Пригоди Тома Соєра (1929)/VI. Заручини
| ◀ V. Томові хороби. Гек Фін | Пригоди Тома Соєра VI. Заручини |
VII. Робін Гуд ▶ |
|
Чим завзятіше намагався Том учитися, тим дужче розліталися його думки світами. Нарешті зітхнув, позіхнув, і вже не зазирав у книжку. Йому здавалося, що вже й кінця не буде тій лєкції. В клясі було душно. З духоти дрімалося. А тут ще двацять пять школярів гуло монотонно як бджоли і від того жужжання ще більше хотілося дрімати. Ген далеко знімалися зелені гори, оповиті рожевим туманом від горячих промінів, де-не-де показалася пташка, зрештою не було видно нічого живого окрім коров, та й ті дрімали.
Томові страшно хотілося як найшвидше вирватися на волю, або хоч чим небудь звеселити себе, щоб той час не був такий довгий.
Сягнув у кишеню і його обличчя зараз розяснилося. Нишком витяг він коробочку, виняв кліща і пустив його на довгу гладеньку лавку. Нещаслива комаха аж зраділа з вдячности, але недовго, бо ледве зачала свою веселу мандрівку, а вже припинив її Том шпилькою і повернув у другий бік.
Біля Тома сидів його великий приятель Джо Гарпер. Він теж нудився як і Том, і через те зрадів дуже з нової забавки. Вони приятелювали цілий тиждень і тільки в одну суботу ставали ґенералами двох ворожих армій. Джо добув зараз і свою шпильку з підшивки жакета і взявся допомагати Томові муштрувати бранця. Забавка де далі ставала цікавішою. Але Том завважив скоро, що один одному заваджають і що треба завести якийсь лад. Він потягнув на лавці рівну чертку від гори до долу.
— Тепер — каже — уважай! Поки кліщ буде на твойому боці, ти його муштруй, а я буду сидіти тихо, але як перелізе на мій бік, то ти його не займай так довго, як довго буде в моїй країні. Розумієш?
— Добре. Ану, зачинай, — заохочував нетерпляче Джо.
Кліщ утік Томові і переліз чертку. Джо лоскотав його, аж поки кліщ переліз границю. Так повторилося кілька разів. Поки один хлопець муштрував кліща шпилькою, другий приглядався із запертим віддихом; обидві голови нахилялися близько над табличкою, обидва хлопці не бачили й не чули більш нічого. Нарешті перейшло щастя зовсім на бік Джо. Нещаслива комаха безпорадно кидалася то сюди, то туди, і стала так неспокійна як і обидва хлопці. Але як тільки підлазила так, що ось ось перелізе на Томів бік, а Томові пальці вже аж свербіли з нетерплячки, — Джо завертав її зручно шпилькою назад у свій бік. Врешті Том не витримав. Спокуса була за велика. Він простяг руку зі шпилькою. Джо спалахнув гнівом.
— Томе, без шахрайства! Лиши!
— Я хочу його тільки дрібочку підігнати, Джо!
— Лиши його — кажу тобі!
— Та я справді тільки дрібочку…
— Дай спокій, кажу тобі!
— Ані думаю!
— Що се значить? — кліщ на мойому боці.
— Слухай но, Джо Гарпер. А чияж се комаха? Твоя, чи моя?
— Се мені байдуже, чия. Тепер вона на моїм боці, і ти не смієш її торкатися, а як ні…
— Ану заложімся, що торкнуся. Комаха чейже моя і мені вільно зробити з нею, що схочу — хочби там не знати що! Ой, ой!
По Томових плечах свиснула різка і вкусила теж Джо у спину. Зо дві хвилини сипався порох з жакетів обидвох хлопців на превелику втіху цілої кляси. Обидва хлопці так захопилися своєю забавкою, що навіть не помітили, як у клясі все втихло, і як учитель навспинячки підкрадався до них, а потім станув за їх плечима. Він приглядався добру хвилину їхній забаві, а тоді й сам до неї вмішався.
Коли в полудне скінчилася наука, підбіг Том до Бекі Течер і шепнув їй на ушко:
Надінь капелюх і удавай, що ідеш до дому. А коли зайдеш на ріг улиці, тоді якось скрути і вернися сюди. Я піду иншою дорогою і теж сюди прийду.
Том пішов з одним гуртом школярів, а дівчина з другим. Через кілька хвилин вони зустрілися на скруті, а як вернули в школу, то там не було ні живої душі. Вони були самі, посідали рядком і поклали перед себе табличку. Бекі взяла в руку писальце, а Том став водити її рукою. Так вони намалювали дім, але ще чудачніший. Але незабаром артистичний запал почав погасати і вони почали балакати. Том аж не тямився від щастя.
— Ти любиш щурі? — запитав.
— Фе, вони обридливі.
— Я також ні. Здохлі вже кращі. Їх можна привязати на мотузок і крутити понад головою. Я подарую тобі такого, хочеш?
— Ні, спасибі, я ніяких щурів не люблю. Але дуже люблю жувати ґуму.
— Коби я мав хоч кусочок. О, се дуже гарно!
— Справді? А я маю. Хочеш, я дам тобі пожувати, але мусиш віддати мені, добре?
Забавка вийшла на причуд гарна. Вони сиділи на лавці, по черзі жували ґуму і балакали вдоволені.
— Чи ти була коли в цирку? — спитав Том.
— Була. Тато казали, що ще мене візьмуть, як буду чемна.
— Я вже був зо три або чотири рази — багато разів. В цирку приємніше ніж у церкві. Там усе гарне й веселе. Як я виросту, то буду цирковим блазнем.
— Ах се буде гарно! Вони всі такі смішні і обличчя в них помальовані, і штани і жакет, усе.
— А якже. І вони заробляють силу грошей! Бен Роджерс казав, що майже цілого доляра на день. Бекі! Була ти вже коли заручена?
— А що це таке?— Ну, заручена, щоб піти замуж.
— Ні, ще ніколи.
— А хотілаб?
— Може, я не знаю. А як це робиться?
— Як? Дуже просто. Мусиш лише сказати якому хлопцеві, що підеш тільки за нього, а більш за нікого на все, на віки, і поцілуєшся з ним. От і все! Кожен може це зробити.
— Поцілувати? Але на щож аж цілувати?
— Не знаю, але такий уже звичай; всі так роблять.
— Невже всі цілуються?
— Авжеж усі, що любляться. А ти памятаеш, що я написав тобі на табличці?
— Так.
— А що?
— Не памятаю.
— А хочеш, щоб я сказав?
— Не треба… краще иншим разом, завтра…
— Ні, Бекі, нехай сьогодня, зараз… Я скажу тихенько, на ушко.
Бекі завагалася. Том зрозумів, що вона згоджується, обняв її і прошепотів щось тихо-тихо, притулившися устами до самого ушка.
Потім став заохочувати:
— А тепер ти мені скажи те саме.
Вона хвилину отягалася, а потім сказала:
— Відвернися, щоб не бачив мене, а я тоді скажу. Тільки нікому в світі не кажи! Але ти, Томе, скажеш.
— Нікому в світі, Бекі! А тепер скажи!
Він відвернув голову, вона несміло нахилилася до його уха так, що аж торкнулася устами до його кучерів і прошепотіла:
— Люблю тебе!
Потім схопилася і стала бігати кругом столів і лавок. Том у слід за нею. Нарешті заховалася в куточок і закрила личко малою біленькою запащиною. Том обняв її за шию й говорив:
— Тепер Бекі, вже майже все зроблено, — тільки ще поцілуватися. Не бійся. Тут нічогісінько немає злого. Та ну, Бекі, не вередуй!
І він сіпав її за руки і за запащину.
Малу-помалу вона спустила руки й показала личко, що аж пашіло від бігання. Том поцілував її в червоні губки.
— Видиш, Бекі, вже все скінчилося. Після цього вже нікого на світі не можеш любити, тільки мене і за мене віддатися, а більше за нікого і ніколи, во віки вічні амінь! Хочеш?
— Добре, я не хочу нікого иншого любити кромі тебе і тільки за тебе піду замуж, Томе, але й тобі, Томе, також не вільно з ким иншим женитися.
— Розуміється! І до школи ти вже мусиш іти зі мною і зі школи, але коли ніхто не видітиме, а на забавах я буду вибирати все тебе, а ти мене, так завсіди роблять заручені.
— Ах, як це гарно! А я того досі не знала!
— Страх гарно! От, як я був заручений з Еммі Льоренс…
Дівчинка почувши це, широко розплющила оченята і Том відразу побачив, що попався. Збентежений замовк.
— Ой, Томе, то я не перша твоя наречена?
З її очей полилися сльози. Том став потішати її.
— Не плач, Бекі. Бог з нею, з тою Еммі… я вже не люблю її…
— А таки, Томе, думаєш про неї, я се добре знаю.
Том хотів обняти її за шию, але вона сердито відіпхнула його, повернула лице до стіни і гірко плакала. Том знову підійшов, щоб її заспокоїти, але вона знову відіпхнула його. Тоді і він образився і мовчки вийшов з кляси. Стояв неспокійний і стурбований та раз-у-раз заглядав у двері, сподіючися, що вона пожалує його і вийде до нього. Але вона не виходила. Йому стало ніяково і навіть подумав, чи може він і справді не провинився. Він звів завзяту боротьбу із собою, чи першому починати миритися, а вкінці зважився на те і ввійшов у клясу. Бекі все ще стояла в куточку, притиснувши личко до стіни і хлипала. Томове серце заболіло з жалю. Він наблизився до неї і став, не знаючи, як почати. Врешті промовив несміло:
— Бекі, я — я не хочу й дивитися на жадну більше, я лиш тебе хочу.
Замісць відповіди — нове ридання.
— Бекі, голубко! Бекі, чому нічого не говориш?
Голосне ридання.
Тоді Том виняв з кишені найдорожчий свій скарб, мосяжний ґудзик, зайшов так, що вона могла його побачити і промовив тоном просьби:
— Бекі, глянь, що я тобі подарую.
Бекі вдарила його по руці і ґудзик покотився. Цього вже не стерпів Том і ображений вибіг із школи та побіг далеко-далеко, щоби сього дня вже до школи не вертатися. Бекі зараз кинулася до дверей, але Тома не було, побігла круг школи і там його не було. Вона почала що сили кликати:
— Томе, Томе! Вернися, Томе!
Заперши дух надслухувала, але ніхто не озивався. Кругом спокій і самота. Вона сіла й знову плакала. Тимчасом школярі стали сходитися на пообідну науку, і вона мусіла заховати своє горе у своїм розбитім серденьку і взяти на свої плечі хрест довгого, сумного пополудня, не маючи ні одної приязної душі, перед якою моглаб відкрити своє горе.