Пригоди Тома Соєра (1929)/I. Том і тета Поллі
| ◀ Передмова | Пригоди Тома Соєра I. Том і тета Поллі |
II. Мудра вигадка ▶ |
|
— Томе!
Нема відповіди.
— Томе!
Тихо. Ніхто не озивається.
— Де се знову подівся той хлопчисько? Томе! Та деж ти, Томе!
Старенька тета зсунула окуляри нижче на кінчик носа і поверх них роззиралася скрізь по хаті. Потім підсунула окуляри на чоло і глянула зпід них. Вона рідко коли дивилася прямо крізь скла, як доводилося вишукувати таку маловартну річ як її маленький небіж. А ті окуляри — сеж її гордощі, гордощі її серця; алеж і надівала їх більше для прикраси, бо користи було з них мало. По правді сказавши, вона моглаб ні трохи не менше бачити крізь пару колісцят із кухонної плити. Старенька тета була, здається, немало збентежена; вона промовила не то щоб сердито, але всеж таки досить голосно так, щоб могла почути вся хатня обстанова.
— Стривай, голубчику! Попадись мені тільки в руки, то я тебе…
Вона не договорила, бо саме тоді вхопила мітлу і почала шурхати нею під ліжка, та так завзято, що аж засапалася. Та й там вона нічого не знайшла, тільки виполошила кітку.
— Пропав десь хлопчисько! Шукай тепер вітру в полі! Вона станула у відчинених дверях і очима шукала в томатах і диких бурянах, що творили весь її огород. А Тома ні духу. Тоді гукнула знов, але так голосно, що можна було почути далеко:
— Томе! А-гей! Томе!
Позад неї щось зашелестіло; вона озирнулася і встигла ще вхопити за полу малого моторного хлопця саме тоді, як він ось-ось утік би.
— Ага! Ось він! І як се я не догадалася зазирнути в комору? Зараз кажи мені, пустуне, що ти там робив?
— Нічого!…
— Нічого? А глянь лиш на свої руки! А щож то прилипло на губах?
— Не знаю, тіточко!
— Але я знаю. Таж це повило, ти шибенику! Чиж не казала я тобі сто разів, що як ти повила торкнешся, то я тебе вибю! Вже забув? А подай но мені он того прутика!
Прутик знявся вгору. Над Томом нависло лихо.
— Ой, Боже! Тіточко! Що то позад тебе?
Тета мов осою ужалена миттю озирнулась, вхопившися несвідомо обома руками за спідницю, а хлопець в туж хвилю вже вихопився, миттю перескочив через високий паркан — та й зник з очей. Тета Поллі постояла трохи, роззявивши рота, а потім стала тихо сміятися.
— Ото шибеник! Чи я вже ніколи не стану розумніша? Мало хіба він мені вже наробив збитків, щоб я навчилася бути обережнішою? Так, так, старі дурні найгірші! Старої собаки не навчиш нових штук. Алеж бо в нього що день то нові вигадки; ну, як тут людині догадатися, яку штуку той пустун втне? Він добре знає, як довго може пустувати, доки не стане мені терпцю і гнів мене пірве; але знає й те, що як стане вибріхуватися або й розсмішить мене, то й мій гнів минеться і вже не зніметься рука його побити. Боже, мій Боже! Почуваю, що не сповнюю я свого обовязку зглядом дитини. Ой, справді ні! „Хто свою дитину любить, той карає її“, написано в святому письмі. Бачуж я, що впав гнів божий на нас обидвоє — і на мого Тома і на мене. О, я те знаю! Великий він пустун; алеж — він же синок моєї покійної сестри, сирітка, і в мене нема серця його карати. Що разу, як не покараю його, то гризе мене сумління, а покараю, то мало не трісне оте старе серце. Правду каже святе письмо, що чоловік зроджений жінкою і грішний, і немічний, тай почислені його дні. От хочби й тепер: хлопець вже певно ганятиме і не піде в школу, — я те добре знаю; неминуче доведеться покарати його завтра якоюсь роботою. Страх, яка то буде велика кара, примусити його працювати в суботу, коли всі хлопці мають відпочинок, а ще й для Тома, для якого немає нічого гіршого, як працювати. Алеж я мушу сповнити свій обовязок,… мушу це зробити, а то зовсім зіпсую дитину!
Том справді побіг не в школу і ціле пообіддя ганяв світами. Та всеж таки встиг прийти до дому саме в пору, щоб помогти малому неґрові Джімові нарізати на завтра дров і наколоти скипок. По правдіж, то він більше оповідав Джімові свої пригоди, а тим часом Джім зробив за нього мало не всю роботу. Молодший Томів нерідний брат Сід збирав скипки і вже справився з своєю роботою, Сід був хлопець дуже тихий, не пустував як Том і не розповідав своїх пригод.
Поки Том смачно вечеряв і нишком тягав та ласував куски цукру, тітка Поллі силкувалася хитрими й небезпечними — на її думку — питаннями вивідатися про його походоньки. Вона хотіла на якомусь необережному слові Тома приловити. Як багато простодушних людей, вона вірила у свій талант до крутої і таємничої дипльоматії і думала, що ніхто не збагне її хитрощів, які вважала справжніми чудесами свойого бистрого ума, — хоч всякому — зараз же було ясно, чого вона хитрує.— Томе! В школі мусіло бути сьогодня досить душно.
— Душненько, тіточко.
— Дуже душно, правда?
— А якже, тіточко.
— А не мав ти охоти піти купатися, Томе?
Том збентежився: чи не догадується вона? Уважно глядів у вічі тітці Поллі, але вони не зраджували нічого. Отже сказав:
— Так, так, трошки, тіточко, а властиво не дуже.
Стара тітка простягнула руку і доторкнулася ковніра Томової сорочки.
— Але тепер тобі не надто горяче, що?
Вона була дуже вдоволена з себе, що зуміла відкрити, чи сорочка в Тома суха і що при тому ніхто й не догадався, що в неї на думці. Але Том догадався, відки вітер віє і дуже зручно запобіг дальшим питанням.
— Кількох із нас підставляли голови під помпу. Моє волосся ще й досі мокре. Ану, подивися!
Тітці Поллі стало прикро, що не доглянула того доказу вини. Але нагло засяла в неї думка:
— То ти, Томе, не потребував відіймати свого ковніра, який я міцно пришила тобі до сорочки, щоб міг омочити голову під помпою. Ану розстебни жакетик!
З Томового обличчя зник відразу весь неспокій. Він швидко розстебнув жакетик. Ковнір був міцно пришитий.
— Ну й дивіться! А бодай же тебе! А я булаб присягла, що ти пустував і бігав купатися. Ну, то гарно. Тобі ведеться на сей раз як попареному котові; ти ліпший ніж виглядаєш — але тільки на сей раз, Томе, тільки тепер.
Їй було трохи жаль, що вся її дипльоматія на ніщо здалася, алеж і тішилася, що Том бодай сей раз був послушний.
Та Сід сказав:— Слухай тітко, ти вранці пришивала ковнір білими нитками, а ті чорні.
— А вжеж пришила білими нитками! Томе! Що це значить?
Але Том не чекав, що далі буде. Він прожогом кинувся до дверей.
— Пожди, Сіде, я тобі віддячу — крикнув ще — і зник.
Втікши від лиха, оглянув дві великі голки, одну з білою а другу з чорною ниткою, що зашпилював їх у підшивку свого жакетика і бурмотів собі під носом:
— Тітка булаб ніяк не помітила, якби цей Сід не був зрадив. От горечко. Раз зашиє білими, то знову чорними нитками, хто то годен затямити. Ну, та вже все одно. Але Сідові це так не минеться. Нехай лиш навинеться мені під руку.
Том зовсім не був взірцевим хлопцем свого рідного міста, але добре знав, як такий взірець виглядає і погорджував ним з цілої душі.
Ще не минули дві хвилини, а наш герой забув уже про всі свої клопоти. Не через те, щоби вони йому менше дошкуляли ніж дорослим мужчинам. Ні, зовсім ні. Але нова цікава справа захопила всю його увагу, і горе забулося. Так саме буває і з дорослими людьми: нещастя та горе часто забуваються, як зворушить душу якась нова справа. Такою зворушливою, могутньою справою була нова штука свистіння, якої навчився вранці від свого приятеля неґра. Він горяче бажав тепер вправлятися. Виходило ніби пташине щебетання і тьохкання: на це треба було торкатися язиком піднебіння в коротких перестанках підчас свистіння. Та читач запевне пригадає собі, як це робиться, якщо він був коли молодим хлопцем. Том засвоїв собі цю штуку пильністю і увагою дуже скоро. Весело пішов він тепер вулицею і висвистував собі звучно, а на душі було в нього радісно. Йому було на душі так як якому астрономові, що відкрив нову планету.
Але зовсім певно Томова радість своєю силою, глибиною й чистотою почувань була більша ніж радість щасливого астронома.
Літні вечері були довгі. Ще не смерклося. Нараз Том перестав свистіти. Перед ним станув якийсь чужий хлопець, не багато вищий від нього, так може на цаль. Як тільки бувало який незнайомий покажеться, то вже важна подія в убогому, малому місточку Ст. Петербурзі. На хлопцеві було гарне вбрання, навіть за гарне як на будний день! Се було просто дивне. На голові гарненький капелюх темносиній, щільно застібнутий жакетик був зовсім чистенький і новенький, так само і штани. Мав навіть черевики на ногах, — дарма що се була що йно пятниця. На шиї під ковніром гарна шовкова стяжка. Хлопець стояв такий якийсь пишний, панський, що Тома аж в очі закололо. Чим довше йому приглядався, тим більше крутив носом на вид цеї ніжної пишноти і дошкульніше ставало, що на йому така поганенька одежа. Ні один з хлопців не відзивався. Рушився один, рушився і другий, але все лиш боком, кругом. Так крутилися, зазираючи один одному в вічі. Вкінці Том почав перший.
— Як схочу, то добре тобі дам…
— Ану, стрібуй!
— Велика штука!
— Ти так думаєш?
— А коли годен!
— А коли ні.
— Ой годен.
— Ні, не годен.
— Годен,
— Не годен.
Неприємна мовчанка. Потім Том починає знов:— Як тебе звати?
— Тобі що до того?
— Я тобі вже покажу, що мені до того!
— Ану, покажи!
— Скажи ще слово, то покажу.
— Ой-йой, як страшно! Ну, то ходи вже раз ближче!
— Овва! Ти собі гадаєш, що ти страх який паничик! Як схочу, то навіть одною рукою так тобі накладу, що знатимеш. Як лиш захочу…!
— Чудово, та чомуж уже не спробуєш, а все лише вихваляєшся?
— Стривай лише! Я тобі покажу! Тільки посмій мене зачепити!
— Чому ні? Таких як ти я не боюся.
— Ах ти малпо! Ти думаєш, що ти хто такий? Агі! Який на ньому капелюх!
— Ну то збий з мене капелюх, як він тобі не до вподоби. Але як це посмієш зробити, заореш носом у землю!
— Брешеш!
— Ти сам брешеш!
— Хвалько, сам боїшся!
— Забирайся відси!
— Стривай лишень, ще слово, а візьму камінь і розібю твою дурну голову.
— Ну певно, ти до того справді здатний!
— Побачиш, що так зроблю.
— Чомуж не робиш зараз? Чогож іще чекаєш? Чому не зробиш? Ага! — боїшся!
— Я нічого не боюся.
— Але боїшся.
— Ні, зовсім не боюся.
— А таки боїшся.
Знову мовчанка. Знову міряють себе очима і крутяться один коло одного. Нараз стали плече об плече. Том каже:— Тікай геть!
— Ти сам тікай!
— Ані думаю!
— Я тим менше!
Обидва стояли, виставивши ногу і штовхалися з усієї сили, дивлячися з ненавистю один на одного. Але ні тому, ні тому не пощастилося зіпхнути ворога. Боролися, аж попріли й почервоніли як грань, а тоді відступаючи обережно, помалу розійшлися.
Том каже:
— Ти нікчемний боягуз. Стривай лишень, я скажу свому старшому братові, а він тебе своїм малим пальцем перекине.
— Дуже я боюся твого старшого брата. Мій брат іще більший. Як кине тобою, то так і перекецнешся через паркан. (Обидва великі брати були вигадані).
— Ото наплів!
— Може ти, але не я!
Том зазначив великим пальцем ноги смугу на землі і сказав:
— Посмій тільки переступити оцю смугу, то так тебе почастую, що й з місця не встанеш!
Незнайомий хлопець швидко переступив смугу і насміхався:
— Ну, то ходиж уже раз сюди, і не перехвалюйся!
— Не дрочи мене! Уважай — ти…!
— Ще нахвалюєшся? Чомуж не йдеш?
— Бо мені не хочеться. Хіба даси два центи.
Чужий хлопець вийняв з кишені два центи і глузуючи, підсунув Томові під ніс.
Том вибив їх йому з руки на землю.
В туж мить качалися вже обидва хлопці по землі, сціпившися як коти, один одного рвали за волосся й одежу, драпали обличчя й носи і вкривали себе пилом та славою. Аж ось із того клубка й куряви виринає людська постать. Видно вже Тома, як він сидячи на ворогові обкладав його кулаками.
— Може вже годі? — кричав Том.
Але хлопець мовчав і силкувався визволити себе, та плакав з гніву й злости.
— Кажи „годі“ — кричав Том і молотив дальше.
Врешті незнайомий пробубонів ледве чутно „годі“. Том пустив його зараз і сказав:
— Тепер будеш уже розумніший, а на другий раз гляди добре, з ким зачіпаєшся.
Незнайомий відійшов, хлипаючи і обтріпуючи пил та грязь з новенького вбрання. Деколи оглядався, затискав грізно кулак і грозив Томові, як тільки ще раз попадеться йому в руки. Том відповідав на це лиш насмішками і пішов щасливий, що подужав ворога. Але тільки Том обернувся спиною, побитий хлопець ухопив камінь, кинув за Томом і влучив його межи плечі, а сам чим дужче кинувся втікати. Том побіг за зрадником аж до його дому, через що дізнався, де він мешкає. Том постояв ще трохи під воротами і викликав ворога вийти, але сей тільки дратував його з вікна й ані в думці було йому виходити. А тут надійшла ще ворогова мати, насварила на Тома, називаючи його злим, злосливим дикуном і прогнала геть. Том пішов собі, підскакуючи і погрожуючи, що ще „паничика“ дістане в руки.
Прийшов до дому вже пізно. Влазячи обережно у вікно, наткнувся на свою тітку, що на нього засілася. Вона як стій завважала стан його одежі і порішила вже невідклично вільну суботу перемінити йому на день кари і тяжкої праці.