Посмертні записки Піквікського клубу/XIII
| ◀ XII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XIII |
XIV ▶ |
|
|
Сумління дорікало трохи містерові Піквікові за те, що він занедбав своїх друзів у готелі Павича, і ранком третього дня по закінченні виборів він зовсім був налагодився відвідати їх, коли вірний його лакей передав йому візитову картку з таким написом:
Містріс Лео Гантер
Ітонсвіл |
— Особа чекає, — з відтінком глузування сказав Сем.
— Вона хоче бачити мене? — спитав містер Піквік.
— Він хоче бачити вас і нікого іншого.
— Він! Хіба ж це чоловік?
— В усякому разі, дуже добра підробка чоловіка, — відповів містер Велер.
— Але на картці жіноче ім'я.
— Проте дав її мені джентлмен і сказав, що не піде, доки не побачиться з вами.
Почувши про таке рішення, містер Піквік зійшов у вітальню, де сидів поважний добродій, що при його вході встав і промовив тоном глибокої шаноби:
— Містер Піквік, я гадаю?
— Він самий.
— Зробіть мені честь, сер, дозволити стиснути вашу руку, — сказав поважний добродій.— З охотою, — відповів містер Піквік.
Незнайомий струснув йому руку й провадив далі:
— Ми чули про ваше славетне ім'я, сер. Чутки про дискусію з приводу вашого археологічного відкриття дійшли до містріс Лео Гантер — моєї дружини. А я — містер Лео Гантер. — Незнайомий зробив павзу, ніби чекаючи, що ця звістка вразить містера Піквіка, але побачив, що той лишається цілком спокійний, і тому закінчив:
— Моя дружина, сер, пишається знайомістю з усіма, хто вславився через свої вчинки або через свої таланти. Дозвольте ж мені, сер, вмістити на чільному місці цього списка прізвище містера Піквіка і його товаришів — членів Клубу, що завдячує йому своє ім'я.
— Мені буде надзвичайно приємно познайомитись з такою просвіченою дамою, сер, — сказав містер Піквік.
— І ви матимете цю приємність, — запевнив поважний добродій. — Завтра ранком ми влаштовуємо парадний сніданок для всіх, хто уславив себе своїми вчинками або талантами, і містріс Гантер сподівається, що ви з вашими друзями вшануєте нас вашою присутністю.
— З великою приємністю, — погодився містер Піквік.
— Серед вас єсть, здається, джентлмен, що написав кілька прекрасних маленьких поем, сер? — спитав містер Гантер.
— У мого друга містера Снодграса і дійсно єсть нахил до поезії, — одповів містер Піквік.
— Має його і містріс Лео Гантер, сер. Вона обожнює поезію. Вона живе тільки нею. У неї самої єсть декілька просто чарівливих речей. Та ви, певно, читали десь її — „Оду жабі, що конає“, сер?
— Здається, ні, — одказав містер Піквік.
— Ви дивуєте мене, сер. Адже ця ода зробила величезну сенсацію. Її було підписано літерою „Л“ з вісьмома зірками й надруковано спершу в „Журналі для жінок“. Ось її початок:
Ось лежить та іздихає,
Черевом униз конає
І на мене позирає
Нерухома жаба
Ряба.
— Розкіш! — ствердив містер Гантер, — і яка ж простота!
— Надзвичайно! — погодився містер Піквік.
— Дальший куплет ще зворушливіший. Хочете, я його прочитаю?
— Будьте ласкаві, — попросив містер Піквік.
— Він звучить так, — ще поважніш сказав поважний добродій.
Певно, хлопець-розбишака
Нацькував на ню собаку,
І лежиш ти край байрака,
Непритомна жаба
Ряба.
— Промовистість буквально дивовижна, — сказав містер Піквік.
— Надзвичайна, сер. Але ви почуєте цю оду з уст самої містріс Гантер. Тільки вона й може надати їй належного характеру. Вона деклямуватиме її завтра перебрана.
— Перебрана?
— За Мінерву. Та я й забув. То ж буде сніданок у маскарадних убраннях.
— Боже мій, — зідхнув містер Піквік, скинувши оком на свою постать. — Навряд чи спроможуся…
— Спроможетесь, сер, спроможетесь, — перепинив його містер Гантер. — У Соломона Лукаса на головній вулиці — тисячі маскарадних убрань. А зрештою, — додав він, поміркувавши трохи, — мабуть, містріс Гантер приємніше буде, щоб її гості бачили такого славетного мужа в його власному костюмі, а не перебраного. Але я відбираю ваш дорогоцінний час. Не буду вас затримувати. Отже, я перекажу містріс Гантер, що вона має чекати на вас і на ваших шановних товаришів. Бувайте здорові, сер. Я пишаюся тим, що бачив таку видатну особу… Ні кроку, сер; ні слова! — і, не давши містерові Піквікові часу відхилити від себе таку похвальну характеристику, містер Лео Гантер поважно вийшов з вітальні.
Містер Піквік одяг капелюша й подався до Павича, але містер Вінкл приніс туди звістку про бенкет ще перед його приходом.— Містріс Пот теж їде, — були перші слова, що ними він привітав свого лідера.
— Правда? — перепитав містер Піквік.
— В костюмі Аполлона. Та тільки Пот заперечує проти туніки.
— А я переберуся бандитом, — перебив містер Тапмен.
— Ким? — стрепенувся містер Піквік.
— Бандитом, — повторив містер Тапмен.
— Але ви ж не маєте наміру, містер Тапмене, — сказав містер Піквік, пильно дивлячись на свого друга, — ви ж не маєте наміру вбратись у зелену оксамитову куцину з талією в два пальці?
— Навпаки, маю намір, — задерикувато відповів містер Тапмен. — А чому б ні, сер?
— Тому, сер, — почав уже хвилюватись містер Піквік, — що ви занадто старі, сер.
— Занадто старий! — вигукнув містер Тапмен.
— А якщо вам потрібні ще інші причини, маєте: ви занадто тілистий, сер.
— Сер, — сказав містер Тапмен, і його обличчя побагряніло, — це вже образа, сер.
— Сер, — тим же тоном одмовив містер Піквік. — Бачити вас в убранні бандита, в зеленій оксамитовій купині з дводюймовою талією буде для мене образа, вдвоє більша.
— Сер, — сказав містер Тапмен, — ви — грубіян.
— Ви самі грубіян, — відповів містер Піквік.
Містер Тапмен ступив крок чи два наперед і обміряв містера Піквіка поглядом. Містер Піквік повернув цей погляд, та ще й загострив його, пропустивши крізь скло окулярів. Містер Снодграс і містер Вінкл закам'яніли, дивлячись на цю сцену.
— Сер, — по короткій павзі сказав містер Тапмен низьким глухим голосом, — ви назвали мене старим.
— Назвав, — ствердив містер Піквік.
— І тілистим.
— І повторюю свої слова.
— І грубіяном.
— Бо ви і єсть грубіян.
Сталася жахна мовчанка.— Моя прихильність до вас, сер, — сказав містер Тапмен тремтячим голосом і закачуючи рукава, — моя прихильність до вас велика… дуже велика, але такого я попустити не можу.
— Виходьте, сер, — одповів містер Піквік. Збуджений запальчастим характером цього діялога, героїчний муж майже остовпів, але глядачі були певні, що він збирається захищатись.
— Як! — скрикнув містер Снодграс, раптом набувши спроможности говорити, і кинувся між обох противників, наражаючись на небезпеку дістати по стусану од кожного. — Як! містер Піквік, на вас дивиться цілий світ! А ви, містер Тапмен, що з нами разом користуєтесь світлом од його безсмертного імени! Сором вам, джентлмени! Сором!
Незвичайні зморшки, що пересердя на короткий час наклало на лагідний вид містера Піквіка, в міру того, як говорив його молодий друг, зникали, як зникають під гумкою сліди від олівця.
— Я погарячився, — сказав містер Піквік, — занадто погарячився. Вашу руку, Тапмене!
Чорні тіні зійшли з обличчя містера Тапмена, коли він сердечно стиснув руку своєму другові.
— Погарячився й я, — признався він.
— Ні, ні, — перебив його містер Піквік. — Провина виключно моя. Отже, ви одягнете зелену оксамитову камізельку?
— Ні, — відповів містер Тапмен.
— Буду вам дуже вдячний, якщо ви її одягнете, настоював містер Піквік.
Ну, тоді одягну, — згодився містер Тапмен.
|
|
Містер Лео Гантер не перебільшив ресурсів Соломона Лукаса. Вибір костюмів у нього був величезний.
Правда, можна сказати, що костюми ті не пристосовані для денного світла, але кожен знає, що освітлювані лямпами вони блищать якнайкраще. Такі докази наводив і містер Соломон Лукас, і, переконані його аргументами, містери Тапмен, Вінкл і Снодграс вирішили вирядитись в убрання, рекомендовані ним як найбільш придатні для такої оказії.Настав ранок. Любо було дивитись на містера Тапмена в повному костюмі бандита: в дуже облиплій камізельці, в коротеньких оксамитових галанцях на верхній половині ніг і в складних обмотках, улюблених усіма бандитами, — на нижній. Приємно було бачити його відкрите й лагідне обличчя з наліпленими вусами та бурцями, що визирали з-під коміра, і капелюш у формі голови цукру, прикрашений різнокольоровими стрічками. На жаль, він мусив тримати його на колінях, бо в жадному критому екіпажі між головою людини й дахом така штука уміститись не може. Однаково інтересно виглядав і містер Снодграс у голубих атласових штанях і плащі, білих шовкових панчохах та черевиках і в грецькому шоломі, що, як кожен знає (а коли не знає, то так каже містер Соломон Лукас), являло собою справжнісінький костюм трубадура од щонайдавніших часів до доби їхнього занику. Все це було дуже мило, але все таки ніщо проти костюма містера Пота. Коли карета й коляса під'їхали до його будинку і на порозі з'явилася постава великого Пота в уніформі російського поліцая з пугою в руках, натовп вибухнув бурею привітних криків. То був символ потужного впливу „Ітонсвілської Газети“ і жахних кар, що їх вона накладала на порушників громадських інтересів.
— Браво! — згукнули містер Снодграс і містер Тапмен, уздрівши з коридору цю ходящу алегорію.
— Браво! — чути було голос містера Піквіка.
— Ура, Поте! — ревла юрба. І серед цих вигуків містер Пот з виглядом людини, що свідома своєї сили і вміє користатись нею, сів у шарабан.
Слідом за ним з будинку виринули містріс Пот, що дуже скидалась би на Аполлона, якби на ній не було сукні, і містер Вінкл, що в своїй червоній куртці мав би вигляд спортсмена, якби не нагадував більше звичайного листоношу. Останнім вийшов містер Піквік. Хлопці зустріли оплесками і його, імовірно, тому, що взяли його гетри й штиблети за якийсь старовинний костюм.
Коли всі посідали, екіпажі покотили до дому Гантерів, при чому містер Велер сидів на передку карети, де їхав його пан.Всі чоловіки, жінки, хлопці, дівчата й немовлята, що зібрались подивитись на маскарад, аж завищали в захваті, побачивши, як урочисто простує до входу в сад містер Піквік з розбійником, з одного боку, і трубадуром — з другого. З неменшим захопленням привітали вони й зусилля містера Тапмена вмостити свого капелюша собі на голову.
Свято було влаштоване надзвичайно розкішно. В садку було не менше як тисяча квадратових сажнів, і ввесь він кишів людом. Але, головне, там була містріс Лео Гантер у костюмі Мінерви, яка особисто приймала гостей, пишаючись тим, що зібрала докупи стільки видатних осіб.
— Містер Піквік, мадам, — сказав слуга, коли названий джентлмен, тримаючи капелюша в руці, наблизився до господині-богині.
— Що? Де? — в захопленні скрикнула містріс Гантер.
— Тут, — сказав містер Піквік.
— Невже ж це правда, і я маю щастя бачити самого містера Піквіка? — нібито не могла поняти віри містріс Гантер.
— Нікого іншого, мадам, — одповів містер Піквік, низенько схиляючись. — Дозвольте відрекомендувати авторці „Жаби, що конає“ моїх друзів: містера Тапмена, містера Снодграса і містера Вінкля.
— Містер Піквік, — сказала містріс Гантер. — Я мушу взяти з вас слово, що ви цілий сьогоднішній день не відходитимете від мене. Тут будуть сотні людей, і мені конче треба познайомити їх з вами.
— Ви дуже люб'язні, мадам, — одповів містер Піквік.
— Перш за все, ось мої дівчатка. Я майже забула за них, — промовила Мінерва, показуючи на пару цілком дорослих леді, що з них молодша мала років коло двадцяти, а друга була років на два старша за неї. Обидві були в літниках дитячого фасону, але в записках містера Піквіка не зазначено виразно, що було причиною цього: бажання надати юнішого вигляду дочкам, чи їхній мамі.
— Дуже милі дівчата, — сказав містер Піквік, коли відрекомендовані йому леді з вискоком побігли до інших гостей..jpg)
Господиня з переможним виглядом озиралась навкруги. Містер Тапмен частував кількох дам омаровою салатою, виявляючи при цьому маніри, ніколи не бачені в бандитів. Містер Снодграс, зовсім одтіснивши молодого критика „Ітонсвілської Газети“, зайшов у палкі суперечки з молодою леді, що теж була поетка, а містер Піквік чарував усіх без винятку. Здавалось, знамените товариство зібралося все, коли містер Гантер, що за таких випадків мусив стояти коло дверей і розважати розмовами менш видатних гостей, несподівано скрикнув:
— Містер Чарлз Фіц-Маршал, моя люба.
— О, дуже рада, — сказала містріс Гантер, — я давно вже чекаю на нього. Посуньтесь, прошу, і дайте місце для містера Фіц-Маршаля, панове. Скажи містерові Фіц-Маршалеві, щоб ішов безпосередньо до мене дістати нагінки за запізнення.
— Іду, дорога мадам, іду… — розлігся голос… хутко, яко можу… тиск людей… повна кімната… важка робота… дуже…
Ніж і виделка випали з рук містера Піквіка. Він глянув через стіл на містера Тапмена, що й собі впустив ніж і виделку і, здавалося, збирався зомліти.
— А, — гукав голос, поки власник його протискувався крізь останні двадцять п'ять турків, офіцерів, лицарів і Карлів Других, що відділяли його від столу, — здорово зроблено… хоч патента брати… жадної зморшки на моєму вбранні, хоч перед тим було все пожмакане… хотіли знімати все до білизни… аж я став опір… непогана ідея — прасувати на людині… га?… інтересний спосіб… хоч важенький… дуже.
З цими уривчастими фразами продирався до столу молодий чоловік в уніформі морського офіцера, в якому здивовані піквікці не могли не впізнати містера Альфреда Джінгля. Злочинець ледве встиг стиснути руку містріс Гантер, як його очі стрінули обурений погляд містера Піквіка.
— Ото, — промовив містер Джінгл. — Зовсім забув… нічого не сказав листоноші… Треба бігти… зараз повернусь.
— Слуга або мій чоловік зроблять це для вас, містер Фіц-Маршале, — сказала містріс Гантер.
— Ні, ні… мушу сам… я недовго… зараз же й назад… — відповів Джінгл і по цих словах зник серед натовпу.
— Дозвольте запитати вас, мадам, — промовив містер Піквік, підводячись з свого стільця, — хто цей молодий чоловік і де він мешкає?
— Це дуже заможний, знатний і вельможний джентлмен, — сказала містріс Гантер. — Я неодмінно познайомлю вас із ним.— Добре, добре, — поспішав містер Піквік. — Де його кватира?
— Він спинився в готелі Янгола, в Бері.
— В Бері?
— Так, в Бері Сент Едмондс, — це кілька миль звідси. Але, що це ви, містер Піквік, невже ви кидаєте нас? Ще ж зовсім рано.
Та містер Піквік не дав люб'язній господині часу закінчити і, протискавшись крізь натовп, був уже в саду, де до нього незабаром приєднався й містер Тапмен.
— Пізно вже! — сказав містер Тапмен — він дав драла.
— Знаю, — одповів містер Піквік, — і їду слідом за ним.
— Слідом за ним? Куди? — спитав містер Тапмен.
— До готелю Янгола, в Бері, — сказав містер Піквік. — Хіба ми знаємо, кого він обдурює тепер? Він ошукав уже один раз дуже порядну людину, і ми мимоволі були причиною цього. Більше він такого не зробить. Я не дозволю. Я викрию його. Де мій слуга?
— Тут, сер, — озвався містер Велер, виринувши з-за куща, де він розмовляв з пляшкою мадери, взятою ним зі столу годину чи дві тому. — Ось ваш слуга, сер.
— Ходім зо мною, зараз же! — сказав містер Піквік. — Якщо я спинюся в Бері, можете приїхати до мене, коли я вам напишу. До побачення!
Умовляння були зайві. Містер Піквік кипів гнівом, і рішення його було незламне. Містер Тапмен повернувся до товариства і за годину, захоплений шампаном і кадриллю, забув і про містера Джінгля, і про містера Фіц-Маршаля. Тимчасом містер Піквік і Сем Велер, сидячи на імперіялі диліжанса, щохвилини наближалися більше до стародавнього міста Бері Сент Едмондса.