Посмертні записки Піквікського клубу/XI
| ◀ X | Посмертні записки Піквікського клубу пер.: Микола Іванов XI |
XII ▶ |
|
|
Апартаменти містера Піквіка містилися на Госвелській вулиці і, дарма що дуже невеликі, були не лише зразком вигідности та охайности, а й надзвичайно пасували до його звичок і сприяли задоволенню найяскравішої риси його вдачі — спостережливости.
Кабінет був на першому поверсі, спальня — на другому, і обидва виходили на вулицю. Отже, чи то містер Піквік сидів коло столу в своїй робочій кімнаті, чи то стояв перед трюмом у почивальні, він завжди мав змогу спостерігати натуру людську в усіх численних проявах її існування, що даються бачити в такому велелюдному місці, як вулиця. Кватировласниця його, місіс Бардл, єдина спадкоємиця покійного митного урядовця, була симпатична жінка, клопітна й дуже приємна на вигляд. Її природний хист до куховарства завдяки довгій практиці розвинувся у видатний талант. Іншими мешканцями в помешканні були доросла людина й маленький хлопчик. Перший — її пожилець, другий — виріб пані Бардл. Дорослий завжди приходив додому рівно на десяту вечора і рівно о десятій вечора вміщався в малесеньке французьке ліжко. Спортивні справи хлопця переводились виключно по дворах та ринвах сусідніх будинків. Скрізь панували чепурність та спокій, і воля містера Піквіка була для всіх закон.
Кожному, обізнаному з хатніми розпорядками й надзвичайною врівноваженістю містера Піквіка, поведінка його напередодні від'їзду до Ітонсвілю здалася б дивною й незрозумілою. Він поквапливо походжав по кімнаті, що три хвилини витикав голову з вікна, раз-у-раз поглядав на годинника і виявляв багато інших ознак абсолютно не властивої йому нетерплячки. Ясно було, що мозок його працював над якимось важливим питанням, але над яким саме — не могла вгадати й місіс Бардл.
— Місіс Бардл! — сказав містер Піквік, коли ця симпатична жінка закінчувала вже затяжне прибирання помешкання.
— Сер! — одповіла міс Бардл.
— Ваш хлопчик щось задовго ходить.
— Адже до Бороо не близький світ, сер, — зауважила і Бардл.
— А, то правда, — погодився містер Піквік.
— Місіс Бардл! — сказав містер Піквік за кілька хвилин.
— Сер! — знову відповіла місіс Бардл.
— Як ви думаєте, чи втримування двох осіб коштуватиме на багато дорожче, ніж одної?
— Ото! Що це за запитання ставите ви мені, містер Піквік? — зашарилась аж до чепчика місіс Бардл, гадаючи, що спостерегла шлюбну іскру в оці свого пожильця.
— А все ж таки, як на вашу думку? — настоював містер Піквік.
— Це залежить, — сказала місіс Бардл, присуваючи віничок ближче до ліктя містера Піквіка, яким той спирався на стіл, — це в значній мірі залежить од особи. Чи, знаєте, дбайлива та ощадлива вона.
— Це цілком вірно, — погодився містер Піквік, — але особа, яку я маю на оці (тут він гостро подивився на місіс Бардл), має, скільки знаю, ці чесноти. До того ж, вона добре знає світ і дуже кметлива і може стати мені у великій пригоді.
— О, містер Піквік! — сказала місіс Бардл, і рум'янець знову піднявся їй до чепчика.
— Вас дивує, мабуть, — вів далі містер Піквік, добротливо позираючи на свою кватировласницю, — що я ніколи не радився з вами в цій справі і не згадував про неї, доки не послав сьогодні вашого хлопця з дому.Місіс Бардл спромоглася відповісти тільки поглядом. Вона давно вже обожнювала містера Піквіка на віддаленні, але тепер її було знесено на таку вершину, до якої ніколи не сягала її найбуйніша уява. Містер Піквік намислився — який сміливий плян — послати її хлопчика до Бороо, щоб той не заважав йому освідчитись!
— Ну, так як же ви думаєте? — знову спитав містер Піквік.
— О, містер Піквік, — тремтячи від хвилювання, відповіла місіс Бардл, — ви — дуже ласкаві, сер.
— Мені здається, це позбавило б вас деякого зайвого клопоту.
— О, я ніколи не боялася того клопоту, сер, — одмовила місіс Бардл, — а тепер я старатимусь для вас ще більше, ніж будь-коли. Але як же то було люб'язно з вашого боку згадати про мою самотність!
— Правду сказавши, я ніколи про неї не згадував, — сказав містер Піквік. — Коли мене не бувало вдома, ви завжди мали когось поруч себе. Так, певне, буде і в дальшому.
— Я знаю, що буду дуже щаслива, — запевняла місіс Бардл.
— І ваш хлопець, — сказав містер Піквік.
— Нехай благословить його бог, — по-матерньому зідхнула місіс Бардл.
— І в нього буде компаньйон, — додав містер Піквік, що протягом тижня навчить його стількох різних штук, скількох сам він не вивчив би й за рік, — і містер Піквік лагідно всміхнувся.
— Ах ти, любий мій!.. — сказала місіс Бардл.
Містер Піквік підскочив з подиву.
— Ах ти любий мій пустунчику! — скрикнула місіс Бардл і без зайвих слів підскочила до містера Піквіка, оповила руками його шию і вибухнула водоспадом сліз і зідхань.
— Боже мій! — перелякався містер Піквік. — Місіс Бардл, люба моя… що ви робите? Що це за поза? Подумайте… міс Бардл… а що як хтонебудь прийде?
— О, нехай приходить! — у захваті кричала вдовиця, — я ніколи не кину вас… любий, дорогий, коханий, серденько, — і місіс Бардл вчепилась у нього ще цупкіше.— Боже милий! — люто відбивався містер Піквік. — Я чую кроки на сходах. Годі, годі, моя голубонько, заспокойтеся!
Але ні прохання, ні загрози не діяли, бо місіс Бардл лежала непритомна на руках містера Піквіка, і, раніш як він устиг посадовити її в крісло, в кімнату увійшов добродій Бардл у супроводі панів Тапмена, Вінкля й Снодграса.
Здивування піквікців було таке величезне, а зніяковілість містера Піквіка — така безмежна, що вони стояли б, закам'янівши в своїх позах, доки не очуняє місіс Бардл, якби не зворушливий прояв синівського почуття з боку юного Бардля. В своїй вузенькій бархатовій куртці, скрізь засіяній мідяними ґудзиками, він попервах остовпів на порозі, але згодом, вирішивши, що його маму покривджено, і мавши за напасника мітера Піквіка, хлопець, як ніжний син, спершу заголосив, а потім, нахиливши, наче бик, голову, атакував безсмертного мужа ззаду.
— Заберіть цього поганця! — волав містер Піквік, знемагаючи від ущипків і стусанів головою. — Заберіть його, — він збожеволів.
— В чім річ? — одним голосом спитали всі три піквікці.
Не знаю, — роздратовано відповів містер Піквік. — Заберіть хлопця! (містер Вінкл одніс інтересного хлопчика в найдальший куток кімнати), а тепер допоможіть мені звести цю жінку на низ.
— О, мені вже краще, — простогнала місіс Бардл.
— Дозвольте провести вас, — запропонував свої послуги галантний містер Тапмен.
— Спасибі, сер, спасибі, гістерично скрикнула вдова й пішла до себе в кімнату, підтримувана містером Тапменом і своїм ніжним сином.
— Ніяк не можу зрозуміти, — промовив містер Піквік, коли його друг повернувся знизу, — що з нею сталося. Скоро тільки я сказав їй, що беру слугу, як її наче напала епілепсія, а потім вона зомліла. Надзвичайно дивно.
— Надзвичайно, — погодилися його приятелі.
— Загнала мене в таке ніякове становище..jpg)
Їхня поведінка не залишилась непоміченою від містера Піквіка. Вони, очевидно, мали підозру на нього.
— Там у коридорі стоїть якийсь чоловік, — сказав містер Тапмен.
— Це — той самий, про якого я й говорив, — зрадів містер Піквік. — Я посилав сьогодні по нього. Будьте ласкаві покликати його, Снодграсе.
Містер Снодграс виконав доручення — і в кімнату ступив містер Семюєл Велер.
— Ви, я думаю, пригадуєте мене? — спитав містер Піквік.
— Ще б пак! — одповів Сем з протекторальним виглядом. — Здорова була буча, та куди вам усім проти нього самого!
— Ніколи не кажіть мені про це, — похопився перепинити його містер Піквік. — Я хочу поговорити з вами про інше. Сідайте.
— Дякую, сер, — одповів Сем і зараз же сів, поставивши свого білого капелюша на підлогу в коридорі.
— Перш за все я хотів би знати, чи задоволені ви своїм теперішнім місцем.
— Перед тим як одповісти, — сказав Сем, — я перш за все хотів би знати, чи не хочете ви запропонувати мені щось краще.
Промінь лагідного благовоління осяяв обличчя містера Піквіка, і він промовив:
— Я наполовину вирішив узяти вас до себе.
— Серйозно? — спитав Сем.
Містер Піквік стверджуючи хитнув головою.
— Платня?
— Дванадцять фунтів на рік.
— Одяг?
— Дві пари.
— Робота?
— Услуговувати мені та подорожувати разом зо мною й цими джентлменами.
— Знімайте білетик! — рішуче промовив Сем. — Мене здано самотньому джентлменові. На умови я згоден.
— Приймаєте пропозицію? — спитав містер Піквік.— Звичайно. Якщо костюми пасуватимуть на половину так, як посада, то це буде чудово.
— Ви можете дати рекомендації? — зацікавився містер Піквік.
— Спитайте в господині „Білого Оленя“, сер.
— Ви можете прийти вже сьогодні ввечері?
— Я можу одягти костюм хоч зараз, якщо він у вас єсть, — живо відповів Сем.
— Приходьте на сьому вечора, — сказав містер Піквік. — Коли рекомендація буде задовільна, матимете й костюм.
Поведінка Сема, як виявилось, була бездоганна, і умову складено того ж таки дня. Зо швидкістю й енерґією, що характеризували не лише громадську діяльність, а й хатнє життя незвичайного мужа, містер Піквік зараз же купив Семові сірий фрак з блискучими ґудзиками, прикрашеними ініціялами П. К., чорний капелюш із кокардою, рожеву смужкату камізельку, штиблети, гетри й силу інших речей, що їх задовго було б перелічувати.
— Ну, — казав до себе вбраний у нову одіж слуга, сидячи наступного ранку на імперіялі ітонсвілського диліжанса, — тепер уже я не знаю, чи я льокай, чи грум, чи ловчий, чи секретар. Якась мішанина. Та дарма! Принаймні, зміна повітря, багато побачу, мало робитиму. А це все мені дуже підходяще. Отже, хай живуть піквікці!