Польот над Кавказом/8
| ◀ РОЗДІЛ СЬОМИЙ | Польот над Кавказом РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ |
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ ▶ |
|
Тифліс. П'ять тисяч — на аеродромі. Делеґати на Загесі. На автомобілях у Душет. «Крем-Сода» знімає для кіно танок «Веселих» у струмках гірної річки. Відкриття 5-го Закавказького З'їзду Рад. Чому образився польський консул? Як ми шукали східнє у Тифлісі. Колесо над містом
Без сніданку й відпочинку ми мчимо автом через Навтлуг і Тифліс просто до Земо-Авчал, щоб зустрітися з нашими товаришами — делеґатами безпосередньо на Загесі.
Тяжко описати нашу радість і хвилини, коли серед нас з'явився шановний товариш Ісаєв. Ми потискали йому руки і він заклявся, що однині не вітатиметься з нами: надто стисли його руку. Авто мчить рівною дорогою поміж розложистих гір і свіжий вітер грайливо налітає на шевелюри Ісаєва, Усенка й Голуба.
— Коли б ви знали, як ми хвилювалися, знаючи, що ви сидите в Ростові. Бідна Оксана Михайленкова прохала мене, щоб я сам полетів за вами. Вона найбільше з усіх турбувалася за вас. Аж сльозу пускала, — весело розповідає Ісаєв.
— Коли б не спізнились з прильотом, нас би зустріло п'ять тисяч робітничої молоді на аеродромі. Вони два дні виходили й чекали нас. Та на жаль, камери зрадили нас. Луснули на «218» і ще на одному літаку. В Сочі і в Тифлісі. Замість другого травня — ми прилетіли третього. За те й весело було нам у путі. Скільки анекдотів хлопці вигадали про своїх делеґатів! Послухати — вуха в'януть! — безперервно розповідав нам білогривий, шевелюристий Ісаєв.
Ми слухали його й не знали куди дивитись, чи на його вуста чи на гори, що бігли ліворуч і праворуч, щохвилини змінюючи пейзаж.
— За те вчора в театрі Руставелі відбулася урочиста зустріч українського і закавказького комсомолу. Молодь одинадцяти національностей святкувала своє перше авіяційне свято. Грузини, осетини, лезгіни, свани, тюрки, вірмени, аджарці, абхазці, українці, росіяни і чеченці щиро братались поміж собою, співали старих і нових національних пісень, наявно показуючи, якої великої волі вони здобули собі після Жовтня. Звичайно — ми українці були центром уваги, або як каже тутешній секретар ЦК Ахундов-Заде — «героями дня».
Словом, перед нами постала картина як на товариському вечорі зміцнювалися почуття міжнародньої солідарности і як зникала назавше національна ворожнеча. Театр був уквітчаний ґірляндами, квітами тощо.
Тим часом авто крученим Воєнно-Грузинським шляхом домчав до Мцхету — стародавньої столиці Грузії, де жила славетня цариця Тамара. На високій горі піднісся самотній замок Мцирі, оспіваний Лермонтовим за його таємничість і скорботний вигляд. Я здивувався: замок не має такого вигляду, як я уявляв дотепер. Лермонтов безперечно перебільшив і змалював його не таким, яким він є насправді. Ні для Усенка, ні для Ковтуна, ні для мене цей замок не давав надхнення. Та що й казати про леґендарність, коли поруч шумить заланцюгована в бетон Кура і коли Воєнно-Грузинським шляхом весь час мчать авто-машини.Ми розчарувалися. Зате замилувалися ґенераторною станцією, що до неї ми незабаром під'їхали. Тут поруч із Курою побіг бетонний канал, що давав потрібну кількість води для міцних турбін. Чепурна й чисто прибрана станція вражала око. Мимохіть уявлявся майбутній Дніпрельстан, бо певною мірою є модель великого Дніпрельстану. У трьох кілометрах од ґенераторної станції зависочила могутня загата з важкими щитами Стоннея. Ми під'їхали ближче.
— Слава! Слава! — почулися вигуки товаришів, що побачили нас і гуртом побігли на-зустріч. Попереду поспішав Северин.
— А я думав, братішки, що ви злякалися й поїхали назад до Харкова, — закричав він.
— Добре, що замість вас цього нещастя пізнали ми — народ стріляний. А то будь замісто Євентова чи Халяви Оксана або Северин, делеґати б розпустили нюні і справді повтікали на Україну. Правда, погано бути жертвою та ліпше буває, коли замість батрака, лихо падає на голову секретаря ЦК ЛКСМУ. Секретар ще викрутиться, а батрак, що вперше пізнав залізницю і авіо — безумовно розгубиться, — впевнено одказує Голуб.
Ми починаємо оглядини Загесу. Серед червоноармійців ми зустрічаємо полтавського земляка і він з виглядом досвідченого інженера водить нас над загатою. Він розповідає досить добре, і ми намагаємось запам'ятати різні назви та цифри, що ними сипле полтавець.
— Загата затримує воду, піднімає її рівень і спрямовує потрібну кількість води каналом до ґенераторної станції. Сама загата — будова, здається, невеличка, та одні щити Стоннея важать щось до 30 тисяч пудів. Оцей невеличкий канальчик з уступами збудований для рибоходу. Знизу риба йде кидати ікру, і героїчно перестрибує бетонну терасу, щоб знову опинитися на верхів'ї Кури. Коли б ви бачили, які спортивні вправи виробляють риби, ви б ахнули від здивовання. Щуки сміливо стрибають проти течії на приступи і обминають всі перепони.
Далі ми дізнаємося, що станція замість 80 тисяч кінських сил дає поки 30. Але через кілька років, коли навкруги виростуть заводи з кількома комбінатами, навряд чи вистачить енерґії.
Недалеко від загати на лівому боці Кури стоїть монументальна велична статуя Леніна. Багато я бачив монументів і жаден із них не передавав Ленінової вдачі так влучно, як оцей. Він стоїть на гранітному постаменті і високо підносить голову, твердо вказуючи на бурхливі хвилі Кури. А на них варто глянути!
Довелося мені пережити кілька морських штормів та такої люті і злоби, з якою виривала річка, вирвавшись із-під щитів Стоннея, я ніколи не спостерігав. Вода просто кипіла. На середині вона збаламучено кидалася вгору, лютувала, як поранений тигр і білявими пазурями дряпалась у бетон і в береги. Іноді вона спадала на водяні гейзери, або своєрідні вулкани з сірою кипучою пемзою. Як зачаровані ми стояли на парапеті загати і схвильовано дивилися на хвилі, поки кіно-оператор «Крем-Сода» знімав кадри.
… Ґенераторна станція не мала такого екзотичного характеру, як загата. Вона не бентежила уяви, не схвильовувала мрій, але зате давала велику впевненість, що отут твориться нова справа для нової людини. Десь в середині апаратів — облічників вольтажу і амперажу електроструму відбувалися цікаві процеси і заховано, таємничо кінчалися на цифрах і циферблятах. Тут розподілявся струм і йшов до Тифліських підстанцій.
Професор уважно пояснював значення кожного апарату і змалював у загальних рисах працю ґенераторів.— Диви, яка точність, — запально промовляла Тищенкова й тикала пальцем у численні прибори, що обслуговували кілька турбін Харківського заводу ГЕТ. Северин ходив як розгублений. Він ніяк не міг впоратись із великою навалою дорожніх вражінь і од радости плутав технічні назви.
— Товариші, допоможіть мені нести кіно-апарат, — кричав знизу стомлений тов. Сода, який за п'ять днів мандрівки остаточно стомився і був швидше схожий на солоний огірок, аніж на людину. На жаль, хлопці не завжди допомагали йому і він на собі таскав важкий кіно-знімальний апарат і затурбовано стежив за трьома допоміжними ящиками в руках делеґатів, де містилися кіно-плівка і різне приладдя.
Товариш Сода кепсько вимовляв по-руському і замість слова пльонка, він кричав:
— У кого пельонка, несі її бистро.
Отака траґедія завжди траплялася з ним і він, наче пустельник Беда, волав посеред шляху залишившись з апаратом і ящиками.
Ми по-дружньому жартували над ним, і завше виручали з біди…
… Грузинські товариші почастували нас добрим обідом у робітничому кооперативі на березі Кури, в самому Мцхеті. Ми підшаманули і поїхали в повному складі делегатів (35 душ) в Душет — за 30 кілометрів од Мцхета.
Ми гадали, що побачимо аул. Але насправді Душет був звичайним грузинським містом із гостроверхими, як у Мцхеті, конусними банями церков. До аулів треба їхати довго — 80 кілометрів од Тифліса.
Ми доїхали до табору червоноармійців і радісно стрінулися з ними. Хлопці почали танцювати лезґінку, козачка, співати українських пісень, старих і революційних. А «Крем-Сода» пристосував свій апарат біля гірного ручаю, біля маленького водоспада в один метр і почав чекати. Він мав рацію, як кіно-оператор.
Незабаром хлопці й червоноармійці порозбувалися, стрибнули в ручай і під згуки гармошки і дзенькання бубен розпочали танки серед хвиль. Бризки летіли в усі боки. Хтось захопився вальсом, схопив якогось халамидника-хлопчака і закрутився в вихорі танку. У ручаю танцювало до 20 душ; і от уявіть, що кілька товаришів стикнулись і попадали в воду. Халамидник теж упав і змок до самих вух. Хоча ручай був не глибокий — не більше метру, — та струмки прозорої води хутко мчали поміж берегами.
— Я засняв танок «веселих» під водоспадом, — озвався угорець — «Крем-Сода». Товариші злякалися й кинулись тікати, не воліючи показатися перед об'єктивом і не засоромитися перед Всесоюзною публікою.
Того ж вечора ми прибули на відкриття 5-го Закавказького з'їзду Рад, що відбувався в стильному будинку грузинської Опери. Урочиста товариська радість панувала серед делеґатів. На бокових галереях чудових фойє відкрили виставку різних експонатів із галузі радянського будівництва й культурного життя.
Арабески на розмальованих стінах милували наші очі, а оздобленість оперних зал високо-художніми малюнками і візерунками створювало враження, що ви опинилися в фантастичному палаці. Делеґатів з'їзду від імені авіо-експедиції вітав Голуб.
Тремтячим, але дужим, голосом він почав свою українську промову. Він сказав з якою метою ми прилетіли до Закавказзя, розповів про переможний льот синів крилатої України, про досконалість радянських аеропланів «К-4» і «К-5» і між іншим, сказав:— Але ми не забуваємо про наших пригноблених братів, про закривавлену Західню Україну, що страждає під чоботом фашиста Пілсудського…
У дипломатичній ложі почалося заворушення, і серед присутніх підвівся польський консул, рішуче покинув залю засідань і кудись зник. А тим часом дві чи три тисячі делеґатів і запрошених гостей бучними оплесками зустріли Голубові гасла — «Хай живе міжнародня солідарність, хай живуть радянські Грузія й Україна»…
Не встигли ми покинути Оперу, як до готелю (ми стояли в Палаці Праці) прискакав член Уряду і попрохав Голуба точно записати зміст промови, власне того місця, що стосувалося Західньої України.
— Ви розумієте, вашим натяком ви образили суверенітет Жечі Посполітої в присутності консула. Ви дали йому привід скористати цей випадок для нової антирадянської кампанії в пресі. Через кілька день ваше прізвище буде літати метеликом по всіх реакційних газетах Польщі. Ви подумайте, що ви наробили, — переконливо казав член Уряду ЗСФРР.
Голуб неначе сполотнів. Ого халепа: не тільки політаєш з пригодами, а ще й потрапиш до закордонної преси. Жах, який «жах» для комсомольця!
Голуб виконав прохання товариша, написав точний текст уривку з промови і дав застереження, що він не є представник Уряду УСРР, а представник ЦК, не «ЦИК'а» України. Товариш задоволено покинув готель.
Тоді ж ми мали з грузинським комсомолом товариську зустріч на загальній вечері…
А Тпілісі, як звуть Тифліс самі грузини, палав вечірніми вогнями і дихав великими грудьми кварталів, майже нічим не відрізняючись від справжнього европейського міста. На вулицях руської мови не почуєте. Все національна розмова. Іноді французька. Проспект Руставеллі розстягнувся довгою підковою на три кілометри на певному віддаленні од Давидової гори і приймав до себе свого співбрата — фунікульор, підйомну залізницю на гору довжиною 600 метрів.
Фунікульор палав червоними вогнями, блискучою короною горішньої станції і урочисто височив над святнім містом. Небо неначе не існувало. Залізниця, як меч, розкраяла його й звисла над проспектом Руставеллі.
На Давидовій горі міститься могила Грибоєдова, кілька духанів-ресторанів для гулящої публіки. Звідти цілий день можна дивитися на Казбек, якщо він не вкритий хмарами.
Не стану описувати всього Тифлісу, щоб зберігти читачеву увагу для останніх сторінок. Нас приємно дивувало широке зростання міста, головним чином, великими бетонно-склянними замками з максимумом соняшного світла. У той час, як старі февдальні будови, з вузенькими небезпечними для здоров'я вікнами, руйнувалися, і назавше зникали, в центр Тифлісу підводились будинки, видавництва «Комуніст».
Шостого травня ми бачили дуже багато. Одвідали ботанічний сад, з його надзвичайними квітами і поетичним водоспадом біля арочного мосту через провалля, лазили до стародавньої грузинської фортеці і з кіно-апаратом знімали сцени на вузеньких вуличках Майдану — старого Тифліського передмістя. Пройшли повз Метехського замку, де колись сидів ув'язнений Горький і видатні грузинські революціонери.
Коли ходиш невеличкою групкою, 3-4 чоловіка, завжди бачиш більше, аніж великим гуртом. Соді почастило зняти осла, кілька жіночих постатів у чадрах тощо.
Шостого ввечері ми одвідали голову Уряду ЗСФРР товариша Міху Цхакая, генерального секретаря ЦК Грузії товариша Кахіяні і Ахундова. Багато ми отримали з розмов з цими товаришами і взнали, що грузинський нарід найкультурніший в Радянському Союзі — 80 відсотків письменних. От тому то Грузія, не зважаючи на малу людність (два мільйони), створила велику культуру і зазнала світової слави.
Товариш Міха Цхакая намалював нам кілька епізодів з громадянської війни і привів кілька цифр, що дали картину нечуваного напруження серед братерських народів нового Кавказу. З великим задоволенням ми вийшли з приміщення Уряду і швиденько позаписували в бльокнота нові відомості з трагічної історії багато-страдної Грузії.
Шостого ввечері після бучних проводів тифліського комсомолу (оркестри, промови, подяка тощо), ми вирушили в путь до Баку, разом із секретарем Азербайджанського комсомолу Киязимом Ізмайловим.
— Чаварджа, — гукали ми з вікон вагона грузинським товаришам. Це означало, що ми бажали їм бути здоровими і весело зустрічати кожний день.
Доречі, щоб не забути, я хочу заінтриґувати читачів справжнім вирізком із тифліської газети за 5 травня («Рабочая газета»).
«Авио-делегаты над Тифлисом. Приветствуем воздушных посланцев Украины. Неожиданное событие. Колесо над городом…
Ми зацікавлено прочитали два абзаци про наш приліт і розпочали третій.
О Марсе і Венеро! Колесо над містом? Невже ж це знов наше колесо ощасливило Тифліс своїм польотом? Може воно когось вбило, падаючи з височини. Адже неймовірно, щоб воно зірвалось і залетіло в небо. Треба неодмінно прочитати!
Товариш Бєльський, один із найвеселіших у нашій компанії, розпочав коментарії до репортерівської замітки.
— Я знімаю з себе всяку відповідальність, коли колесо вб'є якогось тубільця. Я скажу, що я не делеґат, що я не літав із вами. Що взагалі я — не я і коняка не моя. Я не візник! Дозвольте злякати вас читанням…
|
«Вчера в городе произошло невероятное событие. Не успели самолеты спуститься на аеродроме, как над городом на высоте 8-го зтажа появилось крупное летящее колесо, на которое все обратили внимание и, которое грозило бедой всякому, кто очутился бы на его пути. При первом взгляде нельзя было определить — явление ли это авиационного порядка, или же сверхестественного, необ'яснимого, по крайней мере, в первую минуту… Бєльський зупинився, зробив жахні очі і накинувся на Северина. — Скажи, чи не з вашого то літака мчало запізніле колесо. Батрак Микола злякався і покірно одповів: — Не знаю! Я дивився на небо. Їй-богу, не знаю! Ніхто з делеґатів не знав, що одказати. Бєльський поворушив газетою і продовжував: «Но колесо медленно замедлило полет и упало с высоты 5-го или 6-го зтажа, на тротуар. К счастью оно никого не задело, влетевши сквозь раздробленную витрину Еркоопа в пустой магазин. Через мгновение послышались крики. Оказалось, что в 20 саженях от Еркоопа по проспекту Руставелли с автомобилем случилась катастрофа. Машина с испорченным управлением наскочила на дерево и автомобильное колесо взлетело на невероятную висоту. Милиция поспешила на помощь. Человеческих жертв нет…» |
Ми щиро розреготались. Ми згадали пілота Волковського і зіпсований термометр на «218», що тричі обдурив його і нас примусивши помучитись на станції «Степна» та в Ростові.
Ми зайняли окремий вагон і розташувавшись, заснули міцним юнацьким сном.