Пригоди Гека Фінна/XXII. Шахрайська вистава
| ◀ XXI. Вистава і цірк | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXII. Шахрайська вистава |
XXIII. Знайшли родичів ▶ |
|
Другого дня король з герцогом увесь день муштрувалися коло театру: влаштовували сцену, приладновували завісу, становили свічки на рампі. Увечорі зала була повнісінька. Як уже не зосталося ні одного порожнього місця, гергог одійшов од дверей, обійшов навкруги сцену, вийшов поперед завіси і сказав невеличку промову. Він вихваляв цю трагедію, говорячи, що це одна з найбільше вражаючих, які істніють на світі, і почав ляпати всякі вигадки про трагедію та про Едмунда Кіна Старшого, що повинен був грати в їй головну ролю. Нарешті, роздратувавши досить цікавість у глядачів, він підняв завісу. В ту ж мить король вискочив на сцену рачки голий… Він усісінький був розмальований поперечніми смугами всякого коліру, рябий та кольористий, немов веселка. Хоч вибрик і дикий, безглуздий, а всіх страшенно насмішив. Глядачі вмірали зо сміху, а як король скінчив штукарити і зник за кулісами, глядачі почали плескати в долоні, кричати, стукати ногами, аж поки він знов вийшов. Знову відбулося те саме.
По правді сказати, мертвий засміявся б, дивлячися, як стрибає та кривляється старий дурень.
Потім герцог спустив завісу, уклонився глядачам і сказав, що трагедію гратимуть ще тільки двічи, бо їх запрошено грати аж у Лондон, де продано вже всі місця в Дрюріленді. Сказавши це, він удруге вклонився і промовив, що коли йому пощастило насмішити та звеселити шановне товариство, то він буде дуже вдячний, як що вони порекомендують цю виставу своїм друзям і вмовлять ще й їх прийти на неї подивитися.
Голосів із двадцять закричало:
— Як то? Уже кінець? Оце й усе?
Герцог одповів:
— Еге, все!
Ну, тут і почалася кумедія. Всі закричали:— Одурено! Нас одурено!
Посхоплювалися, кинулися, мов скажені, на сцену, щоб повчити трагиків. Але якийсь високий, гарний із себе хлопець став на ослін і скрикнув:
— Стривайте! Одно слово, джентльмени!
Всі спинилися, щоб послухати.
— Нас одурено і гидко одурено! Але нам зовсім не хочеться стати посміхом усьому городові й слухати все життя, як із нас глузують. Адже так? Ось що треба зробити. Вийти звідси тихенько, немов нічого не сталося, похвалити цю виставу й одурити всіх инших городян. Тоді ми опинимося в однаковому з ними становищу. Хиба це не розумно? („Правда! правда!“ — гукають глядачі). Чудово! Ну, так ні слова про те, що нас одурено. Розійдімося додому й радитимем кожному подивитися на трагедію.
Другого дня по всьому городу тільки й мови було, що про чудову виставу. Театр був повнісінький, і ми знову так саме одурили глядачів. Як ми з королем та з герцогом вернулися додому на плит, у нас була гарна вечеря. Так як опівночі вони заставили мене з Джімом випливти спершу насеред річки, а вже потім сховати плит на ніч на дві милі нижче за город.
Третього вечора театр був знову повний, тільки глядачі були вже не нові, а все ті самі, що були на перших двох виставах. Я стояв біля герцога коло дверей і помітив, що в усіх кишені були повні, або вони держали щось загорнене під полою, — я зараз же догадався, що це не пахощі та не запашний крам. Так і било в ніс смердючими яйцями, гнилою капустою і такими иншими чудовими річами. І як що я можу одрізнити, як пахне дохла кішка, а я на це митець, то б'юсь об заклад, що таких трупів притягнено було в залу штук із шістьдесят. Я ввійшов туди на хвилинку, але не міг видержати важких пахощів. Як зала сповнилася, герцог дав якомусь хлопцеві чверть доллара і попрохав його постояти хвилину замість його біля дверей, а сам пішов кругом на сцену. Та ледві ми завернули за ріжок і опинилися в темряві, він сказав мені пошепки:
— Тепер тікай на всі заставки до плита!
Я послухався. І він зробив те саме. Ми опинилися на плиту в один час і не минуло й двох хвилин, як ми вже пливли серед тиші та темряви серединою річки. Ніхто з нас не промовив ні слова. Я думав про те, як погано доводиться бідному королеві одбувати за все перед глядачами. Аж ні трішечки! Відразу він вилазить з шатра та й каже:
— Ну, оповідай, герцогу, як сьогодні скінчилася справа?
Виявилося, що він зовсім і не був у городі.Ми не світили світла, аж поки одпливли миль за десять від городу. Потім ми освітили плит і повечеряли; король з герцогом реготалися мов божевільні, згадуючи, як вони пограбували чесних глядачів.
— Ду́рні безголові, — казав герцог. — Я вже наперед знав, що вони змовчать першого вечора та затягнуть у пастку й инших глядачів; я знав, що вони нападуться на нас третього вечора, думаючи, що прийшла їхня черга помститися! Я б дорого дав, б побачити, чим там у їх усе скінчилося, що вони там робитимуть… Ну, можуть улаштувати пікнік, — харчу натягли досить.
Наші шахраї зібрали чотиріста шістьдесять п'ять долларів за ці три вечори; одно слово — злущили цілу купу грошей.
Скоро обидва полягали спати і захропли.
— Тебе не дивує, Геку, — загомонів до мене Джім, — що королі так роблять?
— Ні, ні трохи.
— Через віщо ж, Геку?
— Бо в їх такий уже звичай.
— А герцог, як ти думаєш, кращий?
— Еге, герцог — це різнація. Хоча по правці сказати, різнація невелика. Як нап'ється п'яний, то його не відрізниш од короля.
— Ну, у всякому разі, я б не хотів більше знатися з такими ясновельможними панами. Досить з нас і цих двох, більше я б не видержав.
— Я згожуюся з тобою, Джіме. Але ці вже сидять на нашій шиї. Ми повинні пам'ятати, хто вони такі й поступатися їм.
Чи варт було виясняти Джімові, що це не справжні королі та герцоги? Це була б даремна праця!
Я ліг спати, і Джім не будив мене, як надійшла моя черга стояти на вахті, — він часто це робив. Як я прокинувся вдосвіта, він сидів, похнюпивши голову, і стиха стогнав. Я не звернув на це уваги й не перепиняв його. Я знав, чого він сумує. Він згадував про жінку та про дітей, що зосталися там далеко. Ще ніколи за своє життя він не виїздив з дому, а я певен, що він любив свою сем'ю не менче, ніж білі люде люблять свою. Це може здатися дивним, але я певен, що це так. Він часто плакав ночами як думав, що я сплю, і сумував, і все примовляв: „Бідолашна, маненька Ліза! Бідолашний Джоні! Не побачу я вас більше ніколи, ніколи!“ Гарний був негр цей Джім, добрий!
Цього разу я сам заговорив з ним про жінку та про дітей.
— Чогось особливо важко мені сьогодні на серці, — сказав він, — бо почув я там на березі, дитячий крик, потім стусани, і я згадав, як одного разу зробив погано з своєю маненькою Лізочкою. Їй було тоді всього чотирі роки; у неї зробилася скарлатина і вона мало не вмерла. Але потроху дівчинка одужала. Стоїть вона раз біля мене, а я й кажу їй: „Зачини двері!“ Вона не послухала, стоїть собі і всміхається, поглядаючи на мене. Це мене розсердило. Я знов кажу голосно: „Не чуєш хиба, що я сказав? Зачини двері!“ Вона стояла, не ворушачись та все всміхалася. Я розлютувався: „Добре! Так от на́ ж тобі!“ — Замахнувся і вдарив її так, що вона покотилась додолу. Потім я пішов у другу хату й не вертався хвилин із десять. Прихожу назад — двері все ще одчинені, а дівчинка стоїть біля їх спустила оченята й тихенько плаче, сльози так і котяться. Я розсердився ще дужче і хотів знову вдарити дитину. Але в цю мить вітер грюкнув дверима, вони зачинилися знадвору, грімнувши над самим вухом у дитини. Господи помилуй! Дитина не ворухнулася. Серце в мене так і похололо! Мені стало так погано, так погано, що й сказати не можно. Я вийшов з хати тремтючи, потім потихесеньку одчинив двері, просунув голову над плечем у дитини і відразу крикнув: „У-у!“ скільки сили і як тільки міг голосніше. Дівчинка не ворухнулася… О, Геку я гірко заплакав, схопив її на руки: — „Бідна дитинко! — кажу: — Хай Господь милосердний простить старому Джімові, а він сам не простить собі ніколи. О, Боже! Вона стала глухоніма, Геку, а я дурень іще й бив її!“