Пригоди Тома Соєра (1929)/III. Томове горе
| ◀ II. Мудра вигадка | Пригоди Тома Соєра III. Томове горе |
IV. У недільній школі ▶ |
|
Том зявився перед тіткою Поллі, що сиділа при відчиненім вікні в затишній, задній світлиці, де й спали й їли і бібліотеку держали. Запашний літній воздух, глибока тишина і солодкі пахощі квіток, усипляюче гудіння бджіл — робили своє; вона дрімала над своєю панчохою. Не було в неї иншого товариства кромі кота, та й той спав собі спокійно в неї на колінах. Окуляри підсунула аж геть на своє сиве волосся. Вона була певна, що Том утік від роботи уже давно і через те здивувалася немало, що він так сміливо стає перед її очі.
— Чи можна мені тепер іти бавитися, тіточко? — спитав він.
— Як тепер, уже? А багатож ти вже зробив?
— Я вже скінчив, тітко.
— Томе, не дури мене! Ти знаєш, як я того не люблю.
— Я не дурю, тіточко, все а все зроблено.
Тітка Поллі не дуже то й вірила його словам. Вона встала і пішла сама подивитися; вона булаб дуже вдоволена, колиб бодай двацята часть того була зроблена. Якже безграничне було її здивування, коли нараз побачила, що цілий паркан побілений і то не будь як, а двічі, навіть до самої землі.
— Я цього ніяк не сподівалася — ледве прошептала. — Бачу, Томе, що ти вмієш працювати, як схочеш. Але це буває дуже рідко, докинула вона, щоб зменшити похвалу. — А тепер іди гратися! Але верни ще сього тижня, а то горе тобі!
Том так зворушив її своєю працею, що завела його з собою до комори і вибрала одно гарне, червоне яблучко і дала йому, приповідаючи до того науку про те, яка то чарівна й цінна нагорода за чесноту. Коли вона кінчила свою науку дібраним зворотом із св. письма, Том потягнув поза її плечима пампушок.
Вибіг на двір і побачив якраз Сіда, як той виходив надвірними сходами, що вели до задньої кімнатки на першому поверсі. Грудок землі було досить під рукою і в одну мить вони посипались немов град на Сіда. Поки тітка Поллі отямилася і прибігла, уже шість чи сім грудок поцілило Сіда, а Том перескочив через паркан і зник. Були в паркані й ворота, але Том звичайно не мав часу туди ходити. Аж тепер полекшало йому на серці, тепер він почислився з Сідом і відплатив йому за зраду та чорні нитки.Том швиденько перебіг город аж до протоптаної стежки біля стайні. Аж тут був він вже безпечний і пустився бігцем на майдан, де звичайно зводили битву два ворожі хлопячі війська. Всьо умовлено вже наперед. Том був ґенералом одної армії; Джо Гарпер, його сердечний приятель ґенералом другої. Ці два великі ґенерали не вдавалися особисто в бій — це діло вояків. Вони сиділи разом на горбочку і кермували битвою, посилаючи прикази своїми адютантами. Після довгої, завзятої битви Томове військо побідило. Відтак почислили вбитих, виміняли бранців, означили час тревання замирення і день найближчої битви. Потім армії відмашерували, а Том сам один побіг до дому.
Коли переходив попри дім Джеф Течера, побачив у садку якусь незнайому дівчинку, дуже гарненьку, з синіми оченятами, з довгими русявими косами, в білій літній суконці, зпід якої визирала мережка штанців. Наш славний лицар пропав без вистрілу. Образ Еммі Льоренс зник з його серця безслідно. А він думав, що усім полумям свого серця любить Еммі, а тепер виявилося, що се тільки хвилевий огник. Він залицявся до неї місяцями і саме перед тижнем вона виявила йому свою любов. Цілих сім днів був він найгордішим, найщасливішим хлопцем у місті, а тепер за одну хвилину зійшла з його серця, як колиб його тільки на часок відвідала.
Крадькома зазирав він за тим новим ангелом, аж помітив, що вона його вже побачила. Тепер удавав буцім то він її не бачить і силкувався ріжними штуками викликати в неї подив для себе. Довго доказував. Аж показуючи якусь карколомну ґімнастичну штуку, зазирнув боком і завважив, що дівчинка повернула до хати.
Том підбіг до штахеток і перехилився через них дуже засмучений, але сподівався, що дівчинка ще побуде трохи. Вона справді пристанула хвилинку на сходах, але зараз же поспішила до дверей. Том зітхнув голосно й тяжко, але в сюж мить розяснилося його сумне обличчя — вона кинула йому через паркан квітку саме в хвилі, коли входила в хату. Хлопець підбіг простісінько до квітки і зараз недалеко спинився та прислонив очі рукою, буцім глядить далеко здовж вулиці і бачить там щось незвичайно цікаве. Тоді підняв із землі стебло, закинув взад голову, поклав собі його на носі утримуючи його в рівновазі і повертаючися сюди й туди. Так хитруючи, він усе наближався до квітки; нарешті торкнувся її злегка босою ногою, зручно вхопив між пальці і підскакуючи, зник із своїм скарбом на скруті вулиці. Але лиш на хвилинку, щоб заховати квітку біля серця, може й біля жолудка, бо Том таки не дуже то знався на анатомії. Зрештою над тим і не застановлявся.
Потім він заразже вернув і крутився біля штахеток, пописуючися всякими штуками, аж смерклося. Але дівчинка вже не показалася. Том трохи розважав себе тим, що вона певно визирає десь у віконце й бачить, що він робить для неї. Нарешті таки мусів піти до дому, а в його голові було повно чудових мрій.
Підчас вечері був такий веселий, що тітка аж дивувалася, що з хлопцем сталося. Вона картала його за те, що кидав на Сіда грудками, а він покірнісінько вислухав, ніби то й не до нього. А тут спробував тітці зперед очей потягнути кусень цукру, але його піймали і здорово вдарили по руці.
— Тіточко, сказав, ти не бєш Сіда, коли він ласує.
— Але він не морочить мені голови так, як ти. Якби я не пильнувала, то ти й не вилазив би з цукру.
Тут тітка вийшла чомусь до кухні, а Сід радіючи з того, що його не карають і бажаючи подратувати Тома, вхопив усю цукорницю. Але рука задрожала, цукорниця виховзнулася, впала на поміст і розбилася. Том зрадів дуже, так дуже, що ледве здержав себе, щоб не реготатися. Він рішив мовчати й сидіти тихо, навіть тоді, коли тітка вернеться; аж коли вона запитає, хто зробив таку шкоду, тоді то вже він роскаже все. А то буде гарно, як розхваленому „пестунчикові“ дістанеться своя пайка! З нетерплячки й радощів ледве всидів на місці, аж тітка увійшла в хату. Як укопана станула над черепочками, блискаючи гнівом поверх окулярів. — „Ото, аж тепер щось буде!“ — радувався в душі Том і в туж мить лежав уже на землі. Розлючена тітка знову розмахнулася над ним рукою, поки остовпілий з переляку й обурення зміг промовити:
— Пусти мене, тітко, за щож мене бєш? Се Сідова справка.
Тітка зупинилася здивована і збентежена, а Том думав, що вона розважатиме його, але коли вона отямилася, промовила тільки ось що:
— Дарма, не велике лихо, що тобі впало трохи. Ти вже певно щось иншого встругнув і заслужив на кару. Це тобі на завдаток.
Але потім сумління її мучило, хотілося сказати бідному, безвинно покараному хлопцеві якесь ласкаве, гарне слово. Та вона вважала, що тим признала би себе винною, а те пошкодило би карности. Тому змовчала і з тяжким серцем пішла до своєї роботи. Том засунувся в куток і роздумував над своїм терпінням. Він знав, що тітка кається і в душі стоїть перед ним на вколішках, і ця думка тішила його. Але сидів німо далі і не ворухнув пальцем, щоби помиритися. А тимчасом бачив, як тітка благаючи крізь сльози дивиться на нього, але він удавав, що того не бачить. Тепер уявив собі, що лежить хорий, умирає. Тітка нахилилася над ним і з заломаними руками благає о одно, одніське слівце прощення. А він відвертається лицем до стіни і вмирає, не промовивши того слова. А тоді, як то їй буде?
То уявляв собі, як то його витягли з річки, принесли мертвого до дому, з його волосся спливає ще вода, мертві руки вже ніколи не ворухнуться, а наболіле серце вже на віки заспокоїлося. Як тоді тітка припаде до нього, як заголосить і благатиме Бога, щоб вернув їй її хлопчика, а вона вже ніколи, ніколи не кривдитиме його. А хлопчик тимчасом лежатиме холодний, блідий, нерухомий — бідний маленький мученик, що його мукам прийшов кінець. Він так перенявся своєю недолею, так жалко себе стало, що аж стиснуло в горлі і мало що не заридав у голос. В очах станули сльози і як став кліпати, то сльози як горох покотилися по щоках і скапували з кінчика носа. І йому так добре з своїм горем, що не стерпів би, якби до нього вкралася якась життєва радість. Через те, як його сестріночка Мері, що вісім днів була в гостині на селі, вбігла співаючи в хату, весела, свіжа, щаслива, Том зараз же встав і вийшов другими дверми похмурий як хмара, коли в перші двері всувались в хату спів і соняшні проміння.
Він пішов блукати в самоті, але не туди, куди звичайно ходив бачитися з хлопцями; ні, він шукав куточка безлюдного, сумного — відповідного до своїх сумних думок. Його приманила до себе дараба; він сів на неї і задивився в задумі в темну воду. Він хотів би втонути, але так відразу, не захлистуючися вперед водою! Потім пригадав собі квіточку, добув її зпід жакетика зівялу, зімняту, і це ще більшого завдало йому жалю. Чи пожалілаб вона його бідолашного, якби довідалася? Чи заплакалаб? Чи може так саме байдуже відвернуласяб від нього, як усі сі холодні, недобрі люди? Думати про своє горе йому було так любо, що думав, думав, всіляко розмальовував, а далі й те надокучило; він устав зітхаючи і побрив далі в темряві.
В десятій годині опинився на безлюдній вулиці, де жила кохана, невідома дівчинка. Пристанув і став прислухуватися. Скрізь було тихо, лише на другому поверсі продиралося скрізь завіску мутне світло самітної свічечки. Чи се її храм? Він переліз паркан, пішов через якісь корчі і станув під вікном. Зворушений довго зазирав у вікно, а потім простягнувся як довгий на землі, згорнув на грудях руки, в яких держав бідну, зівялу квіточку. Ось так би вмерти посеред сього зимного світа, без даху над бурлацькою головою; рука приятеля не обітре передсмертного поту з його чола і нічиє любе личко не нахилиться над ним спочуваючи, як він конатиме. Такого побачить вона його завтра, як відчинить віконце і визирне вранці у веселий садок. І невже вона не зронить сльозини над його бідним, бездушним тілом? Невже не зітхне ні разу над цим молодим, цвітучим життям, що так рано зівяло?
Нараз відчинилося вікно. Пискливий голос якоїсь слуги порушив ту святу тишину, і цілий потік брудної води полився на мертве тіло бідного мученика.
Порскаючи й кашляючи, схопився наш бідолашний герой на рівні ноги. В повітрі щось засвистіло, почувся проклін, брязкнула розбита шибка, щось мале невиразне перескочило через паркан і зникло в темряві.
Незабавком потім, коли Том роздягшися при світлі лойового недогарка, оглядав свою одежу, пробудився Сід. Він вже лагодився вколоти Тома, але зараз вкусився в язик. — Томові очі блискали грізно. Том всунувся в ліжко, не помолившися, а Сід не забув записати те у довгий спис Томових провин.