Посмертні записки Піквікського клубу/XII
| ◀ XI | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XII |
XIII ▶ |
|
|
Ітонсвілці, як і людність багатьох інших містечок, дуже пишалися своїм значінням для держави і думали, що кожен мешканець Ітонсвіля, свідомий ролі, яку може відіграти його приклад, повинен душею й тілом оддатись одній з великих ворожих партій — Голубим або Жовтим.
Містер Піквік з властивими йому гострістю розуму та мудрістю вибрав найцікавіший момент для відвідання містечка. Історія не знає зразків такої напруженої передвиборчої боротьби. Вельмишановний Семюєл Сламкі був кандидат Голубих, а Гораціо Фіцкіна, есквайра його друзі висунули обстоювати інтереси Жовтих. „Ітонсвілська Газета“ застерігала ітонсвілців, що тепер на них звернуто очі не самої Англії, а цілого цивілізованого світу, а „Ітонсвілський Незалежний“ владно запитував, чи й на цей раз ітонсвілці будуть свідомими громадянами, якими були завжди, або ж виявлять себе низьким, рабським знаряддям у руках людей, негідних імени англійця.
Було вже поночі, коли містер Піквік і його комианьйони злізли за допомогою Сема з імперіяла ітонсвілського диліжанса. Великі голубі стяги майоріли у вікнах готелю „Ітонсвілський Герб“, і на кожній віконниці висіла об'ява, де велетенськими літерами сповіщалося, що комітет вельмишановного Семюєля Сламкі перебуває тут щодня. На вулиці стояла юрма цікавих і дивилась на охриплого джентлмена на ґанку, що, надсідаючись, промовляв на користь містера Сламкі. На жаль, силі його доказів у значній мірі перешкоджало безперестанне биття в чотири здоровезні барабани, що х комітет містера Фіцкіна примістив на розі вулиці. Поруч із промовцем стояв заклопотаний маленький чоловік. Він од часу до часу скидав з себе капелюша і, вимахуючи ним, запрошував натовп гукати „хай живе!“, що й виконувалось з великим піднесенням.
Не встигали піквікці зійти з диліжанса, як їх оточила купка Голубих і привітала дружним, тричі повтореним „ура!“, підхопленим усією юрбою (це ж бо зовсім не конче потрібно, щоб натовп знав, чого він кричить).
— Ще раз! — верескнув маленький чоловік на ґанку, натовп гримнув знову так, ніби легені в усіх були з заліза й криці.
— Хай живе Сламкі! — ревла юрба.
— Хай живе Сламкі! — повторив містер Піквік, скидаючи капелюша.
— Геть Фіцкіна!
— Звичайно, геть! — озвався містер Піквік.
— Ура! — і розляглися нові реви, як буває в звіринці, коли слон подзвонить на сніданок.
— Хто такий цей Сламкі? — спитав містер Тапмен.
— А я знаю? — у тон йому відповів містер Піквік. — Тихо! Не питайте. В таких випадках треба завжди робити те, що й натовп.
— А якщо єсть два натовпи? — припустив містер Снодграс.
— Приєднуйтесь до велелюднішого, — порадив містер Піквік.
Цілі томи не спроможні сказати більше.
Вони ввійшли в готель. Перш за все треба було знайти притулок на ніч.
— Чи немає у вас вільних ліжок? — спитав містер Піквік, прикликавши коридорного.
— Не знаю, сер, — відповів той. — Боюсь, що в нас повно, сер. Зараз довідаюсь, сер. — І він побіг, а за хвилину вернувся й запитав, чи джентлмени належать до Голубих.Що для містера Піквіка і його компаньйонів обидва кандидати не являли великого інтересу, то й відповісти на запитання було не легко. Опинившися перед такою задачею, містер Піквік згадав про свого нового друга — містера Перкера.
— Ви знаєте джентлмена, Перкера на імення? — спитав він.
— Безперечно, сер. Це — уповноважений містера Сламкі.
— Він — Голубий, я думаю?
— О, безсумнівно, сер.
— Тоді і ми голубі, — заявив містер Піквік, але, спостерігши, що слуга підозріло поставився до його досить безпринципної заяви, витягнув свою візитову картку й просив передати її містерові Перкерові, якщо той удома. Слуга вийшов і, зараз же повернувшися, запросив містера Піквіка до просторої кімнати на першому поверсі, де за великим столом, заваленим книгами й паперами, засідав містер Перкер.
— А, дорогий сер, — промовив чоловічок, ідучи назустріч містерові Піквікові. — Дуже, дуже радий вас бачити. Сідайте, прошу. Ви таки зацікавились нами приїхали подивитись на вибори. Га?
Містер Піквік одповів позитивно.
— Гарячий буде бій, — сказав чоловічок.
— Вельми щасливий чути це, — затер собі руки містер Піквік. — Я страх як люблю бадьорий патріотизм, у чім би він не виявлявся. Отже, кажете, буде бійка?
— Та ще й яка, — запевнив чоловічок. — Ми поскупали на цей час усі ресторани в місті й залишили противникові самі пивниці. Ловка політика, дорогий сер! — Чоловічок засміявся й узяв здорову понюшку табаки.
— А що ви думаєте, які будуть результати виборів?
— Трудно сказати, дорогий сер. Сумнівна річ, — одповів чоловічок. — Фіцкінові аґенти заховали тридцять три голоси у возовні „Білого Оленя“.
— У возовні? — здивувався містер Піквік, вражений другим, таким майстерним, проявом політики.
— Вони зачинили їх і триматимуть там до слушного часу, — пояснив чоловічок. — Це вони зробили, щоб перешкодити нам перейняти їхні голоси. А тепер, якби нам і пощастило перетягти їх до себе, користи ми від того не мали б ніякої, бо всі п'яні, як грязь. О, то ловкі хлопці — ті Фіцкінові аґенти! Нема чого й казати — ловкі! Ну, та й ми маху не даємо, — конфіденційно додав чоловічок, помовчавши трохи й стишаючи голос до шепоту. — Ми влаштували вчора ввечері чай — двадцять п'ять дам, дорогий мій сер, — і кожна з них пішла додому з зеленою парасолькою.
— З парасолькою? — зачудувався Піквік.
— Факт, дорогий сер, факт. Двадцять п'ять зелених парасольок по сім з половиною шилінгів штука. Всі жінки люблять хороші речі, і парасольки матимуть на них величезний вплив. Ми забезпечили собі голоси їхніх чоловіків і половини їхніх братів… Це куди краще, ніж панчохи чи фаналеві вироби або подібні пустяковини. Моя ідея, сер, цілком моя ідея. Град, дощ чи сонце, а ви не пройдете й півдванадцятка ярдів, не зустрівши дванадцятка зелених парасольок.
Тут чоловічка напали веселощі, і тільки з'явлення третьої особи припинило його сміх.
То був високий, кощавий чоловік з солом'яного кольору волоссям і з лисуватою головою. Містерові Піквікові його рекомендовано як містера Пота, видавця „Ітонсвілської Газети“.
— Дуже щасливий, що познайомився з такою видатною людиною, сер, — сказав він, замінявшись кількома фразами з славетним мужем.
— А я, — відповів містер Піквік, — влещений такою вашою про мене думкою. Дозвольте, сер, зазнайомити вас з моїми супутниками, членами Клубу, що його я мав честь заснувати.
— Буду дуже радий, — сказав містер Пот.
Повернувшися з своїми приятелями, містер Піквік у належний спосіб одрекомендував їх видавцеві „Ітонсвілської Газети“.
— Слухайте, Поте, — промовив маленький містер Перкер. — Треба якось улаштувати наших друзів.
— Я думаю, ми могли б спинитися в цьому готелі, — сказав містер Піквік.
— В цілому будинкові немає жадного вільного ліжка.
— Неприємна штука, — зауважив містер Піквік.— І навіть дуже, — ствердили його супутники.
— Єсть один плян, який, мені здається, легко було б здійснити, — запропонував містер Пот. — В готелі Павича я бачив два вільні ліжка, а в імени місіс Пот я можу запевнити, що вона буде щаслива прихистити в себе містера Піквіка й одного з його друзів.
По настирливих намаганнях з боку містера Пота і впертих одмовленнях з боку містера Піквіка, що ні в якім разі не погоджувався турбувати люб'язну Потову дружину, вирішено було, що це — єдиний прийнятний вихід. Так і зроблено. Пообідавши всі разом у готелі „Ітонсвілський Герб“, наші герої розлучилися: містер Тапмен і містер Снодграс пішли до готелю Павича, а містер Піквік і містер Вінкл — до містера Пота.
Місіс Пот цілий вечір була в найкращому настрої. Містер Вінкл встиг чимало поступитись наперед в її ставленні до нього, і вона, не вагаючись, довірливо сказала, що містер Піквік — „привабний старенький“!
Містер Тапмен і містер Снодграс давно вже спали в найвіддаленіших закутках Павича, коли два друга розпрощались з гостинними господарями й пішли до своїх спалень. Легкий сон скував тіло містера Вінкля, але почуття його були зворушені, і за багато годин по тому, як дрімота зробила його нечулим до всього земного, обличчя й постать чарівної місіс Пот знову й знову поставали в його збудженій уяві.
Звуки барабанів, сурм і мисливських рогів, гамір юрби, топіт коней розлягались по вулицях з самого ранку, а випадкові сутички між прихильниками ворожих партій ожвавлювали готування до виборів і надавали їм приємної різнобарвности.
— Ну що, Сем, — удався містер Піквік до свого лакея, що з'явився на порозі спальні, коли він закінчував уже туалет, — все кипить, я чую!
— Інтересна гра, сер, — сказав Сем. — Наші зібралися біля „Ітонсвілського Герба“ і галайкають так, що аж тремтить усе.
— Вони, здається, здорово віддані своїй партії, Семе?
— Я такої відданости не стрічав ще ніколи.
— Енерґійний нарід, га?— Незвичайно! Ніколи не доводилось мені бачити, щоб люди стільки їли та пили. Просто дивно, як вони ще досі не луснули.
— Гарні, свіжі, добрячі хлопці, як подивишся, — сказав містер Піквік, визираючи у вікно.
— Авжеж що свіжі, — згодився Сем, — ми з двома слугами з Павича здорово обполоснули їх після вчорашньої вечері.
— Ви облили виборців? — вжахнувся містер Піквік.
— Та ще й як! — ствердив Сем. — Вони поснули там, де впали. А ми сьогодні ранком повитягали їх одного по одному, поклали під смок та й спорснули. Тепер вони всі в повному порядкові. За таку штуку комітет платить по шилінгу з носа.
— Не може бути! — скрикнув украй здивований містер Піквік.
— Що з вами, сер? Хіба ж ви цього не знали? Так роблять завжди й скрізь, і в цьому немає нічого дивного.
— Нічого? — повторив містер Піквік.
— Нічогісінько, сер, — одповів його слуга. — Минулого разу противна партія підкупила служницю з „Ітонсвілського Герба“, аби вона посмачила бренді з водою Голубим виборцям, що там стояли.
— Що ви звете „посмачити бренді з водою“? — не зрозумів містер Піквік.
— Підсипають туди опіюму, — пояснив Сем, — і вони спали ще дванадцять годин після виборів. Одного на спробу повезли на виборчі збори сонного, та нічого з того не вийшло — мусили одвезти назад і покласти поруч із іншими.
— Ориґінальні порядки тут, — зауважив містер Піквік і по цих словах зійшов до їдальні, де стояв уже готовий сніданок і зібралася вся родина.
З сніданням не барилися. Кожен з чоловіків прикрасив свого капелюша величезним голубим бантом, зробленим гарненькими ручками місіс Пот. Містер Вінкл зголосився супроводити леді на дах будинку, поблизу місця виборів, і містер Пот та містер Піквік пішли до „Ітонсвілського Герба“ самі. З одного з вікон готелю член комітету містера Сламкі промовляв перед купкою з шести хлопців і одної дівчинки, щосекунди титулуючи їх „громадяни ітонсвілські“ у відповідь на що всі шестеро хлопців кожен раз оглушливо плескали в долоні.
Довго та голосно лунали оплески, і велично колихався один з голубих прапорів з написом „Воля друку“, коли у вікні над юрбою з'явилася білява голова містера Пота. І разючий був ентузіязм, коли вельмишановний Семюєл Сламкі, власною особою, у ботфортах і в голубій нашийній хустці, підійшов до Пота й мелодраматичним жестом стиснув йому руку, на мигах висловлюючи перед натовпом свою вдячність „Ітонсвілській Газеті“.
— Все готово? — спитав вельмишановний Сламкі містера Перкера.
— Все, дорогий сер, — одповів чоловічок.
— Нічого не забули, сподіваюся? — питав далі вельмишановний Сламкі.
— Все зроблено, дорогий сер. Коло дверей на вулицю стоїть двадцять допіру помитих людей, що з кожним з них ви маєте поручкатися, і шестеро немовляток на руках у їхніх матерів. Кожного з них ви мусите погладити по голові й спитати в матері, скільки йому років. Особливо зверніть увагу на дітей, дорогий сер; це завжди справляє добре вражіння.
— Зверну, — пообіцяв вельмишановний Семюєл Сламкі.
— А якби ви, дорогий сер, — закінчив обачний чоловічок, — якби ви захотіли — я кажу: якби ви захотіли, але не настоюю на цьому — якби ви захотіли поцілувати одного з них, то це було б просто надзвичайно добре.
— Мабуть, це міг би зробити хтось із членів комітету? — спитав вельмишановний Сламкі.
— Ні, цього не можна, — одказав аґент, — і я боюсь, що коли б це зробив, скажімо, я, то воно дуже пошкодило б вашій популярності.
— Ну, нічого не вдієш, — промовив вельмишановний Семюєл Сламкі, — доведеться поцілувати.
— Процесіє, шикуйся! — скрикнули всі двадцять членів комітету.
Настав урочистий момент. Члени комітету, розташувавшись по екіпажах, чекали поки сяде в коляску сам містер Сламкі. Раптом юрба вибухнула оплесками.— Він вийшов, — сказав маленький містер Перкер, сильно зворушений, надто тому, що з свого екіпажа не бачив, що робилося спереду.
Нові оплески, ще голосніші.
— Він стискує руки! — скрикнув маленький аґент.
Знову оплески, далеко більш громові.
— Він гладить дітей по голівці! — пояснив містер Перкер, ввесь тремтячи від хвилювання.
Буря оплесків розітнула повітря.
— Поцілував одного з них! — не тямився з радощів Перкер.
Другий порив бурі.
— Цілує другого! — задихався чоловічок.
Третій порив.
— Він перецілував їх усіх! — верещав ентузіястичний маленький джентлмен.
І під оглушливі привітання натовпу процесія рушила.
Як стикнулася вона з ворожою процесією і які були наслідки цього, ми сказати не можемо, бо за перших же кроків процесії держало одного з Жовтих прапорів насунуло капелюш містера Піквіка йому на очі, рот і вуха. Сам він каже, що його тиснули з усіх боків, і, коли він спромігся бачити, перше, що кинулося йому в очі, були хмара пороху і натовп бійців з розлюченими, дикими обличчями. Потім якась незрима сила викинула його геть з екіпажа, і він примушений був і собі взяти участь у бійці, але з ким і як — сказати не спроможний. Далі якісь люди ззаду виштовхали його на дерев'яний поміст, і, поправивши капелюша, він побачив себе оточеного друзями, в першому ряді на лівому боці помосту. На правій половині розташувались Жовті, а в центрі стояв мер з своїм почетом. Один з того почету — гладкий покликач ітонсвілський — дзвонив що сили в здоровезний дзвін, щоб установити тишу, а містер Гораціо Фіцкін і вельмишановний Самюєл Сламкі, притискуючи руки до серця, надзвичайно привітно вклонялися перед морем голів, що бурхало в них під ногами, заллявши простору площу. Звідти неслася така хуртовина викриків, лайки, стогонів і лементу, яку почуєш хіба тільки підчас землетрусу.— Джентлмени! — вигукнув мер, силкуючись перекричати натовп. — Браття! Громадяни ітонсвілські! Ми зійшлися сюди, щоб обрати до парляменту нашого представника, гідного покійного…
— Хай щастить мерові в усьому! — вигукнув хтось з юрби, — і нехай ніколи не кидає він цвяхів і каструль, що принесли йому стільки грошей.
Цей натяк на фах мера стрінуто ураганом надпориву, що, супроводжений дзвоном, не дав розібрати решти промови. Чути було лише останні слова, де мер висловлював щиру подяку за увагу, з якою його вислухано.
Далі виступив високий худорлявий джентлмен в дуже накрохмаленій білій краватці, що його натовп неодноразово просив „послати додому хлопця подивитись, чи не забув він свого голосу під подушкою“. Джентлмен умовляв назвати ім'я від усіх поважаної особи, гідної репрезентувати Ітонсвіл у парляменті. Коли ж він сказав, що це має бути Гораціо Фіцкін, есквайр, з Фіцкін-Лоджа біля Ітонсвіля, то фікціністи заплескали долоні, а сламкісти зняли такий галас, що й він, і другий оратор, який підтримував його, вільно могли б заспівати комічних пісень замість промови — їх однаково ніхто не чув.
Після прихильників Гораціо Фіцкіна, есквайра, на помості з'явився маленький червоновидий добродій дуже жовчної вдачі. Він пропонував назвати ще якусь, іншу гідну особу. Дуже можливо, що жовчний джентлмен виголосив би чудову промову, але він був занадто дражливий і не міг зрозуміти жартів авдиторії. По кількох проречистих фразах на користь містера Сламкі червоновидий добродій заходився виявляти нахабство тих, що перебивали йому мову, і замінюватись серйозними загрозами з своїми опонентами. В наслідок цього зчинився такий ґвалт, що джентлмен мусив був висловлювати свої почуття на мигах і нарешті поступився місцем для чергового оратора, який виголосив промову не спиняючись, бо заздалегідь послав її до „Ітонсвілської Газети“, де її вже надруковано слово від слова.
Потім до виборців звернувся Гораціо Фіцкін. Не встиг він розпочати, як оркестра, найнята вельмишановним Семюєлем Сламкі, заграла з такою силою, що.jpg)
Промови обох кандидатів, абсолютно різні всіма сторонами, мали єдину прекрасну спільну рису. Обидва оратори над усе звеличували гарні прикмети й чесноти ітонсвілців. Обидва висловили думку, що незалежніших, освіченіших, розумніших, благородніших і безсторонніших людей, ніж ті, що голосуватимуть за них, не було ще ніколи. Кожен невиразно натякнув, що свинячі властивості прихильників ворожого кандидата унеможливлюють виконання ними громадських обов'язків. Фіцкін сказав, що ладний робити все, що від нього зажадають його виборці. Сламкі сказав, що не поступиться нічим, аби задовольнити тих, хто голосуватиме за нього. Обидва запевнили, що промисловість і торгівля ітонсвілські близькі їхнім серцям, як ніщо в світі, і кожен із них мав змогу констатувати, що виборці спиняться саме на ньому.
Балотували піднесенням рук. Мер підрахував голоси на користь вельмишановного Семюєля Сламкі з Сламкі-Голя. Гораціо Фіцкін, есквайр з Фіцкін-Лоджа, зажадав жеребкування і домігся свого. Потім висловлено подяку мерові за безстороннє керівництво виборами, а мер з свого боку подякував виборцям і побажав, щоб у дальшому він міг керувати сидячи в кріслі (бо на цей раз йому довелося тільки стояти).
Увесь час, поки йшло жеребкування, ціле місто перебувало в гарячці. Все було влаштоване якнайпристойніш і з нечуваною щедрістю. Підгонисті напої по ресторанах коштували незвичайно дешево. Проте чоловіка двадцять виборців не голосували аж до останнього дня. Вони були розважливі та обережні особи й не піддавалися на докази жадної партії, що не шкодувала часу, аби переконати їх. За годину до закриття ящиків містер Перкер попросив приватного побачення з цими інтеліґентними, з цими благородними, з цими патріотичними людьми. Ті дали згоду. Його аргументація була коротка, але перекональна. Всі двадцять чоловіка пішли до урн, і, коли вони повернулися, вельмишановного Семюєля Сламкі з Сламкі-Голя було обрано остаточно.