Пригоди Тома Соєра (1929)/II. Мудра вигадка
| ◀ I. Том і тета Поллі | Пригоди Тома Соєра II. Мудра вигадка |
III. Томове горе ▶ |
|
Настав суботній ранок, ясний, гарний літній ранок. Навкруги життя й радість. Кожному було весело на душі, а в кого серце було молоде, в того пісня так і лилася з уст. На обличчях у всіх немов грало соняшне проміння, на ногах немов виросли крила. Саме тоді цвіли акації і повітря було повне солодких пахощів. Горбок за селом купався ввесь у квітках. Уся країна видавалась здалека чарівна, мирна й благословенна.
Аж тут зявився Том із відром вапна та щіткою на довгім держаку. Станув перед парканом і оглядав його. З лиця зникла радість і чорний смуток огорнув його душу. Деж таки — трицять метрів довгий, а девять стіп високий той поганий паркан. І Томові здалося, що життя гірке й безрадісне, що жити на світі дуже тяжко. Зітхаючи, замочив щітку в вапно і мазнув нею по найвищій дошці, потім зробив те саме ще раз і ще раз. Потім порівняв сю невеличку біленьку смужку з величезним простором брудносірого паркану — і прибитий сів на пеньок. Саме тоді малий неґр Джім вийшов з хати весело собі щось підспівуючи, з відрами у руці. Носити воду, се була ненависна робота для Тома, але в сю хвилину здалась йому любою. Він згадав, що там біля колодязя буває завсіди товариство. Там дівчата і хлопці білі, муляти і неґри, що ждуть на свою чергу, а тимчасом відпочивають собі, міняються всячиною, торгують, сваряться. Згадав і те, що хоч до колодязя не далі як сто кроків, а Джім ніколи не вертає скорше як за годину, та й то все треба комусь іти по нього…
— Слухай но Джіме, почав Том ласкаво, я піду по воду, а ти біли трошки… Добре?
Джім покрутив головою і сказав:
— Я се не могла, молода панич Том. Тітка казати, щоб Джім швиденько приносити воду. Вона так і знати, що молода панич Том попросити Джіма смарувати, але я не сміти нічого робити — а якже, нічого не сміти робити.
— Е, що там, Джіме, вона так зле не думає, вона все так говорить. Давай лиш сюди відро, я скочу по воду… я за хвилинку. Вона й не знатиме, от побачиш!
— Ой, ой Джім боялася дуже. Стара тітка казати, що як Джім білила, голову йому буде відорвати.
— Вона? Таж вона не годна вдарити порядно, хіба ще по голові наперстком стукне, але се не болить. Вона лиш багато говорить і страшить, а се не болить нічого. А, диви, Джіме, я дам тобі за се велику дримбу! Джіме, я дам тобі ще й ту білу кульку!…
Джім завагався.
— Таку кульку, Джіме, та яку чудову кульочку, ану, глянь лише!
— Ой! Тож то гарний кулька! Панич Том! — Джім так страх дуже боялася стара тітка.
Але Джім був також іно немічною людиною. Спокуса була занадто велика. Він поставив відро на землю і простяг руку по кульку. Та не минуло й хвилини, як він чим дуж біг вулицею з відром у руці і з синяком на плечах. А тітка Поллі гордо вертала з побоєвища з патинком у руці і з тріюмфом ув очах.
Одначе завзята Томова праця не трівала довго. Він пригадував собі все, що задумав собі на сей день, і сум його став ще більший. От незабаром надійдуть щасливі хлопці, що сьогодня вільні, підуть в гори, в ліс, купатися, а там так гарно, так любо. Тай ще сміятися та кпити собі будуть з нього, що він мусить тут лишитися і працювати. Вже сама думка про те пекла його вогнем. Він витяг з кишені всі свої скарби і роздивлявся в них. Тут були поломані іграшки, кульки та всякий инший крам. Було там того досить, щоб заміняти працю, але за мало, щоб купити собі бодай пів години волі. Том зітхнув і сховав в кишеню свої скарби. Він утратив всяку надію. В цю тяжку хвилину безнадійности прийшла йому велика, ясна думка. Він жваво вхопив свою щітку і став пильно мазати. Саме тепер зявився оддалік Бен Роджерс, якого глузування він найбільше боявся. Бен підскакував собі весело, значить його серце легке і заміри високі. Він заїдав яблуко і часом щось вигукував та закінчував глибоким: дінґ-донґ-данґ — дінґ-донґ-данґ. Він удавав парохід. Коли наблизився до Тома, почав іти тихіше, зупинився серед вулиці, обернув собою сильно на ліво і повернув смілим кругом до берега. Усе те робив з повагою і гордістю, бож удавав собою не будь що, а самого „Великого Міссурі“, що поринав на девять стіп у воді, а то не жарт. Він був заразом також і пароходом, і капітаном, і дзвінком, усім разом. Стояв на своїм капітанськім містку, видавав прикази і сам виповняв їх.
— Стій! Дзень-дзелень-дзень! Хід кінчився, і пароплав повернув поволі в бічну вуличку. Гальмуй! Тихим ходом! Дзень-дзелень-дзень! Він напружив руки й притис їх до боків. Повертай стерном! Дзень-дзелень-дзень! Чши! чш-чши-и! чши!
Тепер права рука стала зачеркувати великі круги, буцімто крутиться велике в сорок стіп колесо. Лівим боком назад! Дзень-дзелень-дзень. Чши-чш-чши-и-чш! Тепер знову ліва рука почала кружляти.
— Ліве колесо гальма! Право, хлопці! Підноси якір! До гори! Дзень-дзелень! Чш-чши-чши! Кидай! Машину припини! Гей, ви там, на бік! Шш-чш-ш! (Се виходить пара).
Том тимчасом завзято мазав паркан, якби не замітив пароплаву. Бен дивився якийсь час на Тома, а потім озвався з насмішкою.
— А що, запрягли до роботи — що!
Том мовчав. Здавалося, що Том приглядається останньому слідові своєї щітки й любується ним мов артист-маляр, потім злегенька ще раз підмазує і вдоволено оглядає своє мистецтво. Бен підступив ще ближче. Том ковтав слинку, бо радо зїв би яблучко, але білив далі.
— Ох ти, бідолахо! Запрягли до роботи? За кару, чи що? — сказав Бен.
— Здоров Бене, я тебе й не завважав!
— Знаєш, іду купатися! Може й ти підеш зі мною? Та ні, де там, ти волиш працювати! Не правдаж?
Том здивовано змірив його від стіп до голови.
— Що ти властиво називаєш працею?
— Що, хібаж це не праця?
Том знов замочив щітку в вапно і буркнув байдужно:
— Може — а може й ні! Я лиш стільки знаю, що Томові Соєрові це до вподоби.
— Ну, та ти хіба мені не скажеш, що робиш це радо.
Щітка ходила далі безупинно по паркані.
— Радо, чомуж би не радо? Чи кожному хлопцеві щастить білити що дня такий паркан?
Справа явилась в иншому світлі. Бен покинув гризти яблуко і задумався. Том злегенька водив щіткою сюди й туди, відхилявся назад, щоб краще приглянутися, як воно виходить і підмазував дещо то тут, то там, і знову залюбки розглядав свою роботу, зовсім не звертаючи уваги на Бена. А він приглядався кожному його рухові і все дужче зацікавлювався. Врешті не витримав:
— Слухай Томе! Дай і мені трохи побілити.
Том розважав. Здавалося, що вже готов на те пристати, але роздумався.
— Е ні, Бене, не можна, не можна. Знаєш, тітці Поллі залежить дуже на цім паркані; тиж видиш, що він при самісінькій дорозі, якби він був ззаду, то чому ні, ані я, ані тітка нічого не малиб проти того, щоб ти малював. А тим парканом страх трудно їй догодити. Його треба незвичайно старанно побілити. Не знаю, чи знайдеться один на сто хлопців — а може й то ні, що зміг би це так зробити, як треба?
— Справді, Томе, дай мені стрібувати, хоч дрібку. Яб тобі дав, якби сам був на твойому місці.
— На правду, Бене, я не боронив би тобі, але тітка Поллі… Джім хотів білити і не дала, і Сід хотів, але йому не дозволила. Тиж видиш, як я сам мушу дуже уважати! А як побілиш до кінця, а не так як треба, тоді… що буде?
— От, не говори дурниць, уже я буду вважати. Ну, дай спробувати. На, тобі цього яблучка!
— Добре! Ой ні, Бене, таки ні, я боюся.
— То на тобі ще й ціле яблуко! Добре?
Том віддав йому щітку, так ніби нехотя, а справді дуже радо. І коли попередній пароплав „Великий Міссурі“ з усієї сили працював на сонці і обливався потом, сидів собі колишній маляр у холодочку на бочці, баламкав ногами, заїдав яблуко і придумував, яким би то способом зловити ще яку жертву. Та… з тим не було клопоту. Раз-у-раз приходили хлопці громадами. Приходили, щоб поглузувати, а зіставалися, щоб білити паркан. Бен уже втомився, а Том умовився вже з Біллі Фішером за папіряного, ще новенького орла. Відтак з Джонні Міллєром за неживого щура, привязаного на новенькім мотузочку, щоб можна було ним вививати. Так ішло далі, година за годиною. Не минула ще й половина ранка, а бідний скривлений хлопець Том став багачем, що аж купався в скарбах. Окрім названих уже предметів придбав собі ще дванацять скляних кульок, кусок губної гармоніки, кусок синього скла на монокль, зіпсовану свиставку, старий ключ, грудочку крейди, затичку від карафки, одного оловяного жовніра, кусень шнура, шість капслів, живого котика з одним оком, стару мосяжну клямку від дверей, собачий нашийник без собаки, колодочку з ножа, чотири шкірки з помаранч, кусень поломаної віконної рами. До того було йому весь час дуже весело, бо не потребував нічого робити і мав велике товариство. Паркан побілено аж тричі. І якби у відрі не забракло вапна, був би ще нарешті всіх хлопців у місточку довів до банкроцтва.
Наш Том переконався, що світ не такий вже дуже порожній і сумний. Несвідомо відкрив він закон людської природи. Щоб примусити людину чогось забажати, треба тільки впевнити, що те дуже важко здобути. Якби Том був досвідченим, великим фільософом, як автор цеї книжки, зрозумів би, що працею зветься все те, що людина мусить зробити, а приємністю те, що можна робити або не робити, як забажається. Він був би зрозумів, чому робити штучні цвіти або ходити в кераті вважається працею, а кидати круглями або спинатися на гору Монблян уважається тільки приємністю.
Є в Анґлії чимало багатих панів, які літом поганяють четвернею коней двацять або й трицять миль в однім дні тільки тому, що великі гроші позволяють їм на те. А хай би лиш хто сказав, що платитиме їм за те, то вони ні защо того не робилиб, бо вільна воля сталаб тоді примусом, а приємність працею.