Пригоди Тома Соєра (1929)/XXIII. Томова журба
| ◀ XXII. На суді | Пригоди Тома Соєра XXIII. Томова журба |
XXIV. Будинок, де страшить ▶ |
|
І знову став Том преславним героєм у місті. Старі його пестили, а хлопці йому завидували. Його імя сталося навіть безсмертне, бо місцева ґазетка під небеса вихваляла його геройський вчинок. Дехто пророкував, що він може стати колись навіть президентом, — якщо його передтим не повісять.
Своїм звичаєм люди стали солодкі й ніжні до Поттера і так його жаліли, як передше лаяли. Та се вже такий світ і за це нема чого його судити.
Дні минали Томові серед щастя й тріюмфу, за те ночі тяглися серед безсонниці й трівоги. Йому заєдно ввижався індієць Джо, як женеться за ним з ножем. Не було такої спокуси, якаб виманила Тома в вечір з хати. Бідолашний Гек так само боявся, бо Том розповів Поттеровому оборонцеві всю правду саме в вечір перед днем присуду і Гек аж тремтів, що і його притягнуть до тої справи. Правда, індієць Джо втік і вже не треба було йому свідчити перед судом, а до того бідний хлопчисько взяв від оборонця слово, що не виявить його імени, але те все не вернуло йому спокою. Відколи грижа сумління казала Томові виявити оборонцеві цю страшну тайну, що була закрита на віки великою клятвою, Гек зовсім утратив віру в людей.
Що дня чуючи щиру подяку від Поттера, Том був гордий і радів, що виявив тайну, але в ночі він каявся, що так зробив. То боявся, що індійця Джо ніколи не піймають, то знову бажав, щоби його ніколи не піймали. Він був певний, що доти не буде міг спокійно дихати, доки індієць Джо не згине і він не побачить його трупа.
Визначили нагороду тому, хто піймає, перешукали цілу околицю, але індійця нігде не знайшли. Спровадили собі із Сен-Люї якогось всевідучого й страшного детектива. Він нишпорив то тут, то там, крутив своєю „розумною головою“, показував таємничий вид, ніби щось знає і вкінці осягнув те, що звичайно осягають такі люди, як він. Попав, бачите, „на слід“. Алеж того „сліду“ не можна було ані засудити, ані повісити. Розумний детектив відїхав, а Том, як і попереду, не находив спокою, бо чув, що над ним нависло лихо.
Помаленьку минали дні за днями, а з ними минав і страх, що так дуже мучив бідного хлопця.