Пригоди Тома Соєра (1929)/XXV. Скарб
| ◀ XXIV. Будинок, де страшить | Пригоди Тома Соєра XXV. Скарб |
XXV. Нові заміри ▶ |
|
Другого дня в полудне прийшли хлопці знову на те саме місце, щоби забрати своє приладдя. Томові страх хотілося як найскорше дістатися до „страшного дому“. Гекові не було так спішно. Він несподівано запитав:
— Томе, чи ти знаєш, який сьогодня день?
Том швидко перечислив у голові всі дні тижня, і переляканий глянув на Гека.
— Ой, лихо, а я про це й не думав.
— Тай я ні. Аж тепер собі нагадав, що нині пятниця.
— От лихо. Добре, що ми хоч тепер спостереглися, Геку. Ото булиб попались, якби були починали таку роботу в пятницю.
— Певно, що так! Є багато щасливих днів у році, але на пятницю не припадає ані один!
— Це знає й найменша дитина. А ти, Геку, може думаєш, що перший це відкрив?
— Яж того не казав. Але не тільки о пятницю ходить. Я мав страх поганий сон; снилися мені — щурі!
— Щурі? О, то лихий знак! А гризлися вони?
— Ні.
— Ну, то ще пів біди, Геку. Якщо вони не гризлися, то се значить, що нам грозить якесь лихо. Треба нам добре вважати й берегтися. Ліпше сьогодня не починати. Краще побавмося в Робіна Гуда. Знаєш Робіна Гуда?
— Та ні… А щож то за чоловік?— Е, то був один із найбільших мужів, яких коли-небудь мала Анґлія, а ще й до того найліпший. Він був ватажком розбійників.
— Славно! Хотів би й я ним бути! А когож він обдирав?
— Е, тільки самих шеріфів, епископів, багачів і королів і инших таких. А бідаків зовсім не зачіпав, ще й помагав їм. Він ділився з ними всім, як із рідними братами.
— О, то мусів бути розумний муж!
— Авжеж, Геку! Се був просто найкращий чоловік, який жив коли-небудь на світі. Кажу тобі, що таких людей тепер уже нема. Він міг кожного в Анґлії задавити одною рукою, хочби друга й звязана була. А потім брав у руку свій тисовий лук, і поціляв на півтора милі в кожний цент!
— А що се таке тисовий лук?
— Або я знаю. Звісно якийсь лук. А коли влучав сей цент не в середину, а з краю, то так сердився, що сідав і плакав. Ходи, будемо гратися в Робіна Гуда. Се гарна гра, кажу тобі, я тобі покажу, як!
— Добре.
Вони гралися в Робіна Гуда ціле пообіддя, поглядаючи тужливо на страшний дім у долині і обговорюючи, що їх може чекати завтрішнього дня. Як сонце почало вже заходити, а дерева кидали довгі тіни, хлопці пустилися до дому. Незабаром скрилися в густому лісі, що росте на Кардіфському горбі.
В суботу зараз по обіді хлопці знову зійшлися на відомім місці під спорохнявілим деревом. Найперше закурили собі люльки й балакали в холодочку, а потім порпали ще трохи в давніше викопаній ямі. Не мали вправді надії щось викопати і копали тільки тому, бо, як казав Том, нераз уже так бувало, що люди переставали копати тоді, коли скарб був уже під верхом, а відтак приходили инші і викопували скарби одним ударом лопати. Але й сим разом хлопцям не пощастило. І ось вони закинувши на плечі своє приладдя, пішли певні того, що не злегковажили собі щастя і зробили все те, що треба зробити, коли хто шукає за скарбами.
Як дійшли до страшного дому, то стало їм моторошно. Там панувала якась страшна, мертва тишина, розпалена жаром сонця; а надто самітна, безлюдна закутина так пригнічувала хлопців, що вони довго не зважувалися туди ввійти. Нарешті підійшли до дверей і тремтячи зі страху, зазирнули в хату. Побачили світлицю без підлоги, порослу хабаззям, розвалену піч, вікна без шиб і майже поломані сходи. Зі стелі звисало запорошене павутиння. Обережно й тихо — та боязко озираючися, входили хлопці в хату. Серця їм билися. Хлопці говорили пошепки, пильно надслухували всякий шелест і були готові кожної хвилини втікати.
Було тихо і наші хлопці освоювалися з цим місцем, вже так дуже не боялися і цікаво роздивлялися навкруги, дивуючися, що вони такі відважні. Навіть подивляли себе. Їм хотілося полізти сходами на стрих і подивитися, що там є. Се значило відрізати собі відворот. Але цікавість перемогла. Вони себе один одного підбадьорили, покинули своє приладдя в куті і полізли на під. Там було таке саме знищення як і на долині. В однім куті знайшли темну комірку, де сподівалися найти якусь укриту тайну, але комірка була порожня. Вони вже зовсім нічого не боялися і саме думали вже злізти на долину та взятися до праці, коли нараз Том смикнув товариша за рукав:
— Псс!
— Що таке? — запитав Гек, побілівши зі страху.
— Псс! Тихо! Чуєш?— Чую. Ой, Боже, тікаймо!
— Тихо сиди і не рухайся. Вони вже біля дверей!
Хлопці припали до поду і лежали, заглядаючи крізь дірки в дошках, та дрожачи зі страху й зворушення.
— Стають — ні, ідуть, — вже тут! Ані слова, Геку! О, Боже, коби то як нам вирватися!
В хату ввійшли два мужчини. Обидва хлопці подумали собі відразу:
— Еге, таж то старий, глухонімий еспанець, що за останні дні показується в місті — а хто другий — не знаю. Я його ще ніколи не бачив.
Той другий, то обідраний, нечесаний хлопчище, з дуже непевними очима. Еспанець був загорнений у керею, мав густі сиві вуси, а зпід широкого капелюха спадало на плечі довге, біле, розпатлане волосся. Мав зелені окуляри. Як входили в хату, то той другий щось тихо говорив. Вони посідали на землю, звернені спиною до стіни, лицем до дверей. Сей другий говорив далі. Згодом забувся і став говорити голосніше так, що вже можна було дещо розуміти.
— Ні, — казав, — я добре роздумав. Ні, не хочу. Надто небезпечно.
— Небезпечно! — пробурмотів „глухонімий“ еспанець і тим дуже здивував хлопців, — боягуз.
Хлопці задрожали, почувши сей голос і зі страху заніміли. Се був голос індійця Джо.
Хвилина мовчанки і… знову голос Джо:
— А є що небезпечніше понад те, що я востаннє зробив он там? — І показав пальцем у сторону міста. І чи виявилося що?
— То инша річ. То далеко від міста, ні одної хати близько. Хто там довідається, коли й ми не мали жадної користи?— Ну, а щож небезпечніше, як приходити сюди в день? Кожний, хто нас побачить, буде зараз підозрівати.
— Я се знаю. Але після останньої глупої справи не було догіднішого місця, де можна булоб сховатися. Тепер треба із сеї буди забиратися. Вже вчера я був би се зробив, але годі було, бо якісь прокляті хлопчиська бавились на горбочку і булиб нас побачили.
„Прокляті хлопчиська“ затремтіли, почувши ці слова і подумали, яке то щастя, що в пору згадали про пятницю, та рішили підождати ще один день. Тепер бажали би ждати не день, а цілий рік! Волоцюги повиймали з кишень їжу й почали їсти. Довгенько щось поміркувавши, індієць Джо сказав:
— От що, приятелю! Ти йди над ріку, на своє місце і там жди, аж дістанеш від мене вістку. Я загляну ще раз у місто і роздивлюся, що там чувати. Небезпечне дільце зробимо, як я про все розвідаюся, і обміркую. Тоді раз-два, і в дорогу в Тексас! Тільки за нами покуриться.
Тому другому видно це подобалося. Потім почали обидва позіхати, а індієць Джо промовив:
— В мене злипаються повіки. Я засну, а на тебе черга вартувати.
Кинувся на хабаззя і незабаром захропів.
Товариш стусунув його кілька разів у бік, а Джо спав. Аж ось став дрімати і вартовий. Його голова хилилася все нижче, і нарешті захропіли обидва.
Хлопці аж відітхнули.
— Тепер пора, — прошепотів Том, — ходи!
Гек відповів:
— Я не годен. Я вмер би, якби котрий прокинувся.
Том намовляв, але Гек опирався. Нарешті Том обережно й тихенько підвівся та хотів йти сам. Але зараз, тільки ступив на гнилу дошку, вона затріщала так голосно і грізно, що Том аж присів зі страху. І не важився вже ставати вдруге. Непорушно лежали хлопці й числили довгі-предовгі хвилини. Час тягся в безконечність. Їм здавалося, що настала вічність. Нарешті побачили, що сонце заходить — і зраділи.
Один із волоцюг перестав хропіти. Індієць Джо підвівся, глянув довкруги і злісно сміявся зі свойого товариша, що сидів, спустивши голову аж на коліна. Штовхнув його ногою і сказав:
— Гарний з тебе вартовий, нема що казати! Добре, що нічого не трапилося.
— Та хіба я заснув?
— Га-га! Так трошки.
— Але тепер, приятелю, пора нам іти. Але що робити з тими грішми, що маємо?
— Або я знаю? Лишитиб тут, як звичайно, то може буде ще найкраще. Не будемо чейже тягати їх цілий час із собою, доки підемо на полудне. Шістьсот пятьдесять долярів — сеж не легке.
— Нехай буде й так! Можна спокійно прийти сюди ще раз.
— Ну, але краще прийти, як звичайно, в ночі. Се безпечніше буде.
— Гаразд, але слухай. Ще довго може потрівати, поки буде нагода зробити наше дільце. Всячина може трапитися. А се місце не дуже певне. Чи не краще закопати наші гроші й заховати як треба?
— Думка добра — сказав товариш. І пішов до груби, приклякнув, виняв один камінь і витягнув торбинку, в якій весело забряжчали гроші. Витягнув із неї двацять або трицять долярів для себе і стілько для індійця Джо, а потім передав йому торбинку, а Джо приклякнув ув одному кутку і копав яму довгим, широким ножем.
Хлопці забули відразу про всю свою трівогу й небезпеку. Блискучими очима слідкували за кожним їхнім рухом. Яке щастя! І не снилося їм таке багатство. Шістьсот долярів, тож не жарт! Пів тузіна хлопців може стати багачами. Те називається шукати скарбів. О, тепер нема ніякої непевности, де копати. Хлопці раз-у-раз штовхали один одного ліктем; вони себе розуміли, бо в обидвох була одна думка: „А що, друже, ти не рад, що ми сюди прийшли?“
Ніж Джо вдарив о щось тверде.
— Ого! — скрикнув він.
— Що там такого? — спитав товариш.
— Спорохнявіла дошка, — ей ні, се мабуть скринка. Ходи сюди й поможи! Побачимо, що воно. Чекай я вже пробив у ній діру.
Засунув руку в діру і заразже витягнув її назад.
— Чоловіче! Гроші!
Обидва оглядали жменю грошей. Чисте, блискуче золото. Хлопці на поді були так само очаровані й раділи, як і ці два.
Товариш Джо сказав:
— Треба живо викопати. Там у куточку за грубою лежить стара лопата. Я що йно її там бачив.
Він побіг і приніс мотику і лопату, що кинули наші хлопці. Індієць взяв лопату, оглянув уважно, похитав головою, щось забурмотів під носом і взявся копати.
Незабаром викопано скринку і витягнено з ями. Вона була не дуже велика, оббита залізними обручами. Видно, що мусіла бути колись дуже міцна, доки довгі роки не зїли її. Обидва щасливі мовчки дивилися на свій великий скарб.
Нарешті крикнув Джо:
— Хлопче, таж тут тисячі долярів!— Не даром кажуть, що тут одного літа жив Мерель з товаришами.
— Знаю, знаю, — відповів Джо, — і оцей скарб на це вказує.
— Тепер можемо твоє дільце залишити, що?
Індієць зморщив грізно брови.
— Ти мене не знаєш. А вже зовсім не знаєш, о що мені ходить. Мені не ходить на сей раз о крадіж, а мести, мести мені треба. — І в його очах блиснув дикий, злий огонь. — І ти мені поможеш. Я мушу се зробити, а тоді гайда в Тексас. Тепер іди до дому, до своєї Ганни та до бахурів і чекай, аж тебе покличу.
— Нехай буде й так! Але що почнемо із цим — о, чи не закопатиб знов?
— Авжеж. (На поді велика радість). Чекай! Ні-ні! (На горі розчарування). Мало що не забув! Адже на лопаті свіжа земля. (Хлопці завмерли зі страху). Звідки тут узялися мотика й лопата? А ще до того й свіжа земля на них? Хто їх сюди приніс? Деж поділися ті люди? Може ти чув що, або бачив кого? Що? Закопати гроші знову на те, щоб ті люди потім прийшли й забрали, бо вони побачуть, що земля тільки що розкопана. Ні, цього не буде. Треба занести в мою печеру!
— То буде найпевніше. Про те я повинен був раніше подумати. Ти маєш на думці перше число?
— Ні, друге під хрестом. Перше місце непевне, надто на виду.
— Ну, добре! Зрештою вже досить темно, пора в дорогу.
Індієць Джо встав, ходив від вікна до вікна й обережно визирав, приглядаючися, що діється довкруги. Нараз промовив:
— Але хто то міг притягти сі прилади сюди? Як думаєш, може вони сидять на горі?Хлопцям заперло дух. Індієць взяв у руку свій широкий ніж, трохи постояв, ніби щось міркуючи, а потім пустився до сходів. Хлопці пригадали собі нараз комірку, чи не заховатися туди, але не мали сили й ворухнутися. Вже заскрипіли сходи. Безвихідне положення розбудило в хлопців рішучість. І вони саме хотіли вже скочити в комірку, коли нараз затріщало й завалилося… і Джо лежав уже на долині серед поломаних сходів. Кленучи, піднісся на ноги, а його товариш сказав:
— Ну, й до чого те все? Коли там хто є, то нехай собі сидить здоровий. Що нам се перешкаджає. А як мають охоту скочити в долину і скрутити собі голову, то про мене, нехай скачуть. За якої чверть години буде вже зовсім темно, нехай тоді спробують йти за нами, я не маю нічого проти того. По мойому, якщо хто приніс сюди приладдя і нас побачив, то певно взяв нас за духів або чортів. Заложуся, що вони ще досі втікають, не озираючися.
Джо бурмотів ще якийсь час, але вкінці рішився тікати, поки ще трохи видно. Незабаром потім висунулися оба тихесенько з хати і пішли до річки, несучи з собою скринку з грішми.
Том і Гек підвелися ще безсилі з переляку, але неначе наново народжені і дивилися за ними крізь щілини в стіні. Бігти за ними? Ні защо в світі! Вони були щасливі, що ще цілі злізли на долину і не надумуючися довго, пустилися найближчою стежкою, що вела до міста. Мало говорили, бо були надто сердиті на себе, що лишили тут мотику й лопату. Якби не те, то індієць Джо був би ніколи не став підозрівати. Він був би певно закопав золото й срібло, а доки був би пімстився і потім вернувся, то зі скарбів не булоб ні сліду. Погано, дуже погано, що вони приладдя тягли аж сюди з собою! Вони порішили бистро стежити за тим еспанцем, коли він покажеться в місті, щоби виконати свою месть. Вони рішили, щоб там не було, вислідити, де те таємниче друге число. Нараз промайнула Томові в голові страшна думка:
— Месть? А як він має нас на думці, Геку?
— Ой, мовчи! — сказав Гек ледве живий з переляку.
По дорозі міркували сюди й туди, а коли найшлися вже в місті, то вже обидва рішили, що Джо може мати на оці кого иншого або принайменше самого Тома, бо тільки Том свідчив проти нього.
Мала се була потіха для Тома, що тільки йому грозить небезпека. „В гурті і вмирати лекше“, думав Том сумно.