Пригоди Гека Фінна/III. Прочуханка, розбійники і чарівники
| ◀ II. Розбійницька ватага | Пригоди Гека Фінна пер.: Н. Грінченко III. Прочуханка, розбійники і чарівники |
IV. Я та суддя ▶ |
|
Ну, й було ж мені вранці од старої панни Ватсон за вимазану одежу! Сама пані Дуглас не лаялась, тільки позчищала лій та глину, та роблячи це, мала таке сумне обличча, що мені стало сором. Потім панна Ватсон повела мене до себе в хату й почала молитись, але нічого з того не було. Вона звеліла мені молитися що-дня, запевняючи, що я матиму все, про що проситиму. Але це неправда, я вже пробував. Одного разу в мене була вудка, а гачків не було. Ну, до чого ж вудка без гачка? Я вже молився, молився, щоб мені дано гачок, та нічого не помоглось. Тоді я й кажу панні Ватсон, щоб вона попросила за мене, але вона назвала мене дурнем. Защо — вона не виясняла, а я сам ніяк не міг догадатись.
Я дуже про це замислився. Як що людині справді дається все, про що вона просить, то через віщо ж, думаю, діякон Вінн не може вернути тих грошей, що втратив, нещасливо торгуючи свининою? Через віщо не вертається назад до удови срібна табатирка, що в неї вкрадено? Чому панна Ватсон не погладчає хоч трохи?.. Ні, це все дурниця! Я пішов і сказав про це вдові; а вона мені вияснила, що молитвою можна випросити тільки „духовні блага“. Це здалося мені вже занадто незрозумілим, але вона мені росказала, що̀ це значить: я повинен допомогати иншим людям, робити все, що можу, ближнім, завсігди піклуватися про їх, а про себе навіть не думати. Значить, догожати і панні Ватсон. Я пішов у гай і довго думав усе про те ж, та так ні до чого путнього й не додумався. Ні, краще це все кинути та й не сушити дурно голови! Иноді пані Дуглас починала оповідати мені про Промисл божий, та так гарно, що аж кортить, слухаючи; а иншим разом, як почне говорити панна Ватсон, то все мені навпаки уявляться. Я вже тепер дорозумувався, що єсть два промисли — удовин Промисел — з ним іще можно так-сяк зладнати бідному хлопчакові, і Промисел панни Ватсон, — од цього вже не минеш лиха! Все це я обміркував і постановив віддати себе краще вдовиному Промислові, як що він мене не прожене, хоча, по правді сказати, я ніяк не міг зрозуміти, через віщо він повинен бути до мене милостивіший ніж той, що був раніше? Адже я такий невіглас та мізерний неук!
Батька мого вже більш року не видко було в наших краях, і хвала Богові — мені спокійніше; я зовсім не бажав його бачити. Він завсігди мене лаяв, як що був тверезий, а частенько й бив, хоча я здебільшого переховувався в лісі, як що довідувався, що він близько. Коли це одного чудового дня кажуть, що його витягнено мертвого з річки, миль за дванадцять од міста. Усі певні були, що це він; утоплений був його зросту, вдягнений був у рам'я і мав надзвичайно довге волосся, — всі прикмети цілком батькови, але з обличча його ніяк не можно було пізнати, бо тіло вже довго пробуло в воді і збулося людського образу. Кажуть, що тіло плавало на спині; його витягнено і поховано на березі. Та я довго не міг заспокоїтися, — все мені уявлялося щось дивне. Я дуже добре знав, що утоплені плавають не на спині, а вниз обличчам. Потім я довідався, що це був зовсім не батько, а якась жінка в чоловічій одежі. Знов мені стало якось моторошно. Я все боявся, що старий от-от вернеться. Як по правді сказати, — мені цього дуже не хотілось.
З місяць ми бавилися в розбійників, а потім покинули. Усім докучило. Нікого ми не вбили, нікого не пограбували, тільки гралися в це все. Ми засідали в лісі й нападали на свинарів та на бабів, що возили на базарь возики з городиною, але нікого з їх не грабували. Том називав свиней „грудками золота“ а ріпу та моркву „коштовними клейнодами“; потім ми тікали до себе в печер — ґвалтували, дуріли, рахували вбитих та здобич. Та я бачив, що це все ні до чого. Одного разу Том послав одного хлопчика, щоб він пробіг по місту з запаленою палкою, — він називав це смоляником (то було гасло, щоб уся ватага збіралася); як ми зібралися, він сказав нам, що шпиги повідомили його про те, що завтра ціла валка еспанських купців та багатих арабів стане табором недалечко від нашої печері; мають вони двісті слонів, шістьдесят верблюдів та тисячу мулів, навантажених діямантами, а сторожі в їх нема навіть чотирьохсот салдатів, так нам неодмінно треба засісти й порізати людей та забрати всю здобич. Наш отаман звелів нагострити шаблі, почистити та понабивати рушниці — одно слово, приготуватись до бою. Нам ніколи не щастило пограбувати навіть возика з морквою, а все таки треба було приготувати шаблі та рушниці, то б то — шматки жерсти та держална з мітел. Таку зброю хоч гостри, хоч не гостри, а все нічого не буде, — ні до чого вона! Я не вірив, щоб нам пощастило дати раду з такою купою еспанців та арабів, але мені дуже хотілось побачити слонів та верблюдів; через те на другу суботу я точно прийшов на зібрання; почувши гасло, ми вискочили з гущавини мов божевільні та й кинулися зо шпиля вниз. Але там не було ні еспанців, ні арабів, ні слонів, ні верблюдів. Це просто бавилися школярі з недільної школи, та й то тільки з найменчого класу. Ми кинулись на стовпище і погнали дітей з гірки; та ми не здобули нічого, опріче кількох пряників та бутербродів; правда, Бен Роджерс взяв у бран стару обдерту ляльку, а Джо Гарпер молитовник та ще якесь книжчатко; але вчителька заступилася і заняла нас так, що ми розгубили й здобич по дорозі. Діямантів ніяких я не бачив і сказав про це Томові Сойєрові. Він одповів, що навпаки, там лежали їх цілі купи, так саме були там і слони, і араби, і таке инше. „Через віщо ж ми їх не бачили?“ здивувався я. Він мені вияснив, що коли б я не був такий неук, то міг би прочитати одну гарну книжку, зветься вона „Дон Кіхот“, і тоді зрозумів би все, не роспитуючись. „Усе це, — каже, — чарування. Перед нами були сотні салдатів і слони, і дорогі речі, та тільки у нас єсть вороги чарівники, от вони це все й перекинули, на зло нам, у недільну школу.“
— Ну, добре, — сказав я, — так тепер нам треба знайти й побити цих чарівників.
Том назвав мене дурнем.
— Зрозумій же ти, що чарівник може викликати страшенно багато ду́хів і вони порубають нас в одну мить на шматочки, — і не схаменемося! Усі вони високі-превисокі з дерево, а завтовшки з башту!
— Ну, а як би й ми покликали собі на допомогу кілька таких ду́хів, — тоді може б і ми дали чарівникам чосу!
— Та як ж їх добути?
— Не знаю вже, як це звичайно робиться.
— А ось як! Тепер згадав: треба тільки потерти стару бляшану лампу, або залізне кільце, і тоді в мить з громом та з блискавкою з'являються в димових хмарах ду́хи та й зроблять усе, що їм буде звелено. Їм зовсім не тяжко, наприклад, вирвати з корінем ціле дерево і одлупцювати ним директора недільної школи, або там кого припаде.
— Хто ж їх може заставити робити такий бешкет?
— Звісно той, хто потре лампу або кільце. Ду́хи завсігди стають слугами тому, хто має чарівну лампу або кільце і роблять усе, що їх пан звелить. Звелено їм буде, наприклад, збудувати палац на сорок миль завдовшки увесь з діяманнтів і повен м'яких цукерок, щоб можно було жувати, або якої там иншої дорогої штуки; або вкрасти дочку китайського імператора, щоб пан той міг з нею оженитися — усе це вони й зроблять на другий день до схід сонця. Та ще й можуть палац переносити з місця на місце, як що це їм, звісно, звеліти.
— Ну одначе, ці духи таки великі дурні, — сказав я, — як що вони не зоставляють палацу собі замість щоб віддавати його комусь иншому. Як би я був духом, то вже напевне не кидав би свого діла і не з'являвся б у мить перед кимсь тільки через те, що йому заманулася потерти стару лампу…
— Дурницю ти плещеш, Геку! Коли б ти був духом, то повинен був би по неволі з'явитися, бо лампа чарівна!
— Так я ж був би тоді заввишки такий, як найбільше дерево, а завтовшки, як церква. Як би мене покликано, я дав би тому, що з лампою, такого стусана, що він би й ноги задрав, а лампу я в його відняв би.
— Знаєш що, Геку? Не варт з тобою й говорити про такі речі! Ти в їх аж нічогісінько не тямиш!
Днів зо два, або зо три я не міг цього забути, — все думав, думав. Нарешті постановив спробувати Здобув стару бляшану лампу, пішов із нею в ліс і став її терти. Тер-тер, аж упрів, аж піт уже тече, — усе сподівався, що духи збудують мені палац і я його продам; але все даремно: ніякі духи не приходили. Тоді я зрозумів, що все це дурниця, що це Сойєр вигадав, бо він звичайно щось вигадував. Нехай собі вірить у слонів та в арабів, а я не такий дурень. Дуже вже скидається ця арабська валка на школярів з недільної школи.