Пригоди Тома Соєра (1929)/IV. У недільній школі
| ◀ III. Томове горе | Пригоди Тома Соєра IV. У недільній школі |
V. Томові хороби. Гек Фін ▶ |
|
Неділя. Ясне сонічко заливало своїми ласкавими проміннями тихе місточко. Після снідання зарядила тітка Поллі спільний молебень. Прочитала молитву, яка складалась з найгарніших виїмків із біблії, позліплюваних із собою дрантивеньким клеєм її власних наук. Закінчила розділом з Мойсеєвого закону, грізним та суворим, як голос із Синайської гори.
Потім Том взявся до праці і почав учитись біблії. Сід вивчив свою лєкцію ще перед кількома днями. Том напружував усі свої сили, щоб вивчити пять стрічок, і він умисне вибрав „Проповідь на горі“, бо в усій біблії не міг найти нічого коротшого.
За пів години мав він уже деяке слабе поняття про те, що вчився, але не більше, бо його думки літали понад море його фантазії, а руки живо працювали над усім можливим, що відривало увагу від лєкції. Мері взяла в нього книжку й почала перепитувати, а він силкувався якось вилізти з того.
— Блаженні — е — е —
— Вбогі —
— Ага, правда! Блаженні вбогі — е — е —
— Духом —
— Вбогі духом. Блаженні вбогі духом, бо їх — бо їх —
— Єсть —
— Бо їх єсть царство небесне. Блаженні страждучі, бо їм — —
— Їм?
— Бо їм — е — е —
— Бо ті!
— Бо ті — ті — або я знаю, що вони там роблять!
— Бо ті —
— Ах так! Бо ті — Чомуж ти Мері, не підповіш мені? Стидайся! Така недобра, та ще в неділю!
— Ой, Томчику, бідна капустяна головко! Яж тебе не хочу дратувати. Мусиш навчитися! Не будь нетерплячий, якось воно влізе в твою голову, а тоді Томчику, я подарую тобі щось гарненьке. Будь же розумний!
— Гаразд! Але щож ти мені подаруєш, Мері, голубко?— Як кажу, що гарненьке, то гарненьке. Ти й не догадаєшся.
— Ага, знаю. Ну, то добре. Давай же сюди книжку, Мері, попробую.
І справді вивчив прегарно й швидко, бо дуже був цікавий довідатися, що то Мері йому подарує.
Мері дала йому новенький складаний ножик, що варт був пятьдесять центів. Том не тямився з радощів, хоч вістря було дуже тупе, але се був його перший ножик. Том зараз взявся випробувати його на столі, а коли хотів уже вирізувати собі щось на шафі, закликали його збиратися в недільну школу.
Мері налила бляшану миску води й дала кусок мила. Том пішов із тим у сіни. Тут поставив миску на ослінчик, умочив мило в воду і поклав його на бік, тихенько вилив із миски воду, засукав рукави, ввійшов до кухні і знявши з кілочка рушник, хотів чим скорше обтерти сухе лице. Але Мері відібрала рушник і сказала:
— Чи не стид тобі, Томку? Хіба боїшся води? Вода не вкусить.
Томові стало трохи ніяково. В миску налили знову води. Тепер Том постояв добру хвилину над мискою, але вкінці зважився, зітхнув глибоко і почав умиватися. Як удруге ввійшов у кухню з заплющеними очима і помацьки шукав рушника, змилини, що струями стікали з його лиця — були свідками його совісної праці. Але коли виринуло зпід рушника лице, показалося, що ціле те вмивання ні до чого. Чисте поле обіймало середину обличчя коло носа і під очима та виглядало мов маска. А далі все чорне, як земля. Тоді Мері взяла його сама в свої руки і з них вийшов чистенький громадянин. Вогке волосся вичесане гарно щіткою, а звичайно розпатлані кучері звивалися гарненько. Оці кучері, то було Томове нещастя. Він уважав їх за щось жіночого, стидався їх і робив усе можливе, щоби приплескати їх до голови. Вони затроювали йому життя. Потім Мері вийняла його празничну одежу, що її надягав у свято вже два роки. Не багато було в нього тої одежі, коли цю називали „ліпша“. Як хлопець одягнувся, застебнула під шию жакетик, надягнула на нього велитенський білий ковнір, обчистила одяг щіткою і наложила на голову рябенький соломяний капелюх. Тепер був Том дуже гарний, але неначе звязаний і почував себе так само нещасливим, як і виглядав. Він не любив ані вмиватися, ані одягатися. Сподівався, що може Мері забуде хоч про черевики, але ні. Вони вже стояли перед ним порядно вимазані лоєм і моргали на нього.
Аж тепер не стало йому терпцю, почав сердитися й нарікати, що все примушують його робити саме те, чого ні трохи не любить. Але Мері пестливо успокоювала його:
— Будь ласка, Томчику, не вередуй, будь гарним хлопчиком!
Постогнуючи, вліз у ті чорні кайдани і бурмотів щось під носом. Мері швиденько й сама одяглася і всі троє пішли разом у недільну школу, місце, яке Том ненавидів о стільки, о скільки Сід і Мері любили його.
Недільна наука тревала від девятої до пів до одинацятої, потім було богослуження. Сід і Мері завсіди радо лишалися слухати проповіди, а й Том лишався, та не для того. Церква була тісна, а над нею маленька деревляна баня. У простих із високим поруччям лавках могло поміститися не більше як триста людей. На порозі Том приостався позаду і запитав одного, теж гарно по святочному прибраного хлопця:
— Слухай но Біль, чи маєш жовту карточку?
— Маю.
— Що хочеш за неї?
— А що даси?
— Кусок солодкого кореня і гачок до вудки.— Ану, покажи!
Том показав, Біль оглянув і хлопці обмінялися. Потім виміняв Том за пару камяних кульок три червоні, а за якесь дрантячко дві сині карточки. Він виловлював від усіх стрічних хлопців картки всяких можливих красок. Нарешті й сам увійшов у церкву в гурті святочно прибраних, але гамірливих хлопців і дівчат, сів на своє місце і зараз же почав сваритися з першим найближчим школярем. Учитель поважний, добродушний пан успокоїв їх, але тільки відвернувся, Том зараз скубнув за волосся другого хлопця в передній лавці і так пильно почав дивитися в книжку, мов то й не він. Иншого вколов голкою не зі злої волі, а щоб крикнув „ох“. Той підскочив, крикнув „ох“, і дістав за те строгу догану від учителя. Усі школярі з Томової кляси були однакові збиточники, крикливі й сварливі. Коли прийшлося відповідати, то ні один не знав добре лєкції і ледве вистогнували її навіть при допомозі вчителя.
В нагороду за два бездоганно вивчені вірші давано малу синю картку, на якій був видрукований один вірш з біблії. Десять синіх карток можна було виміняти на одну червону, а десять червоних на одну жовту. Тому, хто мав десять жовтих карток, давав потім добродій вікарій в нагороду дуже простенько оправлену біблію. Вона в тих давніх, дешевих часах варта була не більш як сорок центів. А хто з моїх читачів був би такий пильний і витревалий, щоб вивчити на память дві тисячі біблійних стрічок, хочби йому давали навіть пишну біблію Доре? А однак Мері здобула аж дві такі біблії, на що терпеливо й витревало працювала два роки. А якесь німецьке хлопя заробило навіть чотири чи пять біблій. Одного дня воно виголосило з памяти три тисячі віршів, ні раз не зацукнувшися, але це було понад діточі сили — дитячий мозок не витримав і хлопець з того часу став ніби дурник. Це для школи була дуже велика втрата, бо звичайно перед чужими вчителі ним „пописувалися“. Тільки старші школярі могли зібрати потрібні картки і своєю витревалістю здобути біблію. Через те, як довелось кому її одержувати, то се була велика, незвичайна подія в школі. Той, кому припало те щастя, ставав героєм дня, а в грудях кожного займався святий жар до праці, що трівав часом і кілька тижнів.
Дуже горячим бажанням Тома було дійти й собі до такого відзначення — та не задля біблії, зовсім ні — він бажав тільки тої слави, того блеску.
Надійшла хвиля, коли пастор Вальтер вийшов на проповідницю, заткнувши вказуючий палець поміж листки співаника і попросив о увагу.
Що разу, як пастор недільної школи виголошує свою звичайну коротку промову, то неминуче держить співаник у руці так само, як співачка, що вийшла співати сольо на концерті держить у руках ноти. А нащо — того ніхто не знає, бо ні він не зазирає в співаник, ані вона в ноти. Пастор був худий чоловік, років трицять пять, з рудою борідкою і підстриженим рудим волоссям. На ньому був сильно накрохмалений ковнір, що підпирав підборіддя і вїдався в щоки острими ріжками так, що як пастор хотів обернути голову, то мусів повертатися цілим тілом. Підборіддя його лежало на широкій білій краватці з вистріпаними краями. Носики чобіт були задерті вгору як совги. Така тоді була мода. І молодим чепурунам добре доводилося попрацювати і цілими годинами впирати носики до стіни, щоби вони задерлися вгору. Він був поважний, добрий і чесний; до святих місць і річей відносився з такою повагою, що в неділі навіть його голос мимоволі ставав инший.
— Тепер дітоньки сидіть спокійно і слухайте уважно кілька хвилин. От так, так. То гарно. Он там бачу, як маленька дівчинка заглядає в вікно. Вона думає, що я виліз на дерево, щоби навчати малих пташок. (Веселе шепотіння). Насамперед мушу вам сказати, що мені дуже мило бачити стільки чистеньких, веселих, малих головок зібраних в такому святому місці на те, щоби почути слово про правду й добро.
І так далі й далі. Нема потреби наводити всю ту промову. Вона була така, яку кожний з нас чув вже нераз.
При кінці промови хлопці почали давати собі стусани. Повстав неспокій і шепіт, що досягнув таких пильних слухачів, як Сід і Мері. Колиж проповідник замовк, то стихло все, мовби дякуючи в душі, що промова скінчилася.
Школярі були неспокійні ще й через те, що трапилася незвичайна подія. Увійшли гості. Увійшов адвокат Течер із стареньким, немічним дідусем та з молодим статним, сивавим добродієм і панею, мабуть жінкою останнього, яка вела за руку дівчинку. Том почував себе досі не дуже добре, його гризло сумління і він не годен був глянути в очі Еммі Льоренс; йому було дуже важко, як вона ласкаво й любенько дивилася на нього. Але як побачив чужу дівчинку, то аж затремтів і трохи не затанцював з радости. І зараз почав виробляти ріжні штуки, давав штурханці своїм сусідам, сіпав їх за волосся, викривляв обличчя, одним словом виробляв усячину, щоб тільки приподобатися маленькій дівчинці. Його радість захмарювало тільки одно, саме згадка про ту прикрість, якої він зазнав в городі цього ангела. Але ця згадка втонула у хвилях щастя, що заливали його душу.
Гості посідали на почесні місця, а пастор скінчивши свою промову пояснив, хто вони такі. Сивий добродій — се дуже важна особа, — ні більше ні менше, а окружний суддя. Такої знаменитости діти ще не бачили. Вони приглядалися йому, чи так сотворений як люди; вони й хотіли й боялися почути його грімкий голос. Він приїхав здалека, аж за дванацять миль, з Константинополя, значить, бачив немало в житті. Зі страху й пошани всі навіть замовкли й повитріщували очі. Отже це був той великий суддя Течер, брат адвоката в їх місточку і дядько Джеф Течера, котрий зараз же скочив з лавки і побіг привитатися із знаменитою особою. Умисне так зробив, щоб усі заздрили йому. Та якже він був би зрадів, якби був почув, що говорили поміж собою хлопці пошепки.
— Глянь, Джіме, глянь! Він справді йде до нього. Глянь! і подає йому руку! А той стискає її! Хотів би ти бути Джефом?
І пастор Вальтер хотів також себе показати: бігав то сюди, то туди, роздавав прикази, похвали, догани, як де випало, і де лише можна було. Бібліотекар теж „пописувався“: бігав сюди й туди з книжками під пахою, кричав, удавав дуже працьовитого, взагалі хотів показати, яка то з нього важна особа. Молоді учительки теж бажали „пописатися“: нахилювалися з солодкою усмішкою над малими школярями, яких тільки що перед хвилею скубли за вуха; вони тепер миленько грозили пальчиками на недобрих хлопчиків і ласкаво гладили по головці слухняних. Молоді вчителі теж „пописувалися“: поважно напоминали пустунів і всяким иншим робом показували, як пильнують, щоби діти поводилися, як треба. І малі дівчатка всіляко „пописувалися“, а хлопчики ще ліпше, та так щиро, що понад ними так і літали папіряні кульки, аж повітря від них гуло. А понад усім тим царював великий муж, розсипав мов проміння сонця свої усміхи і грівся сяєвом своєї власної величности. Він теж хотів „показатися“. Одного лише не доставало до повного щастя пастора Вальтера: він не мав змоги дати комусь в нагороду біблію і похвалитися якимсь зразковим школярем. Деякі школярі мали по кілька жовтих карточок, але ні один не мав стільки, як було треба. Розпитував і найбільші „світила“ в клясі, але й ті не мали. Чогоб був не дав бідний пастор в ту хвилину, щоби воскрес маленький пильний німчик!
І якраз тоді, коли не було в пастора вже ніякої надії, виступає Том, відчислює девять карток жовтих, девять червоних і десять синіх, та жадає біблії. Се було як грім з ясного неба! Пастор аж остовпів, бо не сподівався чогось такого. Та на те не було ради. Ось тут стояв Том, а тут були картки, і всьо було в найбільшім порядку. Тома повели на почесне місце, де сидів суддя і инші почесні гості. Неімовірну новину оповістили всім. Від цеї вістки все немов скамяніло. Сеж найбільша несподіванка в цілому десятилітті, і на Тома дивилися, як на яке чудо. Він став героєм дня, — о много більшим ніж величній суддя. Хлопці аж гинули з зависти, а найбільше ті, котрі запізно догадалися, що то вони самі причинилися до його слави, відпродуючи свої картки за всякі цяцьки, які він зібрав за право малювати паркан. Вони лихі були на себе за те, що так легко дали піддурити себе тій „хитрій лисичці“.
Всеж таки Томові вручено нагороду з такою парадою, на яку пастор тільки міг здобутися. Та промова не вийшла якось щиро і з розмахом. Бідний пастор передчував, що в тій справі щось таємничого, а навіть нечистого. Сеж просто неможливе, щоб у голові цього хлопчиська могло вміститися дві тисячі віршів біблійної мудрости. Навіть дванацять віршів переходить його сили.
Еммі Льоренс була горда на своє щастя і силкувалася дати се пізнати Томові очима, але він ані не дивився в сей бік. Це її здивувало і занепокоїло. Потім стала підозрівати й пильнувати. Потайний погляд, який переловила, отворив їй очі і зломив її бідне серденько. Вона стала заздрісна, злісна, з очей покотилися сльози, вона зненавиділа весь світ, а найбільше Тома.
Тома представили судді; але його язик немов задубів, він дихав важко, а серце товклося; його збентежило те, що стоїть перед такою величньою людиною, а ще більше те, що це „її“ батько. Суддя ласкаво погладив Тома по головці, назвав його малим, розумним хлопчиком і спитав, як його зовуть. Трівало хвилину, доки добув з себе голос і загикуючись відповів:
— Том.
— О, ні! не Том, а інакше…
— Ну, Тома.
— Так добре, але я думаю, що до сього ще щось належить. Ти маєш чейже ще й прізвище, голубе мій.
— Скажиж цьому добродієві своє прізвище, Томо, — заохочував пастор — та не забудь додати „добродію“, — аджеж знаєш, як годиться!
— Тома Соєр, добродію!
— Гарно, дуже гарно! Славний, розумний з тебе хлопець. Дві тисячі віршів, цеж не мало, навіть дуже багато! І ти мій хлопчику, ніколи не пожалуєш, що завдав собі стільки праці. Знання, то найбільший скарб у світі, моя дитино. Наука і знання роблять людей великими і добрими. І ти певно станеш колись добрим, і визначним чоловіком, Томо, а тоді згадаєш цей час і скажеш: те все завдячую своїй пильній праці в недільній школі, моїм добрим учителям, що мене до науки заохочували, завдячую добродієві пасторові, що дбав про мене і подарував мені оцю чудову, гарну біблію, щоб я беріг її ввесь свій вік — все оце завдячую доброму, знаменитому вихованню. От що ти скажеш тоді, Томо, і не проміняєш ні за які скарби світа отих двох тисяч віршів. А тепер роскажеш мені і цій добродійці щось з того, що ти навчився — правда? Миж горді на дітей, що щось уміють. Ти певно знаєш імена дванацятьох апостолів? Може скажеш нам, як звали перших двох апостолів?
За ввесь той час Том крутив неспокійно ґудзик свого жакетика і виглядав глупенько. А тепер почервонів і спустив очі до долу. Пастор здеревів. Він знав, що цей хлопець не відповість на найпростіше питання — тай пощож було пану судді його питати. Одначе він подумав, що треба якось з того вийти.
— Відповідж же тому добродієві, Томо — не бійся!
Том переступав з ноги на ногу.
— Але мені, то вже певно скажеш, — ласкаво промовила добродійка, — отже імена перших двох апостолів були…
— Давид і Ґоліят! — випалив Том.
Милосердя каже нам спустити завісу на сю сцену, щоби не бачити, як вона скінчилася.