Посмертні записки Піквікського клубу/X
Ніч спокою та відпочинку в глибокій тиші Дінглі-Делю і вдихання протягом години свіжого запашного ранкового повітря цілком знищили наслідки втоми душі й тіла містера Піквіка. Цілі два дні не бачив славетний муж своїх друзів і наслідувачів, і обиденний розум неспроможний уявити собі радість, з якою він привітав містерів Снодграса та Вінкля, зустрівши цих джентлменів на своїй прогулянці. Радість була обопільна. Та чи й можна було дивитись на надхненне обличчя містера Піквіка, не відчуваючи радости? Проте якась тінь затьмарювала настрій його компаньйонів. Великий муж бачив її, але ніяк не міг зрозуміти її причини. На обох них лежала печатка таємничости, незвичайна й гнітюча.
— Ну, а де ж Тапмен? — спитав містер Піквік, замінявшись із ними гарячими привітаннями й міцно стиснувши їм руки.
Містер Вінкл, до якого безпосередньо було адресоване це запитання, не відповів. Він одвернув голову й занурився в меланхолійні метикування.
— Снодграсе, — поважно сказав містер Піквік. — Що з нашим другом? Чи не занедужав він?
— Ні, — відповів містер Снодграс, і сльоза затремтіла на його чулих віях, немов крапля дощу на віконній рямі. — Ні, він не хворий.Містер Піквік спинився й по черзі глянув на своїх приятелів.
— Вінкле, Снодграсе, — сказав він, — що це значить? Де наш друг? Що сталося? Говоріть, прошу вас, благаю, ні — наказую — говоріть!
В голосі містера Піквіка бреніла така врочиста гідність, що встояти проти неї було не можна.
— Він пішов, — промовив містер Снодграс.
— Пішов! — скрикнув містер Піквік. — Пішов!
— Пішов! — повторив містер Снодграс.
— Куди?
— Ми знаємо про це тільки з його повідомлення, — відповів містер Снодграс, виймаючи з кишені листа й кладучи його в руку свого друга — Вчора вранці, коли ми дістали записку від містера Вордла, де він сповіщав, що ввечері приїде з вами і з сестрою, смуток, що повивав нашого друга ще й напередодні, надзвичайно збільшився. Незабаром по тому він зник. Його не було цілий день, і тільки над вечір господар готелю Корони в Маглтоні приніс нам листа від нього. Листа того передано ще ранком, але Тапмен розпорядився, щоб приставили його тільки ввечері.
Містер Піквік розгорнув послання. То було письмо його друга, що містило в собі таке:
„Дорогий Піквік!
- Ви, мій друже, стоїте понад усі звичайні вади й ґанджі людські. Ви не знаєте, що то значить, коли вас несподівано кидає дороге, чарівне створіння, і в той же час ви стаєте жертвою каверз негідника, що під машкарою приязні приховує зрадницьку усмішку. Сподіваюся, вам цього ніколи й не доведеться знати.
- Листи на моє ім'я, адресовані на готель Шкіряної Пляшки в Кобгемі, Кент, буде мені доручено, — за умови, звичайно, що я ще існуватиму. Я тікаю від світу, що його тепер ненавиджу. Жити далі, любий Піквік, мені несила. Перекажіть Рахілі… Ах, це ім'я!
Тресі Тапмен“
— Маємо зараз же їхати, — сказав містер Піквік, прочитавши листа. — Після того, що тут сталося, нам було б ніяково лишатися. А до того ж мусимо піти шукати нашого друга, — і по цих словах він напрямився додому.
Наміри його зараз же стали відомі. Вжито всіх заходів, аби умовити їх залишитись, але містер Піквік був невблаганний.
Не раз озиралися вони назад, од'їздячи з гостинної ферми, і не раз посилав містер Снодграс поцілунка в повітря, в напрямі чогось дуже подібного до жіночої хусточки, що майоріла в одному з вікон горішнього поверху.
В Маглтоні вони добре пообідали і, розпитавши про дорогу, пішли пішки в Кобгем.
Прохідка вдалася чудова. Був розкішний червневий день. Дорога йшла тінявим лісом. Прохолодний вігрець злегка шелестів густим листям. Співи пташок на гілках ожвавлювали повітря. Плющ і мох важкими пасмами звисали з дерев. Ніжний зелений дерен укривав землю немов срібним килимом. Вони ввійшли в парк, де стояв старовинний замок примхливої й мальовничої архітектури часів Лисавети. Довгі алеї потужних дубів і берестів з обох боків облямовували парк. Великі стада оленів паслися в свіжій траві, а подеколи муріжок перебігав швидкий, як тінь од хмарки, сполоханий заєць.
Нарешті наші подорожні добулися „Шкіряної Пляшки“, охайної затишної сільської корчми, і спитали про джентлмена, Тапмена на ймення.
— Проведи панів у їдальню, Томе, — наказав господар.
Дебелий селянський хлопець одчинив двері в кінці довгого коридору, і наші герої ступили у велику низьку кімнату, вмебльовану силою крісел фантастичної форми з високими спинками та шкіряними сідалами і прикрашену значною кількістю старих портретів і картин грубої старовинної роботи. В кінці кімнати стояв стіл, укритий білим обрусом і заставлений блюдами з жареною куркою, салом, пляшками з чорним пивом і таке інше. А за столом сидів містер Тапмен, зовсім не схожий на людину, що прощається з життям.
Як увійшли його друзі, цей джентлмен одклав ніж та виделку і з жалібним виглядом подавсь їм назустріч.— Не сподівався я бачити вас тут, — мовив він, стискуючи руку містеру Піквікові. — Це дуже люб'язно з вашого боку.
— Ну, — сказав містер Піквік, витираючи з лоба піт, — кінчайте обідати та ходім погуляймо. Я хочу поговорити з вами насамоті.
Протягом півгодини їхні постаті бачити було на цвинтарі, де, походжаючи туди й назад, містер Піквік змагався з постановою свого компаньйона. Чи то самотність надокучила вже містеру Тапменові, чи то він не міг заперечувати красномовні докази містера Піквіка, то маловажно, але він не встояв.
Містер Піквік усміхнувся. Вони стиснули один одному руки й пішли до своїх друзів. Саме в цей момент зробив містер Піквік це невмируще відкриття, що ним так пишалися його прихильники й що викликало таку заздрість у всіх антикварів цілого світу. Повертаючись до готелю, містер Піквік помітив невеличкий уламок каменя, частково закопаного в землю просто дверей одного котеджа. Він спинився.
— Дивно, дуже дивно, — зауважив містер Піквік.
— Що дивного? — запитав містер Тапмен, пильно вдивляючись у кожен околишній предмет, крім того, що був вартий уваги. — Боже мій, у чім річ?
Цей вигук крайнього подиву викликав у нього містер Піквік, що, захоплений своїм одкриттям, в надпориві впав навколішки коло каменя й почав хусточкою стирати з нього порох.
— Тут єсть напис, — сказав містер Піквік.
— Чи можливо це? — здивувався містер Тапмен.
— Я можу розібрати його, — вів далі містер Піквік, щосили тручи камінь і розглядаючи його крізь окуляри. — Я розбираю вже хрест і літери: В і Т. Це — вельми важливо. Якийсь дуже старий напис, зроблений, мабуть, задовго перед осадженням самого селища.
Він постукав у двері котеджа. Відчинив йому селянин, що, видимо, тільки но відірвався від роботи.
— Ви не знаєте, голубчику, звідки взявся тут цей камінь? — ласкаво запитав містер Піквік.
— Ні, не знаю, сер, — чемно відповів селянин. — Він лежав тут ще перед тим, як я, або хтось з моїх, народився.Містер Піквік переможно глянув на своїх компаньйонів.
— Ви… ви особисто… складаєте йому не дуже велику ціну? — спитав містер Піквік, тремтячи з нетерплячки. — Мабуть, ви згодились би продати його?
— Та хто ж згодиться купити таке? — здивувався селянин, прибираючи, як він, певно, сам думав, дуже лукавого вигляду.
— Я дам вам десять шилінгів, якщо ви викопаєте його для мене.
Легко уявити собі подив селянина, коли, вивернувши одним ударом заступа невеличкий камінь, він побачив, що містер Піквік, не шкодуючи сил, власноручно переніс його в корчму, старанно помив і поклав на стіл.
Радість піквікців не знала границь, коли їхні терпіння та настирливість, миття та шкрябання вквітчалися успіхом. Камінь був нерівний і розбитий, літери на ньому були неправильної форми; але уривок напису давалося ясно розшифрувати:
BILST
UM
PSHI
SM
ARK
Очі містера Піквіка сяли ентузіязмом, як він сидів та дивився на відкритий ними скарб. В графстві, багатім на старожитні речі, в селі, де ще й досі існують пам'ятки давньої-предавньої старовини, він — президент Піквікського Клубу — відкрив дивний і цікавий напис, безперечно — антик, що досі якось не спадав на увагу вчених, його попередників. Містер Піквік не няв віри своїм очам.
Це остаточно примушує мене вирішити завтра ж повертатись до Лондону, — сказав він.
— Завтра! — скрикнули всі.
— Завтра, — ствердив містер Піквік. — Цей скарб має бути негайно відвезений туди, де його будуть вивчати і можуть зрозуміти його значіння. До того ж у мене єсть і інші підстави, що також промовляють на користь повороту. За кілька день в Ітонсвілській окрузі відбуватимуться вибори. Містер Перкер, мій новий знайомий, бере в них участь як аґент одного з кандидатів. Отже, нам випадає нагода побачити й детально вивчити сцени, такі інтересні для кожного англійця.
— І ми вивчимо, — захоплено підтримали його три голоси.
Містер Піквік озирнувся навколо. Відданість і запал його наслідувачів запалили і його ентузіязмом. Він був їхній отаман і виразно відчував це.
— Відзначмо ж нашу щасливу зустріч товариською склянкою, — запропонував він. І цю пропозицію, так саме як і попередню, прийнято одностайними оплесками. Особисто поклавши дорогоцінний камінь у невеличкий ящик, спеціяльно для нього придбаний у господині готелю, він умістився в крісло в головах столу, і вечір присвятили веселощам і дружнім розмовам.
Була вже одинадцята година — час для маленького сільця Кобгема дуже пізній, — коли містер Піквік оддалився в спальню, приготовану для його прийому.
Сонце ясно світило йому в кімнату ясні та прозорі були й думки та почування містера Піквіка, коли він прокинувся наступного ранку. Добре поснідавши, чотири джентлмени в супроводі слуги, що ніс ящик, пішли пішки до Грейвесенду і, сівши там на імперіял диліжанса, над вечір були вже в Лондоні.
З протоколів Піквікського Клубу видко, що містер Піквік наступного ж дня прочитав про своє відкриття лекцію на загальних зборах членів Клубу і висловив силу різних премудрих і суто наукових міркувань щодо змісту напису. За своє відкриття містер Піквік був обраний на почесного члена сімнадцяти англійських і закордонних товариств. Жадне з них не могло розтлумачити напису, але всі сімнадцять згоджувались, що значіння його надзвичайне.
Ясна річ, містер Блотон, аби тільки затьмарити блиск безсмертного імени Піквіка, спеціяльно їздив у Кобхем. Повернувшись, він виступив у Клубі з доповіддю, де казав, що бачив селянина, в якого куплено камінь, і селянин той, переконаний стародавности каменя, нібито категорично заперечував старовинність напису. Він, мовляв, признався навіть, що вирізьбив його сам, у нападі поганого гумору, і напис позначає просто Bill Stumps His mark[1]. Містер Стампс, мало досвідчений у писанні й керований більше слухом, ніж правилами ортографії, упустив останнє L свого імени. Піквікський Клуб (як і личить такій поважній установі) вислухав доповідь з призирством, на яке вона заслуговувала, виключив зарозумілого й нетактовного Блотона з числа членів Клубу і ухвалив піднести містерові Піквікові в дарунок пару золотих окулярів. На вдячність містер Піквік замовив свій портрет і звелів повісити його в залі Клубу.
——————
- ↑ Біл Стампс. Його фабрична марка.