали мовчки далі. Нарешті Гек станув, сперся на лопату, обтер рукавом з чола піт і спитав:
— А потім де ще будемо копати?
— Думаю, що під тим старим деревом, що стоїть на горбку Кардіфа за вдовиною хатою.— О, там певно викопаємо. А вдова не відбере нам скарбу, Томе? Се її поле.
— Вона, — щоб нам відібрала? Нехай спробує! Скарб належить до того, хто його викопає, а чия земля, байдуже, і я се вже добре знаю.
Це заспокоїло Гека. Знову взялися до роботи. Раптом Гек скрикнув:
— Що за лихо! Знову не там копаємо! А тобі, як здається, Томе?
— Дивне диво, Геку! Не розумію, що се таке. Може шкодить нам яка чарівниця і тому нічого не знаходимо.
— Ото вигадав! Та хібаж чарівниці мають у день силу?
— А, правда, а я про се й не подумав. Ну, тепер вже я знаю, що такого. Ой, дурні з нас, дурні! Та требаж наперед знати, куди паде тінь від дерева опівночі. Там треба копати.
— А чорт бери! То ми дурнісінько копали. Ну, добре, прийдемо сюди в ночі. Погана дорога. А ти зможеш утекти з дому?
— Певно, що зможу. Мусимо прийти ще сьогодня, бо якби хто прийшов і побачив ями, то зараз догадається і сам зачне копати та забере нам скарб зперед самого носа.
— Ну, то добре. Я прийду в ночі і буду мявкати під твоїм вікном.
— Добре. А тепер заховаймо лопату і мотику в корчі.
Перед самою північчю були вже хлопці на тому самому місці. Посідали на пеньок і дожидали півночі. Місце було безлюдне, далеке від людської оселі і час, як звичайно, страшний. Духи шепотіли поміж листками дерев, мари ховалися по кутиках, підглядали; десь далеко, глухо й сумно виє собака, а йому відповідає сова похоронним голосом. Хлопцям стало моторошно й вони говорили мало. Аж ось їм здавалося, що вже повинна бути північ. Назначили місце, де лягала тінь і почали копати. Надія ожила. Копали пильно й завзято. Яма все глибшала й глибшала. Як тільки почули, що лопата наткнула на щось твердого, серця стукали радістю, але зараз зі смутком бачили, що помилилися — виходило, що се камінь, або коріння. Нарешті Том промовив:
— Шкода роботи, Геку, ми знову помилилися.
— Не може бути, Томе! Миж зазначили, де була тінь!
— Та знаю. Тоді щось инше нам перешкаджає.
— Що саме?
— А от що. Ми вгадували пору на память. А могло бути або за скоро, або за пізно.
Гекові аж лопата випала з рук.
— Це певнісінько тому! От і бачиш! Знаєш що, даймо тому спокій. Ми не годні вгадати правдивої години. Та ще знаєш, страшно в ночі, всюди духи, мари, чарівниці. Мені все здається, ніби за мною стоїть якийсь дух, але я боюсь оглянутися, бо хто знає, чи инші духи тільки на те й не ждуть. Відколи ми сюди прийшли, то мороз ходить мені поза шкірою.
— Тай мені, Геку, чогось недобре. Знаєш, в ту яму, де лежить скарб, звичайно закопують мерця, щоб стеріг його!
— Ой, Боже!
— Справді, я чув це нераз!
— Томе, я не хочу мати з мерцями ніякого діла. Вони страшні для мене.
— Та й я не маю охоти! А що, Геку, як нараз який кістяк виставить голову і щось заговорить?
— Ой цить, Томе! Страшно!
— Справді, страшно, Геку. Я чогось боюся…— Знаєш що, Томе, покиньмо сей скарб і спробуймо копати, в иншому місці.
— Добре, так буде найліпше. Але де?
Том подумав хвилинку і сказав:
— У тім домі, де страшить. Там певне місце.
— Цур з ним! Я не люблю домів, де страшить. Страхи ще гірші ніж мерці. Правда, буває, що мерці несподівано заговорять і перелякають, але вони не блукають круг тебе, не зазирають через плече, коли про них і не думаєш, і не кланцають зубами. Я цього не видержу, Томе — тай ніхто не видержить.
— То правда, Геку, але мари ходять лише в ночі, а в день можемо спокійно копати.
— Се правда! Але ти сам добре знаєш, що ніхто не відважується піти біля того дому ні в день, ні в ночі.
— Ну, та се лиш тому, що неприємно йти туди, де когось замордували. Але ніхто не бачив нічого надзвичайного в цім домі, навіть в ночі, хіба часом блисне у вікнах синє світло, — але це не правдиві мари.
— Алеж, Томе, де побачиш такий синій вогник, то можеш присягати, що там духи. Таж се ясне, бо комуж треба такого світла, як не духам?
— Може й так! Але духи ніколи не показуються в день. То чогож їх боятися?
— Ну, та я нічого. Можемо спробувати і там, як хочеш. Але, але мені здається, що не буде з того добра.
Так розмовляючи, хлопці зійшли з горбка в долину, а внизу, в місячному сяєві самотою стояв дім, у котрім страшило. Ніхто в нім не мешкав. Пліт давно вже завалився, буряни росли аж до порогу, комин розсипався, замісць вікон чорніли порожні діри і дах з одного боку запався. Хвилину дивилися хлопці на цей страшний дім, сподіваючися, що ось-ось блисне в вікні синій вогник. Розмовляли шепотом, як і годилося в такому часі й місці. Доходячи до страшного дому, вони навмисне звернули на право, щоб обійти його здалека, а потім швиденько побігли до дому лісом, яким вела стежка на другий бік горбка, до міста.