Пригоди Гека Фінна/XXI. Вистава і цірк
| ◀ XX. Король та герцог | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко XXI. Вистава і цірк |
XXII. Шахрайська вистава ▶ |
|
Сонце давно вже зайшло, але ми все пливли, не думаючи приставати до берега. Король з герцогом скоро вилізли з халабуди з кислими пиками, але потім вони позскакували з плита, пірнули в воду і це їх трохи підбадьорило. Поснідавши, король сів на розі плита, стяг із себе чоботи, засукав штани, спустив ноги в воду, закурив люльку та й почав товкти свого „Ромео та Джульєту“. Як він уже мало не зовсім вивчив свою ролю, вони з герцогом стали репетірувати вкупі. Герцог заставляв його товкти одно сто разів, показуючи, як вимовляти кожен рядок. Він учив його зітхати, прикладати руку до серця; нарешті сказав, що справа наладновується. „Тільки, — каже, — ти не повинен кричати „Ромео“ так голосно немов із кухви, а треба вимовляти це ім'я ніжно, м'яко, чуло, от так: „Ро-о мео!„ Адже Джульєта ніжна люба дитина, їй не личить ревти, немов осел“.
Потім вони притягли пару довгих мечів, що герцог поробив з товстих дубових дощок, та й почали ними шермицерію, готуючися до сцени бою з „Річарда III-го“. Герцог сказав, що він бере собі роль Ричарда. Любо було дивитися, як вони махали мечами та кидалися по плиту. Коли це відразу король спіткнувся і впав у воду. Після цього вони стали відпочити та й почали базікати проміж себе про всякі пригоди, які їм траплялися колись на річці. По обіді герцог і каже.
— Слухай, Капете, адже нам треба дати блискучий спектакль, доведеться ще дещо додати, так — дурницю якусь. Я, наприклад, удам шотланського дударя, а ти, стривай… Дай подумати… Ти можеш продекламувати Гамлетів монолог.
— Гамлетів?… А то що таке?
— Хиба ти не знаєш? Монолог… Найвідоміша Шекспірова річ. Ну й штука! от чудова!… Увесь театр тремтить од оплесків. У мене його немає в книзі, цього монологу, але це дарма, я можу згадати його. Дай подумати, я спробую.
Він почав ходити туди й сюди по плиту, замислившися та страшенно суплячи брови з напруження. То він, стогнучи, здавлював рукою лоб, то охкав, то пускав сльози, — цікаво було на його дивитися! Нарешті потроху він усе згадав і звелів нам уважніше слухати. Він став по лицарському, виставивши одну ногу наперед, простягши руки, голову одкинув назад, а очі звів до неба. Потім почав кричати, стогнати та скреготати зубами. Увесь час, поки говорив, він верещав, кидався, давав собі стусанів у груди, — одно слово, телесувався так, що я ще ніколи зроду не бачив такого. Ось ця промова. Мені не важко було її вивчити, поки він товкмачив її королю:
Чи бути, чи не бути — ось карлючка,
Що вгородилась у моє життя!
Хто б сте́рпів кривду й злобу світову
І ждати б став, аж поки ліс Бірнамський рушить в Донзінан?
Умерти, чи заснути, більш нічого…
А може бачить сни — от тут то й є перѐпин!
Коли б не страх чогось, що буде там по смерти,
То хто б схотів ввесь вік терпіти муки,
І посміховища, і сильних гніт і знущання,
Загайливість закону, підлість суддів
І тихий спокій у могилі.
Дункане! чуєш? Стукаю! Прокинься!
Вже краще зносьмо біди ті, що маєм,
Аніж тікать до инших, нам незнаних.
Отак нас совість робить боязькими,
А то б раз трахнув і скінчились
Всі мукі серця і тортури.
Та цитьте!… цитьте!,.. Офеліє! О німфо уродлива!
Мої гріхи ти пом'яни у молитвах!…
І в монастирь іди! Не треба нам тебе!
У манастирь!…
Старому ця промова дуже сподобалася, він скоро так її вивчив, що міг проказати, не спиняючись, так ніби його сотворено за-для театру. Як він переймався ролею та роспалювався, любо було дивитися, як він махав руками, гарчав та телесувався.
Ми скористувалися з першого зручного випадку, і герцог надрукував кільки афіш. Після цього зо два, чи зо три дні в нас на плиту був страшенний рух. Тільки й робили, що вчилися махати мечами та робили репетіції. Одного ранку — ми вже досить одпливли од штату Арказасу — в далині з'явився город, що стояв там, де річка завертала; ми пристали за пів мили від його в невеликій затоці, що вкрита була, немов тонель, кипарисами. Всі ми, опріче Джіма, сіли в човен та й попливли в город, маючи надію, що там може можно буде влаштувати спектакль.
Ми потрапили саме вчасно: саме в той день давано виставу в цірку і люде вже почали з'їздитися звідусіль у гуркотливих бричках, хургонах та верхи. Цірк повинен був до вечора виїхати, наша вистава могла бути чудова. Герцог зараз же наняв ятку, а ми прохожувалися по місту та ліпили скрізь афіші. Ось що було на їх надруковано.
|
Відродження Шекспірових часів!!! театру, Геймаркета Вайтчапеля, Пуддінг-Лена, Піккаділі в Лондоні та инших Европейських королівських театрів, матимуть честь заграти безсмертну
Бере участь уся труппа!
Та ще |
Поки що ми пішли блукати містом. Мало не всі будиночки та крамниці — це були старі похилені халабуди, иноді навіть такі, що ніколи не бачили й хварби. Їх збудовано на палях футів на три або на чотирі над землею, щоб не заливало водою, як буває повідь. Біля кожної хатки був садок, але видимо там не росло нічого путнього, опріче кропиви, соняшника, купок попілу, старих підошов із чобіт, склянок із побитих пляшок, ганчірок та уламків старого бляшаного посуду. Паркани зроблено було з усяких дощок, де-не-де збитих гвіздками; у деяких місцях ці мізерні тинки похились набік, а хвіртки нічим не замикались. Деякі паркани колись були побілені, але вже дуже давно, мабуть за Колумбових часів, як висловився герцог. По садках ходили свині, а люде щиро виганяли їх геть.
Усі крамниці були на одній вулиці. Перед кожною напнуто було білу ятку і люде прив'язували коней до її стовпів. Під наметами стояли порожні ящики з краму, на їх цілий день стовбчили роззяви, копирсаючи з нічого робити дерево своїми складаними ножами; вони без перестанку жували табак, позіхали, потягалися — це була ціла купа волоцюг та голодранців. Мало не на всіх були жовті солом'яні брилі з широкими крисами, що скидалися на парасолі; ні сертуків, ні жилетів вони не носили; називали вони один одного Білем, Беком, Ганком, або Джо та Анді; говорили ліниво, неначе нехотя, але зате вживали безліч лайок. Стоїть який-небудь роззява, зіпершися на стовп із ятки, заклав руки в кишені в штанях і виймає їх хиба на те, щоб почухатися або попросити пучку тютюну. Тільки й чути такі розмови.
— Дай пожувати тютюнцю, Ганку.
— Не можу, у самого тільки одна пучка зосталася, — попроси в Білля.Може Білль і дасть йому, а може й збреше, — скаже, що вже не має тютюну. Деякі з цих волоцюг ніколи не мають ні шеляга, навіть ні одної пучки тютюну власного. Вони так увесь час і позичають тютюн у инших: „Дай, каже, тютюнцю пожувати, Джеку, я тільки що віддав свою останню пучку Бенові“. Це мало не завсігди брехня і нікого нею не одуриш, — хиба когось чужого, але Джек не чужий, він неодмінно відповість:
— Це ти б то справді дав Бенові? Після Миколи та й ніколи! Оддай краще мені за всі ті рази, що позичав у мене, тоді я може й ще тобі позичу і навіть проценту не візьму.
На всіх вулицях та провулках можна втопнути в грязюці, та ще коли б це була проста грязюка, а то якась особлива — липка, чорна, немов суцільна смола на дюйм завгибшки, а де-не-де, то й по коліно. Куди не глянь — усюди блукають хрокаючи свині; ось брудна свиня ліниво плентається вулицею з цілою ордою поросят, простягнеться просто серед дороги, що аж людям треба її обходити, щасливо прищулить очі та й клапає вухами. Поросята почнуть її смоктати і вона така щаслива, немов королева. Якийсь волоцюга крикне відразу. „А кусі її, кусі!“ — свиня схопиться, страшенно верещучи, а на вухах у неї з обох боків уже повисло по собаці або й по три, та ще зо три або з чотирі десятки псів біжить навздогінці. І от усі роззяви повстають з місць, дивляться на цікаву виставу, сміються з забавки та радіють, що зняли таку колотнечу. Потім вони сідають і заспокоюються, аж поки почнеться собача гризня; а то ще забавка: облити керосином приблудного пса та й запалити його або прив'язати йому до хвоста бляшану сковорідку й дивитися, як він казиться.
Над річкою деякі хатки зовсім похилилися над берегом: так і здається, що ось-ось попадають униз. Люде звідти вже повибіралися. В инших місцях беріг попідмивало під хатами й він понависав кручами. Там ще живуть люде, але це небезпешно, бо земля може завалитися відразу на великому просторі. Иноді шматок землі на четверть милі відразу починає репатися, злазить усе далі та далі, аж поки завалиться в річку, — і це все за одно літо. Такі городи повинні завсігди одсуватися все далі назад, бо річка невпинно ззідає та підмиває їх.
Що ближче було до півдня, то більше хургонів та коней товпилося на вулицях; прибували все нові та нові. Сем'ї попривозили з собою з села обід і їли, сидячи на возах. Не мало випито було горілки, і я бачив уже три бійки.
Я пішов до цірку і блукав позад шатра, аж поки одійшов сторож, а потім без церемонії вліз під полотно.Правда, в мене була золота монета, що коштувала двадцять долларів, і ще трохи дрібних, але я рішив краще зберегти їх до поганих часів: хто знає, що трапиться зо мною так далеко від дому, серед чужих людей? Треба бути дуже обережним. Я не від того, щоб роскидати гроші на цірки, коли їх більше ні на що тратити, але користи мало з таких трат.
Це був справжній чудовий цірк. Кращої вистави уявити собі не можна. Всі їхали кіньми парами, кавалер з дамою, мужчини тільки в білизні та в плетених сорочках, без черевиків та без стремен, сиділи на сідлах, взявшися в боки, надзвичайно зручно та вільно, — їх було чоловіка з двадцятеро. А всі пані були мальовані красуні, справжні королеви, одягнені в такі сукні, що коштують принаймні милійон долларів і геть чисто всі вкриті діямантами. Страх гарно, — я ніколи нічого такого не бачив! А потім вони всі по черзі поставали на сідлах,та й поїхали навкруги, зґрабно хитаючися. Мужчини здавалися такими ставними, стрункими, а жіночі рожеві спіднички маяли круг їх, роблячи їх самих підхожими до парасолів.
Коли це вони почали стрибали все швидче та швидче, потім затанцювали, стоячи на одній нозі, а другою дриґаючи в повітрі; біжучи, коні нахилялися все дужче та дужче, а хазяїн цірку все ходив навкруги, ляскаючи пугою та покрикуючи: „ги! ги!“, тим часом, як клоун пречудно жартував. Нарешті всі верхівні повипускали з рук поводи, дами побралися в боки, а джентльмени поскладали руки на грудях — коні побігли ще швидче, тоді кожен по черзі почав ізстрибувати додолу і кланявся так привітно, що я ще й не бачив, щоб так кланялись, а потім усі зникли за завіскою, один за одним, — публика почала плескати в долоні, кричати та казитися.
Увесь час артисти показували найдивовіжніші штуки, а клоун так кривлявся, що всі мало не померли зо сміху. Власник цірку не міг роззявити рота, щоб той не почав зараз із його глузувати, говорячи найчудніші дотепи. І як він міг вигадувати стільки жартів відразу, та так швидко, несподівано — просто зрозуміти не можу! Я б не вигадав стільки за цілий рік! Коли це якийсь п'яний почав тиснутися на арену, хвалючися, що він уміє їздити не згірше за кого иншого. Всі його вмовляли, силкуючися вдержати, але він і слухати не хотів; тим часом вистава спинилася. Публика кричала та дратувала його, це його ще дуже підохочувало і він зовсім роспалився. Люде теж росходилися, деякі кидалися з ослонів униз на арену, говорячи „геть його, геть!“, — дві чи три жінки почали навіть голосити. Тоді хазяїн цірку сказав щось так мов невеличку промову: „що він би то має надію, що все скінчиться щасливо, безладу не буде і як що цей добродій обіцяє більше не репетувати, то він дозволить йому поїздити верхи аби тільки він зумів удержатися на коні“. Усі засміялися і згодилися, а п'яний поліз на коня. Тільки сів — ту ж мить кінь почав під ним казитися, кидатися на всі боки, стрибати та крутитися. Двоє ціркових слуг так і повисло на вуздечці, силкуючися його вдержати, а п'яний учепився йому за гриву і що-разу, як кінь підстрибував, його ноги підлітали догори. Люде посхоплювалися з місць, кричали, сміялися страшенно. Нарешті, хоч як силкувалися ціркові слуги, кінь таки вирвався й полетів навкруг арени немов вихор, а той дурень лежав на сідлі, чепляючись за гриву, та спускав додолу то одну ногу, то другу, — люде так і лягали зо сміху. Але мені це зовсім не здавалося чудним і я увесь тремтів, бачучи в якій він небезпешності. Але скоро він зліз на сідло як треба, вхопив якось вуздечку, хитаючися то на той, то на сей бік; не минуло й хвилини, як він уже схопився пустив вуздечку і став немов укопаний! А кін летів скільки сили. Він стояв на коні, похитуючися так вільно та зручно, наче б то ніколи за життя не бував п'яний, і відразу почав скидати з себе одежу! Сертуки та жілети так і літали в повітрі, — уявіть собі: він зняв їх аж сімнадцятеро! І от він опинився перед нами стрункий, гарний, убраний так пишно та чудово, що я ще ніколи не бачив; він помахував над конем батіжком, нарешті зскочив з його, як той біг з усеї сили, зручно поклонився і стрибаючи побіг за завіску. А глядачі так і ревли з утіхи та з дива!
Тоді власник цірку догадався, що його одурено і скривився, як середа на п'ятницю. Виявилося, що це один з його власних штукарів. Він сам вигадав цей жарт із власної голови й нікому не сказав ні слова. Ну, скажу вам, я був ні в тих, ні в сих, довідавшися, шо мене так штучно одурено, але бути в становищу хазяїна я б не згодився навіть і за тисячу долларів. Не знаю вже, чи бувають цірки кращі за цей. У всякому разі за-для мене це було чудово.
Того ж вечора відбулася й наша вистава, Тільки на їй було всього тільки з двадцятеро глядачів, — саме стільки, щоб вернути трати. Всі поросходилися ще як вистава не скінчилася, опріче одного хлопчика, що заснув. Герцог упевняв, що ці арканзаські дурні нічого не тямлять у Шекспірі. Їм треба щось простіше: комедію, фарс, або ще щось гірше. Тепер уже він зуміє догодити на їх смак. І от другого ранку він роздобув великих аркушів обгорткового паперу, потім чорної хварби, зляпав кільки афіш і розліпив їх по городу. В афішах було написано:В міському театрі
— Всього на три вечори —
Відомі на ввесь світ трагики
Давид Гаррік молодчий
та
Едмунд Кін старший
З лондонського та инших европейських театрів
Виконають вражаючу трагедію:
Королівський Камелеопард
або
Нечуване диво!!!
За білет платиться по 50 центів.
Зверху найбуйнішими літерами було нариґовано:
— Ну, от, — сказав він, — як що вже й цей рядок не затягне їх до нас, то я погано знаю Арканзас.