Посмертні записки Піквікського клубу/XIV
| ◀ XIII | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XIV |
XV ▶ |
|
|
Нема місяця, коли природа вбиралася б у кращі шати, як серпень. Багато прекрасного на весні, і травень завжди буває свіжий та квітущий, але чари цієї пори року здаються більшими через контраст із зимою. Серпень не має такої переваги. Він приходить тоді, як ми пам'ятаємо тільки ясне небо, зелені луки й запашні квіти, а спогади про сніг, кригу й хуртовину зникли з нашої голови так, як щезли вони з природи. А проте, що то за гарна пора серпень! Лани й садки гудуть шумом праці. До самого ґрунту схиляються обтяжені овочами віти дерев. Хліб, складений у скирти або хвильований на полі щонайменшим подувом вітру, забарвлює краєвид жовтим кольором. Лагідна м'якість, здається, висить над усією землею. Вплив пори року поширюється й на вози, що їхній рух через пожаті нив'я дається вловити самим оком, бо жадного звуку не чути.
Коли повз садки та лани повільно проїздить диліжанс, купки жінок і дітей, що збирають у решета овочі або підбирають з нивок колосини, кидають на хвилинку свою роботу і, прихистивши від сонця засмагле обличчя ще смаглявішою рукою, цікаво поглядають на пасажирів. Якийсь міцний хлопчик, замалий ще, щоб працювати, але занадто пустотливий, щоб його можна було лишити вдома самого, видряпається на рівні ноги в кошику, куди його примістили з обережности, і тупотить ніжками та вищить у захваті. Жнець спиниться і, попустивши руки, дивиться вслід екіпажеві. Кошлатий робочий кінь кине сонливим оком на своїх чепурних родичів, і погляд його нібито промовляє: „Гарно бачити, але йти нога за ногою неораним полем краще, ніж мчати отак у куряві пороху“. Повернувши за закрут дороги, ви озираєтесь назад і бачите, що жінки й діти знову стали до роботи, хилиться над ріллям жнець, посувається вперед кінь: все вп'ять заворушилося.
Такі картини не могли не відбитися на чутливій душі містера Піквіка. Твердо вирішивши за всяку ціну викрити підлого Джінгля, він спершу обмірковував способи, якими найкраще міг би домогтися свого, але помалу зовнішній окіл почав притягати до себе, і його увагу, і згодом подорож так захопила містера Піквіка, ніби розпочато її було з найприємнішою в світі метою.
Нарешті диліжанс задеренчав по добре забрукованих вулицях маленького чепурного містечка й спинився перед великим готелем, майже навпроти старого абатства. За півгодини містер Піквік сидів за зовсім задовільним обідом, а за три чверті години містер Велер приніс звістку, що містер Фіц-Маршал спинився тут невідомо на який час. На вечір він пішов кудись у гостину, взявши з собою й свого лакея, а коридорному звелів дожидатись його повернення.
— Ну, сер, — сказав містер Велер, закінчуючи доповідь, — якщо ранком мені пощастить побалакати з тим лакеєм, він розповість мені про свого пана чисто все.
— Звідки ви це знаєте? — здивувався містер Піквік.
— Боже ж ти мій, сер, та так же роблять усі слуги.
— А я й забув, — признався вчений муж.
— І тоді ви вирішите, як бути нам далі.
Що кращого способу, здавалося, вигадати було не можна, то план Сема кінець-кінцем було ухвалено. З дозволу містера Піквіка Велер пішов до буфету. Товариство, що там зібралося, одноголосно обрало його на голову, і він виконував свої почесні обов'язки так успішно, що вибухи реготу доходили аж до кімнати містера Піквіка і, принаймні, на три години скоротили нормальну довжину його сну.
Вранці наступного дня, коли містер Велер за допомогою хлопчика, що за півпені качав йому просто на голову воду з колодязя, змив з себе всі сліди вчорашнього бенкету, його увагу взяв на себе молодий чоловік у кармазиновій ліберії. Він сидів на лаві серед двору, дуже пильно читав якусь книгу, що вельми скидалась на молитовник, але подеколи поглядав і на містера Велера, немов зацікавившись ориґінальною системою обмивання.
Спостерігши це, Сем, аби підбити його на розмову звернувся до нього перший:
— Як ся маєте, друзяко? — спитав він, обтираючись рушником.
— Щасливий сказати, що почуваю себе добре, — одповів той невимушеним тоном і закрив книгу. — А як вам ведеться, сер?
— Як ходящій пляшці з бренді, — з ніг не падаю, сказав Сем. — А ви спинилися в цьому готелі, сер?
Кармазиновий молодий чоловік одповів позитивно.
— Чого ж це вас не було з нами вчора ввечері? — спитав Сем, тручи що сили своє обличчя. — А ви ж виглядаєте як людина компанійська.
— Я з своїм паном виходив учора з дому, — була відповідь.
— А як його прізвище? — і містер Велер аж почервонів з хвилювання й од тертя разом.
— Фіц-Маршал, — сказав кармазиновий чоловік.
— Давайте вашу руку, — промовив містер Велер простягаючи свою. — будьмо знайомі. Я відразу сподобав вас, голубчику.
— Ото диво, — надзвичайно щиро відповів кармазиновий чоловік, — і ви мені теж дуже подобались, і я увесь час хотів зняти розмову з вами, поки ви стояли під краном.
— Та невже?
— Слово чести. Хіба ж це не цікаво?
— Надзвичайна річ, — погодився Сем, на споді душі радіючи з недоумства незнайомого. — А вас як звати, старий?
— Джоб.
— Чудове ім'я. Єдине, скільки знаю, од якого не зробиш пестливого імени. А ваше прізвище?
— Тротер, — одповів незнайомий. — А ваше?— Моє прізвище Волкер, а мого пана — Вілкінс, — вжив Сем застережних заходів, пригадавши поради містера Піквіка. — Чи не вип'ємо ми по чарці, містер Тротер?
Містер Тротер згодився на таку люб'язну пропозицію і, поклавши в кишеню свою книгу, пішов із Семом до буфету.
— А що, яке у вас місце? — запитав Сем, удруге доливаючи склянку свого компаньйона.
— Погане, — зажурився Джоб, облизуючи губи, — дуже погане.
— Ви жартуєте?
— Аніже. Ще й гірше — мій пан намірився одружитись.
— Не може бути!
— І ще гірше. Він хоче умикнути одну дівчину з тутешнього пансіону — дуже заможну спадкоємицю.
— Що за негідник! — обурився Сем, знову наповнюючи склянки. — Цей пансіон, певне, тут?
Хоч яким байдужим тоном поставлено запитання, та містер Тротер показав, що розуміє нетерплячку свого нового друга: він налляв ще одну склянку, загадково зирнув на Сема, примружив свої маленькі оченятка, а потім жестами удав, що випомповує воду смоком, натякаючи на спробу містера Велера викачати тайни з нього — містера Тротера.
— Ні, ні, — на завершення сказав містер Тротер, — цього нікому не можна говорити. Це — секрет, і великий секрет, містер Волкер.
Кажучи так, кармазиновий чоловік перекинув свою склянку догори дном, нагадуючи тим, що йому нема вже чим наситити спрагу. Сем помітив цей жест і, високо цінуючи делікатну маніру, з якою його було зроблено, наказав прислужникові принести нову карафу.
— Отже це — секрет? — повторив Сем.
— Мені здається, — одповів кармазиновий чоловік, із задоволеним виглядом дудлячи рідину.
— Ваш пан, певне, і сам грошовитий? — не вгамовувався Сем.
Містер Тротер посміхнувся і, тримаючи склянку в лівій руці, правицею три чи чотири рази поляскав по кишені своїх кармазинових штанів, показуючи, що, зробивши так, його пан нікого не потурбує дзвоном монет.
— А, ось воно що! — сказав Сем.
Кармазиновий чоловік многозначно хитнув головою.
— Ну, а вам ніколи не спадало на думку, приятелю, — дорікнув йому містер Велер, — що, дозволяючи своєму панові вкрасти молоду леді, ви й самі робите, як негідник.
— Я знаю, — зідхнув Джоб Тротер, з каяттям дивлячись просто в обличчя своєму бесідникові, — я знаю, і це саме і гнітить мене. Але що ж я можу зробити?
— Що? Піти до начальниці пансіону й розказати їй усе.
— Хто мені повірить? Молода леді — втілена скромність і безневинність. Вона буде заперечувати, так само, як і мій пан. Хто пойме мені віри? Я втрачу своє місце, і мене обвинувачуватимуть ще як обмовника. Ось що воно вийде.
— Так, це так, — метикував Сем.
— Якби я знав якогось солідного джентлмена, що погодився б узяти цю справу на себе, мабуть, ще що й вийшло б. Але в тім то й полягають труднощі. Я не знаю тут жадного джентлмена, а якби й знав, то, ставлю десять проти одного, він мені не повірить.
— Ходім зо мною! — схопився з свого місця Сем і схопив за руку кармазинового чоловіка. — Мій пан буде той джентлмен. — І, перемігши нерішучий опір з боку Джоба Тротера, Сем потягнув свого нового друга до містера Піквіка, якому й представив його, стисло виклавши діялог, що його ми допіру навели.
— Мені страх як неприємно зраджувати мого пана, сер, — сказав Джоб Тротер, прикладаючи до очей рожеву хусточку розміром у шість квадратових цалів.
— Честь вам і шана за це, але то — ваш обов'язок, — заспокоював його містер Піквік. — А де міститься пансіон?
— Це — велика стара кам'яниця з червоної цегли, зараз за містом, сер.
— А коли мали ви здійснити ваш огидний намір — умикнути леді?
— Сьогодні вночі, сер.— Вночі! — скрикнув містер Піквік.
— Якраз вночі, — повторив Джоб. — Оце саме й непокоїть мене найбільше.
— Треба зараз же вжити всіх потрібних заходів, — хвилювався містер Піквік. — Я негайно поїду до начальниці…
— Вибачте, прошу, сер, — перебив його Джоб Тротер, — але це вам нічого не дасть.
— Чому?
— Мій пан — дуже спритна людина, сер.
— Я це добре знаю, — сказав містер Піквік.
— Він зовсім причарував стару леді, — пояснив Джоб, — і вона не захоче й слухати вас, хоч би ви впали навколішки й почали присягатися. Надто як у вас не буде інших доказів, крім слів слуги, що, бувши звільнений за якусь провину, мститься тепер своєму панові. А містер Фіц-Маршал, напевне, так і скаже.
— Але мені здається, що здійснити його плян і викрасти дівчину буде дуже трудно, — зауважив містер Піквік.
— Не думаю, сер, — відказав Джоб, а поміркувавши трохи, додав: — Навпаки, це буде дуже легко.
— Як? — зацікавився містер Піквік.
— Вельми просто. Ми з моїм паном змовилися з двома служницями, і ті обіцяли заховати нас у кухні, о десятій вечора. Коли всі поснуть, ми вийдемо з кухні, а молода леді — з своєї спальні. Коні й екіпаж чекатимуть на нас, і ми зараз же й поїдемо.
— Ну, так що ж я маю робити? — спитав містер Піквік.
— Мені здається, сер, що якби ви на той час були в садку самі…
— Сам? Чому ж сам? — здивувався містер Піквік.
— Я гадав, що старій леді неприємно було б, щоб про таку історію знало багато люду. Що менше — то краще. Знову ж таки — візьміть на увагу й переживання молодої леді…
— Не подобається мені цей плян, — промовив містер Піквік у глибокій задумі. — А чому не міг би я попередити родичів молодої леді?
— Тому, що вони живуть за сто миль звідси, — відповів Джоб.— А потім ще цей сад, — додав містер Піквік. — Ну, як я туди добудуся?
— Мур круг нього дуже низький, і ваш слуга підтримає вам ногу…
— Мій слуга підтримає мені ногу, — повторив містер Піквік. — А ви, напевне, будете коло дверей з кухні до саду? І де ті двері?
— Помилитись ви не можете, сер. З дому в сад виходять лише одні двері. Постукайте в них, скоро тільки дзиґарі виб'ють пів до дванадцятої, і я вам зараз же відчиню.
— Не подобається мені ваш плян, — ще раз сказав містер Піквік, — але іншого я не бачу, і що від нас залежить тепер все життя дівчини, то я пристаю на нього і прийду в сад. Як зветься пансіон? — спитав він містера Тротера.
— Вестгейт-Гавс, сер. Як дійдете до кінця міста, візьміть трохи праворуч. Будинок стоїть осторонь, неподалеку від шляху, і на воротах висить мідяна дошка з назвою.
— Знаю, знаю, — зрадів містер Піквік. — Я бачив його давніш, коли бував тут. Можете покластись на мене.
Містер Тротер уклонився й напрямився був до дверей, коли містер Піквік спинив його і поклав йому в руку гінею.
— Ви — славний хлопець, — сказав він, — ваше добре серце вражає мене. Не дякуйте, прошу. Не забудьте — рівно об одинадцятій.
— Не бійтесь, сер, не забуду, — і по цих словах Джоб Тротер разом із Семом залишив кімнату.
День минув. Настала ніч, і коло десятої Сем доповів, що Джінгл і Джоб Тротер пішли з готелю, запакувавши речі й замовивши екіпаж. Змова, очевидно, наближалась до кінця, як казав Тротер.
Пів на одинадцяту. Містерові Піквіку час виряджатись у свою делікатну експедицію. Відхиливши пропозицію обачного Сема взяти з собою плаща, він, щоб ніщо не заважало йому перелазити через стіну, вибрався в путь зовсім легко одягнений.
Місяць був у повні, але його затуляли хмари. Надзвичайно суха ніч була темна — хоч в око стрель. Стежки, загорожі, лани, будинки й дерева лежали у густому мороці. У повітрі дхнуло електрикою. На крайнебі миготіли блискавиці — єдине, що надавало хоч будь-якої різноманітности монотонній темряві, що повивала все. Не чути було жадного звуку, лише коли-не-коли долинало здалека гавкотіння якогось непогамовного пса.
Вони знайшли будинок, намацали мідяну дошку на воротах, обійшли круг муру й спинилися коло тої частини його, що відділяла їх од саду.
— Допоможете мені перелізти й повернетесь до готелю, Семе, — наказав містер Піквік.
— Гаразд, сер.
— І не лягайте, доки я повернуся.
— Звичайно, сер.
— Тепер беріть мене за ногу і, коли я скажу „підіймайте“, легенько підніміть мене.
— Дуже добре, сер.
Оддавши ці попередні розпорядження, містер Піквік ухопився за мур і шепонув: „Підіймайте“, що й було бездоганно виконано Семом. Чи то тіло його еластичністю своєю не відрізнялось од його розуму, чи то слово „легенько“ Сем розумів грубіше, як його пан, та тільки безсмертний джентлмен раптом перелетів через мур і, зламавши три кущі аґрусу та один кущ чудових троянд, на цілий зріст простягся на землі.
— Ви нічого не забили собі, сер? — спитав пошепки Сем, трохи отямивши від таємничого занику свого пана.
— То ви забили мене, а не я, — відповів з-за муру голос містера Піквіка.
— Сподіваюся, не дуже, сер? — занепокоївся Сем.
— Дурниця. Трохи тільки подряпався. Уходьте мерщій, а то нас можуть викрити.
— На добраніч, сер!
— Бувайте! — і вірний слуга на пальцях одійшов од муру, залишивши містера Піквіка самого.
— Тепер час, — подумав містер Піквік, коли дзиґарі на найближчій церкві вибили пів на одинадцяту, і пішов до будинку. Світло погасло: віконниці були зачинені. Очевидно, всі спали. Він тихенько підсунувсь до дверей і ледве чутно постукав. Перечекавши дві-три хвилини й не мавши ніякої відповіді, він постукав удруге вже гримкіш, а потім і втретє — ще гримкіше.На сходах залунали чиїсь кроки, крізь дірку в замку блимнуло світло свічки, і по довгій мороці з ключем і засувом двері нарешті відчинилися. Двері відчинялись надвір, і в міру того, як ширшав отвір, містер Піквік де-далі щільніше притулявся до стінки. Уявіть собі його здивування, коли, визирнувши з своєї схованки, він побачив, що відчинив йому зовсім не Джоб Тротер, а служниця. Містер Піквік з спритністю ваньки-рутютю втягнув голову назад.
— Це, певно, кішка, Сара, — сказала служниця, звертаючись до когось у домі. — Кицю-кицю!
Що на це ласкаве запрошення ніхто не відповів, то служниця знову зачинила двері.
— Дивно! — сказав до себе містер Піквік. — Очевидно, вони засиділись довше, ніж звичайно. Шкода, що вони обрали для цього саме оцю ніч… дуже шкода, — і він обережно пішов до муру, чекаючи слушнішого часу для свого сигналу. Сплило з півгодини. Почав падати дощ. Заграли блискавки. Містер Піквік змок, як хлюща. В будинку було темно. Тепер вже, напевне, всі полягали спати. Він навшпиньках пройшов доріжкою, постукав знову і, спинивши дух, приклав ухо до дірки в замку. Жадної відповіді. Дивно! Ще раз! По той бік дверей щось зашаруділо, і чийсь голос спитав:
— Хто там?
— Це не Джоб, — подумав містер Піквік, — похапцем притискуючись до стінки. — Це жінка.
Не встигнув він дійти кінця своєї думки, як над дверима відчинилося вікно і три або чотири жіночі голоси спитали враз:
— Хто стукає?
Містер Піквік боявся й поворухнутися. Було ясно, що весь дім збудився. Містер Піквік докладав усіх зусиль лишатись непомітним, поки не вгамується буча, і поклав зараз же перелізти назад або загинути в борні.
— Хто там? — верескнув цілий хор тремтячих голосів, що складався з начальниці пансіону, трьох виховательок, п'яти служниць і тридцятка вихованок, півроздягнених і в папільйотах.
Звичайно ж, містер Піквік не сказав, хто там, і тоді весь хор заспівав іншої: „Боже, боже, жах який!“— Куховарко, — промовила начальниця, що обачно стояла позад усіх на верхньому щаблі сходів, — куховарко, чому ви не виходите подивитись у сад?
— Вибачте, мадам, я не можу, — відповіла куховарка.
— Що то за дурепа, ця куховарка! — згукнули тридцять вихованок.
— Куховарко! — з великою гідністю промовила начальниця, — не сперечайтесь, прошу. Ідіть мені зараз же в сад і подивіться.
Куховарка зайшлася плачем, а одна з служниць підтримала її досить голосним „Сором вам!“, за що тут же дістала попередження про звільнення.
— Чуєте, куховарко? — настоювала начальниця, нетерпляче тупаючи ногою.
— Хіба ви не чуєте, добродійко куховарко? — спитали три виховательки.
— Яка безсорома, ця куховарка! — вирекли тридцять панн.
Підбадьорена цими словами безталанна куховарка ступила крок чи два наперед і, тримаючи свічку так, що не могла бачити нічого, запевнила, що за дверима нікого нема, і то, безперечно, був вітер. Двері збиралися вже зачиняти, коли одна допитлива панна визирнула в шпарку й випустила жахливий зойк. Всі позбігалися до дверей знову.
— Що трапилося з міс Смісер? — спитала начальниця, поки зазначена міс Смісер заходилась гістерикою на п'ять дівочих сил.
— Боже мій! — скрикнули двадцять дев'ять панн, — що з тобою, Смісер, голубко?
— Чоловік! Чоловік за дверима! — верещала міс Смісер.
Почувши це, начальниця, не барячись, побігла до себе в спальню, зачинилася на ключ і, прибравши вигідну позу, впала непритомна. Виховательки, вихованки й служниці кинулись нагору, і ніколи й ніде не було враз стільки плачу, вищання та млостей. Серед цього розруху містер Піквік вийшов з свого притулку.
— Леді, любі леді… — почав був він.
— О, він зве нас любими! — обурилася найстаріша й найнегарніша вихователька. — Яке чудище!.jpg)
— Ах, негідник, йому треба місіс Томкінс! — згукнула друга вихователька.
Тут знявся ще більший галас.
— Дзвоніть на ґвалт! — заволало з дванадцятко голосів.
— Не дзвоніть, не дзвоніть! — благав містер Піквік. — Ви ж подивіться на мене. Хіба я схожий на злодія? Любі мої леді, ви можете зв'язати мене по руках і ногах або зачинити в комору, коли вам більше до вподоби. Вислухайте лише те, що я вам хочу сказати.
— Як опинилися ви в садку? — наважилась спитати одна з служниць.
— Покличте начальницю і тоді я все розповім, — настоював містер Піквік, напружуючи яко мога свої легені. — Покличте її… не турбуйтесь тільки та покличте начальницю — і знатимете все.
Мабуть, то був вплив чесного Піквікового обличчя, мабуть, його манір, мабуть, спокуса, проти якої так трудно встояти жінці, — спокуса довідатись про щось, укрите таємницею, — ми того сказати не можемо, але поміркованіша частина установи (три-чотири особи) потроху заслокоїлась. Вони запропонували, щоб Піквіка на доказ його щирости було негайно ув'язнено і, коли той погодився, посадовили його в комору, де вдень висіли капелюші та торбиночки вихованок, і зачинили на ключ. Це надало духу всім іншим; з'явилася й місіс Томкінс — і перемовини розпочато.
— Що ви робили в моєму садку, чоловіче? — спитала місіс Томкінс.
— Я прийшов попередити, що одна з ваших вихованок збирається тікати цієї ночі.
— Тікати? — скрикнула начальниця, три виховательки, тридцять панн і п'ять служниць. — Тікати? Хто? З ким?
— З вашим другом, Фіц-Маршалем.
— Моїм другом? Я не знаю такої особи.
— Ну, тоді з містером Джінглем.
— Ніколи за життя не чула такого прізвища.
— Значить, мене обдурили й ошукали! — скрикнув містер Піквік. — Я став жертвою змови… і підлої, низької змови. Пішліть у готель Янгола, мадам, якщо ви мені не вірите. Покличте звідти лакея містера Піквіка, благаю вас.
— Це порядна людина, бо в нього єсть лакей, — шепонула місіс Томкінс одній з виховательок.
— На мою думку, місіс Томкінс, цей лакей доглядає його, — відповідала вихователька. — Я гадаю, що він божевільний, і то не лакей, а наглядач.
— Мабуть, ви маєте рацію, міс Гвін, — погодилась начальниця. — Пошліть двох служниць у готель, а решта нехай залишаються тут захищати нас.
Минуло не менше як півтори години, поки містер Піквік почув голос Семюєля Велера з додатком ще двох якихось голосів, що здалися йому дуже знайомими, але впізнати їх він ніяк не міг.
По коротких перемовинах двері комори відчинили, містер Піквік вийшов на волю й побачив перед собою весь персонал пансіону, містера Самюєля Велера і… старого Вордля з його майбутнім зятем — містером Трандлем.
— Дорогий мій друже, — кинувся до нього містер Піквік, — з'ясуйте, бога ради, цій леді неймовірне й прикре становище, з якому я опинився. Вам, певно, мій слуга сказав уже про нього. Ствердіть, будьте ласкаві, що я не злодій і не божевільний.
— Все вже з'ясовано й стверджено, мій друже, — відповів містер Вордл, стискуючи праву руку свого приятеля, тоді як містер Трандл тискав ліву.
— А хто казав або скаже, що це — неправда, — втрутився містер Велер, виступаючи наперед, — я назву того брехуном самого. І якщо їх знайдеться цілий десяток, нехай то будуть найміцніші чоловіки, я ладен довести їм, коли шановні леді вийдуть звідси, що вони помиляються. — Виголосивши таке, містер Велер запальчасто стукнув кулаком об свою долоню й підморгнув до місіс Томкінс. Трудно списати обурення, з яким начальниця стрінула саму думку про можливість існування десяти чоловіків в її установі.
Містерові Піквікові можна вже було уходити. Але ні по дорозі додому, ні за вечерею він не промовив ані слова. Він, здавалося, занімів. Тільки раз, єдиний раз, повернувся він до містера Вордля й спитав:
— Яким то робом потрапили ви сюди?— Ми з Трандлем приїхали на лови, — пояснив Вордл. — Ми спинилися в цьому готелі і були дуже здивовані, довідавшись од вашого слуги, що й ви тут. Але я вельми радий, що спіткався з вами. Ми знову зберемось до гурту й дамо Вінклеві змогу визначитись ще раз. Га, старий?
Містер Піквік не відповів, не спитав навіть нічого про своїх дінглі-делських приятелів і невдовзі пішов до себе, звелівши Семові принести йому свічку, коли він подзвонить.
— Семе, — промовив містер Піквік, коли той з'явився до нього, — Семе!
— Що? — звідався містер Велер.
— Де той Тротер?
— Джоб, сер?
— Так.
— Поїхав, сер.
— З своїм паном, я гадаю?
— З паном чи з товаришем, але, в кожному разі, поїхав. Вони до пари один одному.
— Джінгл, думаю, здогадався про мої наміри і нацькував на вас того хлопця з його історією, — промовив містер Піквік, ледве зводячи дух.
— Так і я думаю, сер, — погодився містер Велер.
— То все було, звичайно, брехня?
— Все до крапки, сер. Ловко зроблено, сер! Чиста робота!
— Сподіваюся, іншим разом вони від нас уже так легко не вислизнуть, — сказав містер Піквік.
— Не думаю, щоб їм пощастило, сер.
— Де б не стрінув я того Джінгля, — пообіцяв містер Піквік, підводячись на ліжку і з страшною силою гупнувши кулаком по подушці, — я не тільки виведу його на світ, як він на те заслуговує, а ще й особисто налатаю йому боки. Не буду я Піквік.
Організм містера Піквіка, хоч який він був міцний, не витримав важких фізичних вправ минулої ночі, сполучених ще з такими моральними вдарами, і бідний великий муж два дні хворів, прикутий до ліжка жорстоким нападом ломцю.